Коментар: Бути психологом, як на мене, - надзвичайно нудно
: мусиш читати якісь лекції, писати довгі пости, бесіди, розжовувати, пояснювати, навіть якщо це для тебе позавчорашній день.

Відповідь: ЗОВСІМ НЕ ТАК! Розкажу трохи про себе.

Завжди у своєму житті, я відчував, що поруч існує якась таємниця,
розкриття якої наповнить мене щастям. Я був впевнений - таємниця
існує, і наполегливо шукав. Спочатку я шукав її у книжках, потім у музиці, у мистецтві.

За своє життя я прочитав купу книжок. Знаєте, які книжки були в
радянські часи? - про "справжніх" радянських людей, "Як гартувалася
сталь", про партизан, досить нудна класика, яку ти намагаєшся відчувати цікавою. Потім перейшов на зарубіжну літературу, читав кожного автора повністю. Іноді зустрічалося щось справжнє, це відкликалося радістю, і я захоплювався.

Читаючи книжки, я завжди відчував в середині якийсь напрямок. Це
були запитання, які вимагали відповіді. І хоча прямих відповідей у
книжках не було, я помітив, що через якийсь час (іноді через три,
п'ять, десять років) приходили відповіді.
А іноді, траплялося несподіване: пам'ятаю, як за читанням книжки (іноді так буває - читаєш та одночасно думаєш про своє) зі мною трапилося незвичайне переживання. Це було бачення свого життя спочатку у вигляді неясної картини, наповненої темрявою. Потім щось освітило
цю картину і я побачив одночасно відповіді на всі мої запитання. З того моменту у моє життя прийшли світло, розуміння та радість.

Найперше, чого мені захотілося - поділитися цією радість з іншими.
У сусідній школі я створив клуб для старшокласників. Кожний тиждень ми збиралися у класі та спілкувалися до вечора. Школярі розказували, що від нашого спілкування на душі ставало весело, це відчуття зберігалося у них два-три дні, і потім згасало. Ми стали друзями.

З часом у моє життя приходили нові знання, які приносили з собою бажання жити, радість, та прагнення поділитися цією радістю.

Останнім часом, раз в два-три роки, я разом з дочкою (вона також
психолог) читаю для студентів спецкурс "Процесуальна психологія". Я
намагаюся передати студентам бачення світу, як живого захоплюючого, наповненого любов'ю процесу.
А потім, коли лекція закінчується, і студенти повз мене виходять з
аудиторії, я дивлюся на них та бачу , як деякі з них на тонкому плані
відриваються від своїх тіл та підбігають до мене. Тоді я зву їх до себе
та обіймаю, і після цього обніматися підходять інші. Як сказала одна
студентка на практичних заняттях: мене ваша психологія не цікавить - я прихожу на заняття тільки по-обійматися.

Коли читання лекцій, писання довгих постів, бесід, розжовування та
пояснювання є способом вираження любові, шановна Драбино, це не нудно, а навпаки - радісно.

Запитання: Але, напевно, обніматися приходять в основному дівчата чи є й хлопці?:))

Відповідь: Якщо чесно, тема обіймів - дуже цікава. По перше,
існують декілька технік, я знаю дві. Не пам'ятаю, чи писав про це
раніше, суть обіймів у досягненні відчуття поєднання - злиття з іншою
людиною.
Відбувається це так: ви обіймаєте людину, сильно протискуючи її до
себе. Свою увагу потрібно сконцентрувати на відчутті, яке виникає у вас у ділянці грудної клітини. Мовою тілесної психології - це відчуття на
Серці. Свою руку ви кладете партнеру на спину між лопатками, трохи
вище. Це вихід Сердечного центру назовні. Своєю увагою ви захоплюєте також відчуття в цій руці - воно показує вам, що відбувається на Серці людини.

А потім починається щось... .

Якось в групі студентів ми проходили обійми, і це викликало у всіх нас
настільки сильні відчуття, що під кінець пари ми просто виснажилися.

Нам дуже легко обійняти маленьку дитину, притиснути її з усіх сил, відчути її тепле тільце, її аромат, відчути радість єднання.
Теж саме, ми маємо відчути, обнімаючи іншу людину. Є тільки єдине правило: обніматися потрібно з тими, хто тобі приємний.

З хлопцями, чи з дівчатами - різниці немає, адже на рівні Серця
стать людини не має значення, хоча коли обіймаєш хлопців - їм заважають соціальні стереотипи. Якось я обнімався з чоловіком психологом -професіоналом, це було класне відчуття.

Мені дуже приємно про все це говорити, тому вдячний за ваше запитання.

Чекаю наступних,...

Любовь не имеет степеней. Она или есть, или нет. Степени есть у симпатии и влюбленности, у эгоизма и чувства собственности, у одиночества и у радости, но у любви нет.

Весна – это время года, когда люди начинают обращать особо пристальное
внимание на аморальное поведение кошечек и собак… хотя и те и другие
занимаются этим круглый год.
(с)Стас Янковский

Талант. Способность мыслить творчески. Способность смотреть на этот мир иначе. Дар видеть что-то большее, или, во всяком случае, стараться это большее осознать. 

... и вдохновением этим является сама жизнь.

Вчера моя подруга написала заметку об утрате иллюзий и о склонности к суициду всвязи с этим.

