Цей панегиричний (хвалебний) твір було написано староукраїнською - руською мовою (Ђ=і) 

після перемоги русько-литовсько-польских військ, під командуванням гетьмана Костянтина Осторзького, над московітами, під Оршею (8 вересня 1514 р).

Як бачимо, руськими воїнами в 16 ст. були сучасні українці. Сучасні росіяни були московітами - "москвічами"... Присвячується всім апологетам теорії "єдінава народа" та "рускава міра" (так співпало).

 

 

Индикт 2, августа 1 день, в лЂто 7023 году Василей Иванович,

великий князь московскый,

преступив докончаніє и крестноє своє цЂлованіє,

от меншаго на болъшоє зло подвигнулся,

имЂя ненасытную утробу лихоимЂніа:

некоторыи городы, очину и дЂдину великаго,

славнаго государя Жикгимонта короля полского

и великаго князя литовского и руского,

княжати пруского, жомоитского и иных,

почал поседати, и славный великий град Смоленскъ взялъ.

Бо нетъ пущаго человеку, как въжделенє чужого имЂніа:

и кроткаго, и смирЂнаго немилостива и некротка чинить!

Оный великославный король Жикгимонтъ

свою правду  держалъ єму непорушно и невыступно въ всем,

и видячи єго насилованиє

и хотячи боронити своєє очины — Литовскоє земли,

вьзма Бога на помочь и свою правду перед собою иміа,

зъ своими князи и паны и храбрыми

вдатными витязи своєго двора кралевского

напротивъ єго пошелъ, помянувше слово пророчьскоє,

што Господь гръдымъ противится,

а смиренным милость и помощь посылаєть.

И пришед, и стал в Борисо†на великой рЂце БЂрезыни,

и напротивъ неприятЂля своєго

великого князя московского отправил и послал своєго великаго воєводу

и славнаго и великоумного гетмана князя Костянтина Ивановича Острозского,

пана виленского, старосту луцкого и бряславльского и иных,

маршалка Волынскоє земли,

c некоторыми велможами,

князи и панырадами своими,

и з своєго двора вдатными и храбрыми вои литовскыми и рускыми.

И в то врЂмя приєхали до великого короля Жикгимонта

на помоч панове лядскии и дворяне вдатныи, рицери коруны Полскоє.

И вси посполе, возма Бога на помоч

и вооружени бывше господаря своєго Жикгимонта наукою,

сміло дръзнуша и поидоша навпротивку

много множества людей великого князя московского.

Оным же в то ж врЂмя будучим на Дрюцких поліх,

и вслышавши силу литовскую,

оттоля отступиша за Днепръ, реку великую.

Успомянем слово великого Нифонта,

как пишеть к вЂрным христіаномъ:

«Тайну цареву годно таити» — рекучи —

«рады господарьскоє замкнутоє негодно всим повЂдати;

але дЂло и храбрость мужства доброго

и смЂлого человЂка годно всим объявляти,

абы напотом иншии тому вчили и смЂлость мЂли».

Как же и въ нынЂшнеє врЂмя случися нам видЂти того доброго

а храброго воина пореклом стратилата

князя Костянтина Ивановича Острозского,

навышшего гетмана литовского.

Напрьвій Божею помочю и приказанєм и наукою господаря своєго

великого короля Жикгимонта слушноє исправленьє войска,

братскоє любовъноє соєдинение ласкаве злучил и поставил.

И како преиде до реки Днепра под Оршою,

градом каменым, и виде,

яко бысть не борзо преходимъ путь водный.

И яко богобоязливый муж и справца воєнный

тот славный великый гетман князь Костянтинъ Иванович

бегъ до церквий святои живоначалнои Троици

и к святому великому чюдотворцу Христову Николе и пад, помолися Богу.

И въспомяну справу и смЂлость храброго Антиоха

и великого гетмана царя Александра Македонского;

како он войску персидскому реку Арсинарскую прейти повелЂ:

пръвіи сквасишася, а последніи, яко по суху, преидоша,

так теж и он передним людем плыти повелЂ,

a послЂдніи вже яко по броду преидоша.

И тако спішно на великом поли рошском

напротиву москвич въоружишася.

