Популярні приколи

відео

хочу сюди!
 

Марта

48 років, козоріг, познайомиться з хлопцем у віці 50-60 років

Передмова до книги В.Білінського «Москва Ординська (XIII—XVIст.)



Я, спочатку, відмовлявся братися за написання цієї книжки, але спонукав мене лист з далекої Канади:
--- Шановний пане Володимире, ми читали Вашу книгу «Країна Моксель» гуртом. Нам вона сподобалась. Але Ви своєю книгою зруйнували підвалини нашого світосприйняття. Тож, будьте ласкаві, напишіть, якою ж була історія Московії насправді.
Я, врешті- решт, зрозумів, що мені нікуди від цієї теми не подітись.
Так з’явилась нова праця — «Москва Ординська (XIII—XVI століття)». Хочу відразу попередити читачів, що вона не є продовженням раніше написаної тритомної книги «Країна Моксель, або Московія». Хоча дуже тісно пов’язана з нею. Важко зрозуміти історію Московської держави і московитів, не прочитавши «Країну Моксель…».
Аналізуючи лише правдиві факти, виходили висновки, що повністю руйнували російські історичні вигадки. Бо коли московити кажуть, що, приєднавши остаточно Новгород (земля Русі) у 1570 році, вони стали спадкоємцями новгородської історії, культури, ремесел тощо, то ми їм нагадуємо, що за 3-4 роки до походу Івана IV (Грозного) на це місто там лютувала чума, від якої загинуло більше половини населення. Тож, винищивши ще 60 тисяч люду і зруйнувавши весь Новгород — підприємства, церкви, торгові споруди, будівлі, московити приєднали до себе лише землі, територію.
Вовк, з’ївши вівцю, не успадковує її генів або звичок.
Між іншим, Новгород винищували двічі: у 1471 і 1570 роках — дід і онук — Іван III та Іван IV. Іван III добивав місто після чуми, коли загинуло 250 тисяч людей, у тому числі 48 тисяч у самому Новгороді. Так була повністю знищена новгородська культура, новгородські ремесла, новгородський вічевий дух свободи.
1581 року, під час Лівонської війни, Стефан Баторій оминув місто, бо воно лежало в руїнах. А у 1617 році, згідно з «ревізією», в Новгороді мешкало тільки 850 людей.
Такі факти можна знайти на кожній сторінці так званої російської історичної науки. Московські царі свідомо вкрали та приписали собі історію Русі (України). Вони вчинили це так відверто та нахабно, що такі діяння видно неозброєним оком. Однак російські послідовники послуговуються і сьогодні тим украденим надбанням.
Перша частина другого тому книги має назву: «Моксель: меря — мордва — московити». Вона спростовує московський міф про слов’янське походження «великоросів». Про те свідчать давні історики, топоніміка і гідроніміка Ростовсько- Суздальської та Рязанської земель, археологія і антропологія, де не вдалося знайти ніяких слідів слов'ян.
Московити — етнос фінського походження з великим додатком пізнішої казахської, татарської (тюркської) крові. Бо після завоювання тих земель військом хана Батия у 1237-1238 роках разом із новими власниками землі Золотої Орди — його братами Беркечаром, Чилаукуном, Мухаммедом і Чимпаєм — на терени сучасної центральної частини Московії переселилися тюркські роди: каракиреї, ширини, аргини, барини, дулати, конгирати, мангити, жал аїри, татари та інші.
Історія московитів має дуже мало спільного із тим матеріалом, який упродовж 200 років вивчають у школах Російської імперії. Тому не дивуйтеся, коли раптом виявиться, що у ній немає місця так званому Олександру Невському. Син Ярослава Всеволодовича — Олександр, справді, аби батько залишився живий, був забраний ханом Батиєм до себе, а батько разом із військом Батия вирушив у похід на Європу. Ярослав Всеволодович брав участь у штурмі Києва в 1240 році, а в 1241 році загинув у «Германії». Це засвідчили угорський монах Юліан та посол французького короля Людовіка IX — Вільгельм де Рубрук. Це якраз той похід, який названий російською історією, як «Татаро- монгольскою навалою». А Олександр, так званий Невський, став прийомним сином хана Батия, андою (клятва на крові) його старшого сина Сартака. Саме він із 1254 року (під іменем Хура-ага, від дому Батия) брав участь у переписі населення імперії Чингісидів.
Під іменем Хура-ага його знали перські історики та державні діячі. Російські історичні джерела подають його під іменем Олександра Невського, але й вони змушені були засвідчити його жорстокість до людей. За наказом Берке-хана його було отруєно у 1263 році, бо ж був прийомним сином хана Батия.
Велика Радянська Енциклопедія (3-є вид. т. 9, с. 561) визнала, що найбільш важливі посади займали члени правлячої династії чингісхана, царевичі («оглани»), які володіли наділами землі (14 улусів) у Золотій Орді.
Всі землі майбутньої Московії належали Золотій Орді, зрозуміло, що й вони стали улусами онуків Чингісхана, у тому числі й так звані Ростовсько- Суздальська і Рязанська землі. Пізніше, у 1272 році була заснована ханом Менгу (для сина хана Берке) Москва, яка теж стала улусом. Слід зазначити, що офіційна мова була по всій Золотій Орді, уйгурська (тюрська).
Завданням усієї російської історіографії (церкви і влади), починаючи з кінця XV століття (після 1472 року), стало приховування правди про походження династії московських правителів. Бо ще з тих часів династію Чингісхана пов’язували із самим Господом, що засвідчили фрески з портретами на стінах Благовіщенського храму в Московському Кремлі. А оскільки Чингісидів неможливо було «прилаштувати» до історії Русі (України), то й видали їх за Рюриковичів.
Спільна християнська віра об’єднувала всю Золоту Орду. Усіх Чингісидів, — володарів улусів Золотої Орди, які першими прийняли християнську віру, — Московська православна церква зарахувала до лиця святих. Так стали святими (канонізовані):
--- Онук Чингісхана, брат Батия — Мухаммед (у хрещенні Іван) — володар Тотемського улусу.
--- Правнук Чингісхана — Беклемиш (у хрещенні Михайло Тверський) — володар Мещерського улусу (так зване Велике Володимирське князівство).
--- Правнук Чингісхана, так званий Петро Ординський (син хана Берке), — перший володар Московського улусу.
Все, про що розповідається у книзі «Москва Ординська (XIII—XVI століття)», ґрунтується на московських та інших історичних джерелах. Звичайно, щоб знайти правдиві джерела (фальшування почалось з кінця ХV століття), треба було попрацювати.
Київ. Видавництво імені Олени Теліги. 2011р.
1

Коментарі