Її створив інженер Януш Вітвіцький. Він готував плани та креслення близько десяти років. У панорамі відображене місто станом на 1772 рік.

Януш Вітвіцький вперше висунув ідею побудови моделі Львова XVIII століття в 1928 році. Це відбулось під час його досліджень в Парижі та під впливом виставки моделей військової архітектури. Після повернення додому він почав вивчати архітектуру XVIII ст., проводити вимірювання топографії Львова.

Це дозволило намалювати сотні малюнків будівель в масштабі 1:50 та серію точних проекцій, що показують макет міста. У 1932 році була побудована перша демонстративна модель Льовова XVIII ст. в масштабі 1: 500, що називається «Мала панорама».

 Сьогодні панорама Львова авторства Януша Вітвіцького зберігається у місті Вроцлав у національній бібліотеці, куди її передали дружина та діти інженера Вітвіцького. 

Розташована серед лісового масиву Підгородцівського лісництва. Входить до складу Державного історико-культурного заповідника “Тустань”.

На зламі Х—ХVІ століть на скелях розташовувалась середньовічна оборонна фортеця-град і митний пункт на важливому соляному шляху, що вів з Дрогобича на Закарпаття та до Західної Європи.

До нашого часу дерев’яна фортеця не збереглась. Під час археологічних досліджень Тустані, археологи зібрали понад 25 тисяч історичних знахідок. Дерев’яні елементи забудови, металеві вироби, кераміка, скло, шкіряні вироби.

Зокрема хрестик-енколпіон, щиток перстня з гравірованим рисунком птаха, бронзова булава, кувалда, сокира, наконечники арбалетних стріл і лучних стріл, наконечники списів, кресала, шпори, сердечники дзвоників, різці по дереву, голки, застібки до книжок. 

Як видно з чорно-білих світлин, 100 років тому жінки також віддавали перевагу сукням білого і кремового кольорів. На голові у молодої обов’язково мав бути вельон, і чим довший – тим краще. А, якщо ні, то хоча б капелюшок з вуаллю.

Звісно, мода на вбрання, аксесуари, зачіски, форму брів і макіяж (а точніше його відсутність!) того часу дуже відрізняються від нинішньої. Але є й дещо, що за 100 років не змінилося – величезна кількість живих квітів на весіллі.

https://politeka.net/ua/news/regions/lvov/869575-kak-vygliadel-lvov-v-1772-godu-nad-unykalnoi-rekonstruktsyei-rabotaly-10-let-foto/

Походження міста Львів оповито пеленою великих таємниць... Ці таємниці народжені у період так званого "заснування" міста Данилом Галицьким та пов'язані з міфом про побудову нового міста на чистому місці та пафосного найменування такого на честь князівського сина Лева...

Міфічність цієї історії не збігається з даними археологіїї, яка визначає початок культурного слов'янського життя у старовинній частині міста щонайменше 3-5 ст.н.е. Культурний шар у таких місцях сягає 6,5-7,5 м. і він погано вивчений...

Цікавим фактом є те, що князь Данило Романович у традиціях пізніх Рюриковичів, маючи амбітні плани власного вивищення, таємно ставши католиком, заохочений Ватиканом та його орденами, не отримавши заперечень від своїх сюзеренів (монголо-татарів), зруйнував і спалив одне з давніх та головних сакральних і вільнодумних слов'янських міст на Розточчі, яке тисячоліттям до того займало пагорби довкола давнього православного та рахманського центру на Високому Замку (місто звалось Дібровою).

Саме за це Рахмани краю, які духовно очолювали рух за збереження давнього слов'янського світогляду (знань Прави), у період монголо-татарської навали та початку проникнення різних орденів на Розточчя (за сприяння Данила), прокляли рід Романовичів як відступників і зрадників.

Між тим, Данило на правах завойовника та руйнівника "подарував" руїни Діброви сину Леву (призначив керівником охоронної залоги) з однією метою — запобігти поверненню Рахманів та волхвів на Високий Замок і завадити відродженню головного рахманського центру у майбутньому (у такому стані ця залога діяла десятиріччями). Сам же Данило, ховаючись від гніву роського народу, обрав своєю "столицею" далекий і північний Холм.

