У Росспівпраці висловили упевненість, що питання статусу російської мови в Україні незабаром буде предметом переговорів Президентів Росії і України Дмитра Медведєва і Віктора Януковича.
   Про це, як повідомляє агентство УНІАН,заявив керівник представництва Росспівпраці в Україні Костянтин
Воробйов на Міжнародній науково-практичній конференції «Осінь в Балаклаві», яка проходить в Севастополі. «На рівні Посольства Російської Федерації в Україні ми вже добилися того, щоб тему статусу російської мови в цій країні вивести на рівень переговорів перших осіб України та Росії», – сказав Воробйов.
У той же час він зазначив, що в Донецьку, де відбудеться зустріч Президентів України і Росії,питання статусу російської мови в Україні, очевидно, обговорюватися не буде. «Але у ці ж дні в Москві пройде Всесвітній конгрес російських співвітчизників, де ця тема – статус російської мови в Україні – буде однією з головних», – наголосив Воробйов.«Для України це питання вже надзвичайно серйозне, і нам не треба переконувати в цьому керівництво Росії, тому що Дмитро Медведєв, Володимир Путін, Андрій Фурсенко (міністр освіти і науки Російської Федерації) прекрасно розуміють і знають цю проблему. Тому на найближчих переговорах і на всіх рівнях тема статусу російської мови підніматися буде неодмінно», – підсумував представник Росспівпраці.

Експрес

ВИСНОВОК ЩОДО ЗАКОНОПРОЕКТУ

народних депутатів України С.Ківалова та В.Колесніченка

“Про засади державної мовної політики” (№ 9073 від 26.08.2011)

1. Законопроект “Про засади державної мовної політики” майже повністю дублює поданий рік тому законопроект № 1015-3 “Про мови в Україні” Єфремова-Симоненка-Гриневецького, що був негативно оцінений не лише профільними комітетами Верховної Ради України, парламентською опозицією, українськими науковими інституціями і громадськими організаціями, а й Верховним Комісаром ОБСЄ у справах національних меншин та експертами Венеціанської Комісії.

2. Автори нового законопроекту відмовилися лише від одіозної статті 7 старого законопроекту “Російська мова в Україні. Українсько-російська двомовність”. Тепер замість 33 він складається з 32 статей, проте концептуально і структурно відтворює попередній законопроект і тому більшість його ключових положень в своїй основі явно суперечать Конституції України, рішенню Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 у справі про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України та ґрунтується на свавільному тлумаченні Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов.

3. Незмінним залишилося ключове положення законопроекту, яке передбачає застосування заходів, спрямованих на використання регіональних мов або мов меншин, “за умови, якщо кількість осіб, - носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, складає 10 відсотків і  більше чисельності її населення” (п. 3 статті 7).

Критерій визначення кількості носіїв регіональних мов – 10 % і більше – є довільним (такого критерію немає в жодному міжнародно-правовому акті) і в практичному плані покликаний забезпечити використання лише російської мови поряд або замість української як державної на більшій частині території України. На це вказують, зокрема п. 2 частини другої статті 5 та частина 6 статті 7 законопроекту, формулювання яких з цією метою були суттєво відкориговані. Якщо в старому законопроекті передбачалось забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя  на всій території держави (п. 2 частини другої статті 5), то в новому до цієї чіткої, простої і зрозумілої формули зроблено таке доповнення: “зі створенням можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин на тих територіях і у тих випадках, де це є виправданим” (п. 2 частини другої статті 5).

Якщо в попередньому законопроекті було записано, що регіональна мова “використовується на рівні з державною мовою на відповідній території України”, то в новому йдеться про використання там лише регіональної мови або мови меншини.

У зв'язку з викладеним слід зазначити, що В.Колесніченко того ж дня зареєстрував законопроект “Про заборону звуження сфери застосування регіональних мов або мов меншин України” (№ 9059-1 від 26.08.2011), в якому він пропонує ввести кримінальну відповідальність за порушення права громадян на використання регіональних мов або мов меншин. Зауважимо, що ні згаданий, ні аналізований законопроект Ківалова-Колесніченка не містять статті про відповідальність посадових осіб за порушення їхнього обов’язку вживати державну мову в офіційному спілкуванні. Отже, зазначені законопроекти мають на меті підрив державного статусу української мови.      

