За кого чи за що марширують ці хачики, ви не задавали собі питання ?

Парадокси Московії  :

1) хачики Гуські чи не Гуські ?

2) Навіщо в своїй державі марші влаштовувати   таке саме як в Зімбабве негри б влаштували "марш білих" з плакатами "Зімбабве тільки для білих 

3) Що означає "Москва гуській город!"   на Москву набагато більше прав мають Українці та Монголи історично, а хачики зараз мають не неї більше прав економічно, то чиє це місто все ж таки ?

4) Якщо Московія моноетнічна країна то куди дівати більшість населення не українського походження ?

5) Гускій мігр - це українські (в основному) та білоруські слов'яни ? чи інгуші, калмики, карелці, адигейці, башкири, буряти, дагестанці .... який " Велікай Гускій мігр" без них, а головне питання чи визнавати їх гуськими чи ні ?  

Єдине в чому я впевнений це те, що з китайцями "Гускій мігр!" точно буде великим, і нічого паритись Московія буде їхньою і маршируйте скільки завгодно.

У «Описі подорожі до Московії»  німецького вченого 17 століття, Адама Олеарія, приводиться легенда: "у далекі часи прийшли на Москву мандрівники від Білого моря і принесли з собою "бєл-горюч" камінь Алатир. Камінь був розбитий на дев'ять частин.

По легенді в основі кордонів Московії лежать ці 9 осколків каменя Алатира. Іпоховані вони в стінах дев'яти міст: Москва, Коломна, Серпухов, Дмітров, Тула, Волоколамськ, Верєя, Наро - Фомінськ, Сергиїв Посад. Московити вірять, що немає на світі могутнішого оберега, ніж уламки Алатир-каменя, від війни і навали іноземців, а також від мору і інших злих бід". Ну що ж... Залишилось тільки перенести ці 9 назв міст на мапу...

І тут з`ясовується дуже цікава картина: історичні кордони Московії уміщаються в межах двох сучасних областей: Московської і Тульської.

Все інше "прісоєдінєно", або, іншими словами, "по-братськи" загарбано!

В 1547 році Великого Князя Московського Івана Грозного було короновано царем всєя Русії. Він мав повний титул: "Мы,великiй государь Иванъ, Божiею милостiю царь и великiй князь всеа Русiи, Владимирскiй, Московскiй, Новгородцкiй, Псковскiй, Резанскiй, Тверскiй, Югорскiй, Пермскiй, Вятцкiй, Болгарскiй и иныхъ".

Власне, в титулі царя перелічено всі етнічні території, що було включено до Московського Царства (Московітської Імперії).

Саме тому дуже цікаво було з`ясувати, наскільки малою є метрополія Московітської Імперії, а всі інші землі - колонії (сучаної Россії) і насправді не є етнічними землями московитів та належать не їм, а корінним народам Росії!

"Мы в Европе знаем одну Русь — Киевскую, последним королем которой был Данило Галицкий".

(Из письма Вольтера Екатерине ІІ)

Отут з'явилося декілька унікумів, котрі кажуть, що термін Московія вигадали поляки внаслідок своєї вродженої русофобії, а в Європі всі начебто знали, що московити то Русь. Загалом далі просто мапи.

 Мапа італійця Агнеса Баттісти, 1550 рік. На мапі землі України названі Русь, території сучасної Росії поділені на Московію та Тартарію.

Мапа француза Гійома Сансона, 1674 рік, територія Україна позначена як Vkraine ou Pays des Cosaques, територія Росії - Frontieres de Moscovie.

Мапа голандця Йоганна Янсоніуса, 1648 рік, має назву Typus Generalis Vkraine, на Сході - Moscovia Pars.

Посилання на карти в більш крупному розмірі:

1. http://i22.fastpic.ru/big/2011/0607/cf/68aa8cd2f57cc5abed64ba99e34d1bcf.jpg

2. http://i22.fastpic.ru/big/2011/0607/fa/336d45eacd6e4ec625381cdc44e2bdfa.jpg

3. http://i22.fastpic.ru/big/2011/0607/35/c6ed20c9c6d19735846f838be6e3ab35.jpg

Хай будуть тут на випадок зустрічі з неадекватами. Та й Вам, друзі, може станеться в нагоді

Прочитав нещодавно книжку (триптих)  "МОСКАЛІ – НЕ «рускіє» і НЕ слов’яни" і все що сам збирав та приходив подумки то все зібрано тут, рекомендую усім, може у когось і очі відкриються. Є в електронному вигляді в інтернеті.