Стає очевидним, що на території навколо Високого Замку (нині це майже центр Львова), у різний час, існувало два міста, різних за значенням і духом:

1) давнє тисячолітнє слов'янське місто, засноване десь у II-III ст. н.е. Старотцями-Рахманами Розточчя (власне, місто Діброва), яке було знищене Данилом Галицьким 1256 року (район вулиці Кривоноса, площі Старий Ринок, Підзамче).

2) пізніше — Львів, яке спочатку було охоронною залогою, а як місто — широко розбудовувалось лише у XV-XVI ст., в основному руками запрошених з Європи переселенців — німців, поляків та інших (район площі Ринок).

Запрошення іноземців до розбудови Львова було пов'язане з відмовою місцевого роського населення Розточчя впродовж довгих століть брати участь в усвідомленій нарузі над святими рахманськими місцями (Рюриковичі захопили та розграбували рахманський замок та рахманський центр) та пам'яттю шанованих предків — Святих Отців Розточчя...

Що ж до покатоличеного роду Данила Галицького, то після проклять православних Рахманів він виродився та повністю зійшов з політичної арени у XIV-XV століттях.

Розвиток Рахманського центру на Високому Замку і, власне, Діброви, їхня загибель від рук духовних зрадників, ймовірно, міг мати такий сценарій:

Етап 1. Руйнування готами у VI ст. до н.е. тисячолітнього рахманського центру на Високому Замку, який входив у систему святих місць Артанії;

Етап 2. Нова поява Рахманів на Розточчі, спроби відновлення духовного рахманського контролю над горою Високий Замок та Розточчям у IV-II ст. до н.е.;

Етап 3. Відновлення рахмансько-волхвівського скиту у II-I ст. до н.е. на місці колишнього Рахманського центру, підтримка з боку значної частини місцевого населення;

Етап 4. Переростання рахмансько-волхвівського скиту у I-II ст. н.е. у новий Ростоцький Рахманський центр, зростання його духовної ролі;

Етап 5.  Розбудова Ростоцького Рахманського центру у III-IV ст. н.е., поява міста Діброви, де живуть роси — духовні послідовники волхвів та Рахманів;

Етап 6. Розквіт та активна просвітницька діяльність Рахманського центру і Діброви у V-XII ст. н.е., широка допомога росів Прикарпаття (більшості його населення) у просвітництві на Балканах та Подунав'ї, заснування там нових центрів;

Етап 7. Руйнування та спалення Діброви та Ростоцького Рахманського центру Данилом Галицьким та його сином Левом 1256 року, спроби побудови авторитарної держави Рюриковичів. Прокляття Рахманами роду Данила (Рюриковичів) за зраду, осквернення святого місця і службу ворогам — татарам та папі;

Етап 8. Припинення повноцінного життя на місці спаленої Діброви на 100—150 років. Створення Рюриковичами біля Високого Замку охоронної залоги-фортеці (для недопущення відновлення Рахманського центру).

Стосовно ж етапів будівництва, а далі й руйнування Рахманського центру (замку) та міста Діброви, то вони могли складатись приблизно так:

1. На початковому етапі розбудови Рахманського центру та Діброви, на горі Високий Замок на місці скиту постало нове дерев'яне укріплення, яке з часом зростало і міцніло. Навколо гори, по її периметру (по всьому колу) будувалось дерев'яне місто росів, із власною оборонною системою, яке обслуговувало та захищало Рахманський центр.

2. З часом укріплення на горі стало виглядати як замок, бо у ньому з'явились перші кам'яні споруди.

Так цей замок, на думку дослідників, міг виглядати у X-XIII століттях, до моменту його руйнування Данилом Галицьким:

3. Уже значно пізніше, ймовірно, у XV-XVI століттях, у часи розбудови Української держави на Волині, замок поновили, дерев'яні споруди замінили кам'яними.

Як повністю кам'яний, замок набув іншого вигляду, зафіксованого пізнішими гравюрами:

4. У XVII-XVIII століттях, у період перебування земель Прикарпаття та Розточчя у складі Речі Посполитої, інтерес до замку падає, і на гравюрах ми бачимо, що він тихо руйнується:

5. Завершальним етапом для замку стає його повна ліквідація за часів Австро-Угорщини, через умисне будівництво з його залишків 1869 року Копця — кургану на честь 300-річчя Люблінської унії, "перемоги" орденства і масонства над українським Рахманством у регіоні.