О великий вдатныи витязи литовскии!

уподобилися єсте своим мужством храбрым македоняном,

справою и наукою князя Костянтина Ивановича,

второго Антиоха, гетмана войска македоньского!

И так своєго человічьства смЂлость вказал яко храбрый рыцарь

и вЂрный слуга своєго господаря:

c тыми велико-многомножными вои литовскыми,

не щадячи  самими себе на великоє множество

людей неприятілских сягнули и вдарили,

и множество людей войска єго поразили

и смерти предали — на осмъдесят тысяч!

A иных живых въ плЂнъ поймали  —

их же имЂн здЂ вписати не вмістихом.

Так своєю вЂрною послугою господарю своєму

великому королю Жикгимонту радость вчинил:

напръвЂй церкви божьи христианьскии,

и многих мужей и жон от их насилованья оборонилъ.

Зді исполнилося слово святого отца Єфріма:

«Силный изнеможе, а здоровый разболЂся,

а радовый ся въсплака, а дръжай погуби».

МнЂ ся грЂшному видить:

ныне все то ся стало великому князю Василю московскому.

Помянем слово пророка Исаия,

сына Амосова, што пророчьствовал о послЂдних днех,

провидевъ Духом Святым, так рече:

«За умножениє злобы людей и многыи их неправды

пролиєтся кров их яко вода силна;

хоробрыи и гръдыи от мЂчов падуть:

одинъ ратный справедливый погонитъ несправедливых 100,

а от ста побЂгнет 1000, и плоть их будет на снЂдь звЂрем и птицам,

и кости их на позор всякому животу».

Ныне тым пророчьством подарил Бог

князя Костянтина Ивановича, навышшего гетмана литовского —

што єго справою и зражениємь войска плъков

и єго смЂлого сердца и рукы сягненьєм

люди Московського побили;

и тых збитых плоти звЂри и птици ядять,

по земли кости волочачи,

а стоплених водами рыбы клюють.

О пречестная и премудрая главо!

Како тя нареку и похвалю?

Коротъкостию языка моего

и художством ума моєго

не могу ся домыслити,

кую славу и честь въздати

твоего справленію дЂлу!

Мужества твоєго крЂпость

равна єсть великому царю индійскому Пору,

котрому ж многи цари и князи

противній быти не могоша.

Єго ж дьлу и чести

обличность твоєго велможства показується,

как же нынЂ милостію Божією

и теж щастьєм великославного господаря Жикгимонта,

короля и великого князя

таковому силному пану,

великому князю московскому,

отпоръ вчинили єсте своихъ рукъ дЂломъ,

и з храбрыми рыцери оными

вдатными витязи,

c князи и c паны и з дворяны господарьскыми,

великого княжества Литовского и Руского

и c пособлю великославных и шляхотных рьцарей,

вдатных панов поляков, посполите

съ всими своими  добрыми помочникы и вЂрными

яко одны от добрых вой своє мужство показали єсте,

и многыи замкы столечныи и мЂста славныи

великого княжества Литовского и Руского привпокоили єсте.

За што ж ты, великославный гетмане, от господаря твоєго

великоє и высокоє чести достоєн єси!

Прировнани єсте великым храбрым рыцерем

славнаго града Родоса,

которыи иж своим мужством

многии замки христіаньскии

от поганских рук впокойны чинять, —

вашего мужства отпором

такорому силному пану

тоє ж славы и чести сподобили ся єсте

тою вашою послугою

господарю своєму

великому королю Жикгимонту

радость вчинили єсте.

За таковый вчинок не толко здЂшних великых столечных городов —

на них сЂдети достоин єси,

але и самого Божьяго града Ієрусалима достоин єси владети.

Мужства твоєго крЂпость

от Востока до Запада слышати будет —

не токмо єдиному собЂ,

але и всему княжеству Литовскому

тую славу и высокость мужства вчинил єси.

Єще ти приложу смЂлости и храбрость:

уподобился єси сыну Ровоавову Авию,

што воєвал на десять коленъ Ізраилевъ

и въбил з них силных людей за єдинъ день пять сотъ тисячь.

