Невід’ємна частинка душі… З нею серцю потрібно миритись. Її муки прийнЯти усі, По житті йти із нею навчитись. Я не прошу забрати її, Тільки віри благаю у неба. Світло Духа й надії вогні – То найбільша моя потреба. Все приймУ, як і Він прийнЯв, Упокорю стражданням душу. Він невинно за нас страждав, Я ж за себе цей біль нести мушу. То молитва тиха моЯ, Що із серця плине сльозами. На все, Господи, воля Твоя, Твоя ласка завждИ є над нами. В милосерді ...

Читати далі...

[Приєднана картинка] Плакала осінь дощами, Вічність булА поміж нами. Зранене серце мовчало, Холодним, як лід, воно стало. Всі мрії, мов скло, розбились, Лиш пустка у нім залишилась. Лиш спогадів біль пекучий Ночами жорстоко мучив. А вранці сльозу ховала Й привітну усмІшку вдягала. Душевних сил в Бога благала, Та слабкості не допускала. Зима вкрила пам'ять снігами, Та ще кровотОчили рани. Хтось стукав до серця несміло, А хтось мріяв тільки про тіло. ...

Читати далі...

Украду,Огорну,Зачаклую.ЗацілуюДо неба,До сонця.УтоплюВ диких пестощах вітру.ОновлюВ палких ластощах цвіту.Твою душу.Украду,Збережу,Заголублю.Заворожу від муки,Від горя.СхоронюУ таємності думки.ОновлюУ палкому цілункуСвою мрію.

Торкнутись поглядом,Відчути дихання, Напитись голосу. Зайнятись полум"ям, Збагнути таїнство,Забутись голосно. Летіти вихоромУ світ фантазіїНа крилах радості. І відновитисяУ снах буденностіПід впливом спогадів.

Як стало все відкритим безсоромно… Розгорнуті цукерками жінки, Якими враз поласувати можна… Вже не потрібні небо і зірки, Вірші забуті, вкрите пилом слово, Що так зворушливо бриніло на душі… Доступність тіл вбиває поступово Тендітність погляду і ніжність почуттів. І як би не летіли в насолоду Зжираючи, руйнуючи роки – Ви не заміните в собі природну вроду І справжність пестощів коханої руки… чи залишилось в житті місце справжності стосунків?

Розплету волосся в місячному сяйві, Полечу блукати вітрові навстріч. Не питай навіщо – запитання зайві, Я з собою хочу бути віч-на-віч. Заплету у коси мерехтливі зорі, У віночок сплівши розмаїття снів. Знаєш, а тобою вони знову хворі І нема спасінні вже від них мені… Позбираю іскри у сіянні ночі, Щоб зуміти мрію серцем берегти… Ну чому у неї знову твої очі І чому до тебе знов несуть вітри? Розіллюсь бажанням по нічному небі, Розчинюсь в зірковім ароматі свіч… Не питай...

Читати далі...

Очі твої все ближче, губи все нижче й нижче – трішки не сміло ти ще ніжно цілуєш так… Я в божевіллі тону, струм мов по тілу всьому, п’ю відчуття без втоми грішно-терпкі на смак. Руки усе сильніше «хочу» на тілі пишуть… в сонних акордах тиші серця спинився стук… Солодко так по венах пристрасть тече шалена, долі сплелись напевно в дикім сплетінні рук., Сльози спокус в волоссі, ласки незнані досі в ритмі бажань відносять десь за межу… Ти мій, Ти тільки мій сьогодні...

Читати далі...

Затуманений погляд від близькості, збожеволівший світ від очей і розпусно-небачені пристрасті заціловують губи й плече… Затуманений розум від грішностей, сонний вечір сп’янівший від згуб, від бажань, поцілунків і ніжностей твоїх рук, твоїх мрій, твоїх губ… Затуманене серце надіями у шаленстві від ласки щемить… тільки мить вдвох від щастя летіли ми, а насправді… вся вічність – ця мить…

Знов спішимо. Куди? Навіщо? Тишком, без лишніх запитань, без віри в час… У суєті в буденно-сіру книжку записуєм штрихи банальних фраз… Проблеми вічні. «Треба», «швидше», «мушу», мільйони справ, у голові бедлам… Встигаєм все… Лише заглянуть в душу чомусь завжди бракує часу нам. Встигаєм все… Лиш ніколи зазвичай почути найдорожчі нам уста і витерти сльозинку із обличчя тих найрідніших, що для нас – життя. Ніяк не встигнем в вихорі емоцій сказати їм таке просте «пробач»...

Читати далі...

Сто рецептів почуттів, Сто рецептів - болю Сто твоїх і моїх - світів І лиш один - любові... Сто митей самотності, Сто років мовчання, Сто табу і умовностей, І лише одне - кохання. Сто доторків, сто цілунків, сто гарячих у серце комет, сто мелодій, сто малюнків... Сто кроків - назад, і лиш один вперед...