ЧАСТИНА ПЕРША
ПАМЯ’ТЬ ПРО ДИТИНСТВО
ГЛИНЯНА
Село Глиняна Балка дійсно відповідає своїй назві. Воно розстелилося поміж пагорбами і левадами, упродовж маленької річечки Глинянки, що текла, чіпляючись за коріння верб, десь туди, через Хвосу*, аж до села Ярославки. Селяни село називали одним словом: Глиняна. І тому було своє підтвердження. Бо й справді. Колись у ярах добували білу глину, що своєю білизною славилась на всю околицю. Казали люди, що навіть із самого Києва приїжджали по ту глину. Побілені нею хати, якщо дивитись на них із левад у вранішньому тумані, здавалися пливучими по озеру лебедями.
А ще село славилось своїми садами. І як кожної весни вони зацвітали і одягались в своє пахуче білосніжне вбрання, то здавалося, що то наче й не село, а пливе по степах, як по морю, казковий вітрильник, розносячи по світу запахи меду, чебрецю і ранішнього парного молока. А разом із садами розцвітали й люди сільські і ставали схожими на весну: усміхнені, подобрілі і, здавалося, зачаровані ніжними запахами весни. Тоді вже терпіння не було, щоб хутчіш ото підхопитись вдосвіта, під ранковий туман, і погнати за левади на гору, та подивитись звідтіль на ті білі хатки і вишневі сади, що освітлюються першими промінчиками рожевого вранішнього сонця. Милуєшся і забуваєш про все на світі: про те, що наслідки війн більше не тиснуть на душу, що була голодовка, про те, що хочеться їсти і через домоткані штанці турбує ранкова прохолода. Сидиш собі і як губка всмоктуєш всю оту Божу красу. Аж поки бабця Саша не покличе своїм красивим, співучим голосом. І тоді над левадами, чіпляючись за верби, роздається оте її миле і незабутнє, підхоплене відлунням, багатоголосе: Вітю-тю-тю! До дому-дому-дому! А так же не хочеться відриватися від того чуда. Та пора вже гнати корову на пасовисько.
*****
З весною просипається природа, і все суще на землі, і наступає одвічна ідилія життя. Живи собі, та й живи. Якби ж тільки не оті колгоспи, що на довгий відрізок часу перервали одвічний ритм сільського буття. Так і шкутильгало село на отих «червоних милицях» і тягло соціалістичного плуга. До тих пір, коли над дозріваючими полями у літньому мирному українському небі не загриміли чорнохрестні літаки. І над степами, відлунням аж до самого Бога, простогнало оте трикляте слово: Війна. І по розбитих дорогах, а то і просто хлібними полями, довгими вервечками потяглися колони відступаючих радянських військ. Було сумно дивитись на тих, замучених втомою, страхом і кров’ю солдатів.
Вони, похнюпившись, обірвані і нещасні від сорому, брели по тій землі, залишаючи на поталу ворогу і невідомості настрашені війною села.
Видовище те, треба сказати, було не з найкращих. І селяни, жаліючи, хто що міг, виносили відступаючим поїсти. Та подаючи, здається, так і хотіли запитати: То на кого ж ви нас, рідненькі, покидаєте?..
Те сумне дійство відступаючих військ продовжувалось майже три дні. А колони все йшли і йшли. День і ніч. Без зупину. Та однієї ночі, уже десь перед самим ранком, над селом раптом нависла зловісна, гнітюча тиша. Така тяжка своєю невідомістю. На декілька днів село як вимерло, пригнічене цією тишею. Враз опустіло і тільки й чути було, як по хлівах мукали корови, кудкудакали взаперті кури, та якось попоганому завивав Альошківський пес Тузик, чого раніш він ніколи не робив. А вже коли селом, здіймаючи пилюку пройшла остання колона, коли сонце піднялось аж понад вербами, із дворів стали обережно виходити селяни.
Дід Лавро, що жив по сусідству з Ніковськими через дорогу, першим вийшов на вулицю. Боязко подивився на два боки села і ступив до сусіда: «Доброго Вам здоров’я, Миколо Костянтиновичу! Підходьте, та трохи перекуримо» (наче він не знав, що дід Микола ніколи не курив) і, звертаючись якби ні до кого, запитав: «То що ж воно, на вашу думку, буде?» Дід Микола, який уже добре нанюхався пороху на двох війнах і добре знав, що воно таке війна, відповів: «А що ж, Лаврентію, буде? Війна, будь вона проклята, а тиша ця не до добра, і мабуть скоро треба чекати незваних гостей».