Цікаво, що цей Копець дуже нагадує збудований у Кракові 1820-1830 років і котрий зветься Копцем Костюшка.

Варто також зауважити, що нині у Кракові існує аж 4 копці різних часів!

Поляки у такий спосіб намагаються підтримати власний дух та позначити свою присутність на місцях, де зводять копці.

А от чому не шанують святих місць українці, особливо там, де тисячоліттями жили давньоукраїнські Отці-Рахмани?

Ось цитата зі статті Наукового товариства ім.Т.Шевченка до 750-річчя першої писемної згадки Львова, яка носить назву "Археологія найдавнішого Львова":

"...Довкола Знесіння і Високого Замку простежуємо потужний пласт старослов'янських топонімів. Так, урочище "Світовидове Поле" на вершині хребта над церквою Вознесіння своєю назвою зобов'язане, мабуть, давньослов'янському божеству Світовиду, описаному Саксом Граматиком...".

Дослідження вела група археологів у 1985-87 рр. Розкопки не були завершені через трагічну загибель керівника експедиції Олександра Овчіннікова...

Сьогодні ж ці поняття для більшості українців є закритими. Сталось таке через руйнування Рахманської системи, правдивого просвітництва у XVI-XVIII століттях єзуїтами, масонами, магнатством, шляхтою, орденами, Московією, царатом.

Свою перемогу над правдивим просвітництвом, українством, рахманством Розточчя ідейні вороги відобразили у потужних символах. Так, на Високому Замку у Львові з матеріалу самого замку 1869 року за часів Австро-Угорщини був споруджений потужній курган із символічною назвою Копець.

Копець — символ 300-ліття Люблінської унії та початку широкого ідейного наступу на Україну.

Чи не надто важка ноша на рахманських могилах?

Чи не символ це нашого безпам'ятства?

Московський українець Володимир Гіляровський

Народився «дядько Гіляй» у Вологодській губернії, де його батько був помічником економа одного з місцевих маєтків, а економом був його дідусь по матері, чорноморський козак з Кубані Петро Мусатий, чий батько-запорожець прийшов на Кубань із Січі після розгрому Запорожжя Катериною ІІ у 1775 році.

В. Гіляровський так згадував про своїх родичів: «Наша семья жила очень дружно. Отец и дед были завзятые охотники и рыболовы, первые медвежатники на всю округу, в одиночку с рогатиной ходили на медведя. Дед чуть не саженного роста, сухой, жилистый, носил всегда свою черкесскую косматую папаху и никогда никаких шуб, кроме лисьей, домоткацкого сукна чамарки и грубой свитки, которая была так широка, что ей можно было покрыть лошадь с ногами и головой».

Вдавшись у дідуся фізичною силою і сміливістю, Володимир Гіляровський став найвідомішим кримінальним журналістом Москви свого часу. Він не боявся відправитись у найнебезпечніші куточки «білокам’яної», злочинницькі «малини» і «хази», куди не наважувалися сунути носа навіть московські поліцейські. Власні спостереження із життя кримінальної столиці Гіляровський згодом зібрав у двох книжках – «Трущобные люди» і «Москва и москвичи».

Фото:Гіляровський у 1878 році.

Не забував Гіляровський і свого українського походження. Завжди у козацькій шапці, з козацькими вусами, романтично закоханий у Запорізьку Січ, дуже шкодував, що не знав добре української мови і не міг повноцінно брати участь в українському культурному житті. Однак і українській справі Гіляровський, хоч і трохи, прислужився. Побувавши на Лівобережній Україні, 1902 року випустив у світ книжку «На родине Гоголя (из поездки по Украине)», написавши у заголовку саме «Україна», замість звичного російського «Малоросія», як тоді вимагала імперська влада і що на той час було досить сміливим вчинком.

