підглянуто у leginand

                 Начало.

              [ Читать дальше ]
 

Наконец-то дошли руки дописать мой отчёт по прошлогодней поездке в Доминиканскую республику...




[ Читать дальше ]

Фоткаю!
Наблюдаю за животными и птицами.
И некоторые действия живности не могу
объяснить простым инстинктом.
Например.
Фоткаю белок!
Даю белке орех.
Она его на зуб - проверить не фальшивый ли.
И бежит прятать.

Отбежит на расстояние, когда меня не видит,
и начинает копать, что бы орех спрятать.
Я подхожу.
Прекращает и бежит дальше!
Отбежит опять на расстояние, когда меня не видит,
и снова начинает копать.
Я опять подхожу.
Как только увидит меня прекращает копать - бежит дальше.

Понимает шалунья, что если я вижу, как она прячет
то могу и украсть.
В конце концов даю ей возможность закопать орех.
Закопала, сверху землю лапкоми прихлопнула,
тут я подхожу.

Отбежала в сторону недалеко, что бы я ее не достал
и смотрит оттуда.
Я выкопал орех и пошел медленно, она за мной
и вроде как плачет.
Я бросил ей орех назад.
Схватила обрадовалась и съела у меня на глазах,
что бы меня не искушать на воровство ореха снова.

Что то там еще есть не только инстинкт.

На дворе стоял июль.

         Продовжуємо нашу подорож, яка розпочалась тут http://blog.i.ua/user/729788/2232896/ ; http://blog.i.ua/user/729788/2233136/&nbsp  ; http://blog.i.ua/user/729788/2234185/
        Сьогодні на нас чекає зустріч з головним об"єктом, до якого ми і прагнули і з якого розпочалась вся ця затія  - Добромильський Замок Гербутів.
        У 1450 році львівський ловчий Микола Гербурт на Сліпій горі поблизу Добромиля звів дерев’яний замок, для захисту навколишніх земель від татар. Але у 1497 році замок таки згорів, а село сплюндрували татари. У ХVІ столітті Станіслав Гербурт почав перебудову замку, використовуючи камінь і цеглу.





       Замок Гербуртів знаходиться не далеко від Добромиля, в селі Тернава, але перед штурмом фортеці слід зазначити, що стоїть вона в лісі на висоті 560 метрів.
       Переночувавши в селі Тернава, підкріпившись і зібравши речі ми вирушаємо на взяття фортеці    Із зупинки в селі Тернава видно вершину Сліпої гори, де саме і знаходиться замок.



Сюди ми дійшли ще вчора і заглибившись в село, переночували скраєчку. Зранку вже йшли до гори і зустріли пару цікавих хаток і хрест на вулиці села Терава.









       Далі наш шлях пролягав у гору і чим вище ми підіймались, тим гарніші відкривались краєвиди. Аромат від квітів і трав стояв супер    Хотілось впасти в трави, лежати, дивлячись в небо і напитуватись цим божественим нектаром ароматів
Це вигляд попереду, курс тримаємо на ліву гору


 
А це вид позаду, який далі буде відкриватись все краще і краще




    





  
Тут місцевий люд пасе худобу. Корівка відмовилась від фотосесії, відвернувшись і відмахуючись хвостом від нас. А козенятко трохи дало себе зазняти ))


      


        Вже під горою, де починається лісиста місцевість, ми зустріли місцевого жителя, який пас свою худобу. У нього ми уточнили чи на вірному ми шляху. Він з достоїнством  підтвердив, що шлях пролягає саме тут і розповів, що далі йде одна стежка, яка і веде прямо в замок, але на стежці буде одна розвилка і треба йти на ліво, бо права стежка зведе нас вниз до сусіднього села. Якось він скептично на нас поглянув і  додав, що майте мол на увазі там крутий підйом ))) Вийдете? Ми посміхнулись йому і підтвердили, що коли  є мета, зможемо її досягти
        І от ми йдемо серпантином хащами до замку. Підйом в деяких місцях дійсно був досить крутий, потім вугол підйому то трішки зменшувався, то знову  крутішав. І весь час стежка звертала і звертала…А ми все очікували, що ось за цим поворотом побачимо Замок.
 




