Одни из главных виновников – слишком крепкая гривня и общее замедление экономики

<a href="http://www.liga.net/">Источник</a>. Отчасти сгладить ситуацию помогла неожиданно большая прибыль Национального банка (в бюджет уже перечислено почти 65 млрд грн), но во втором полугодии правительство уже не сможет рассчитывать на помощь Нацбанка.

Сам регулятор не исключает, что Минфину придется резать расходы: "если динамика доходов сохранится, это увеличивает вероятность секвестра бюджета", - говорится в недавнем отчете НБУ о финансовой стабильности.

Держава не може зробити громадянина щасливим. Тільки створює умови, – вважає економіст Ігор Бураковський

Українська влада зосереджена на парламентських виборах. Це не дасть країні змоги виконати умови Міжнародного валютного фонду й отримати транш, прогнозує один із найбільших світових банків JP Morgan. Це може призвести до економічної кризи?

–Із 2014 року Україна мала проблеми з дотриманням зобов'язань перед Міжнародним валютним фондом. Низку домовленостей виконували невчасно або неповністю, програми коригувались. Та це не може нас заспокоювати. Cпівпраця з МВФ для нас принципово важлива – як стимул проводити реформи та позитивний сигнал для інших донорів та інвесторів.

Неотримання чергового траншу не призведе до моментальної економічної катастрофи. Але наслідки матимемо. Зокрема політичні. Багато змін в Україні відбувалися під тиском МВФ. Він учив нашу державу розуміти, що таке ринкова економіка, допомагав налагоджувати роботу Національного банку, запроваджувати бюджетну дисципліну. Фонд – певний запобіжник від популістських рішень і гарант, що реформи не відкотяться назад.

Припинення співпраці з МВФ означатиме, що Україна втратить одне з джерел поповнення золотовалютних резервів та фінансування деяких бюджетних програм. Адже гроші МВФ ідуть саме на це. До них прив'язана допомога решти донорів. Ці кошти не зайві, зважаючи на пікові виплати за зовнішнім боргом у 2019–2020 роках.

Ігор БУРАКОВСЬКИЙ , 60 років, економіст. Народився 1 листопада 1958 року в Києві. Мати працювала лектором-музикознавцем у філармонії, батько – військовий. Закінчив факультет міжнародних відносин і міжнародного права Національного університету імені Тараса Шевченка. Стажувався в Бірмінгемському університеті у Великій Британії, в Японському інституті міжнародних відносин у Токіо й у Стенфордському університеті США. У 1999–2001 роках працював старшим економістом Інституту ”Схід-Захід”. Доктор економічних наук, директор Інституту економічних досліджень і політичних консультацій, професор Національного університету ”Києво-Могилянська академія”. Із 2002 року очолює Інститут економічних досліджень та політичних консультацій. Співголова ради Реанімаційного пакету реформ, голова правління Офісу зв’язку українських аналітичних центрів у Брюсселі. У шлюбі. Дружина – Оксана Бураковська, перекладач. Донька Ольга працює в Європейському банку реконструкції та розвитку. Улюблений автор – Михайло Булгаков

Прем'єр-міністр Володимир Гройсман каже, що реально збільшити власний видобуток, отримати енергетичну незалежність і зменшити ціни на газ. Що для цього потрібно?

–Cлід розрізняти техніко-економічні й технологічні питання. Який газ видобувати, якими методами, які потрібні інвестиції? Та енергетична незалежність – це не тільки про видобуток, а й про використання енергоресурсів. Маємо заохочувати альтернативні джерела та раціоналізувати використання енергії де тільки можна. Не варто зациклюватися лише на отриманні дешевих нафти й газу.

За рахунок чого ще можна наблизити енергетичну незалежність?

–Ми, українці, весь час позиціонуємо себе як нещасного споживача, який випрошує ресурси. Маємо перейти до парадигми "клієнт і споживач – це король". Для цього потрібна відповідна політика.

Передусім треба усвідомити, що енергонезалежність – це ефективна економіка і працюючий ринок. А в економіці немає нічого безкоштовного, тому за ресурси слід платити адекватну ринкову ціну.