Єго ж дЂлу и ты наслЂдникъ явися,

москвич избиваа, не в цЂлый день,

але въ дни 3 годины на осмъдесят тисячъ побил!

И тако мужства ти храбрость подобна Тигранису,

царю арменскому, о котром же премудрый философ Фролос от Ливия пишеть:

пришедши Тигранис, царь арменский,

и сьсеклъся съ Антиохом и измог войско єго

и самого из града выгнал,

Антиоху бьжавшу пред ним в Перекую сторону.

Тако и ты, честная и вЂлеумнаа главо,

сътвори сЂчу з великим князем Васильєм московскимъ

и побил войско людей єго, и самого выгнал з града Смоленска,

великому князю Василю пред тобою бежавшу у Московскую сторону,

у свои восточныи грады.

Князю ж Костянтину бывши под Смоленьском

и от Смоленска възвратившуся, и взял грады тыи,

которыи вже служили великому князю московскому:

Мьстиславль, Кричевъ, Дубровну.

И повелЂ им по пръвому служити

великому княжству Литовскому,

а сам поиде в Литовскую землю къ господарю своєму

великому королю Жикгимонту. Король же,

услышавши приєханьє єго

и всих вой своих литовских и рускых вдатных витязей,

принял их з великою честию

у своєм столечном градЂ Вилини дек. З день,

на святого пророка Софониа.

Великославному господарю

королю Жикгимонту Казимировичу

буди честь и слава на вЂки,

побЂдившему недруга своєго

великаго князя Василіа московского!

А гетману єго вдатному

князю Костянтину Ивановичу Острозскому

дай Боже здоровьє и щастьє впред лЂпшеє!

Как нынЂ побил силу великую московскую,

абы так побивал силную рать татарскую,

проливаючи кровъ их бессурменьскую!