4. Ще одна новела законопроекту Ківалова-Колесніченка стосується переліку мов, які підпадають під дію “Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов”. В ньому до попереднього списку з 15-ти згаданих у законопроекті Єфремова-Гриневецького-Симоненка додано ще три – русинську, караїмську і кримчацьку. Оскільки русинську говірку лінгвісти вважають діалектом української мови, внесення її до переліку мов меншин суперечить статті 1 Європейської Хартії, в якій зазначено, що термін “регіональних або міноритарних мов” не включає діалекти офіційної мови держави”.

5. Частина 1 статті 4 законопроекту Ківалова-Колесніченка передбачає, що “основи державної мовної політики визначаються Конституцією України, а порядок застосування мов – виключно цим законом”. Проте даний законопроект кардинально ревізує конституційно визначені засади державної мовної політики України, вводячи в правове поле такі, не передбачені Конституцією, поняття і терміни, як “регіональна мова або мова меншини”, “мовна група”, “мовна меншина”, “регіональна мовна група”, “мовне самовизначення”, “носії регіональної мови” (статті 1, 3, 7) і зобов'язуючи місцеві органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, установи, організації, підприємства, їхніх посадових і службових осіб і, навіть, громадян-суб'єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб використовувати регіональну мову (частина 7 статті 7).

По суті, йдеться про підміну Конституції України свавільно виписаним законом. Вельми показово, що пропонований законопроект передбачає внесення суттєвих змін до 32 Законів України, а також Положень про паспорт громадянина України для виїзду за кордон, про свідоцтво про народження, мовні приписи яких сформульовані відповідно до статті 10 Конституції України.      6. Як визначено у згаданому рішенні Конституційного Суду України, положення про українську мову як державну та гарантії вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України містяться у розділі І “Загальні засади Конституції України”, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом поняття “конституційний лад”. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить лише народові (частина 3 статті 5 Конституції України). Поняття і терміни статті 10, яка визначає основи мовної політики в Україні, як і інших статей розділу І Конституції України, можуть бути змінені тільки у спеціальному порядку, передбаченому статтею 156 Конституції України.

Таким чином, спроби запровадження в Україні статусу мов і порядку їх застосування, не передбачених статтею 10 Конституції України, слід кваліфікувати як порушення Основного закону – зазіхання на засади конституційного ладу України.

7. Принципово неприйнятною є стаття 3 законопроекту, в якій “право мовного самовизначення” сформульоване поза контекстом статусу  української мови як єдиної державної мови, обов’язкової відповідно до статті 10 Конституції України  для офіційного застосування на всій території України у всіх сферах суспільного життя.

Ні Конституція України, ні міжнародно-правові акти, що визначають  стандарти захисту прав людини, включно з рамковою конвенцією Ради Європи про захист національних меншин та Європейською Хартією регіональних або міноритарних мов, не встановлюють право мовного самовизначення в сфері застосування державної мови. В практиці європейських держав цей принцип також відсутній.

Пропоноване у п.2 статті 3 законопроекту формулювання допускає  тлумачення, згідно з яким і державні службовці мають право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному житті, а, отже, і при виконанні ними офіційних функцій. Натомість зі статусу української мови як державної випливає обов’язок державних службовців всіх рівнів та посадовців органів місцевого самоврядування володіти державною мовою та неодмінно використовувати її при виконанні службових функцій.

Отже, положення п. 2 статті 3 законопроекту, яку його автори  вважають ключовою, створює підґрунтя для нехтування державними службовцями і посадовими особами своїм конституційним обов’язком щодо імперативного застосування ними державної мови при здійсненні ними своїх офіційних повноважень. 8. Як визнають автори законопроекту, він ґрунтується не на засадах статті 10 Конституції України, яка є фундаментом державної мовної політики, а на визнанні пріоритету прав людини, зафіксованого у її статтях 3, 21 та 22. Таке протиставлення найнегативнішим чином позначається на якості законопроекту і робить його концептуально хибним. 

9. В законопроекті не враховано якісної відмінності статусу і функцій української мови як державної від інших мов, так чи інакше поширених на території України. Не враховано також і те, що термін ”регіональні або міноритарні мови”, відповідно до Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов, застосовується не для визначення статусу цих мов, а лише для окреслення ареалу їх використання в межах держави.