З книжки: Для чого Росія привласнила історію Київської Русі Створюючи велику Російську імперію, московська еліта розуміла, що без великого минулого неможливо створити велику націю. Потрібно було прикрасити минуле, можливо навіть привласнити чуже. Для цього московськими царями, починаючи з Івана ІV Грозного (1533-1584), було поставлено завдання присвоїти історію Київської Русі і створити офіційну міфологію Російської імперії. Найбільше в цьому напрямі зроблено царицею Катериною ІІ (1762-1796), яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Указом від 4 грудня 1783 року Катерина ІІ створила комісію в складі 10 видних істориків для «складання записок про стародавню історію, переважно Росії» під керівництвом самої Катерини ІІ і графа Шувалова. Комісія працювала 10 років. В 1792 році «материнська історія» побачила світ. В процесі роботи комісії були зібрані і переписані всі давні літописи, а оригінали – знищені. В результаті була повністю переписана в інтересах імперії історія держави Російської, не зберігши жодного оригіналу цих давніх літописів. Так, історія Київської Русі безсоромно стала основою історії Російської імперії. Протягом століть, особливо з початком XVI ст., в голови людей втовкмачували і втовкмачують, що Російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського. Без сумніву, що це вигадка і фальсифікація на догоду Російській імперії. Адже відомо, що:

1. В час існування держави Київської Русі про Московську державу не було ні згадки. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році. 2. Немає ніяких фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом до ХІ ст. і пізніше Московського князівства з князівствами земель Київської Русі до XVI ст. В той час, як у 988 році відбулося Хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі «Моксель» перебували в напівдикому стані. Для того, щоб зберегти крадене і присвоїти т.зв. «великоросам» історію Київської Русі було потрібно в першу чергу задусити український народ, загнати його в жорстке рабство, відібрати від нього мову, культуру, власне ім’я або просто знищити. За найменше відхилення від офіціозу людей переслідували, садили в тюрми і табори, засилали в Сибір або просто фізично знищували. Радянський період був найбільш жорстоким. За цей період Україна втратила більше 25 млн. своїх синів та дочок, що загинули в голодоморах – планомірному нищенні українців в ГУЛАГах, висилках і тюрмах. Так «старший брат» в жорстоких «обіймах любові» тримав «молодшого брата». Хто він є в історичному аспекті цей «старший брат»? До кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата – великороса і російського народу, а була тільки суздальська земля – земля Моксель, пізніше – Московське князівство і населена та земля була людьми, яких з кінця ХІІІ до початку XVIII століть називали московитами.

Цей панегиричний (хвалебний) твір було написано староукраїнською - руською мовою (Ђ=і) 

після перемоги русько-литовсько-польских військ, під командуванням гетьмана Костянтина Осторзького, над московітами, під Оршею (8 вересня 1514 р).

Як бачимо, руськими воїнами в 16 ст. були сучасні українці. Сучасні росіяни були московітами - "москвічами"... Присвячується всім апологетам теорії "єдінава народа" та "рускава міра" (так співпало).

 

 

Индикт 2, августа 1 день, в лЂто 7023 году Василей Иванович,

великий князь московскый,

преступив докончаніє и крестноє своє цЂлованіє,

от меншаго на болъшоє зло подвигнулся,

имЂя ненасытную утробу лихоимЂніа:

некоторыи городы, очину и дЂдину великаго,

славнаго государя Жикгимонта короля полского

и великаго князя литовского и руского,

княжати пруского, жомоитского и иных,

почал поседати, и славный великий град Смоленскъ взялъ.

Бо нетъ пущаго человеку, как въжделенє чужого имЂніа:

и кроткаго, и смирЂнаго немилостива и некротка чинить!

Оный великославный король Жикгимонтъ

свою правду  держалъ єму непорушно и невыступно въ всем,

и видячи єго насилованиє

и хотячи боронити своєє очины — Литовскоє земли,

вьзма Бога на помочь и свою правду перед собою иміа,

зъ своими князи и паны и храбрыми

вдатными витязи своєго двора кралевского

напротивъ єго пошелъ, помянувше слово пророчьскоє,

што Господь гръдымъ противится,

а смиренным милость и помощь посылаєть.

И пришед, и стал в Борисо†на великой рЂце БЂрезыни,

и напротивъ неприятЂля своєго

великого князя московского отправил и послал своєго великаго воєводу

и славнаго и великоумного гетмана князя Костянтина Ивановича Острозского,

пана виленского, старосту луцкого и бряславльского и иных,

маршалка Волынскоє земли,

c некоторыми велможами,

князи и панырадами своими,

и з своєго двора вдатными и храбрыми вои литовскыми и рускыми.

И в то врЂмя приєхали до великого короля Жикгимонта

на помоч панове лядскии и дворяне вдатныи, рицери коруны Полскоє.