Діалог:
– Так, значить, українці віддали московитам мову Русі, склали словники. А вони ж нам що?
– Як що? Та ми ж отримали букет кримінальних неологізмів і блямовне покоління пивососів, запрограмоване на злочинність. Дивись…
10 листопада 1917 р. утворився "Московский уголовный сыск" (МУС), у петлицях «сискарів» було зображення лягавого пса, що біжить. Звідси назва «лягавий».
МУС мав «отдел розыска», звідси абревіатура МУСОР – "Московский уголовный сыск отдел розыска".
5 жовтня 1918 р. у Москві при головному управлінні НКВС створено органи карного розшуку – "Московский уголовный розыск" (МУР). Тоді ж у Пітері з’явилися ГОПи – «городские общежития пролетариата», звідси слово – «гопник». До речі, пітерці розпізнавали гопників за червоними шкарпетками.
У часи сталінізму виникло й слово зек. Це не складне слово часів БАМу – «забайкальський комсомолець». Слово виникло за часів будівництва Біломорканалу. Абревіатура «ЗК» походить від офіційної назви рос. "заключенный каналоармеец".
– Ти диви, і правда. А чому ти кажеш про блямовний генофонд пивососів, запрограмованих на злочинність.
– Дивись… За часів козацтва у Запоріжжі панувала одна мова (матюччя не існувала!), одна культура і були відсутні міста (урбанізація). У 70 селищах та 1600 зимівниках регіону проживали 72 000 чоловік. У 1780-81 рр. війська московитів спалили всі зимівники. А тепер згадай, хто будував москалям Запоріжжя (тоді Олександрівськ)?
– Ясно хто – «бєглиє і каторжниє». Вони жили у форштадті, там, де зараз Анголенко.
– Ці московські в’язні стали генофондом на козацькій землі. А згадай, скільки мешканців мало місто у 1917 р. – 24 тисячі -- близько 34% українців, росіян близько 30%, євреїв – 20%, поляків – 6 %, мешкали також німці, хорвати, білоруси, литовці). Жодної української школи, церкви, газети в природі не існувало.
–- А тепер подумай, з чого починалося будівництво "щасливого" соціалістичного Запоріжжя?
1. Із заснування двох найперших у СРСР концтаборів: біля підніжжя майбутнього Дніпрогесу на Павло-Кічкасі та в районі вокзалу Запоріжжя-ІІ. До речі, перед самим приходом німців у 1941 році, Дніпрогес, по ропорядженню з Кремля, було підірвано і у тому потопі потонули більше 50 тисяч людей. Без сумніву, потоп входив у загальний план по знищенню українців бо підірвали без попередження населення.
2. Проведено зачистку від національно свідомих українців. Всього за довоєнний період понад 400 тисяч мешканців області було репресовано ( кожний третій!). Подібна зачистка була по всій Україні.
3. Комуністи провели голодомор. У Запорізькій області вимерло до 25% населення (кожний четвертий!), землі, хати козацьких нащадків, "червона комуністична епідемія" звільнила для переселенців з Московії
Потім почали прибувати поїзди із робочим матеріалом. Це були зеки з усього Союзу (засуджені за вбивства, без освіти). Політичних, людей із освітою і близько не допускали до будівництва.
Населення пережило три голодомори, знищення майже всіх кобзарів та багатьох священиків, а також ліквідацію «ворогів народу». Поповнювалося населення Запоріжжя переселенцями і у 1939 році складало 266 тисяч осіб. Так оті неписьменні кримінальники стали "корінними" запоріжцями.
–- Саме так, чоловіче... Війна знову забрала кращих. 24 травня 1945 року Сталін сказав, що російський народ є найвидатнішою нацією із усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу. А насправді Московія потопила у крові не один народ. Куди встромляє руку Росія, там горе і розруха.
На відбудову Запоріжжя було прислано ще більше зеків, представників нації, яку Сталін назвав “керівною силою Радянського Союзу”. Розповсюджувався міф про зверхність росіян і відсталість "тупих" українців. Наступні 10 років після війни показали печерність і відсталість мислення російського керівництва, а не зверхність -- нездатність, невміння відбудовувати країну, голод, репресії, депортації -- ось характерні дії здійснених "совєтамі".
Населення Запоріжжя зростало поступово, було 450 тисяч осіб на 1949 рік, у 1976 році – 758 тисяч осіб, у 1981 році – 812 тисяч осіб. Щороку на заводи регіону присилали зеків-“хіміків”, які згодом ставали місцевим населенням, за 50 повоєнних років понад 150 тисяч “хіміків” стали генофондом Запоріжжя.
Хронічний стан страху, брак довіри до людей за умов існування армії донощиків, відсутність елементарного відчуття безпеки породили покоління емоційно паралізованих і психічно неповноцінних людей, а страх жертви у свою чергу провокував агресію хижака. Західні туристи акцентували увагу якраз на недоброзичливості московитського населення. Така риса -- це спадок ординського менталітету Московії, яка називалася з середини XIII століття до середини XV століття (біля 200 років) Золотою Ордою.
--- На зміну еліті – носію національної істини і захиснику культурних цінностей, прийшла псевдоінтелігенція, яка мало різнилася від ленінського пролетаріату з убогими цінностями. Вона мала психологію рабського послуху, колоніальне мислення, колоніальну свідомість. Переможно крокувала вихолощена від гідності "совєтская" людина. Ось це принесла нам "совєтізація" від відсталого народу, який не належить до слов'ян (вже доказано).
--- Подібне відбувалося і у Донецьку, Кривому Розі, і у багатьох інших містах. Як відомо, у Сталіна і Жукова був намір переселити всіх українців у Сибір. Але не вийшло, не вдалося переселити, так Сталін влаштував геноцид, а Жуков топив у Дніпрі. Путін продовжив традиції Орди -- пішов війною на Україну, як колись, у середні віки, нападаючи на всіж сусідів. І знову кров, страждання, горе.
"Никогда мы не будем братьями ни по родине, ни по матери".

