хочу сюди!
 

Лариса

52 роки, близнюки, познайомиться з хлопцем у віці 38-57 років

Замітки з міткою «україна»

Загиблі Герої України за вереснь 2019 ч.1

01.10.19 00:02 
Загиблі Герої вересня 2019
Автор: Ян Осока
У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за вересень 2019 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.
Зі світлинами дивитися тут:

ВСТУП

Ще вчора було літо, а вночі піднявся злий колючий західний вітер, що крижаним язиком проводив по завмерлому в заціпенінні листю, змушуючи його з ледве чутним шелестом осипатися, дивним зеленим покривалом устеляючи холодну землю. Вітер гострим скальпелем різав обличчя та руки, задубілі пальці обпікала холодна сталь автомата, вітер бив в очі, і  вони постійно сльозилися так, що доводилося їх весь час витирати, щоб нічні тіні сірої зони не втрачали чітких контурів. Ніч була доволі похмурою, над головою стрімко проносилося рване біле ганчір’я хмар, а в проміжках між ним виблискували яскраві кристали зірок. Вітер наче здув із них увесь літній пил, повернувши їм свіжий блиск відшліфованих діамантів.

Солдат стояв на взводному спостережному пункті, безперервно вдивляючись у темряву, що плювалася йому в обличчя сильними поштовхами осені. Похолодання прийшло зненацька, тому доводилося терпіти, оскільки будь-якої миті темрява могла ожити пересуванням ворожої розвідгрупи, а якщо її проґавити, то наслідки були б набагато страшніші, ніж вітер, що бив в обличчя. І солдат мовчки терпів, терпляче чекаючи закінчення бойового, коли можна буде здати зміну та повернутися до теплого бліндажу, щоб випити декілька склянок гарячого чаю, відчуваючи, як потроху зігрівається у венах застигла кров. Останнім часом в їхньому секторі активізувався ворог, ледь не щоночі здійснюючи візити до наших позицій. На сусідньому ВОПі вчора було двоє двохсотих, на більш віддаленому позавчорашньої ночі вбили одного. Тому по відділенню вийшов наказ, але і без наказу він знав, що потрібно вести пильне та ретельне спостереження за прихованою нічною шаллю землею.

У солдата не було нікого. Батька він взагалі не знав, а матусю ледь пам'ятав - коли йому було чотири роки, вона померла. Ще за пів року не стало діда, який забрав його до себе, а інші близькі та неблизькі родичі не з’являлися, тому маленький хлопчик залишився сам на сам з усім світом, якому було на нього плювати. Дитбудинок, інтернат, училище - все це розпливчастим мазком сірого промайнуло та зникло, вирвавши з життя півтора десятка років з такою самою легкістю, з якою зараз холодний вітер зривав з гілок листя. Він погано пам'ятав той період та й особливо не було чого там згадувати, життя одинака постало перед ним у всій своїй жорстокій красі, коли потрібно було щосили борсатися на поверхні, щоб його не затягло мулисте дно. Він рано зрозумів, що потрібно бути сильним і твердим, наполегливим і цілеспрямованим, завзятим і сміливим для того, щоб уникнути невеселої долі добувати їжу по смітниках і голитися під відкритим небом.

Того дня, коли йому виповнилося вісімнадцять, він сам пішов до військкомату з паспортом і свідоцтвом про народження. Армія на той час була єдиним виходом, і він не став чекати, допоки вона про нього згадає, а нагадав про себе сам. Його з радістю призвали, і молодий хлопець, який ніколи не знав батьківського тепла і турботи держави, відправився служити своєму народові, а рік по тому в країну завітала війна, і все перевернулося з ніг на голову. Радість перемог швидко змінилася на жах і шок поразок, Збройні Сили, наспіх укомплектовані з мобілізованих і добровольців, поспіхом відступали, відкочувалися, потрапляли в оточення, розстрілювалися й вмирали на сході. Не роздумуючи, він прийняв рішення підписати контракт, адже на гражданці його, ще одного сироту, з важкою долею нікому не потрібної людини, ніхто не чекав.