Нет. Не согласна. Не могу согласиться. Жизнь нужно любить и ценить. В ней есть много всего такого, что имеет смысл испытать и пережить. Например, дети, любовь, молодость... Вид радуги над церковью. Дождь летом. Звёзды ночью. Лес ранней осенью или снежной зимой. Дружба. Настоящая, душевная. Нужно только захотеть увидеть. Я знаю, что найдётся куча контраргументов: например, болезни, предательство, смерть близких, холод... Холод в природе, холод в отношениях, холод в пустой квартире... Но это всё - уроки. Они даны лишь с одной целью - научиться видеть хорошее, сравнивать его с плохим и ценить жизнь за счастливые моменты. А кто-то скажет, что любви вообще нет. Отвечу цитатой из фильма "ДМБ":

- ты суслика видишь?

- нет.

- и я нет. А он там есть.

Если в этой жизни у нас чего-то нет, то это не значит, что оно не существует. И если у нас этого чего-то нет в данную минуту, это не значит, что оно не появится через 5 минут, через час, через сутки, через год.

Нужно любить жизнь. Нужно хранить вдохновение.

Дабы поддержать себя на плаву я нюхаю ваниль. Запах радости.

Клубника - это очень вкусно

Хочу клубнику с ванильным запахом

Хочу клубнику со сметаной

Чем дольше живешь,тем больше убеждаешься, что жизнь - игра. Хоть и
задумана хреново, но согласитесь, друзья, что графика-то обалденная...)

Жизнь - дорога. Порой прямая, как стрела,порой извилистая... На дороге жизни бывает множество поворотов, и порою не видно, что же там дальше... Иногда дорога проходит через леса,.. поля,..степи,.. крутые горы..........

От изобилия препятствий и знаков часто рябит в глазах... Иногда знаки эти скрыты за ветвями деревьев, за листвой, находятся в траве, на земле,.. вообще где угодно. Тут весь прикол в том, чтобы успеть заметить эти знаки...

А сколько на дороге встречается путников?! Множество!!! Проводишь с ними время, пока по дороге... Но бывает, что дороги расходятся и опять продолжается одинокий путь... И так до следующей встречи...

Делаешь остановки. И вроде место красивое,.. и хорошо здесь, но нет, не то! Что-то не устраивает, то ли путник не тот, то ли звери дикие кругом,.. то ли еще какая-нибудь ерунда... Встречая на пути развилку, думаешь, куда пойти дальше? Куда приведет нас новая дорога? Может быть тупик, а может к обрыву?..

А может…. Все может быть! Но назад уже дороги нет! Однако, всегда можно выйти на основное шоссе или же просто - в обход. Бывает становится страшно, идти через лес,.. болота,.. по проселочным дорогам... Дошел - хорошо.Вновь вернулся на свою дорогу и продолжил путь дальше...

На что мы дружбу променяли?

Ведь ничего дороже её нет

Зачем мы маску с неё сняли?

Для нас самих большой секрет.

 

Мы думали что так нам будет лучше,

Но нас не в силах кто-то исцелить.

Достались нам две рюмки боли жгучей

Которые нам  предстоит испить.

 

Теперь уже поздно что-то менять…

И это не мы решили…

Сейчас мы не сможем друг-друга понять…

Мы просто с тобой поспешили….

Знаете, все-таки прав был не помню кто, когда говорил, что "медицина - это искусство, а не наука". Нельзя научиться ни рисовать, ни сочинять, так чтобы это было гениально. Или даже просто талантливо.  Даже упражняясь до мозговых мозолей невозможно стать ни Эйнштейном, ни Моцартом, ни Чеховым, ни Пикассо, ни Бахом (несчастнейший, кстати, был человек, совершенно непризнанный).

Буквально сегодня на приеме молодая женщина. Пришла сама, без направления, жмется, стесняется.

- Что будем исследовать? Направление есть?
- Направления нет. Хочу проверить органы пищеварения, печень и прочее.
- Почему вдруг? Плохой сон приснился? (типа пошутил)
- Нет, метеоризм замучил. Все таблетки перепробовала - не помогают.

Дальше пропускаю примерно десять минут очень интимного разговора с женщиной. На разговор вывел её я, потому что никакого метеоризма, естественно, у нее нет и вообще так не жалуются. Да и при первичном осмотре - метеоризмом не пахнет (почти каламбур). И при УЗИ нет его тоже.

И вот, после того, как я ее разговорил про самое главное, выяснилось, что восемь месяцев назад она рожала и "сильно порвалась". Когда зашивали - заодно задели сфинктер прямой кишки. И теперь у нее вовсе и не метеоризм, а недержание газов. После того, как я ей все это объяснил и рассказал - стало чуть легче. Про то, что у всех людей примерно 2-3 литра пердежа в сутки. Расслабилась.

Потом поговорили о методах лечения. Она уже много читала в интернете и многое пробовала сама. А поскольку сразу не помогало, то руки и опускались.

Поговорили еще минут десять-пятнадцать. Знаете, более счастливого пациента, выходящего из кабинета, я давно не видел. Чуть не руки целовала (утрирую).

Ведь если по сути подходить - пришла на УЗИ печени. Сделали, выдали заключение, оплати в кассу и свободна.

А если по человечески - то просто зашел в кабинет один несчастный человек, а вышел уже другой, сияющий. С сильной мотивацией на излечение и с позитивом внутри.