Волелюбною козацькою поетикою пронизані твори Гіляровського, присвячені Запорізькій Січі. Так, в нарисі «Запорожская Сечь (1775–1925)» Гіляровський наводить старовинну легенду про походження російського царя Лжедмитрія І, яку він почув під час турецької війни від кубанських козаків: «Много лет спустя, на турецкой войне, среди кубанцев-пластунов я слыхал интереснейшую легенду, переходившую у них из поколения в поколение, подтверждающую пребывание в Сечи «Лжедимитрия».

Когда на коронацию Дмитрия прибыли наши запорожцы почетными гостями, то их поставили около самого красного крыльца, откуда выходил царь. Ему подвели коня и поставили скамейку, с которой он, поддерживаемый боярами, по царским обычаям должен был садиться.

– Вышел царь, спускается... мы глядим на него и шепчемся, – рассказывали депутаты своим детям.

– Знакомое лицо и ухватка. Где-то мы его видали?

Спустился царь, отмахнул рукой бояр, пнул скамейку, положил руку на холку, да прямо, без стремени, прыг в седло – и как врос. А мы все разом:

–Це наш, Грицко!

А он мигнул нам, да – и поехал...»

(Гиляровский В.А. Собрание сочинений в 4 томах.– М., 1999. – Том 2).

В поезії «Запорожцы» Гіляровський також сміливо для свого часу славить українського гетьмана Мазепу і запорізького кошового Костя Гордієнка за їхній союз зі шведським королем Карлом ХІІ, який, на думку Гіляровського, міг призвести до постання незалежної української козацької держави:

 

Пируют шведы с казаками,

Гуляют об руку рука,

И обнимаются друзьями

Соединенные войска.

 

(Гиляровский В.А. Собрание сочинений в 4 томах. – М., 1999. – Том 4).

Пов’язана із долею Гіляровського і одна мистецька помилка, історію якої розповім вам далі.

Гіляровський і картина Рєпіна «Запорожці»

Дуже часто можна почути припущення, що на відомій картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» серед інших героїв сучасного йому українського руху художник зобразив і Володимира Гіляровського у вигляді кремезного і сивого козака в білій шапці та червоній свитці, чий богатирський регіт, здається, виривається з полотна і лине до глядача картини. (Іноді цього персонажа називають ще Тарасом Бульбою). Гіляровський у свої похилі літа, дійсно, і кремезною постаттю, і сивими козацькими вусамибув дуже схожим на цього персонажа. А може, і свідомо хотів походити на нього і ніколи не заперечував, якщо хто-небудь із його співрозмовників у приватній бесіді порівнював його з героєм картини Рєпіна. Але насправді зобразити Гіляровського на цій картині Рєпін аж ніяк не міг.

 

Писати картину Рєпін почав у 1880 році, а ескізи, на яких зображений кремезний козак, що регоче на всю картину, з’явилися вже у 1878-му. В цей час 23-літній юнак Володимир Гіляровський, згадавши батьківщину свого дідуся, відправляється в складі загону кубанських козаків на війну Росії з Туреччиною за визволення болгарського народу з-під турецького ярма. Збереглася і світлина молодого Гіляровського, статного, безвусого, в кубанській черкесці, аж нічим не схожого на старого козарлюгу Тараса Бульбу з полотна Іллі Рєпіна.

Стародубський краєзнавець Георгій Метельський у своїй книзі «Листья дуба», що присвячена історії колишньої української Стародубщини, доводить, що в образі старого козака в червоній свитці Рєпін зобразив іншого видатного українця, композитора Олександра Рубця, до якого приїздив декілька разів у Стародуб на етюди. (МетельскийГ.В. Листья дуба. – М.: 1974 – С. 229). І справді, і за віком, і статурою Олександр Рубець більше походить на Тараса Бульбу, ніж тодішній Гіляровський.

До речі, і сам Гіляровський у своїх друкованих творах ніколи не посягав на лаври героя картини Рєпіна. Так, в нарисі «ЗапорожскаяСечь (1775–1925)» він згадує відомого українського історика Дмитра Яворницького і пише, що той став прототипом для постаті писаря з картини Рєпіна, а про себе – ані слова… Отже, присутність Гіляровського на картині «Запорожці» – то лише міф.

 http://tyzhden.ua/History/140877