И вси посполе, возма Бога на помоч

и вооружени бывше господаря своєго Жикгимонта наукою,

сміло дръзнуша и поидоша навпротивку

много множества людей великого князя московского.

Оным же в то ж врЂмя будучим на Дрюцких поліх,

и вслышавши силу литовскую,

оттоля отступиша за Днепръ, реку великую.

Успомянем слово великого Нифонта,

как пишеть к вЂрным христіаномъ:

«Тайну цареву годно таити» — рекучи —

«рады господарьскоє замкнутоє негодно всим повЂдати;

але дЂло и храбрость мужства доброго

и смЂлого человЂка годно всим объявляти,

абы напотом иншии тому вчили и смЂлость мЂли».

Как же и въ нынЂшнеє врЂмя случися нам видЂти того доброго

а храброго воина пореклом стратилата

князя Костянтина Ивановича Острозского,

навышшего гетмана литовского.

Напрьвій Божею помочю и приказанєм и наукою господаря своєго

великого короля Жикгимонта слушноє исправленьє войска,

братскоє любовъноє соєдинение ласкаве злучил и поставил.

И како преиде до реки Днепра под Оршою,

градом каменым, и виде,

яко бысть не борзо преходимъ путь водный.

И яко богобоязливый муж и справца воєнный

тот славный великый гетман князь Костянтинъ Иванович

бегъ до церквий святои живоначалнои Троици

и к святому великому чюдотворцу Христову Николе и пад, помолися Богу.

И въспомяну справу и смЂлость храброго Антиоха

и великого гетмана царя Александра Македонского;

како он войску персидскому реку Арсинарскую прейти повелЂ:

пръвіи сквасишася, а последніи, яко по суху, преидоша,

так теж и он передним людем плыти повелЂ,

a послЂдніи вже яко по броду преидоша.

И тако спішно на великом поли рошском

напротиву москвич въоружишася.

О великий вдатныи витязи литовскии!

уподобилися єсте своим мужством храбрым македоняном,

справою и наукою князя Костянтина Ивановича,

второго Антиоха, гетмана войска македоньского!

И так своєго человічьства смЂлость вказал яко храбрый рыцарь

и вЂрный слуга своєго господаря:

c тыми велико-многомножными вои литовскыми,

не щадячи  самими себе на великоє множество

людей неприятілских сягнули и вдарили,

и множество людей войска єго поразили

и смерти предали — на осмъдесят тысяч!

A иных живых въ плЂнъ поймали  —

их же имЂн здЂ вписати не вмістихом.

Так своєю вЂрною послугою господарю своєму

великому королю Жикгимонту радость вчинил:

напръвЂй церкви божьи христианьскии,

и многих мужей и жон от их насилованья оборонилъ.

Зді исполнилося слово святого отца Єфріма:

«Силный изнеможе, а здоровый разболЂся,

а радовый ся въсплака, а дръжай погуби».

МнЂ ся грЂшному видить:

ныне все то ся стало великому князю Василю московскому.

Помянем слово пророка Исаия,

сына Амосова, што пророчьствовал о послЂдних днех,

провидевъ Духом Святым, так рече:

«За умножениє злобы людей и многыи их неправды

пролиєтся кров их яко вода силна;

хоробрыи и гръдыи от мЂчов падуть:

одинъ ратный справедливый погонитъ несправедливых 100,

а от ста побЂгнет 1000, и плоть их будет на снЂдь звЂрем и птицам,

и кости их на позор всякому животу».

Ныне тым пророчьством подарил Бог

князя Костянтина Ивановича, навышшего гетмана литовского —

што єго справою и зражениємь войска плъков

и єго смЂлого сердца и рукы сягненьєм

люди Московського побили;

и тых збитых плоти звЂри и птици ядять,

по земли кости волочачи,

а стоплених водами рыбы клюють.

О пречестная и премудрая главо!

Како тя нареку и похвалю?

Коротъкостию языка моего

и художством ума моєго

не могу ся домыслити,

кую славу и честь въздати

твоего справленію дЂлу!

Мужества твоєго крЂпость

равна єсть великому царю индійскому Пору,

котрому ж многи цари и князи

противній быти не могоша.

Єго ж дьлу и чести

обличность твоєго велможства показується,

как же нынЂ милостію Божією

и теж щастьєм великославного господаря Жикгимонта,

короля и великого князя

таковому силному пану,

великому князю московскому,

отпоръ вчинили єсте своихъ рукъ дЂломъ,

и з храбрыми рыцери оными

вдатными витязи,

c князи и c паны и з дворяны господарьскыми,

великого княжества Литовского и Руского

и c пособлю великославных и шляхотных рьцарей,

вдатных панов поляков, посполите

съ всими своими  добрыми помочникы и вЂрными

яко одны от добрых вой своє мужство показали єсте,

и многыи замкы столечныи и мЂста славныи

великого княжества Литовского и Руского привпокоили єсте.