Ось такий ми проробили шлях, дивлячись на карту



        Під ногами на стежці ми бачили свіжий слід від машини.
Дощу вночі не було, отже машина проїхала або сьогодні вранці, або вчора.


        І  НАРЕШТІ  за новим поворотом відкривається об’єкт нашої мрії
        Тут ми забули, і що підйом крутий, і що ми заморились, і стали йти ще скоріше, щоб нарешті доторкнутись до часу, до історії, до минулого….





З кожним кроком наближаємось все ближче і ближче







            Підійшовши до воріт, в глибині у дворі замку ми побачили 2 машини. Пройшовши в двір замку нас вітали його гості, які прибули сюди ще вчора і вже збирались від’їзжати. Це були дві молоді пари з Польщі. Ми трохи з ними поспілкувались. Розмова була дружня і приємна. Молоді люди були з Кракова і маючи відпустку вирішили проїхатись по цікавим місцям України. Провівши попередніх гостей замку, ми залишились в гостях у Гербутів


 
Це вхідний тунель, що веде зі входу у двір Замку











        Ми зайшли уверх, і знаходимось над вхідним тунелем і роздивляємось поближче цікаву кладку стін, в якій перекладені цегла з камінням.



















А тут гарно видно товщину замкових стін




У замковому дворі колись, звичайно знаходився колодязь, але тепер там лише яма, зарісша травою



Тут же знайшовся і теперішній мешканець ))) Жирненький равлик



          Історія одного з високогірних замків України сходить до 14-м століття, а саме - 1374, коли герцог Ополе запропонував щедрий подарунок старопольським родичам Гербутам, чиї предки були саксонськими і моравськими іммігрантами. Владіслав Ополе, користуючись підтримкою німецького дворянства, надав Гербутам ділянку на Галиційській землі, що тягнеться в долині річок  Вирва і Стрвяж, на якій він базується в декількох населених пунктах. Невгамовні середньовіччя, часте вторгнення татар та внутрішні війни стали приводом для вжиття заходів для захисту своїх товарів. Внаслідок цього виду діяльності недалеко від Добромиля був побудований укріплений замок. Ця дерев'яна фортеця, що височіє на вершині високої гори, майже 600 метрів, була заснована в 1450 завдяки Миколі Гербуту, де внизу пагорба біля підніжжя замку стали з'являтися перші будівлі, які пізніше дали життя сьогоднішній Тернаві.

        Руйнівне вторгнення татарської орди в 1497 році призвело до нечуваної бідності для мешканців Тернави та Добромиля, чиї садиби, як і Гербутська фортеця, майже повністю згоріли. Для того, щоб Добромиль повернувся до життя якомога швидше, король Ян І Олбрахт дав право вільно торгувати та організовувати торгові ярмарки. Протягом цього періоду кількість жителів значно зросла, включаючи велику кількість переселенців. Місто швидко прославилося ткачами, по товара до яких стояли в черзі торговці з Угорщини та Сілезії, також була дуже популярна сіль, видобуток якої почався на початку 16 століття завдяки сім'ї Гербутів. У 1566 році, коли Добромиль був під керуванням Станіслава Гербута, польський король Зигмунт II Август надав місту  Магдебурзького права.
          Протягом кількох років Станіслав Гербут ініціював будівництво нового замку, який мав би знову опинитися на вершині гори Сліпа, де саме стояла дерев'яна фортеця. Цього разу замок був побудований з каменю та цегли, який був привезений сюди з Варшави. На жаль, з цієї причини будівля часто страждала від вандалів, які викрадали цю надзвичайно стійку цеглу для своїх цілей.
       Цегла дійсно дуже міцна. А суміш для кладки схожа на вапнову, але вона міцна і не сиплеться, коли шкрябаєш її





       Значні будівельні роботи також мали місце під час правління Яна Щенсного Гербута, одного з найвідоміших господарів Добромилю. У той час оплот оточили захисною стіною в формі підкови і доповнили новою вежею, з якої в ясну пору дня були чітко видні навколишні території.
        У першій половині 17 століття чоловіча лінія династії Гербутів згасла, а в 1622 році замок перейшов у руки відомого магната Конєцпольського. За цей період ця фортеця, яка вже почала повільно втрачати свою оборонну цінність, була перебудована новими власниками: замковий комплекс став більш компактним і зруйновані кутові вежі. У XVIII столітті господарі дуже рідко оглядали стіни цього об'єкта, обличчя якого все більше погіршувалося.