10. Автори законопроекту проігнорували той факт, що мовна ситуація в Україні є результатом цілеспрямованого, насильного і штучного витіснення української мови з ужитку в багатьох сферах суспільного життя в окремих регіонах, і не передбачили заходів захисту щодо української  мови як державної в тих місцевостях, де вона менш поширена, відповідно до статті 3 Європейської Хартії.  

Узагальнений висновок

Законопроект Ківалова-Колесніченка “Про засади державної мовної політики” майже повністю відтворює проект закону “Про мови в Україні”, внесений на розгляд Верховної Ради України рік тому. Його автори внесли до законопроекту певні зміни, проте практично проігнорували принципові критичні зауваження щодо його концептуальної хибності і незбалансованості, висловлені як в “Оцінці та рекомендаціях Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин від 20 грудня 2010 року стосовно проекту закону “Про мови в Україні” (№ 1015-3), так і у  Висновку Венеціанської комісії щодо проекту закону “Про мови в Україні” від 30 березня 2011 року. Вилучення із законопроекту явно заполітизованих положень і відвертих виокремлень російської мови як такої, що заслуговує на пріоритетну підтримку, не змінили його спрямованості на підрив статусу української мови як державної та її витіснення з ужитку в усіх сферах публічного життя  в більшості областей України.

Прихованою метою законопроекту Ківалова-Колесніченка є легітимізація русифікації України, яка здійснюється нинішньою владою на вимогу Росії.

В разі ухвалення і втілення у життя цього законопроекту ще більшого масштабу набудуть порушення мовних прав українців та представників інших національних меншин України, будуть порушені засади конституційного ладу України, розпочнеться процес її федералізації, виникне серйозна загроза цілісності української держави.

Необхідно розробити концептуально інший, новий законопроект відповідно до Конституції України та принципів європейської мовної політики і практики із залученням фахівців, а не представників окремих політичних сил.

Координаційна  рада з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. В.Стуса

Юрій Макаров

Законопроект № 9073 імені Колесніченка/Ківалова спрямований проти повернення української мови не лише в обіг держустанов, а й у побут, у свідомість

Матеріал друкованого видання № 37 (202) від 8 вересня «Український тиждень»

Припустімо, я міг помилитися. Англійською це називається wishful thinking, а простіше – приймати бажане за дійсне. А потім кілька моїх знайомих, які в різний час поїхали з України (хто до Петербурга, хто до Праги, а хто й до Сієттла) під час екскурсії на рідну землю синхронно, не домовляючись, зазначили: в Києві побільшало української. Під час спілкування в побуті до тебе дедалі частіше звертаються саме нею.

Після таких спостережень я почав фіксувати мовні контакти більш-менш «науково». Зрозуміло, де вони можуть відбуватися в типового городянина: в супермаркеті, в банку, на заправці, в магазині спорттоварів, у аптеці... Ось мій власний баланс за минулий тиждень: 17/33 на користь російської. Судячи з артикуляції, звертаються до тебе мовою Котляревського й Шевченка не вихідці з Галичини чи Волині, а звичайнісінькі уродженці Києва та Київщини.

34%… Комусь це може здатися поразкою державної мови, а я вважаю навпаки. Українською в столиці активно не користувались ані 20, ані 10 років тому. Днями Євген Сверстюк в ефірі «5 каналу» розповідав про свою давню суперечку з товаришем по правозахисному руху Леонідом Плющем. Це сталося на початку 1970-х: Плющ, звичайний радянський киянин, запитав Сверстюка, в чому той вбачає утиски українців. Пан Євген запропонував другові простий тест: цілий день, від ранку до вечора спілкуватися на роботі й на вулиці лише українською. На вечір Леонід прийшов і покаявся, що недооцінював проблему.

У тім-то й річ, що буквально донедавна використання рідної мови для українця (принаймні на схід від кордону 1939 року) було ознакою або лузерства, або виклику – якщо не йшлося про вузьке коло придворної творчої інтелігенції, парадну резервацію для демонстрування невідомо кому.

