Часом думаю, даремно батьки вмішують своїх
малих дітей у свої дорослі проблеми. В дитинстві сприймала як ужас ужасний
гіпотетичне розлучення моїх батьків. Зараз сама собі дивуюся, чому так.
В моєму ідеальному світі батьки могли хоч
повбивати один одного, але мали залишитися разом. Мені здавалося, що життя
скінчиться, світ впаде, якщо вони раптом вирішать жити окремо. З острахом я
чекала на черговий скандал, бо він міг бути останнім. І тоді все, кінець (як
мені здавалося). Тому я вміла відчувати батьківські наміри за їх інтонаціями,
поглядами. Я інтуїтивно навчилася вгадувати їхні реакції. Що добряче позбавило
мене спонтанності. Здавалося, ніби своїм дитячим контролем я можу якось
вплинути на ситуацію, запобігти чомусь. Головне, не розслаблятися, все
відчувати.
Ось батько гепнув зайву чарку. 100 років
тому. Ну, був привід, якесь свято. Ось він гепне ще пару і згодом засне. Він
добряк і ніколи не буянить. Але коли добряче вип'є, стає схожим на сплячу
тварину. Він не вміє культурно вживати, для бадьорості духу і веселого настрою.
Він алкоголік. Не запойний, не кончений, але любитель вогняної. З юних літ. Ясна
справа, він не усвідомлює та заперечує це. Як усі алкоголіки. Я бачу, як він
випив цю чарку, зіщулилася внутрішньо. Я маленька, а він великий. Я нічого не
можу зробити, яйца курицу не учат, він вирішує сам за себе. Я лише шалено хочу,
щоб він не пив. Бо буде скандал, це страшно.
І ось мама верещить. Як очікувано. Передбачувана
реакція. Я ніби каменію десь в собі, я дуже хочу, щоб вона замовчала. Ненавиджу,
коли вона кричить. Хочу, щоб вона була добріша та дипломатичніша до батька. Чому
вона така нетерпима? Ми з молодшим братом свідки скандалу.
Ось вони обоє звертаються до нас:
"Все, діти. Так бути більше не може. Ми будемо щось вирішувати."
Діти плачуть. Занавєс. І так по колу. З
року в рік. Поки ми не виросли і не розбіглися з дому. А батьки залишилися один
з одним. «Уже нам в семьях не до перемен…»
Днями мама розповіла мені, що ніколи не
казала батькові «я тебе люблю». Він казав, а вона – ні. З гордістю такою
розповіла. Ніби як заслугу собі це ставить. Дивно.
Для чого вони зверталися до нас? Для чого вплутували
нас в своє доросле? Чим ми могли допомогти їм? Ми могли лише боятися. Хвилюватися
за самих себе. А як же ми? З ким? І що далі? Ми ж з братом однаково любимо
їх обох, як жеж окремо?
Чому, зрештою, вони не розлучилися?
Спокійно, по-дорослому. Не сказали нам, що любитимуть нас завжди і контакти
наші не будуть втрачені. Що нічого страшного в цьому немає. Так склалося життя.
Чому не дали один одному шанс зустріти когось по собі? Або, принаймні, жити спокійним
самотнім життям.
З великим співчуттям і жалем в дитинстві я
дивилася на дітей з неповних сімей. Ці діти здавалися мені
обділеними. Потрібно було подорослішати і постарішати, щоб поглянути на
своїх батьків зараз і побачити двох чужих один одному, нещасливих людей. Заради
чого була їх жертва? І для чого вони рвали душу своїм дітям?
