Психопортрет деякого виду дружби
- 30.08.14, 12:22
- … Я? Ну… Я НЕ ЗНАЮ, ЩО Я ХОЧУ!!!
Дилдоногий здоровань, улюбленець усіх, дивився так, що сумнівів не виникало – він і справді не знав. Тепер став зрозумілим його стиль життя, все стало на своє місце. Ось, чому така відсутність логіки; ось, чому часто його дії не мали причин. Все тільки тому, що він дотримується якихось інших провідних по життю на відміну від мене. І якщо мені необхідно знати, що я роблю, то йому достатньо потугів для дій (потугів, подібним до тих, що ведуть до унітазу). Й часто вони навіть не мають назв. Ну, є потуга справити нужду по маленькому і по великому, є потуга шлунку поїсти, ще якісь фізіологічні… а є ті, яким немає назв, оскільки вчені, що усьому дають назви, завжди прагнули винищити в людині звичку керуватися будь чим іншим аніж розумом, і цю тему оминули, недовивчили.
З Петьою все ясно. Це не були залицяння, бо не підхожу по його параметрам до кола його симпатій. За ним скиглили всі дівчата довкола. Але тому самому улюбленому, юному, віку дівчат він був вже не цікавий. Що ж до дівчат, які «як раз» - здаються йому підстаркуватими. Адже він не звик ще до свого власного відображення у дзеркалі: вже не всіма обожнюваного хлопчиська, а дорослого мужика, якого ще обожнюють, тільки вже не юні красуні.
За ним спостерігалася параноя. Ввижалися неіснуючі переслідувачки. Тоді ставало зрозумілим, що раніше вони були, а тепер їх вже немає, але він так звик до цього, що йому лячно усвідомлювати, що переслідувачок вже немає, що він ВЖЕ НЕ ТОЙ.
Чіпляння до мене були навіть не по справі. Оскільки, які можуть бути справи між мною і Петьою? Оцим нездарою-тусівником?
Я зі своїм хлопцем гостювала якийсь час у сім’ї Петі, та й по тому.
Можливо, його морально вбивало те, що я не втратила голови від його супернеймовірності, не закохалась до втрати глузду й не почала мріяти, щоб забрав із собою на край землі, як інші дівчата. Але як може бути інакше, коли бачиш мужика щодня, спостерігаєш який він у повсякденні, як він горлає на близьких, яке відношення до інших дівчат, до своїх дівчат, бачиш весь цей нарцисизм з виворотного боку… Зазвичай такі супернеймовірні для суспільства люди жахливі з «виворотного боку». Вони не поважають нікого окрім «своєї святості», зневажають близьких (та й взагалі всіх) за те, що вони недотягують до його рівня неймовірності, тому часто жбурляють любов’ю близьких (та й взагалі любов’ю всіх). І коли все це бачиш з середини і усвідомлюєш, то якось тане примарою саме по собі бажання взагалі стикатися з такою людиною. Ну, симпатія до зовнішності лишається, вона нікуди не подінеться (тому замиловувалась його ідеальними довгими ногами, широкою спиною й грудима, заслуховувалась його глибоким чоловічим голосом), але наближати таке надто близько – нізащо!
Звісно ж, Петі й так було чим й ким зайнятися окрім мене. Але після дуже теплого «братського» товаришування між мною й Петром вибухнуло неприйняття з його боку з постійними безпідставними доріканнями, аби лиш посваритися, і захисна реакція з мого боку. І далі – більше відчувалася ймовірність справжньої чоловічої бійки, тільки між мною, крихітною, і ним, огромезним. І все це було огидно. Як ніби до тебе наближається величезна купа гівна. І хотілося уникнути і зникнути.
І я зникла. Просто відправила все до дідька, пояснила своєму хлопцеві, що більше не можу тут лишатися, пояснила чому, він не підтримав, оскільки сам знаходився під чарами симпатії Петра, як й усі. Отже, довелося з речами чкурнути звідти наодинці.
Зневага одразу ж припинилася. Так, ніби Петро все, те саме, зрозумів. І почав намагатися дружити. Саме намагатися. Оскільки, навіть коли я спеціально настирливо «виливала душу» телефоном – терпляче очікував, намагався щось відповідати, зізнавався, що в той момент поруч сидить його дівчина і чекає поки він звільниться, але терпів ці мої знущання. Як кажуть, назвався груздем - залазь у міх. І якщо він пояснював своє відношення як дружня небайдужість – я показала йому що таке дружба, які до цього вимоги, і він не відповідає вимогам. Старанно намагався навчитися бути подругою, але не виходило, допоки мені самій не набридло. І обидва з полегшенням зітхнули. Через якийсь час спілкування припинилося, а його лестиві запрошення підтримувати спілкування я проігнорувала, адже це нічим не підтримані лестощі.
Більше ніколи не суперечу вислову, що між мужчиною і жінкою дружби бути не може. І точно знаю чому. Адже коли дружба з’являється, то обов’язково хтось один зійде з глузду від пораненого самолюбства і ураженої впевненості у собі через відсутність, здавалось би йому чи їй обов’язкового, флірту з боку даного представника протилежної статі. Що призводить до агресії, і навіть до безпідставної ворожнечі в над тяжких випадках.