Послідовно українськомовного українця автоматично вважали небезпечним: його підозрювали в «буржуазному націоналізмі», й не було в нашій квітучій республіці страшнішої підозри, хіба що в «сіонізмі». Аби розвіяти цю тінь неблагонадійності, він будь-що мав доводити свою лояльність режимові. Той, хто цього не робив, наражався на суттєвий дискомфорт і, як мінімум, реальні обмеження в самореалізації. Тому перехід на російську означав переміщення до зони психологічного комфорту й безпеки, й не нам докоряти тим, хто на цей компроміс ішов, свідомо чи несвідомо. Нині поступове повернення до природної мовної поведінки означає повернення до себе. Можливо, ми є свідками лише початку тривалого процесу. Це не питання філології, це питання гідності.

Автора цих рядків важко запідозрити в примітивному етнічному націоналізмі, яким лякають дітей, через очевидні обставини: моє російське коріння, моя рідна російська мова, моє виховання тощо, яких я ніяк не маю наміру позбавлятися. Але саме як росіянин я змалку відчував незручність і особисту провину. Мені здавалося принизливим користуватися перевагами представника спільноти, яка асоціювалася із, назвімо речі своїми іменами, колоніальною адміністрацією. Сьогодні, як уже на те, я вважаю обов’язком справжнього російського інтелігента не захищати права російськомовних, яким поки що геть ніщо не загрожує, крім необхідності хоч якось рахуватися з інтересами й почуттями своїх українськомовних співвітчизників, а дбати про подальше виправлення несправедливості.

Кілька тижнів тому я написав, що нинішня влада не здійснює цілеспрямованої русифікації. Я був неправий. Точніше, так: я мав на увазі, що регіонали не виробили ніякої комплексної, послідовної політики як системи цінностей, стратегій і пріоритетів. Серед них є носії не те, що різних, а кардинально протилежних уявлень про ідеологічну обгортку своїх матеріальних інтересів. Важко зрозуміти, що може об’єднувати Герман і Табачника, Чепак і Калашнікова. Але природа не терпить порожнечі, політики без політики не буває, і, як наслідок внутрішньої конкуренції та перетягування ковдри, ця сила маніфестує країні то один, то інший свій профіль.

Законопроект № 9073 імені Колесніченка/Ківалова «Про засади державної мовної політики» спрямований, вочевидь, проти повернення української мови не лише в обіг держустанов, а й у побут, у свідомість. Інтенції зрозумілі: на тлі банкрутства на інших напрямках бодай чимось порадувати свого виборця – інтелігентного, толерантного… Слухайте, раптом це й не так погано? Хай боротьба проти української мови й української свідомості асоціюється саме з цими чарівними обличчями, їхніми манерами, їхніми успіхами на економічному й соціальному фронті! Може, хай уже дискредитують себе до кінця – разом зі своєю українофобією?

Народный депутат Украины VI созыва, член фракции Блока «Наша Украина — Народная самооборона» Игорь Криль считает, что Виталию Кличко нужно учить украинский язык.
 
«Как вы думаете, что бы случилось с Виталием, если бы к этим, известных ему 3-х языков мира, он добавил четвертый - язык народа и земли, где прошло его становление как человека, так и боксера?», - пишет Криль.

«Тем более, что этот, без преувеличения, великий человек по завершении боксерской карьеры планирует заниматься политикой не в Германии, не в США и не в России, а в стране, где этот язык государственный», - отмечает политик.

 Від блогера.   Можливо, в щиру турботу Кріля про українську мову і можна було б повірити. Але одразу три великих *але*. По-перше, Віталій Кличко все ж таки володіє мовою, хоч і не досконало. По-друге, скидається на те, що це просто намагання якось кинути тінь на Віталія після перемоги спортивної перед битвами в політиці. І це на тлі очевидного дрейфу ЄЦ до лав ПР. По-третє, саме ЄЦ-однопартійці Кріля в контрольованому ними Закарпатті вже радіють з можливого прийняття другої регіональної мови як проекту депутатів від...ПР, своїх майбутніх однопартійців. Тож подібна гнила сутність *сантехніків* лише вчергове стала очевидною.

Багато точиться розмов про введення додаткових мов, як в Україні, так і в окремих її регіонах. Ми вирішили провести опитування на цю тему, щоб знати точку зору читачів нашого сайту. Тож, запрошуємо голосувати і коментувати (при бажанні) свій вибір: http://ukrainianpeople.wordpress.com/2011/09/07/mov-zakon/

Таковы результата соцопроса населения страны. Число сторонников официального двуязычия за последние два года сократилось с 59% до 49%. Об этом свидетельствуют результаты опроса компании Research&Branding Group Респондентам предложили выбрать государственный язык. 49% опрошенных выступают за то, чтобы государственными языками были и украинский, и русский, 48% - за сохранение украинского единственным государственным. При этом 47% опрошенных общаются в быту на украинском, 37% - на русском, 15% - на украинском и русском, 1% - на других языках.