За што ж ты, великославный гетмане, от господаря твоєго

великоє и высокоє чести достоєн єси!

Прировнани єсте великым храбрым рыцерем

славнаго града Родоса,

которыи иж своим мужством

многии замки христіаньскии

от поганских рук впокойны чинять, —

вашего мужства отпором

такорому силному пану

тоє ж славы и чести сподобили ся єсте

тою вашою послугою

господарю своєму

великому королю Жикгимонту

радость вчинили єсте.

За таковый вчинок не толко здЂшних великых столечных городов —

на них сЂдети достоин єси,

але и самого Божьяго града Ієрусалима достоин єси владети.

Мужства твоєго крЂпость

от Востока до Запада слышати будет —

не токмо єдиному собЂ,

але и всему княжеству Литовскому

тую славу и высокость мужства вчинил єси.

Єще ти приложу смЂлости и храбрость:

уподобился єси сыну Ровоавову Авию,

што воєвал на десять коленъ Ізраилевъ

и въбил з них силных людей за єдинъ день пять сотъ тисячь.

Єго ж дЂлу и ты наслЂдникъ явися,

москвич избиваа, не в цЂлый день,

але въ дни 3 годины на осмъдесят тисячъ побил!

И тако мужства ти храбрость подобна Тигранису,

царю арменскому, о котром же премудрый философ Фролос от Ливия пишеть:

пришедши Тигранис, царь арменский,

и сьсеклъся съ Антиохом и измог войско єго

и самого из града выгнал,

Антиоху бьжавшу пред ним в Перекую сторону.

Тако и ты, честная и вЂлеумнаа главо,

сътвори сЂчу з великим князем Васильєм московскимъ

и побил войско людей єго, и самого выгнал з града Смоленска,

великому князю Василю пред тобою бежавшу у Московскую сторону,

у свои восточныи грады.

Князю ж Костянтину бывши под Смоленьском

и от Смоленска възвратившуся, и взял грады тыи,

которыи вже служили великому князю московскому:

Мьстиславль, Кричевъ, Дубровну.

И повелЂ им по пръвому служити

великому княжству Литовскому,

а сам поиде в Литовскую землю къ господарю своєму

великому королю Жикгимонту. Король же,

услышавши приєханьє єго

и всих вой своих литовских и рускых вдатных витязей,

принял их з великою честию

у своєм столечном градЂ Вилини дек. З день,

на святого пророка Софониа.

Великославному господарю

королю Жикгимонту Казимировичу

буди честь и слава на вЂки,

побЂдившему недруга своєго

великаго князя Василіа московского!

А гетману єго вдатному

князю Костянтину Ивановичу Острозскому

дай Боже здоровьє и щастьє впред лЂпшеє!

Как нынЂ побил силу великую московскую,

абы так побивал силную рать татарскую,

проливаючи кровъ их бессурменьскую!

Как вы думаете, откуда взялось слово «москали»? Это название великороссов (ставшее по непонятным причинам «пренебрежительным») обычно производят от слова «Москва» и связывают с термином «московиты» – так себя до времен Петра Первого именовали жители Московии. Однако это неверно, потому что слово «москали» существовало ЗАДОЛГО до того, как возвысилась Москва.

[ открыть ]

ugraina.org/monographics/2057.html

Тут наводжу деякі фрагменти з книги Павла Алєпського «Подорож Патріарха Макарія». Передмови та післямови не роблю, бо коментарів нема. Читайте самі.

«В субботу 10 июня (1654 г.), мы подъехали к берегу великой реки Нистроса (Днестра), которая составляет крайний предел страны Молдавской и начало границы земли казаков.
На встречу ему вышли тысячи народа, в несметном множестве (Бог да благословит и умножит их!). То были жители города, по имени Рашков. Это очень большой город, построенный на берегу упомянутой реки; он имеет крепость и деревянный форт с пушками.»

«Начиная с этого города и по всей земле русских, то есть казаков, мы заметили возбудившую наше удивление прекрасную черту: все они, за исключением немногих, даже большинство их жен и дочерей, умеют читать и знают порядок церковных служб и церковные напевы; кроме того, священники обучают сирот и не оставляют их шататься по улицам невеждами.»