Спочатку ми не зрозуміли, чому замок не має закінченої форми. В любому випадку мури повинні бути з усих сторін, хоч і зруйновані, але має щось бути. Але ж задня частина замку зовсім оголена і не має стін. Потім ми з"ясували в чому справа



      У 1784 році господиня фортеці, Анна Білоголовська, дозволила монахам із сусіднього василіанського монастиря зруйнувати частину оборонної стіни. Мешканці навколишніх сіл також доклались до розкрадання стін замку. А після Першої світової війни та Другої світової війни, та після артилерійських атак, колишня резиденція сім'ї Гербутів зрештою втратила монументальне обличчя.
https://castles.today/pl/zamki/ukraina/dobromyl/historia/

Обходили ми Замок вздовж і поперек і мабуть раза три, все боялись  пропустити якісь деталі

На вході є такі виїмки, можливо колись тут була замкова брама, яка фіксувалась в них

 
 


У всих стінах багато подібниї виїмок, а нижче бійниць їх цілий ряд, скоріш за все туди кріпились помости, або ще якість додаткові частини.



Ще цікаві деталі: внизу біля підлоги, в межах видимості є не великі отвори, схожі на зливи, вони під нахилом і виводяться за межі замкових стін



Дуже вразила кладка всередині вхідного/в"їздного тунелю   Пройшли віки, а каміння й досі міцно тримається. Тут також гарно видно суміш цегли і каміння в кладці.



Ще ми знайшли цікаві камінці. Нам так хотілось вірити, що це часточка герба   Сфоткавши їх, ми бережно склали їх у куточок.



Ми так прониклись духом цієї місцини, що майже відчували себе її мешканцями. Навіть піднялись якомого вище, а саме над входом в тунель. Там досить багато міста, але дуже заважають трава і кущі. Повиглядали, як дозорні, з вікон. І збоку, і в передні вікна над воротами і чітко побачили вїзну дорогу. Зверху прямо проникаєшся величчю Замку.







Кажуть, що за гарної погоди, з вершини гори на обрії можна побачити навіть місто Перемишль. Нам, на жаль, цього не вдалось, але фото з інету знайшли.



        Підти із Замку сил не було, хотілось бути тут ще, здавалось, що зараз перед очима повстануть якісь люди з того часу і щось нам розкажуть цікавого. Або інші, заморені далекою дорогою, путники заїдуть на конях і розкажуть нам, що нового у світі діється 
Прощаємось і дякуємо гарному замку і тим, хто багато літ назад збудував його!


Але ж час йде і треба було вирушати в інше місто, в якому нас чекали нові цікавості і вечірній потяг додому.

Далі буде...

Время от времени мы все влипаем в истории. Скорее - в Историю, оставляя в ней навсегда отпечаток, такой же уникальный, как рисунок сетчатки. А способность попасть туда определяется весьма причудливой смесью нашего ума и бестолковости. Причем этот же универсальный набор используется и для возвращения тебя обратно в скучную жизнь, но уже обогащенного бесценным опытом и главное - Историей.

Безопасность в Америке – религия. Все зиждется только и исключительно на ней. Каждый лояльный гражданин государства должен чувствовать себя под надежной защитой от любых поползновений злобных внешних и внутренних врагов. То есть «no passaran». А если и passaran, то бдительные стражи сразу и безотлагательно навешают вражине по рогам, буде таковые у него имеются.

Посему, если современное общество так остро нуждается в защите, необходимо эту защиту ему обеспечить. И вот тут на этом месте нас и настигает хваленый американский прогресс.