При этом 45% респондентов общаются вне дома на украинском, 35% - на русском, 18% - на обоих языках и 2% затруднились ответить.

Опрос был проведен 12-22 августа, было опрошено 2 075 респондентов во всех регионах страны.

Ожидаемая средняя погрешность выборки составляет около 2,2%.

http://www.bagnet.org/news/summaries/ukraine/2011-09-07/155639

У радянськi часи українську мову вивчали набагато краще, анiж тепер. Звучить парадоксально, але факт! Пiдтверджують його хоча б нещодавнi результати ЗНО з української мови. За даними УЦОЯО,лише 8% цьогорiчних випускникiв продемонстрували високий рiвень знань, а кожен десятий не дотяг навiть до мiнiмального. I це при тому, що, за оцiнками експертiв, тести були доволi простими!

Що ж заважає нашим дiтям добре опанувати рiдну мову? Про це та iнше -- у розмовi "Експресу"
з вiдомим мовознавцем, автором численних словникiв i пiдручникiв з української мови для вищих навчальних закладiв, професором, академiком  АН ВШ України Олександром Пономарiвим.
 
Куди зникають вчителi української мови

-- Тривалий час я викладаю українську мову в Iнститутi журналiстики Київського унiверситету iм. Тараса Шевченка, -- починає розмову Олександр Данилович. -- I знаю не з чуток, що нинiшнi студенти набагато
слабшi у знаннях, анiж тi, якi вчилися рокiв 20 -- 25 тому.

-- Здавалося б, у навчальних закладах незалежної держави рiвень викладання мови мав би бути вищим...

-- А сталося навпаки. Для мене велика загадка, куди зникають вчителi української мови. Щороку бачимо величезнi конкурси на факультети фiлологiї до педагогiчних унiверситетiв. Та левова частка випускниць
пiсля закiнчення вишу не хоче працювати за фахом. Дiвчатка влаштовуютьсяв якiсь приватнi фiрми секретарками, де i зарплатня пристойнiша, i нервiв менше псують. I тiльки горстка йде працювати у школи. З неї одиницi -- за покликом душi. Iншi ж потрапляють до шкiл, бо не змогли влаштуватися на теплiшi мiсця. Зрозумiло, що таких людей мало хвилює робота i якiсть знань, якi вони дають учням.

-- Нинi багато розмов про новiтнi методи навчання...

-- Але мову можна вивчити лише в один спосiб -- треба читати! Не сприймати iнформацiю про лiтературний твiр на слух з аудiокниги, не екранiзацiю дивитись. Бо ж дитина зорово сприймає i запам'ятовує написання слiв, уживання роздiлових знакiв. Так що всi цi ноу-хау помiчнi при вивченнi фiзики або математики. А мову треба вчити по-старому.

-- Мова це -- живий органiзм, який росте, розвивається, пристосовується до умов часу. Чи допускаєте ви вживання у лiтературнiй мовi жаргонiзмiв, як-от "прикол", "кайф"?

-- Менi це не подобається, але є бiльша бiда. Наше життя заполонила нецензурна лексика. Ми чомусь звикли нарiкати на москалiв, що це вони навчили нас лаятись. Неправда! Українцi й без них вiддавна використовували мiцнi вислови. Проте, знали де, коли i при кому їх можна вживати. Нинi дiється щось жахливе. Втiм, як повиннi говорити юнаки й дiвчата, якщо у книгах улюблених молодих письменникiв -- суцiльнi матюки? Причому не для характеристики образiв, а просто так,для краси, мабуть...
Крiм того, люди бiднiють, знижується їхнiй соцiальний статус, занепадають моральнi цiнностi. Звiдси й зниження культури мовлення.
Затулiть рота Азарову!

-- А чи впливають на мову нацiї полiтики?

-- Набагато бiльше, анiж письменники, актори й диктори телебачення.

-- Тобто, тепер нацiя бере приклад грамотностi з Януковича i Азарова?