І як в воду дивився, бо вже десь опівдні, зі сторони Калигірського яру, почувся приглушений гуркіт.
Незабаром на краю села появилося залізне, гусеничне чудовисько. Воно плювалося чорним смердючим димом, водило сюди-туди своїм залізним хоботом, наче щось винюхуючи, сторожко вповзало в центр мирного українського села. Так для наших селян скінчився період тої передвоєнної тиші літа 1941року і настав проклятий всім людством час воєнної пори.
Тяжкі то були часи для українського селянства. Відступаюча Червона Армія старанно почистила селянські засіки, залишивши населення перед іноземним ворогом без людських, матеріальних і продовольчих ресурсів. Хто пережив ті роки, на все життя запам’тав той період історії. Про наслідки тієї війни можна судити по ще не повним статистичним даним. Порівнюючи число жертв, що перемолола друга світова війна, виходить, що на одного загиблого німецького солдата припадає біля дев’яти загиблих солдат СРСР. А якби досконало порахувати, скільки ще загинуло цивільного населення, то якими були б ті цифри – знає один Бог. Війна та була такою, що, не зважаючи на час, який пройшов з тої пори, земля до сих пір нагадує про себе всілякою залізною нечистю. Забирає людські життя, тривожить пам’яттю ран, душі і тіла людські.
Тодішня коротка тиша поміж відступом військ Червоної Армії і приходом німців для того маленького села Глиняна Балка стала величезним знаком запитання: Навіщо? В ім’я чого?.. А вже потім, на довгий період війни те нещасне, замордоване війною селянство, звалило на свої плечі ще й страшний тягар окупації, ставши маленькими фігурками на кривавій шахівниці отих двох маніяків-людоїдів Гітлера і Сталіна.
Один тільки отой пакт Молотова-Рібентропа чого вартий, через який була перекроєна мапа Європи. Чи хоча б до прикладу взяти тільки одну Київську військову операцію.
Тоді оті бездушні і бездарні військові керівники здали на поталу ворогу Київ і чверть мільйона військ, що своїми життями криваво здобрили землю. І хоча пройшло вже багато часу, душі людські не в силі тримати в собі те велике, всесвітнє горе, через пам’ять нагадуючи людству про війни та застерігаючи цим від подібних повторень.
Та війна, як диявольська хмара впала на людство. І мало того, що лишила цілі народи земних радощів, та ще й знищила мабуть більше, як п’ятдесят мільйонів життів. І знов, і знов постає велике запитання: В ім’я чого?!.. І яка ціль вела за собою організаторів того нелюдського дійства?.. І про що тоді думав Бог, коли дозволив цим двом маніякам утворити ту всесвітню бойню?
А яке ж тоді, в той далекий 1941 рік було чудове літо… Стояла помірно-тепла суха погода. Напоєна ароматами дозріваючих хлібів земля дрімала в спокої, чекаючи на хліборобів, щоб віддати людям сторицею за їх тяжку, благородну працю. А в цей час по її тілу вже повзли залізні, чорнохрестні кліщі, топчучи чужинськими кованими чобітьми, гусеницями і колесами мирне українське життя.
Ховаючись за танком, що сторожко пробирався до центру села, торохтячи мотоциклетними моторами, їхали німецькі солдати, поблискуючи на сонці своїми стальними касками. Це чужоземне стадо зупинилося в центрі села, і селяни вперше почули чужу мову. Гергочучи про щось своєю нською мовою, німці розбрелися по селу і, з криками та прокльонами селянок, почалося перше знайомство з ворогом. Через деякий час під’їхала легкова машина і з неї, весь в чорному, виповз довготелесий німецький офіцер і, ткнувши пальцем на хату діда Миколи, щось пробелькотів (як потім вияснилось дав команду в дідовій хаті штаб утворити), сів у машину і поїхав оглядати село.
Як майже і скрізь по Україні, селянські хати на той час ділились на дві половини. Одна була за світлицю, а в другій, як правило, відбувалося все основне життя селян: там була піч, лежанка, столовий стіл, мисник та й всі інші приналежності сільського вжитку.
Ось там, в ту кімнату, в мирне житло простих сільських людей ввалився чужинець.