Я, спочатку, відмовлявся братися за написання цієї книжки, але спонукав мене лист з далекої Канади:
--- Шановний пане Володимире, ми читали Вашу книгу «Країна Моксель» гуртом. Нам вона сподобалась. Але Ви своєю книгою зруйнували підвалини нашого світосприйняття. Тож, будьте ласкаві, напишіть, якою ж була історія Московії насправді.
Я, врешті- решт, зрозумів, що мені нікуди від цієї теми не подітись.
Так з’явилась нова праця — «Москва Ординська (XIII—XVI століття)». Хочу відразу попередити читачів, що вона не є продовженням раніше написаної тритомної книги «Країна Моксель, або Московія». Хоча дуже тісно пов’язана з нею. Важко зрозуміти історію Московської держави і московитів, не прочитавши «Країну Моксель…».
Аналізуючи лише правдиві факти, виходили висновки, що повністю руйнували російські історичні вигадки. Бо коли московити кажуть, що, приєднавши остаточно Новгород (земля Русі) у 1570 році, вони стали спадкоємцями новгородської історії, культури, ремесел тощо, то ми їм нагадуємо, що за 3-4 роки до походу Івана IV (Грозного) на це місто там лютувала чума, від якої загинуло більше половини населення. Тож, винищивши ще 60 тисяч люду і зруйнувавши весь Новгород — підприємства, церкви, торгові споруди, будівлі, московити приєднали до себе лише землі, територію.
Вовк, з’ївши вівцю, не успадковує її генів або звичок.
Між іншим, Новгород винищували двічі: у 1471 і 1570 роках — дід і онук — Іван III та Іван IV. Іван III добивав місто після чуми, коли загинуло 250 тисяч людей, у тому числі 48 тисяч у самому Новгороді. Так була повністю знищена новгородська культура, новгородські ремесла, новгородський вічевий дух свободи.
1581 року, під час Лівонської війни, Стефан Баторій оминув місто, бо воно лежало в руїнах. А у 1617 році, згідно з «ревізією», в Новгороді мешкало тільки 850 людей.
Такі факти можна знайти на кожній сторінці так званої російської історичної науки. Московські царі свідомо вкрали та приписали собі історію Русі (України). Вони вчинили це так відверто та нахабно, що такі діяння видно неозброєним оком. Однак російські послідовники послуговуються і сьогодні тим украденим надбанням.
Перша частина другого тому книги має назву: «Моксель: меря — мордва — московити». Вона спростовує московський міф про слов’янське походження «великоросів». Про те свідчать давні історики, топоніміка і гідроніміка Ростовсько- Суздальської та Рязанської земель, археологія і антропологія, де не вдалося знайти ніяких слідів слов'ян.
Московити — етнос фінського походження з великим додатком пізнішої казахської, татарської (тюркської) крові. Бо після завоювання тих земель військом хана Батия у 1237-1238 роках разом із новими власниками землі Золотої Орди — його братами Беркечаром, Чилаукуном, Мухаммедом і Чимпаєм — на терени сучасної центральної частини Московії переселилися тюркські роди: каракиреї, ширини, аргини, барини, дулати, конгирати, мангити, жал аїри, татари та інші.
Історія московитів має дуже мало спільного із тим матеріалом, який упродовж 200 років вивчають у школах Російської імперії. Тому не дивуйтеся, коли раптом виявиться, що у ній немає місця так званому Олександру Невському. Син Ярослава Всеволодовича — Олександр, справді, аби батько залишився живий, був забраний ханом Батиєм до себе, а батько разом із військом Батия вирушив у похід на Європу. Ярослав Всеволодович брав участь у штурмі Києва в 1240 році, а в 1241 році загинув у «Германії». Це засвідчили угорський монах Юліан та посол французького короля Людовіка IX — Вільгельм де Рубрук. Це якраз той похід, який названий російською історією, як «Татаро- монгольскою навалою». А Олександр, так званий Невський, став прийомним сином хана Батия, андою (клятва на крові) його старшого сина Сартака. Саме він із 1254 року (під іменем Хура-ага, від дому Батия) брав участь у переписі населення імперії Чингісидів.
Під іменем Хура-ага його знали перські історики та державні діячі. Російські історичні джерела подають його під іменем Олександра Невського, але й вони змушені були засвідчити його жорстокість до людей. За наказом Берке-хана його було отруєно у 1263 році, бо ж був прийомним сином хана Батия.
Велика Радянська Енциклопедія (3-є вид. т. 9, с. 561) визнала, що найбільш важливі посади займали члени правлячої династії чингісхана, царевичі («оглани»), які володіли наділами землі (14 улусів) у Золотій Орді.
Всі землі майбутньої Московії належали Золотій Орді, зрозуміло, що й вони стали улусами онуків Чингісхана, у тому числі й так звані Ростовсько- Суздальська і Рязанська землі. Пізніше, у 1272 році була заснована ханом Менгу (для сина хана Берке) Москва, яка теж стала улусом. Слід зазначити, що офіційна мова була по всій Золотій Орді, уйгурська (тюрська).
Завданням усієї російської історіографії (церкви і влади), починаючи з кінця XV століття (після 1472 року), стало приховування правди про походження династії московських правителів. Бо ще з тих часів династію Чингісхана пов’язували із самим Господом, що засвідчили фрески з портретами на стінах Благовіщенського храму в Московському Кремлі. А оскільки Чингісидів неможливо було «прилаштувати» до історії Русі (України), то й видали їх за Рюриковичів.
Спільна християнська віра об’єднувала всю Золоту Орду. Усіх Чингісидів, — володарів улусів Золотої Орди, які першими прийняли християнську віру, — Московська православна церква зарахувала до лиця святих. Так стали святими (канонізовані):
--- Онук Чингісхана, брат Батия — Мухаммед (у хрещенні Іван) — володар Тотемського улусу.
--- Правнук Чингісхана — Беклемиш (у хрещенні Михайло Тверський) — володар Мещерського улусу (так зване Велике Володимирське князівство).
--- Правнук Чингісхана, так званий Петро Ординський (син хана Берке), — перший володар Московського улусу.
Все, про що розповідається у книзі «Москва Ординська (XIII—XVI століття)», ґрунтується на московських та інших історичних джерелах. Звичайно, щоб знайти правдиві джерела (фальшування почалось з кінця ХV століття), треба було попрацювати.
Київ. Видавництво імені Олени Теліги. 2011р.