По-друге, енергетичні ринки монополізовані. Важливо підвищити роль Антимонопольного комітету. Оскільки ціну для населення регулює держава, можливо, варто переглянути інструменти регулювання у сфері енергетики та механізми ціноутворення.

По-третє, коли йдеться про енергетику, треба відділити політичну складову від економічної. А це, загалом, фундаментальне питання для української системи урядування. Енергетична політика не може бути інструментом соціального захисту. Ціна на газ завжди когось не влаштовуватиме. Тут повертаємось до питання про адресну допомогу соціально вразливим верствам. При цьму цільові субсидії треба ретельно контролювати.

Що вважаєте найбільшою проблемою української економіки?

–Вона потребує масштабної модернізації, щоб Україна подолала відставання від розвинутих країн. Джерело модернізації: інвестиції, нові технології та виробничо-комерційні зв'язки. Модернізація – це також перехід до сталого розвитку: повинні передати дітям кращий світ, ніж ми отримали від батьків. Суспільство і політики повинні зрозуміти, що саме так має робити держава у коротко-, середньо- та довгостроковому плані. Жоден уряд не може зробити свого громадянина щасливим. Він тільки створює для цього умови.

Маємо усвідомити, де проходить межа відповідальності бізнесу та в чому вона полягає. Це питання державної допомоги й регулювання виробничо-комерційної діяльності. Врешті, важливо розуміти, де та як бізнес і держава мають співпрацювати. Тут на думку спадають наукові дослідження, просування національних економічних інтересів за кордоном, підготовка кадрів.

Проблема з робочою силою – нині одна з найгостріших. Ми втратили частину трудового потенціалу через анексію Криму та війну на Донбасі. До цього додаються трудова міграція і проблеми з якістю освіти. Ми поки що практично нічого не робимо для залучення робочих рук з інших країн – маю на увазі активну міграційну політику.

Ефективна некорупційна держава не може бути дешевою. За неї суспільство повинно платити адекватну ціну.

Які ключові реформи останніх п'яти років?

–Кожна реформа має три стадії: прийняття рішення, реалізація змін і захист досягнутого. Як показує український досвід, відкотитися назад дуже просто. За п'ять років ми провели або почали низку важливих змін. Одна з найвдаліших – реформа державних закупівель. Її треба захищати, зважаючи на креатив українців, які завжди готові обійти правила.

Серйозно реформували банківський сектор. Ліквідували низку неплатоспроможних банків, хоча не все зроблено бездоганно. Впорядкували процедури рефінансування банків, запровадили відкрите інформування про кінцевих власників. Нацбанк сьогодні – не тільки регулятор, а й аналітичний центр. У галузі державних фінансів почалося запровадження довгострокового бюджетного планування.

Започатковані медична, пенсійна та освітня реформи. Їх треба продовжувати.

Великим успіхом вважаю реформу децентралізації. До кінця 2020-го вона має завершитись. Об'єднані громади вже мають свої гроші. Але, якщо частина повноважень і коштів передається на місця, виникає запитання: як перевести туди антикорупційні механізми й запобігти створенню в регіонах напівфеодальних структур. Потрібно знайти достатню кількість фінансових менеджерів, які могли б управляти бюджетами громад. Зараз ці гроші часто лежать на депозитах. З одного боку, це добре, їх хоча б не розікрали. З другого – вони мають працювати на громаду.

Поліпшився інвестиційний клімат. Реформували систему повернення податку на додану вартість для експортерів. Як наслідок – зникли конвертаційні майданчики та пов'язана з ними корупція. Багато зроб­лено для спрощення і технологізації системи послуг, які надає держава. Створено центри надання адміністративних послуг, запроваджено технології електронного урядування. Держава відкрила реєстри й багато іншої інформації.

Важливим досягненням є створення системи інституцій для боротьби з корупцією: Національне антикорупційне бюро, Національне агентство з питань запобігання корупції, Спеціалізована антикорупційна прокуратура. Але їм треба дати час, щоб запрацювали. І зробити їх політично незалежними.

Які помилки маємо врахувати, рухаючись уперед?