«Нам предстояло поехать от этого Рашкова, границы государства казаков, до Бутиблия (Путивля), начало пределов московских, около 80 больших казацких миль. В этих странах длина дорог измеряется милями, а миля у них тянется на расстояние более трех часов быстрой езды верхом или в экипаже со скоростью, большей скорости гонца. Так мы всегда и ездили, по принятому у них обычаю.»

«Всякий базар и местечко в земле казаков обилуют жителями, в особенности маленькими детьми. Каждый город имеет, может быть, до 40, 50 и более тысяч душ; но дети многочисленнее травы и все умеют читать, даже сироты. Вдов и сирот в этой стране множество; их мужья были убиты в беспрерывных войнах. Но у них есть хороший обычай: они женят своих детей юными и по этой причине они многочисленнее звезд небесных и песка морского.
Вблизи каждого города или селения непременно бывает большой пруд, образуемый дождевой водой или текущими реками; он называется халистао (хелештеу), т. е. садок для рыбы. Посредине он имеет деревянную плотину, на которой лежат связки хвороста, покрытые навозом и соломой; под нею текут протоки, которые вертят мельницы, так что жители имеют вместе и воду, и рыбу, и мельницы, и ни в чем не нуждаются. Все это непременно есть в каждом базаре и маленьком селении. Приспособления, употребляемые ими для вращения мельниц, изумительны, ибо мы видели мельницу, которая приводилась в движение горстью воды.»

«Ничто так не удивляло нас, как изобилие у них запасов и птиц, именно: кур, гусей, уток, индюшек, которые во множестве гуляют в полях и лесах, кормясь вдали от городов и деревень. они кладут свои яйца среди леса и в скрытых местах, потому что некому их разыскивать по причине их множества. В этой стране нет и не знают ни хорьков, ни орлов, ни пресмыкающихся; а если изредка и попадаются змеи, как мы видели одну по пути из Валахии до столицы Московии и убили ее, то они безвредны. Нет у них ни воров, ни грабителей.
Знай, что в домах этой страны мы видали людей, животных и птиц (вместе) и весьма удивлялись изобилию у них всяких благ. Ты увидишь, читатель, в доме каждого человека по десяти и более детей с белыми волосами на голове; за большую белизну мы называли их старцами. Они погодки и идут лесенкой один за другим, что еще больше увеличивало наше удивление. Дети выходили из домов посмотреть на нас, но больше мы на них любовались: ты увидел бы, что большой стоит с краю, подле него пониже его на пядень, и так все ниже и ниже до самого маленького с другого края. Да будет благословен их Творец! Что нам сказать об этом благословенном народе? Из них убиты в эти годы во время походов сотни тысяч и татары забрали их в плен тысячи; моровой язвы они прежде не ведали, но в эти годы она появилась у них, унеся из них сотни тысяч в сады блаженства. При всем том они многочисленны, как муравьи, и бессчетнее звезд. Подумаешь, что женщина у них бывает беременна и родит три, четыре раза в год и всякий раз по три, по четыре (младенца) вместе. Но вернее то, как нам говорили, что в этой стране нет ни одной женщины бесплодной. Это дело очевидное, для всякого несомненное и испытанное.»

«Что касается их домашних животных и скота, то ты увидишь, читатель, в доме каждого хозяина (да благословится Творец!) десять родов животных: во-первых — лошади; во-вторых — коровы; в третьих — овцы; в четвертых — козы, похожие на газелей; в пятых — свиньи; в шестых — куры; в седьмых — гуси; в восьмых — утки; в девятых — индюшки во множестве у некоторых; в десятых — голуби, для которых есть места над потолками домов. Держат также собак.
Больше всего нас удивляли различные породы свиней разного цвета и вида. Они бывают черные, белые, красные, рыжие, желтые и синие; также черные с белыми пятнами, синие с красными пятнами, красные с желтыми пятнами, белые с рыжими пятнами; некоторые из них пестрые, а иные полосатые в разных видах. Как часто мы смотрели и смеялись на [20] их детенышей! Нам ни разу не удавалось удержать хоть одного из них; несомненно, у них в брюхе дьяволы: они ускользают, как ртуть. Их голоса отдаются эхом на дальнее расстояние. Самки их рождают три раза в году: первый раз в своей жизни приносят одиннадцать поросят, во второй раз девять, в третий — семь, в четвертый — пять, в пятый — три, в шестой раз своей жизни только одного, не более; затем они совершенно перестают нести и становятся бесплодными, годны только на убой. Режут обыкновенно самцов, а самок оставляют. Для них есть отдельные пастухи. Что касается кур, гусей и уток, то каждая порода держится отдельно.
Что касается их разнородных посевов, то они удивительны и многочисленны и бывают всевозможных видов. Об них скажем в своем месте.»

... далі йде опис перебування у московських землях...