Технические средства, имеющиеся в распоряжении охраны, просто поражают. В любом захудалом отеле охранник находится в подобии пульта управления шаттлом – экраны камер внешнего наблюдения, электронные системы слежения… Едет к примеру ничего не подозревающий Вася Бормотухин в лифте и не знает, что где-то из-под потолка на него смотрит Большой Брат и пишет на хитрое устройство... «Василий Бормотухин, Driver License номер такой-то,  ID карточки социального страхования номер такой-то, в настоящий момент находится в лифте номер такой-то. Почесал голову один раз, поковырялся в носу – два раза, проворчал «brainfuckers» и добавил что-то похожее на «haute blood»[1]… 

Средний американец давно забыл, что такое деньги, вместо кошелька у него визитница, в которой сотня карточек:  кредитных, идентификационных, водительское удостоверение… Даже у меня целых две – от всех электронных дверей офиса и от электронных ворот коммьюнити. С таким набором я почувствовал себя игроком в DOOM, набравшим «iddqd» и потом на всякий случай «idkfa»[2]. Штирлиц ошибся…

***

Как говорится, ничто не предвещало беды, был обычный душный день в Хьюстоне и сплошной аврал до самого вечера в офисе. Ближе к восьми часам, устало выползя к лифту, я с удивлением обнаружил что ни одно чудо техники не работает. Не скажу, что во мне не возникло злорадства типа «ага, гады, и про старуху бывает порнуха…», но и особого восторга тоже не наблюдалось. Все же шестнадцатый этаж и далеко не низкие потолки. Но что такое для тренированного в прошлом спортсмена какие-то американские этажи? Тьфу! И я двинулся к лестнице. Скажите, а как бы вы поступили на моем месте?

Мимо этой лестницы я проходил сотню раз, каждый раз любуясь табличкой с красивой надписью и  шрифтом Брайля под ней. Поэтому смело открыв дверь, я поскакал вниз…

На лестнице было подозрительно затхло и пахло пылью. Звукоизоляции бы позавидовала провинциальная студия звукозаписи. На ум сразу же пришли Стругацкие «Жук в муравейнике» и «Лангольеры» Стивена Кинга.  Древний инстинкт выживания насторожил уши и, окончательно проснувшись, вкатил дозу адреналина в кровь. Я замедлил шаг и перешел на походку охотника за скальпами. Что-то явно было здесь не так… 

Пройдя несколько этажей, Зоркий Глаз таки обнаружил, что понравившаяся мне табличка дублируется на каждой лестничной площадке. Но здесь она была траурно-черного цвета и гласила «No reentry from this stair». Я задумался. Рассудив логически, что, а ну как случится пожар, а тут все двери перекрыты и спасения нет – такого просто не может быть. Общество не сможет бросить меня на произвол судьбы. Доведя, таким образом, до логического завершения общественную мысль, я, несколько успокоенный продолжил путь.

На десятом уровне лестница исчезла. Обескуражено поозиравшись, я таки ее нашел в хитро скрытом коварными пиндосскими архитекторами углу. Порадовавшись силе своего интеллекта, я бодро прошествовал дальше. На восьмом этаже около таблички мне случился телефон с номером (не службы 911, не надейтесь, это не Голливуд) службы охраны. Гордо его проигнорировав я прошел мимо. Через один этаж стало темно. Нет не темно, а ТЕМНО!

Было темно, как в заднице у политкорректного афроамериканца, которого к тому же сожрал бегемот, и тихо, как в вагоне с ватой. Злокозненные американы то ли в целях экономии электроэнергии, то ли издеваясь надо мной, наблюдая в свои скрытые камеры, перекрыли освещение напрочь. Казалось, что кислород тоже уже заканчивается. Дальнейший спуск напоминал путешествие в недра затонувшего «Титаника». Я осторожно нащупывал ногой следующую ступеньку, при достижении площадки загибал палец, чтобы не сбиться со счета. На уровне второго этажа стало несколько светлее. Спустившись на первый этаж, я облегченно вздохнул, лестница уходила дальше вниз, а я повернулся к двери. Двери не было. Была просто сплошная стена.

«Замуровали, демоны!». Нервно хихикнув, я пошел дальше вниз. Здесь дверь была, даже без хитрого приспособления, замаскированного под обычную дверную ручку. Как вы уже догадались, меня уже начали пугать все предметы, имеющие склонность к закрывательству. Когда я толкнул дверь - она открылась! Радость от освобождения быстро погасила жуткая сирена. Почему-то сразу пришли на ум хмурые плечистые ребята в черной форме, вооруженные короткоствольными автоматами и с отточенными движениями мастеров-рукопашников. Знакомство мне показалось преждевременным. Я бросился наверх, спасение было только там.