–Відстаємо із судовою реформою. А це механізм вирішення суперечок, без якого неможливе нормальне життя країни.

Друге питання – публічна комунікація. Су­спільство платить державі гроші й повинно знати, як і хто їх використовує. Люди мають розуміти, хто повинен відповісти за погані дороги та як його за це покарали. Без судової системи це нереально.

Ще одна проблема – демонополізація економіки. У цьому процесі активну роль має грати Антимонопольний комітет. Поки що ми цього не бачимо.

Треба завершити реформу державного управління. Щоб уникнути традиційного післявиборчого тасування міністерств.

Назріла й перезріла реформа податкової та митної служб. Тут зроблено перші кроки. Митниця – це ще й елемент національної безпеки.

Маємо швидше імплементувати Угоду про асоціацію з ЄС. Вона була і залишається дороговказом змін. Україні бракує вміння ефективно використовувати можливості глобалізації, враховуючи наші реалії.

”Олігархи – це великі підприємці. В Укра їні близько 800 таких компаній, на які припадає близько половини промислово го виробництва. Це – хребет української економіки, подобається це нам чи ні”, – вважає економіст Ігор БУРАКОВСЬКИЙ. Художник Володимир Казаневський бачить це так

Кілька років економіка України зростає на 3 відсотки. Як збільшити темп до 10–15 процентів? Які реформи маємо зробити насамперед?

–Економіка зростає, коли знімають обмеження на бізнес, впроваджують масштабні економічні реформи. Але зростання залежить і від світової кон'юнктури. Якщо наші товари не купуватимуть за кордоном, матимемо спад.

3 відсотки – низький показник. Щоб українці відчули реальні зміни, має бути хоча б 5–7 відсотків протягом п'яти-семи років. Для цього держава повинна стимулювати розвиток бізнесу та інтегруватися у світове господарство. Залучати іноземні інвестиції, доєднуватися до світових ланцюгів створення вартості, як-от аутсорсингові майданчики (аутсорсинг – передача компанією частини її завдань або процесів стороннім виконавцям. – Країна).

Треба скорочувати період упровадження будь-якої ідеї в життя. Ключовий інструмент сучасної конкуренції не в тому, щоб винайти нову теорему Піфагора, а щоб якнайскоріше впровадити її в умовний айфон. Ідеї старіють дуже швидко. Тому треба створити хороші умови для розвитку стартапів.

Як змінять світ і Україну нові методи виробництва – кіберфізичні системи, штучний інтелект, 3D-друк. Як має реагувати на них Україна?

–Промислова революція багато змінює у стосунках між людьми. Чимало питань вирішуються онлайн. Те, що раніше робив людський мозок, зараз виконує комп'ютер. Будь-яка країна шукає відповіді на виклики революції 4.0 (четверта промислова революція. – Країна), адже вона змінює наше уявлення про світ. Має і хороші, і погані сторони. Наприклад, із появою 3D-принтерів стали менше продаватися речі, які можна надрукувати. Раніше, щоб відкрити телеканал треба були величезні гроші. З появою інтернету така можливість є ледь не в кожного.

Люди змушені споживати велику кількість інформації. У ній важко орієнтуватися. Щоб революція 4.0 була ефективною, треба покращувати якість освіти. Люди мають знати не тільки, як працює комп'ютер, а й мати навички критичного мислення.

Для держави виклики четвертої промислової революції полягають у сфері управління, зокрема в частині кібербезпеки електронного урядування. Наші політики не говорять на такі стратегічні теми. Це проблема. В інформаційну еру суспільство думає про все й ні про що. Це дає можливість маніпулювати громадською думкою.

Чим загрожує Україні повернення Приватбанку Ігорю Коломойському?

–Проблема має політичну, економічну та юридичну складові. Під час націоналізації Приватбанк був у поганому стані. Підтримка міжнародних партнерів допомогла Україні втримати його на плаву. Думаю, перемовини з колишніми власниками Ігорем Коломойським та Геннадієм Боголюбовим були складні. Вони намагалися ще й заробити на націоналізації.

Це непростий процес в усіх сенсах. Зараз наші суди можуть приймати специфічні рішення. Для країни найкраще було б залишити цю ситуацію, як є.