«Пение казаков радует душу и исцеляет от печалей, ибо их напев приятен, идет от сердца и исполняется как бы из одних уст; они страстно любят нотное пение, нежные и сладостные мелодии. У них же (московитов) пение идет без обучения, как случится, все равно: они этим не стесняются. Лучший голос у них грубый, густой, басистый, который не доставляет удовольствия слушателю. Как у нас он считается недостатком, так у них наш высокий напев считается неприличным. Они насмехаются над казаками за их напевы, говоря, что это напев франков и ляхов, которые им известны. Также все они не читают.»

«Что касается шуток и смеха, то мы стали им совершенно чужды, ибо коварные московиты подсматривали и наблюдали за нами и обо всем, что замечали у нас хорошего и дурного, доносили царю и патриарху. Поэтому мы строго следили за собой, не по доброй воле, а по нужде и против желания вели себя по образцу жизни святых.»

«Знай, что вельможи царя не считают своих владений, как это принято у нас, по числу деревень, садов и виноградников, ибо в этой стране нет ни садов, ни виноградников; но считают по числу дворов, именно, говорят: такой-то князь имеет три тысячи мужиков (Это слово написано в тексте по-русски), т. е. земледельцев, или десять или двадцать тысяч.»

Павло Алеппський (Халебський Павло, араб. Бульос аль Халябі Ібн аз Заіма аль Халябі; * близько 1627 — †1670) — архідиякон, мандрівник, письменник. Син Антіохійського Патріарха Макарія.
Народився в місті Халебі (Алеппо) в Сирії. Подорожував разом з батьком з Дамаска через Анатолію, Стамбул і Констанцу до Московського царства. Протягом 1654—1656 років Павло разом з батьком двічі побував в Україні. Під час подорожі познайомився з Молдавським господарем С. Георгіцою, київським митрополитом Сильвестром Косовим. 21 червня 1654 під Богуславом зустрівся з гетьманом Богданом Хмельницьким.
Автор твору «Подорож Патріарха Макарія», який містить цінний матеріал про тогочасне політичне становище України, культуру, звичаї і побут українського народу в середині 17 століття, також про Волощину та Туреччину.
Написані арабською записки перекладені англійською ("The travels of Macarius", Лондон, 1836), російською ("Путешествие антиох. патриарха Макария", Москва, 1896—99) і румунською мовами.

355 років тому полковник Іван Богун на старшинській раді у Переяславі категорично відмовився присягати московському цареві і наполягав, що цього не слід робити нікому з українців.

Аргумент полковника Богуна був зовсім не політичний, а, як би сьогодні сказали, культурно-світоглядний: московіти тільки прикидаються православними християнами.

Насправді ж вони люті язичники, які не шанують Істину, Слово і Любов.

Хоч як сумно, але інформаційні спецпроекти на кшталт «Всесвітня історія» чи «Малоросія» й досі благополучно перебувають не лише в умах пострадянських (за мислення) українських політиків, а й у шкільних підручниках незалежної України.

Однак поступово правдиві, документально підтверджені факти з тисячолітньої української історії складаються в яскраві картини національної величі українського етносу, який сформувався ще наприкінці ІV тис. до н. е.

Об’єктивні дані істориків, археологів, філософів, культурологів і релігієзнавців свідчать, що такі українські цивілізації, як Мезин (ХХ—ХІІ тис. до н. е.), Кам’яна Могила/Шу-Нун (ХІІ—ІІІ тис. до н. е.), Трипілля (VІ—ІІ тис. до н. е.), Скіфія/Арія/Оріяна (ІV тис. до н. е. — І тис. н. е.) — набагато старші за так звані «класичні» цивілізації Давнього Єгипту (ІІІ тис. до н. е.), Індії (ІІ тис. до н. е.), Греції (ІІ—І тис. до н. е.) чи Риму (І тис. до н. е. — І тис. н. е.).

Проте й донині в українських школах наших дітей переконують, що до Київської держави України-Русі (ІХ—ХІІ ст. н. е.) у нас нічого не було, а власне українці як народ з’явилися лише у ХІV столітті н. е., та й то відбрунькувалися від наших більш спритних у переробці історичних текстів північних сусідів...

У цьому зв’язку ми і намагатимемось з «неканонічної» точки зору розглянути деякі усталені історичні, політичні та релігійно-філософські міфи, дотичні до істинної багатотисячолітньої української історії.

У попередніх матеріалах (див. статтю «Христос і Нефертіті» від 15.10.2008 р.) ми вже вивели логічний ланцюжок становлення і розвитку українського етносу: теукри—скіфи—арії—українці.