***

«Темная зона» была мною уже исследована, и я пролетел ее практически на одном дыхании. Дойдя до восьмого этажа с телефоном, возникла предательская мысль о сдаче в плен, котораябыла тотчас же подавлена. Присев на ступеньку я задумался во второй раз. Выход был только один – звонить. Или?.. И тут я вспомнил, что, выходя на лестницу своего шестнадцатого этажа, я не услышал характерного щелчка захлопнувшейся двери. Кроме того, на нашем этаже изнутри как будто бы и грозной таблички не имелось…

С новыми силами я бросился на штурм Эвереста. Адреналин уже не разбавлял кровь – он и являлся кровью. На свой этаж я прибежал, даже не запыхавшись. Дверь была действительно только ПРИКРЫТА! Язычок замка на долю миллиметра не доходил до своего гнезда. Меня погубила торопливость и дрогнувшая рука – неосторожно задетая дверь захлопнулась. Издевательская надпись про то, что с этой стороны выхода нет, гордо красовалась рядом. Даже метод изобретательного пастора Шлага не годился – окна отсутствовали. Это был провал.

Когда я рассказал по телефону женщине с приятным голосом свою краткую биографию и краткий отчет о том, как я занимательно провел последние полчаса, она хрюкнула и сдавленным голосом посоветовала оставаться на месте и никуда больше не ходить. Я заверил ее, что путешествовать буду только в лифте в присутствии взрослых.

Через пять минут где-то наверху хлопнула дверь и кто-то проорал американский аналог русского «Э-ге-гей!». Я постарался скопировать возглас и пошел навстречу спасателям.

Когда я с громадным негром (вот интересно, отчего они все как на подбор Майки Тайсоны и Шакилы’О’Нилы? Тут черных лучше кормят, что ли?) выходил из лифта, тот чуть улыбаясь, пожелал мне хорошего продолжения вечера. Мрачно поблагодарив его я устремился на долгожданную свободу.

*** Мне кажется, я знаю, отчего погибло столько народу в башнях-близнецах 11-го сентября.

---

[1] Куда там унылым американам распознать исконно русское выражение [2] А ну, кто помнит? Я, к примеру, до сих пор могу назвать код бессмертия и «все оружие»

кожа

мясистая оболочка

наружная семенная фасция

фасция мышцы, поднимающей яичко

мышца, поднимающая яичко 

внутренняя семенная фасция

влагалищная оболочка яичка.

аномалии развития яичек

варикозное расширение вен семенного канатика (варикоцеле)

водянку оболочек яичка

кисты яичка и его придатка

воспаление яичка и\или его придатка (орхит, эпидидимит)

опухоли яичка

травматические поражения, гематомы, размозжения и пр.

Уровень обслуживания везде разный. Обычно принято считать, что худший он на просторах бывшего Союза. Отчасти утверждение о превосходстве европейского сервиса верно. Но передвигаясь по Европе видишь, что от страны к стране отношение официантов, ресепшионистов, гидов и прочего персонала сферы обслуживания к своей работе очень рознится. Равно как и отношение к объектам своей работы - живым людям, туристам.

Я решил для себя разобраться в примерном сравнении уровня сервиса по тем странам, где я был. За основу взял 10-балльную шкалу (чтобы удобнее было) и оценил сервис в разных странах в среднем по каждой. Сюда входит оценка официантов, работников отелей, местных гидов и работников туристической сферы (музеи, достопримечательности и прочее). Все субъективно, все примерно. Чтобы указанные величины ощущались точнее физически, я включил в оценку и сервис по Украине и России. Потом все свел в диаграмму. Получилось вот такое:



Как видите, Япония вышла за пределы 10-балльной шкалы. Местное гостеприимство настолько настоящее, что иначе оценить его невозможно. Десятку получили Греция, Швейцария и Германия. Повторюсь, это в среднем.Что касается России и Украины, как видите, они хоть и не блещут, но и не в самом конце списка. Франция, Кипр и Бельгия хуже. О Кипре и Бельгии в этом разрезе я уже писал, о Франции еще предстоит.

Вот такой субъективный статистический анализ. А раз субъективный, то можно высказать свою точку зрения. Вот ссылка на исходник - Excel-файл - можно менять оценки, добавлять-убирать страны и совершать прочие манипуляции с данными. Интересно знать ваше мнение - можно выкладывать в комменты к посту.

Можно также выкладывать на форуме.