Чи можлива в Україні деолігархізація?

–Олігархи – це великі підприємці. В Україні близько 800 таких компаній, на які припадає близько половини промислового виробництва. Це хребет української економіки, подобається це нам чи ні. Ці "олігархічні" підприємства є найбільшими платниками податків, а в багатьох випадках – монополістами.

У цій ситуації важливо відділити політичний вплив від економічного. Україні треба прийняти закони про лобіювання підприємницьких інтересів. Маємо розуміти: хто, чому і за кого "топить". У США цей процес прозорий. Незаконне лобіювання закінчується в'язницею. На рівні закону треба прописати рамки стосунків між бізнесом і державними службовцями.

Великі компанії з політичними інтересами – це факт нашого життя. Протидіяти негативним наслідкам цього може тільки сильна держава.

Один із головних викликів для нового президента – зберегти міжнародну підтримку України. Це вдасться Зеленському?

–Із того, що говорили Зеленський та його команда, складається враження, що вони розуміють проблему. Але, як це буде на практиці, невідомо. Слід врахувати, що в Європі змінюються політичні лідери: йдуть президент Литви Даля Грибаускайте та канцлер Німеччини Анґела Меркель. До влади приходить умовно покоління Еммануеля Макрона (президент Франції, 2017-го переміг на виборах у 39 років. – Країна). Треба думати, як налагоджувати з ними контакт і підтримувати хороші стосунки.

Маємо агітувати за Україну не з позиції "ми – ваша проблема, допоможіть". Треба заохочувати партнерів успіхами. Світ швидко стомлюється від конфліктів.

Якими успіхами можемо агітувати?

–Передусім боротьбою з корупцією. Багато схем вдалося подолати через систему державних закупівель. Корупція зникає, коли змінюються правила гри. Наприклад, почали відшкодовувати ПДВ – і зник­ли оборудки у цій сфері. Але люди хочуть, щоб за корупцію карали. І це правильно. Якщо суспільство бачить, що ніхто не відповідає за свої злочини, це викликає розчарування.

Треба не тільки вимагати анти­російських санкцій від західних країн, а й пропонувати ініціативи щодо реформ.

Відновлення територіальної цілісності країни ви називаєте ключовою передумовою й ресурсом розвитку. Чому? Є думка, що повернення окупованих територій вимагатиме величезних ресурсів на інтеграцію, відбудову, гальмуватиме політичний поступ.

–Якщо будемо в тенетах Росії, нічого не досягнемо. Саме незалежні країни досягали успіхів в економічному розвитку, хоча й не всі. Маємо розуміти, що за економічне відновлення окупованих територій треба буде платити. Ми можемо зробити це за рахунок міжнародної допомоги, власних ресурсів.

Але маємо розглядати цю відбудову як інвестицію в розвиток регіону та країни загалом. Із Донбасом треба було щось робити ще до початку російської агресії. Економічно реабілітувати його можна лише після відновлення територіальної цілісності й суверенітету України за наявності чіткого стратегічного плану.

Бугага.

Смотрите, какие бусинки.
С третьей попытки Комитет Верховной Рады по ТЭК за закрытыми дверьми ( ни анонса, в аккредитации журналистам отказывали), проголосовал за законопроект о переносе внедрения рынка энергоресурсов на 3 месяца.
Об этом сенсационном решении нам , как бе, сообщает Виктория Войцицкая своим постом в Фб.

«По домашнім СЕС та перенесенню ринку електроенергіі на 3 місяці комітет ПЕК проголосував ЗА
Тепер справа за залом, адже ці законопроекти треба включити в порядок денний і проголосувати. Нам потрібно 226 голосів» (с) - говорит нам Виктория.