В феврале на Майдане стреляли спецназовцы с Воронежской области, приехавшие в Киев через Крым.

Об этом рассказал самооборонец Майдана в эксклюзивном комментарии изданию ELISE.COM.UA в воскресенье , 30 марта 2014 года.

По его словам во время трагических событий на Майдане, 20 февраля 2014, самооборонцы захватили одного из бойцов неизвестных спецназовцев с желтыми повязками, которые вели автоматный огонь из автомата Калашникова.

У «Описі подорожі до Московії»  німецького вченого 17 століття, Адама Олеарія, приводиться легенда: "у далекі часи прийшли на Москву мандрівники від Білого моря і принесли з собою "бєл-горюч" камінь Алатир. Камінь був розбитий на дев'ять частин.

По легенді в основі кордонів Московії лежать ці 9 осколків каменя Алатира. Іпоховані вони в стінах дев'яти міст: Москва, Коломна, Серпухов, Дмітров, Тула, Волоколамськ, Верєя, Наро - Фомінськ, Сергиїв Посад. Московити вірять, що немає на світі могутнішого оберега, ніж уламки Алатир-каменя, від війни і навали іноземців, а також від мору і інших злих бід". Ну що ж... Залишилось тільки перенести ці 9 назв міст на мапу...

І тут з`ясовується дуже цікава картина: історичні кордони Московії уміщаються в межах двох сучасних областей: Московської і Тульської.

Все інше "прісоєдінєно", або, іншими словами, "по-братськи" загарбано!

В 1547 році Великого Князя Московського Івана Грозного було короновано царем всєя Русії. Він мав повний титул: "Мы,великiй государь Иванъ, Божiею милостiю царь и великiй князь всеа Русiи, Владимирскiй, Московскiй, Новгородцкiй, Псковскiй, Резанскiй, Тверскiй, Югорскiй, Пермскiй, Вятцкiй, Болгарскiй и иныхъ".

Власне, в титулі царя перелічено всі етнічні території, що було включено до Московського Царства (Московітської Імперії).

Саме тому дуже цікаво було з`ясувати, наскільки малою є метрополія Московітської Імперії, а всі інші землі - колонії (сучаної Россії) і насправді не є етнічними землями московитів та належать не їм, а корінним народам Росії!