Підкликавши діда Миколу пальцем, став тикати ним на домашні речі і через тлумача подав команду всьому сімейству вимітатись на вулицю і, вказуючи на двері, гаркнув: «Schnell!.»
Хто такий отой «schnell», селяни запам’ятали надовго.
А тоді, від того чужинського слова, в діда Миколи враз посіріло лице і його пудові кулаки стислись до білого, та під прохальним поглядом баби Саші він стерпів і, натужно видихнувши мовчазний згусток ненависті, почав збирати речі. Так, ковтаючи гіркі сльози образи, не в силі протистояти озброєному ворогу, сімейство почало переносити речі, які дозволили взяти німці, до старої клуні. Там, обклавши стіни старим кукурудзинням і соломою, утворили щось подібне до кімнати, де в холоді і в голоді пережили першу окупаційну зиму. Почалося тягуче і сумне життя під гнітом окупації. Кому дісталась доля оте все пережити, напевно все життя носитиме в собі гірку пам’ять того буремного часу. І ніяка сокира не в силі вирубати із людської пам’яті той істо-ричний відрізок, що випав на долю людства в двадцятому столітті.
«Гули дзвони над полями, Закривавлене, замордоване
Кривавився світ. Змучене село,
Їхала війна полями – Диким ордам згодоване
Залишала слід. Під війну лягло»
Автор
ЧЕРВОНИЙ ЗНАК ВІЙНИ
Перший подих війни в селі, як на диво, найпершим відчув на собі Альошківський сторож «Тузик». Це був здоровенний, білий як сніг пес. Гавкав він доволі рідко, але чомусь сільська хлопчача братія відносилась до нього з повагою. Відвартувавши ніч, він витягував свого дебелого ланцюга за кут хати, влягався на стежку, що вела до хвіртки, клав свою велику голову на простягнуті вперед лапи і, примруживши свої собачі щілинкиочі, хитренько поглядав на дорогу. Коли ж хтось із сусідів при-ходив до Альошків по справах, то він поважно вставав, для порядку промовляв своє гостинне «гав», привітно вихляв хвостом і знов вкладався на стежку, а гості, теж з повагою, проходили до оселі. Своїх сільських пес знав добре. Знав, з ким треба по-собачому бути строгим, а з ким можна спілкуватись і по-дружньому.
Ото, коли Тузик почув чужу, незнайому йому мову і побачив, що до двору наближаються чужі, не сільські люди, враз якось так насторожився і його білосніжна шерсть стала дибки. Декілька секунд він, оцінюючи, дивився на чужинців і – рвонув в атаку. Ланцюг, дзенькнувши, як павутинка, розлетівся надвоє і Тузик стрілою, розпластавшись в повітрі, в один стрибок опинився біля німця і його ікла зімкнулись на нозі ворога. З голови німця злетіла каска і, дзенькаючи, як каструля, покотилася по стежці, а «фріц» з диким вереском повалився на землю.
Пес, з непритаманною йому жорстокістю почав шматувати непрошеного гостя. І так вправно це робив, що здавалося: все своє собаче життя тільки тим і займався, що гриз німців. Решта пришельців, отямившись, почали відтягувати пса від поваленого німця, і тут на голову Тузика звалився удар автоматного приклада. Від болю скавучнувши, він на мить відскочив від поваленого німця… – і в цей час протарахкотіла автоматна черга. Сільський сторож, перерізаний навпіл кулями, впав замертво на стежку.
Так вперше, від руки чужинця, в селі пролилась жива кров, а Тузик загинув, захищаючи своє і людське обійстя.
Ще потім довго, коли селяни згадували перші дні війни, то можна було почути: «Пам’ятаєте, кумо? Це було тоді, коли німці Альошківського Тузика застрелили. Памятаєте?..» І так це промовлялося, начебто той пес був не менше, як родич комусь.
Дід Олекса поховав Тузика на березі під вербами і для пам’яті встромив там гілку з верби. Вона пустила коріння, з часом виросла і перетворилась у велике красиве дерево. Біля тої верби, знаком гіркої пам’яті, завжди красувався зелений, обсаджений чорнобривцями горбочок, нагадуючи людям про ту, прокляту людством, війну.
Інколи менші діти, граючись на березі, питали у старших: «А що то за горбок біля верби?» – то чули у відповідь: «Тут похований Альшківський Тузик. Той, що загинув, захищаючи селянське обійстя від чужинських зайд».