А сьогодні спробуємо розібратися, як сталося, що тисячолітня Україна перетворилась спочатку на Київську Русь, а згодом і на Малоросію, відновивши, зрештою, свою прадавню назву — Україна.

Українська та Київська Русь

В Україні спостерігається унікальне географічно-топонімічне явище, якого практично немає ніде у світі. Ну де, скажіть, ви зустрінете у Франції село Француженка або в Німеччині село Німецьке.

В Україні ж ми разом маємо 38 населених пунктів, в яких у їх назві є корінь «укр». Серед них три міста — Українськ (Донеччина), Українка (Київщина) і Новоукраїнка (Кіровоградщина).

До цих міст додаються 35 сіл і селищ: 22 села, що називаються Українка, 12 — з назвою Українське й одне село Українець, які рясно розташувалися по всіх областях України.

Показово, що в Україні є й 26 сіл, які у своїй назві мають корінь «рус». Серед них виокремлюють два Русиліва, два Русіва, два Руських.

А далі (по одному) ціла шерега сіл з епітетом «руський»: Руська Гута, Руська Долина, Руська Мокра, Руський Мочар, Руське Поле, Руські Тишки і т. ін. Є й Руснів, Русовичі, Русивель, Русин і Русин Яр.

Така кількість населених пунктів, що мають у своїй назві корінь «рус», зовсім не випадковість. Якщо ми звернемося до «Правди роської» (до речі, не руської, а роської — за текстом!) Великого київського князя Ярослава Мудрого, то дізнаємось, що жителі Київської держави називалися русинами.

Більше того, ця середньовічна історична пам’ятка нам повідає, що поняття русин і слов’янин характеризують представників зовсім різних народів. Отже, за версією Ярослава Мудрого, середньовічні русини — це сучасні українці, а слов’яни — сучасні росіяни.

Для того, щоб переконатись у цьому, процитуємо «Правду роську» князя Ярослава (за Академічним списком): «Оубьет моуж моужа, то мьстить братоу брата, или сынови отца, любо отцю сына, или братоучадоу, любо сетриноу сынови; аще не боуде кто мьстя, то 40 гривен за голову; аще боудеть роусинъ, любо гридинъ, любо коупчина, любо ябетникъ, любо мечникъ, аще (в) изгои боудеть, любо словенинъ, то 40 грименъ положити за нъ».

Як свідчив свого часу відомий знавець тієї епохи російський академік М. Тихомиров у своїй книжці «Пособие для изучения Русской правды» (Москва, 1953 р.): «Русин — житель Киевской Руси, так как новгородцы называли Русью именно Киевскую и прилежащие к ней земли... Словенин — означал новгородца».

Тож українці ніколи не були і не є слов’янами!

Тому й не варто дивуватися словам росіянки З. Рагозіної, яка ще 1903 року писала, що українці є нащадками скіфів. А ще процитуємо римського історика Помпея Трога (І ст. до н. е.): «Скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між Скіфами і Єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...».

Процитуємо цього поважного римлянина і нагадаємо, що єгипетська цивілізація відноситься до ІІІ тисячоліття до н. е. А ми, виходить, старші від цих давніх єгиптян...

До речі, російська імперська історична наука (В. Татіщев, М. Ломоносов та ін.) активно посилалась на прадавній міф про наших предків, згідно з яким було два брати — Скіф і Словен. Старший брат Скіф залишився жити на батьківській землі (в Україні), а молодший брат Словен пішов на північ і... заснував Новгород (в Росії)...

Звідси й така різниця в мовах, культурі, звичках, ментальності...

Тому й не дивно, що в Російській Федерації зовсім немає міст і є лише чотири села, в назві яких фігурує епітет «руський»: Руський Акташ (Татарстан), Руський Камешкир (Пензенщина), Русько-Висоцьке (Ленінградщина) та Руський (Приморський край).

Отже, можна порівняти: 26 руських сіл в Україні й 4 руських села в Росії. Відчуваєте різницю? Насправді все дуже просто. Згадаймо, що в середні віки те, що нині називається Росією, мало назву Московія, Московське князівство.

Сама Москва, як загальновідомо, була заснована київським князем Юрієм Долгоруким (який похований у Києві). Але згодом московська колонія і київська метрополія помінялися місцями (приблизно так, як згодом Англія і США).

Нова московська метрополія, так би мовити, в адміністративному порядку привласнила назву Русь, перейменувавши Україну в Малоросію і запровадивши міф про Україну як «окраину» новоствореної Російської імперії.

«Окраина» чи «Околітія»?