-- Так. I в цих випадках йдеться навiть не про фонетичнi чи стилiстичнi помилки, а про саме ставлення до мови. Бо якщо людинi можна пробачити недосконалу вимову чи вживання iншомовних слiв, то українофобськi дiї -- нiколи. Чим керуються можновладцi, закриваючи
українськi школи i видання на Донбасi? Нещодавно цирк влаштували, видавши указ, яким примусили мiнiстра Могильова вивчити державну мову. Через мiсяць вiн справдi заговорив,
але вистачило цього чиновника на двi-три промови. А тепер пан Могильов знову послуговується росiйською. Пересiчна людина сприймає це так: "Ви хотiли -- я довiв, що можу. А тепер вiдчепiться".

-- Але Азаров i цього не зробив...

-- Його "кровосiсiв" i "потнiкiв падаткiв" ще довго пам'ятатимуть. I смiх i грiх... Розумiєте, тут напрошуються двi версiї: або Микола Янович вiдверто знущається з нас, або ж вiн, даруйте, просто тупий.Пригадую, як за радянських часiв до нашого iнституту приїхав працювати
вiдомий росiйський науковець Глiб Миколайович Цвєтков. Минуло два роки, а нiхто й не здогадувався, що ця людина нiколи не жила в Українi i не чула нашої мови -- так бездоганно вiн говорив.Азаров або не хоче вивчити мову, або не може. Якщо правильним є друге твердження, то така людина не здатна нi на що через свою недолугiсть. До речi, кажуть, що вiд нього вже п'ять вчительок української мови утекли, не витримали...

"Цього виявилось достатньо..."

-- То що ж потрiбно зробити для того, аби українська мова нарештi набула гiдного статусу?

-- Має бути поштовх з боку влади. Розповiм цiкаву iсторiю з минулого.Наприкiнцi 60-х рокiв перший секретар ЦК КП України Петро Юхимович Шелест проникся книгою Iвана Дзюби "Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя?" Прочитавши її, дав вказiвку своїм пiдлеглим вiдповiдати нателефоннi дзвiнки i спiлкуватись з вiдвiдувачами лише українською. I цього виявилось достатньо для того, щоб уже за кiлька тижнiв у всiх владних органах України звучало рiдне слово.Уявiть, телефонують до ЦК з якогось обкому i чують українську. Звiсно, це сприймається як iнструкцiя: спiлкуємось тiльки так! А до обкому телефонують з райкомiв i розумiють, що треба переходити з росiйської на українську. I не потрiбнi якiсь особливi укази, матерiальнi витрати. Власний приклад -- найкращий учитель i вихователь.

-- Тобто, полiтики повиннi i хотiти, i могти?

-- Першi особи держави просто зобов'язанi говорити бездоганно! Формула "як вмiю, так i говорю" сюди не пiдходить. На них пiдсвiдомо рiвняються iншi. Правильна мова є свiдченням високих розумових здiбностей, культури, духовностi людини. Тiльки такi повиннi ставати президентами, мiнiстрами, депутатами. А очолювати державу мають найкращi представники нацiї. На жаль, їхня мова свiдчить, що насправдi це не так...

Iрина ЛЬВОВА, Експрес

В *Едином Центре* поддерживают принятие законопроекта регионалов Колесниченка и Кивалова о языках.      Глава Народного совета русинов Закарпатья и депутат областного совета от «Единого центра» Евгений Жупан надеется, что русинский язык будет региональным на Закарпатье.

Об этом он сказал в интервью «Главкому»,комментируя новый законопроект регионалов Сергея Кивалова и Вадима Колесниченко о принципах государственной языковой политики.

Жупан «очень положительно» оценил такую инициативу регионалов. «Во всех соседних государствах, где проживают русины, они признаны отдельной национальностью. Только у нас нет», - сказал он.

«Русинский язык будет региональным на Закарпатье, я на это очень надеюсь. Мы не будем забывать о государственном украинском языке, его все у нас знают. Но родной язык нужно лелеять», - сказал Жупан.

Поего мнению, для объявления русинского языка региональным главное - хорошо провести будущую перепись населения. «Предыдущая была недемократической относительно отношения к русинам, если перепись 2012 года проведут демократически, то у нас есть шанс добиться статуса регионального языка для русинского», - считает Жупан.