По небу летят утки, летит уголком стая. Мне хочется к ним жутко. Они же на Юг, знаю. Они зимовать будут в каком-нибудь там Чаде, а я тут бумаг груду лопачу жратвы ради. Их будут кормить дети, им будут махать руки, им солнце всегда светит. Я к уткам хочу, суки! Я к уткам хочу, гады! Чтоб стала мечта былью! Свободы хочу ради! И чтоб за спиной - крылья! И чтоб вместо ног - лапки, и чтобы как все - крякать, и чтоб не нужны тапки, и чтоб нипочем слякоть! И чтобы моя Нюся (она, как и я, утка) ушла от меня к гусю, а я бы страдал жутко. И чтоб я летел, плача, в красивейший день, летом и тут бы в меня, значит, предательски, влет, дуплетом. Мой трупик несет Бобик, хозяин его хвалит, утятница - мой гробик, стакан до краев налит. В живот насуют яблок и салом натрут шкурку, а после сожрут, падлы, а после - споют „Мурку”: А после еще песню про то как „летят утки”. Я - так не хочу. Честно. Мне даже чуть-чуть жутко. Я лучше куплю водку, я лучше попью сутки, я знаю теперь четко: не надо мне быть уткой! P/S Все ужасно, в жизни зыбко. В общем, я хочу быть рыбкой!

При(с)лано по пошті...

 

Хватило бы смелости громко смеяться,

Когда все вокруг о усопшем скорбят?

Хватило бы смелости в гору подняться,

Когда с той горы на вас камни летят?

Хватило бы смелости доброму другу,

Подножку поставить при беге его?

Хватило бы смелости мать иль подругу,

Словом недобрым назвать вдруг-чего?

Не страшно ли было б размашистым шагом,

Пройти под налётом вражеских пуль?

Не страшно ли было б смотреть ясным взглядом,

В лицо пацана проглотившего дурь?

Не страшно ли было б с разгончика прыгнуть,

В водицу, что в северном море течёт?

Не страшно ли было б красивую птицу,

Впустить где сидит голодающий кот?

Что страшно тебе и чего ты боишься?

К чему никогда не сподвигнет тебя?

Чего никогда с тобой не случится?

К чему приведёт трезвость мысли твоя?

 

© Ветер Города

Диплом, завал, оцінки, сесія,
Не знав, не думав, не чекав,
Вже починається депресія,
А я ще реферат не здав.

Готуюсь, мучусь, це трагедія -
Мій реферат не підійшов,
Знов починається комедія -
Чи є декан? Чи вже пішов?

Чекаю, знаю, сподіваюся,
Щоб дубль другий підійшов,
Щоб не перемогла депресія, -
Це літо? Літо. Я пройшов!

Kpyto (c)

Наша мова

Цікава річ - це наша мова,
Дивують слух її слова,
Її ми кличем - калинова,
Та не говоримо "моя"

Чому не мовимо ми знову,
Своєю мовою? Ти ба -
Використовуємо знову
Чужі думки, чужі слова...

Ми маєм тисячі відмовок,
Вживаєм мови не свої -
Ми не повернемося знову
Ми вже не ті - ми не свої.

Kpyto (c)

Ми тримали в руках кришталеве кохання,

Крізь тумани воно осявало нам шлях.

І світилось воно, як рожеве світання,

Й запалило воно теплий вогник в серцях.

 

Ми тримали його обережно та ніжно

І несли почуття крізь вітри і дощі.

І, коли навкруги було зимно та сніжно,

Цей вогонь у серцях зігрівав дві душі.

 

Хто спіткнувся із нас, я і досі не знаю.

А кохання розбилось, і вогник погас.

І тепер ми з тобою в тумані блукаєм

І шукаєм кохання друзки повсякчас.

Василь СТУС

* * *

Церква святої Ірини
криком кричить із імли.
Мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Скільки набилося туги!
Чим я її розведу?
Жінку лишив — на наругу,
маму лишив — на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
б'ється об мури грудьми.
Глипає оком в'язниця,
наче сова із пітьми.
Київ за гратами, Київ
весь у квадраті вікна.
Похід почався Батиїв
а чи орда навісна?
Мороком горло огорне —
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, бідо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь.

Іван Малкович

ІЗ ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ

Старосвітська балада

Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя, —

щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.

Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:

янголе, не впадь з плеча.

[30-31 січня 1992]

Я хочу бути часточкою ночі,
Я хочу стати краплею імли.
В тумані розчинюся - тільки очі
Кометами полинуть у світи,
Де почуття ніколи не згасають
І з попелу, як Фенікс, постають,
І де кохання люди не благають,
А почуття дощенту віддають...

Эталоны женской красоты

В цифрах описать довольно просто:
"Шестьдесят..." - вздохнув, припомнишь ты,
И два раза - ровно девяносто.

Верхних девяносто - это бюст,
Он украшен лифчиком и топом,
Ну а снизу - я не побоюсь -
То, что люди называют "попа".

Попа реже в зеркале видна,
Чем глаза, причёски или лица,
И ещё она разделена
На две аккуратных ягодицы.

Нами вспоминается она
Только после жирного питанья,
Ну а так - грустит себе одна,
Ожидая ласки и вниманья.

Мы сидим на попе день-деньской
Дома, на работе, в ресторане,
Ну, почешем иногда рукой,
Или словом иногда пораним.

Солнце попа видит раз в сезон
На турецком all-inclusive пляже
В час, когда мы, голые, пардон,
Ею кверху для загара ляжем.

В тот же миг шальные мужики,
Увидав тугие ягодицы,
На тебя, хоть их корми с руки,
Вдруг слетятся, голося как птицы.

Потому что испокон веков,
Как бы попонятней изъясниться...
Привлекает этих мужиков
Область чуть пониже поясницы.

Ты видала, как мужик с тоской
О фигуре девичьей судачит?
Он движеньем круговым рукой
Попу непременно обозначит.

В галерее мужики стоят.
Рубенс. "Похищение Европы".
А к чему мужской прикован взгляд?
Объясню. К изгибу женской попы.

Код да Винчи - это ерунда.
В чём загадка вечной Моны Лизы?
Лиза знает: у неё всегда
При себе секрет прекрасный снизу.

Милая, к гадалке не ходи,
Если ловишь взгляд случайный дяди,
ЗНАЙ, ЧТО ВСЁ НЕ ТОЛЬКО ВПЕРЕДИ,
КОЕ-ЧТО ИМ НРАВИТСЯ И СЗАДИ.

Ні!
Не хочу плакать
бо колись сміялась.
Хоч було і важко
Людям посміхалась

Ти ж для мене щастя
Той хто зрозумів
Не сказав "Йди лікуватись"
Оцінив, цінив...

Лише ти промовив
"Я тебе кохаю"
Не повірила, дурне
А тепер зникаю
Ти пробач!!!
                Прохаю...