Переконливі факти з прадавньої української історії не дають нам жодних підстав погодитися з походженням назви України як «Окраины», оскільки:

1) льодовики (які розтанули на півночі Європи лише 8—10 тисяч років тому) ніколи не переривали життя в Україні, і вона протягом щонайменше 20 тисяч останніх років свого існування була центром глобальної за своїми культурно-історичними наслідками цивілізації;

2) найстаріший храм планети Шу-Нун/Кам’яна Могила розміщується в Україні, а храми завжди будували в центрі обслуговуваної ними території, оскільки вони були місцем суспільно-адміністративного управління, здійснення релігійних культів, осередками ремесла, освіти та науки;

3) доведено, що наші пращури трипільці/арії протягом VІ—ІІ тисячоліть до н. е. активно розселялись у світі і, прийшовши в інші краї, не могли (чисто психологічно) називати свою прабатьківщину «окраиною» (та ще й мовою, котра виникла лише в ХІV—XV ст.);

4) слово «окраина» — російського походження; в українській мові немає такого слова, проте є — «околиця», і якби мешканці України прагнули підкреслити саме географічно-прикордонний характер своєї держави, вона носила б назву «Околітія»...

Продовжуючи етимологічно-лінгвістичний аналіз назви «Україна», варто звернути увагу на корінь «країна» (страна — російською, state — англійською).

На Балканах (неподалік від населених пунктів Кий і Києво) й досі існує адміністративно-територіальна одиниця — Сербська Країна. А в одній із книжок ХІХ століття згадується місто «Биаград — столичный град тоя украины». Як можна здогадатися, мова йде про нинішній Белград.

У середні віки в Європі, як свідчить Френсіс Дворнік, були відомі такі князівства, як Словенська Крайна і Войнова Крайна, що входили до складу Священної римської імперії.

Отже, слово «країна» з давніх-давен є доволі поширеним в Європі.

Історичні дослідження свідчать, що слово «україна» (оукраїна) активно використовувалося в географічній топоніміці Середньовіччя поряд з такими поняттями, як князівство, край, землі.

Наприклад у книжці «Слово Христолюбця» зазначалось: «Ноне по оукраинам молятся ему проклятому богу Перуну».

А в «Повісті про два посольства», котра описує часи царювання московського царя Іоанна Васильовича, використовується вельми показова фраза: «В наши украины и на наши городы войною учнутъ ходити».

Як свідчать історичні джерела ХV—ХІХ століть, на півночі сучасної Російської Федерації, зокрема, була Терська Україна — на півдні Кольського півострова, а на південь від Карелії — Каянська Україна.

Псковський 1-й літопис від 1481 року згадує Україну за Окою, Тульську Україну, а «Сказання про Мамаєве побоїще» та Псковський 2-й літопис (1481 р.) згадує Псковську Україну.

Але й це не все! «Розпис міст» Російської імперії від 1652 року дає такий перелік 37 українських міст: Тула, Калуга, Кашира, Коломна, Переяслав, Рязанський Ярославець і т. ін.!

Тут також читаємо: «Калуга и др. украинские города», «В Туле и иных украинных городах», «Украйных Севских городов», «Украйных Польских городов», «Малороссийских городов жители приезжают в Московское государство и в украинные городы».

Отже, ми можемо переконатися, що слово «україна» означало, навіть за московськими мірками, зовсім не околицю їхнього князівства. Якщо, наприклад, україни в Карелії і на Кольському півострові ще можуть потрапити під визначення околиці, то підмосковні міста Тула, Калуга, Коломна розташовані в самому серці Московської держави.

Тож напрошується й певний висновок щодо «неточності» та «неупередженості» перекладу та тлумачення російськими імперськими істориками загальноприйнятого у світі поняття україна, як країна, край, держава, земля.

А, дійшовши такого висновку, сьогодні ми вже можемо зрозуміти, для чого все це робилося: «Немає історичної пам’яті, немає й такого народу — українці. Є, звісно, лише якісь там «малоросы с окраины», котрі відбрунькувалися від великоруської народності, а нині стали «антирусскими» (такий ось абсурд!).

Наостанок порівняємо, скільки українських міст було свого часу на території Росії (понад 40) і скільки власне «топологічно руських» населених пунктів є в Росії сучасній (лише 4).

Згадаймо також про московські маніпуляції назвами «Русь» та «Малоросія», а також про кількість «топологічно руських» населених пунктів, розташованих у сучасній Україні (26), і тоді ми зрозуміємо, наскільки важливим для становлення національної самосвідомості є вивчення власної історії, мови та культури!

Валерій БЕБИК, доктор політичних наук, проректор Університету «Україна», голова правління Всеукраїнської асоціації політичних наук.

Фото Дмитра СМОЛЕНКА (Укрінформ) та з архіву автора.

"Голос України"