"Листар носив листи зелені, листи шуміли. Ех, весна!

 Плету пісні на веретені про молодість, що промина."

                     (Богдан-Ігор Антонич)

1

Знову мені тривожно,

Наче жду іспит в школі.

Вимкнуть неспокій можна

Кнопкою валідолу.

Марно мить оборони,

Бо все одно постука

Біль той вселенський в скроні,

Вічна душевна мука.

Часу зламавши коди,

В крапку зібравши простір,

В сни мої знов приходять

(Може, і явно?) гості.

Пустять до мене всіх їх

Стіни і двері хати.

Я тим гостям не смію

Навіть в думках збрехати.

Прийдуть у дощ і в спеку

І не дадуть заснути

Тіні забутих предків,

Тіні богів забутих.

2

Вийдуть, немов з туману,

Вже й не боюсь зустріти –

Перед очима стануть

Тіні старого світу.

Там від свободи п’яні,

Мчать, мов казкове диво,

В дикім степу тарпани

З вітром у довгих гривах.

Там мій далекий предок,

Гідний обранець долі,

Рід засіває щедро

На оріянським полі.

Там на  гончарнім крузі

Пише листа, як пісню,

Нам ясноокий, русий

Славний митець трипільський.

 

Мудрих волхвів завіти

В хмарах, гаях, дібровах

В єдності  учать жити

З Весела віщим словом.

Вишивка з кодом Роду,

Писанка з кодом Світу –

Аж забиває подих,

Наче гарячий вітер.

 

Крові вулкан – навиліт,

От-от розірве вени.

То у моєму тілі

Їхні озвались гени.

3

Тіні забутих предків

Ніби питають: доки?

Тіні забутих предків –

Ніби безмовний докір.

Дивляться пильно в душу

Тіні богів забутих.

Знаю: порвати мушу

Віри чужої пута.

Візьмут не кров у жертву –

Приймуть мою спокуту

Тіні забутих предків,

Тіні богів забутих.

Будять моє сумління,

Долю міняють круто

Предків забутих тіні,

Тіні богів забутих.

 

І поборовши сутінь,

Після віків опали

Тіні богів забутих

Знову життям заграли.

Віра Коваль

Юзьо Обсерватор

Убий підараса

Настала пора, коли кожен із нас
Постав перед вибором часу:
До влади прийшли бандюки й брехуни,
Наперсточники й свинопаси.

Здолали державу і склали до ніг,
П’ючи нашу кров як вампіри,
А їхній пахан, ледь прибитий яйцем,
Веде нас до прірви.

Бандитом він був і бандитом зоставсь
Тепер уже вищого класу.
Бо вже не шапки, а мільйони краде –
Убий підараса.

За те що Вкраїну продав ворогам
І заповіти Тараса,
Привів табачню і московських попів –
Убий підараса.

Табачніки правлять свій відьомський бал,
Зійшла, мов зоря, їхня раса.
Ми знову раби й малороси-хохли –
Убий підараса.

Тебе не забуде Вкраїна коли,
Шахтарю з Донбасу,
Ти візьмеш у руки сталеве кайло
І вбєш підараса.

Нема в нас святішої більше мети
Чи іншого спасу!
У бога прощення піди попроси
І вбий підараса.

Коли на тарілочці нас подадуть
Кремлю, що вже плямкає ласо,
То буде запізно, повстань і убий!
Убий підараса!

Прочитав? Передай далі.

Немає бажання шукати початку
дороги нової, тим більше нових
облич, рук і подихів. Десь моя частка
назавжди залишилась. Знову на "ви"

з душою чиэюсь - такого не хочу.
Нехай буде тільки самотнє "не до...",
та пам'яті враження, що позаочі
ведуть сірий сум за собою слідом.

                                                   

 

            АСКАНІЯ НОВА.

 

Свистять вітри в степу таврійськім,

Гудять перекликом віків

Далеким знаком, ще Трипільським

Тут випливає дивний спів.

 

У вітрі чути шелест долі,

Бринить Асканія Нова

Ганя в степу покотиполем

Історії терпкі слова.

 

І  чути  цокотять  копита,

І посвист канчука тремтить,

І хтось китайкою накритий

У цім степу гарячім спить.

 

Іржання Зебр полосатих,

Бізонів буйних грізний рев,

Татарин мертвий хоче встати,

Ричить з віків, як дикий лев.

 

Неначе щось далеке сниться

Із гірким смаком полину.

Чи може спів перепелиці,

Чи може казка про війну.

 

Ось мати вклякла біля сина,

Хватає коня за стремено,

Кричить: Вернись! Моя дитино,

А камінь тягне все на дно.

 

Хто ж донесе з віків далеких

Історії прості слова.

Чи шурхіт крил старих лелечих,

Чи ти Асканія Нова?..

 

Усе так просто в часі сущім.

Вітри свистять. Їх не спинити.

Вони ведуть у час грядущий,

Де буде пам'ять вічно жити.

           

   

 

                                                                             

                                             ХОДИТЬ  ПАМ’ЯТЬ

    Ходить пам’ять біля  двору,

Біля  моїх  воріт

І  гукає  із  дитинства:

Гей,  малий!  Привіт!

 

Ти  мене  ще  пам’ятаєш? –

Я  твоє  життя.

Із  початку  і  до  краю,

І  без   вороття.

 

Розкажи  мені,  будь  ласка,

Як  життя  прожив,

Чи любив, як в добрій казці,

Чим  ти   дорожив?

 

Моя  добра,  сива  пам’ять,

Ти  живеш  в  мені

І  в житті  моєму  смертнім

Все,  як   на   війні:

 

То  атаки,  то  тривоги,

То любов, що жде,

Коли я  вернусь з дороги,

Коли  дзвін   гуде.

 

Ось  сиджу  я  біля  столу

І  пером   грішу,

І  про  тебе,  моя  пам’ять

Я  слова  пишу:

 

Про  далекі,  сині  гори

І  про  море  сліз,

І про те, як  в нічнім небі

Спить зірковий віз.

 

Про людей, завжди привітних,

Про арктичний лід

І про те, як всім хто добрий

Світить сонце в слід.

 

Все просте в житті цім сущім,

Хоч короткий  строк.

Ось пройшов ще день грядущий

І ступив ще крок.        

         

                                                                                     

ОБЛАКА Над степью плыли облака В безбрежности большого неба И сохли россы на цветках, И лето пахло спелым хлебом. В степи мы были лишь вдвоём Движимые горячей страстью И степью просто так брели, И упивались своим счастьем. В твоей косе два василька Безумством нежности манили И Ты была со мной близка, И мы с тобой любовью жили. И всё нам было, нипочём, Нас распирало от гордыни. Мы рядом шли – плечо в плечо, Мы просто были молодыми. В бездонной, синей глубине, У Мире созданным нам Богом, Куда-то плыли облака По океану без дороги. 7 августа 2011 г.