Смотрите какие настойчивые ребята. Сначала через ВР - никак, потом попытка через СНБО - никак, потом через КМУ - никак, теперь опять через ВР. Но смотрите как красиво.
В законопроекте №10343 и вписаны домашние СЕС и перенос внедрения энергорынка. Прям как в старые добрые времена при совкие, к килограмму гречки, в нагрузку - дустовое мыло.
Прям совмещение проявления заботы о домашних СЕС и о «простим пересічном» и немного о Игоре Валерьевиче. И вот скажите, что они не беспокоятся о « простом пересічном» ! Беспокоятся! Вот вам ребятки косточка, а предприятия как и прежде будут платить по не попятно как сформированным ценам на электроэнергию и закладывать их в себестоимость своей продукции, кроме Игоря Валерьевича. Это я вам как производитель говорю. И в конечном итоге, все это ляжет на плечи того самого «пересічного» но зато, « я, и моя зелёная команда заботится о людях".
По поводу отстрочит внедрения энергорынка на 3 месяца. Нет ничего более постоянного чем временное. Пока пройдут выборы, рока сформирую коалицию, пока договорятся, пока сверстают бюджет, потом елка. И не видать нам прозрачного рынка энергоресурсов ещё долго. Как, впрочем, вполне возможно и кредита МВФ ( так как это было одно из требований МВФ.
Красиво, ребята.
« Пилите, пилите, Шура, они золотые» (с).
Пойду за очередной порцией попкорна. Мне уже начинает умилять этот цирк. Но креативить ребята, не отнять. Бабушка будет довольна.

Сорян что на русском и не про Портнова. Устраивайтесь там поудобней, кипятите пеликана – это лонгрид. На этот раз по настоящему длинный.

Давайте поговорим о транзите газа и об анбандлинге, о том, как нам повезло и как это все можно просрать.

И о том в какие игры играет даблджоб с винницкого рынка, даже не понимая с кем играет и зачем.

Почему транзит газа это важная тема?

Потому что транзит с одной стороны приносит в бюджет 2-3 миллиарда баксов по году (самая крупная единичная строка надходженнь бюджета по сути). А с другой стороны транзит служит нам щитом от вторжения Кремля. Если в результате полномасштабного наступления РФ на Украину наша ГТС выходит из строя – российская газовая экспансия в Европу заканчивается, цена газа в Европе штурмует исторические высоты, Катар удваивает прибыль, а в России финансовая схема коллапсирует в черную дыру, а российские учителя и пенсионеры начинают жрать кору с деревьев. не то чтобы Путина это пугало, но он предчувствует некоторые проблемы от этого.

Именно для того чтобы получить возможность воевать с нами полноценно (или угрожать такой войной любому, кто будет властью в Украине) – Россия последовательно пыталась построить обходные газовые маршруты. Постройка и расширение газопровода Ямал, Северный поток-1, Южный поток (неудачный), Голубой поток (в Турцию), Северный поток-2, Турецкий поток(в Турцию и опционально дальше) и т.д. Общая идея Газпрома и Кремля состоит в том, чтобы заместить всю пропускную мощность нашей ГТС другими трубопроводами для каждого конкретного потребителя в ЕС, а после этого нам можно выкручивать руки. Или можно бить нас ногами, под вопли об обеспокоенности. Потому что нас кроме нас самих в этот момент защищать не будет никто.

Для примера. В 2013 году Путин решил расширить газопровод Ямал (построен в 99) идущий через Польшу, созданием перемычки в Германию. Польша изначально отказалась – а ведь это деньги и деньги немалые, и основная причина – постройка перемычки ПОВЫСИТ ВЕРОЯТНОСТЬ ИСКЛЮЧЕНИЯ ИЗ СХЕМЫ ПОСТАВОК УКРАИНУ. А значит, может привести к оккупации Украины и как следствие к тому, что соседом Польши будет уже не Украина, а РФ или ее сателлит.

Именно наличие у нас ГТС не позволило России воевать у нас как, например, в Грузии или Сирии.

Кстати о Сирии и важности транзитных путей.

Война в Сирии до лета 2015 года особо не интересовала Путина, он даже сказал, что ему в общем-то плевать.

Однако потом ЕС сумели завернуть проект Южного газового потока, и Газпром вместо него решил проложить Турецкий поток.

Планы на Турецкий поток у Газпрома были громадные – планировалось 4 нитки общей мощностью 63 млрд кубов в год. Для сравнения за прошлый год наша ГТС прокачала порядка 90. Одна нитка должна была идти на турецкий рынок, а остальные три через Турцию в Европу.

Однако Кремль как всегда хотел, чтобы Турция была транзитером и реципиентом российского газа, а Эрдоган хотел покупать газ у РФ и распоряжаться им самостоятельно. Да еще и хотел выкручивать руки Газпрому по цене имея альтернативные газопроводы и заглядываясь на туркменский газ(который дешевле российского). И еще Эрдоган хотелок нарисовал(так например турки выбили в июне 15 года 10% скидку у Газпрома).

Поглядев на такие печальные переговоры весной-летом 15го и имея в уме дедлайн 1 января 2020 года Кремль зафиксировал альянс с Ираном и начал существенно расширять контингент своих ихтамнетов в Сирии(при этом фактически сидел по чамые гланды на Донбассе, то есть по сути открыл второй фронт хер знает где). Кремль начал пытаться создавать на территории Сирии, но по границе с Турцией управляемые конгломераты, фактически новые норотные риспублеки, чтобы всегда иметь надавить на турков в любых переговорах. Офигев от таких маневров Путина, Турция перешла к активному противодействию РФ в регионе, прикрытием своей границы с Сирией от других игроков и все закончилось сбитым российским самолетом. Потом турок застрелил российского посла. Поглядев на все это Россия слегка успокоилась.

Как видите вопрос ФОРМАТА работы газопровода и тонкости транзитных контрактов обернулись расширением агрессии, новыми десятками тысяч жертв, сбитыми самолетами, увязанием РФ в еще одной войне. Транзит это серьезно, это не шутки, это такие бабки, что политика на них прорастает сама.

Почему дедлайн 1 января 2020? Потому что в этот день заканчивается наш транзитный контракт и Газпрому надо подписать с нами новый. Они надеялись достроить и Турецкий поток в нормальном объеме и Северный поток-2 с полной загрузкой в 2019 и ПРОСТО НЕ ПОДПИСАТЬ С НАМИ ТРАНЗИТ(или подписать на своих условиях, но на символическую сумму 5-15 млрд кубометров по году, которая совершенно бы не оправдывала функционирования нашей ГТС в ее текущем объеме).

Эрдоган показал себя. Сейчас Турецкий поток это одна нитка в Турцию, и они мучительно занимаются второй, и какие там условия на самом деле будет не понять, потому что Путин в Сирии может с каждым днем все меньше. По факту это минус 15 млрд кубометров из нашего транзита по году из-за первой нитки в Турцию(выпадают из Трансанатолийского газопровода) , а по второй речь о 4 млрд с 2020, и 11 с 2021 вроде как.

Северный поток-2 торпедировали всем миром. Тут и позиция Нафтогаза и их просветительская работа на Западе, и помощь американцев, и лобби СПГ производителей, и ревность Франции к Германии, и беспокойство стран Балтии и Польши по поводу намерений РФ. Самый большой вклад в борьбу с СП-2, конечно, сделал Кремль и его долболедизм – реакция на проигранные Нафтогазу суды, например, сильно удивила даже прикормленных Газпромом немцев.

Россияне не успели. Северный поток-2 скорее всего не запустят до 2020(даже если повезет с Данией). Там всего половина мощности может быть использована Газопромом из-за расширения действия Третьего Энергопакета. Турецкий построен в кастрированном варианте, каким он будет после первой нитки, тоже не знает по сути никто, потому что слово Эрдогана стоит столько же, сколько слово Путина, то есть ничего.

Значит, Кремлю надо подписывать с нами транзитный контракт и у нас НЕПЛОХИЕ ПЕРЕГОВОРНЫЕ ПОЗИЦИИ. Они вынуждены его подписывать и тут уже мы можем что-то выбить.

Еще раз у нас есть все шансы вжучить Газпром и подписать такой контракт, который обезопасит нас на несколько лет (а возможно и на 10) от всех этих обходных потоков, дав нам время нарастить собственную добычу газа, построить схему поставок лнг и т.д. и т.п..

Однако кроме переговоров по транзиту в 2019 у нас еще происходит и процедура анбандлинга. Анбандлинг это выделение нашей газотранспортной системы из структуры Нафтогаза.

Дело нужное, часть требований третьего энергопакета, кроме того есть хитрый план.

Какие у нас могут требования к процедуре анбандлинга? Эта процедура в обязательном порядке должна создать косвенных выгодоприобретателей нашей ГТС - компанию или структуру, которая сможет ЗАСТАВИТЬ россиян прогонять по нашей ГТС достаточные объемы газа по году. Или же может ЗАПРЕТИТЬ Европе принимать от россиян достаточные объемы по другим каналам, создавая естественную потребность в нашем.

То есть либо какие-то европейские игроки которые смогут продавить поставку, либо какие-то американские игроки у которых санкций полный мешок ахаха, смотри сейчас еще насыплем. Иначе как вы видите исходя из планов РФ, скоро приносить деньги за транзит наша ГТС не сможет, а должна, потому что это не только вопрос денег и бюджета, но и вопрос ковровых бомбардировок и танковых клиньев.

Есть два основных варианта проведения анбандлинга.

Первый OU(уоунершип анбандлинг) – передача собственности. Фактически произойдет передача из одного государственного кармана собственности в другой. Казалось бы ничего страшного, но в момент передачи имущественного комплекса от Нафтогаза в МГУ(Магистральыне газопроводы Украины, специально созданная Гройсманом компания) происходит две вещи.

Первая. По бороде идут все суды, которые в данный момент ведет Нафтогаз вокруг транзита. Стокгольм-2(полностью аналогичный уже выигранному Стокгольму, но за другой период, нашс победить 99%, до полумиллиарда американских гривен) и еще один иск на 12 миллиардов баксов. Почему пойдут по бороде? Потому что Нафтогаз больше не вигоднонабувач и не сторона процесса выходит, и вся работа идет нахер, и все надо начинать заново.

Вторая. Нафтогаз исчезает из переговоров по транзиту. И соответственно исчезают все наработанные контакты с Западом, которые и позволили создать проблемы СП-2 уже сейчас. А вместо Нафтогаза там появляются серийные долбоклювы – собственно сам Гройсман и Кистион, на которых на Западе смотрят как на дебилов с Винницкого рынка.

Ну и там еще куча проблем возникает, потому что чтобы это все нормально узаконить надо ТАКОЕ количество законов через Раду прогнать (а у нас как вы помните коалиции уже нет). А иначе ГТС вообще зависает в каком-то ездоватом правовом вакууме и вообще никому ничего не понятно.

То есть вместо того чтобы крутить россиянам руки и уши, мы сами себя вставим и будет непонятно кого с каким правовым статусом отправлять на переговоры с Газпромом и европейцами. А ведь будут еще наши суды с их неожиданными решениями, которые могут выдавать вообще непредсказуемые решения например.
Короче. Это очень, очень плохой вариант.

Есть другой вариант. Его суть – концессионное соглашение, ISO. МГУ в таком случае получает концессию, а конечным владельцем ГТС остается Нафтогаз. МГУ достаточно чтобы договор с Нафтогазом был с любой цифрой. Хоть гривну в год пусть платят за концессию. Вот за эту одну гривну Нафтогаз вставляет в судах Газпром и рвет им жилы на переговорах по транзиту.
Противники концессии говорят, что на такое никто не пойдет, не удастся получить какого-то интересанта без передачи права собственности. Что я могу на это ответить?

Во-первых, судя по новому пакету санкций США против СП-2, проект которого мы увидим завтра я надеюсь, интересанты явно есть. И им что владение, что концессия, спросите у ихтамнетов, которых пятьдесят второй бэ превращал в пыль под заводом Коноко в Сирии.

Во-вторых, Нафтогаз сам заинтересован в получении мощного компаньона в нашей ГТС и речь тут не о деньгах, а о газовом балансе. Что одна гривна, что ноль, важно сколько газа в системе и как функционируют хранилища. Нам нужно время до развития собственной добычи.
Итоги подведьом.

А не пришло ли время Владимиру Борисовичу объясниться, а почему он ПОСЛЕДОВАТЕЛЬНО пытается выкинуть из Нафтогаза единственную команду в истории этой страны, которой удалось нагнуть Газпром в одном кейсе, а во втором поучаствовать в коалиции нагибателей Газпрома ол овер зе ворлд?

То премии, то блджаж зарплаты, то набсовет не тот, то устав поменять, то уволю, то ГТС вот именно так, чтобы команда Нафтогаза исчезла. Раз за разом. Последовательно.

Тупо раз за разом и каждый раз, ставя под угрозу государственные интересы. Я не зря тут писал сверху – ГАЗ ЭТО НЕ ШУТКИ. Не зря россияне говорили о Трубопроводных войсках стратегического назначения. Форматы обсуждения транзитных газовых договоров с легкостью вызывают или прекращают войны, примеров десятки. Любое лишнее или недостаточное слово, любая задержка могут стоить кратного ухудшения позиции, стоить жизней десятков тысяч, стоить миллиардов долларов. Да, даже время важно.

Кремль вот затянул с потоками и теперь у него надежды не много.

Разве что Кремль на Владимира Борисовича Гройсмана может надеяться.

Который, как мы видим последовательно на этом поле вставляет всю Украину.

Когда я первый раз заметил странность поведения Гройсмана в газовом вопросе и мы начали на это смотреть пристально и регулярно, возникло много конспирологий, что вот Порошенко поссорился с Гройсманом и теперь верный гитлерюгенд Порошенко вваливает по святому Владимир Борисовичу.

Завтра Порошенко закончится(а будем честными закончился сразу после выборов и начала Больших Крысиных Бегов), и Владимир Борисович останется сам.
А поведение Владимира Борисовича не поменялось. Выходит, Петр Алексеевич понимал важность ГТС как рычага, как инструмента, как оборонительной системы.

А Гройсману плевать.

Он или идиот, который ради того чтобы украсть из ГТС (овнершип вариант анбандлинга позволяет ему никому не отчитываться), нас всех подставит.

Или предатель и шпион, который за долю малую заводит нас в тупик, лишает нас возможности использовать стратегически удачный момент.

Владимир Борисович, откройте, наконец, личико.
Кто вы и зачем делаете то, что делаете?

История победы над барыгами. В Полтаве частных перевозчиков нагнули возить по 4 грн, народ искренне радовался этой победе, но очень быстро что-то пошло не так и теперь народ либо гордо ходит пешком, либо просит в группах в соцсетях незнакомых людей подвезти детей в школу.

Но самое страшное, что народ винит в этом не заигравшихся перед выборами в социализм чиновников, а частных перевозчиков. В комментариях некоторые высказываются за то чтобы, например, штрафовать владельцев автобусов за отказ выходить на маршруты. Похоже, что мы не так уж и далеки от Венесуэлы. Там вообще ввели уголовную ответственность за остановку производства, но и это помогло, потому что когда чиновники вручную устанавливают цены на товары и услуги, то очень скоро выгоднее закрыть бизнес, чем доплачивать из своего кармана за каждую произведенную единицу.

А в Полтаве вообще ситуация смешная, потому что вся эта "классовая борьба трудящихся против барыг" - это тупой предвыборный пиар власти, который и привел к транспортному коллапсу. Ещё полгода назад, когда суд отменил повышение тарифа, власть негласно попросила перевозчиков потерпеть до выборов. Те очень нехотя согласились. Но теперь оказалось, что терпеть нужно не до президентских выборов, а до парламентских.

А как вы думаете, кто был инициатором отмены повышения тарифов в судебном порядке? Правильно, социалист Каплин. А кто является и.о. мера Полтавы? Правильно, Шамота, человек Каплина.

Вообще-то, история с транспортным дефицитом в Полтаве банальная: социалисты рассказывают что во всех проблемах простых людей виноваты "алчные предприниматели" -> народ голосует за социалистов и требует "поставить на место барыг" -> власть замораживает цены на товары и услуги -> бизнес закрывается -> появляется дефицит товаров и услуг.

Скоро выборы, и, к сожалению, народ проголосует не против тех, кто довел город до транспортного дефицита, а за тех, кто "начал борьбу с барыгами и просто еще не хватило времени построить рай на земле".