Минуло п'ять довгих років, і майже не залишилося секторів, у яких не побував би солдат. Сипав з неба сніг і лив проливний дощ, колосилися та в'янули польові трави, одне зруйноване село змінювалося на інше, тільки загиблі в боях друзі залишалися в пам'яті випаленими болем клеймами. Їхні обличчя постійно приходили до нього у снах, про кожного він завжди пам'ятав, про посічених осколками, убитих снайперами, згорілих в БМП своїх найкращих друзів, що з'явилися в його житті на війні, і залишились на ній назавжди. Десь далеко від лінії фронту світ жив своїм життям. Приходили і йшли у забуття політики, з'являлися у продажу нові моделі телефонів та смарт-годинників, радісні голоси у рекламі розповідали, скількох проблем можна позбутися за допомогою всього лише однієї пігулки якихось ліків, а на нульових позиціях сектору тільки життя та смерть нескінченно крутили колесо рулетки, і ніхто не знав, на кого воно вкаже сьогодні.

Вітер боляче сік по щоках, перший подих осені виявився раптовим та дуже сильним, і нагадував про те, що незабаром настане чергова зима. Солдат дуже змерз, але саме той рятівний холод не давав розслабитися і дозволив йому помітити, як легенько гойднулася у бік ніч, відсунута темними силуетами людей, що обережно підповзали до ВОПу. Перша кулеметна черга висмикнула з бліндажа всіх бійців з відділення, вибухи лунали один за іншим, розкидаючи навколо зазубрений метал. Перша хвиля найпотужнішої за останні пів року атаки на позиції підрозділу негайно змінилася наступною, хвилі накочували без зупинки, вщент розбиваючи укріплення та залишаючи за собою острівці вогню. Командир відділення, пригинаючись, помчав на спостережний пункт, але раптом щось жбурнуло його об стіну бліндажа, і він повільно сповз на землю, притискаючи руку до шиї, з якої гарячим фонтаном била кров.

Солдат все це бачив на власні очі, як упав навзнак його командир, його друг, якого він безмірно поважав і любив. Сирота, який до армії не знав у житті тепла та справжньої дружби, міцно прикипів до командира, вони пройшли разом через довгі роки виснажливої та безжальної війни. І побачивши, як того поранило, солдат рвонув на допомогу.

Він не добіг зовсім трохи.

Загиблі Герої вересня 2019 01

Олександр Володимирович Грицаюк народився 07.11.1971 року у селі Сарни Монастирищенського району Черкаської області. З 2004 року мешкав у місті Христинівка.
1988 року закінчив 10 класів Сарнівської загальноосвітньої школи, після чого навчався у Черкаському клубі юних моряків, згодом також отримав фахи електромеханіка загального профілю, машиніста пересувної електростанції та тракториста-машиніста. На строкову Олександра Володимировича було призвано 1989 року, проходив службу у танкових військах. Працював у колгоспі "Перемога" у Сарнах. А згодом – електриком у локомотивному депо Христинівки.

Він був добрим другом та батьком, мав авторитет серед колег та друзів, любив свою родину, ну було у його характері злості, Олександр був добряком та душею компанії, розганяючи погані настрій та думки інших лише однією своєю появою.

Восени 2017 року він прийшов до військкомату добровольцем та 31.10.2017 був призваний за контрактом Христинівським РВК.

Сержант, старший механік-водій відділення управління командира батальйону взводу зв'язку 3-ї танкової роти танкового батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

25 серпня об 11.15 в районі міста Мар’їнка Донецької області він зазнав вкрай важких мінно-вибухових осколкових поранень, від яких помер 1 вересня в обласній клінічній лікарні імені Мечникова.

Похований 3 вересня у Сарнах. У нього залишилися батьки, брат, три сестри, дружина та четверо дітей.

Загиблі Герої вересня 2019 02

Андрій Юрійович Проценко народився 30.09.1994 року у селі Бохоники Вінницького району Вінницької області.
2010 року хлопець закінчив Бохоницьку середнью загальноосвітню школу, після чого вступив до державного професійного технічного навчального закладу "Гніванський професійний ліцей", у якому здобув фах "машиніст-кранівник" у 2013 році.

Андрій завжди мав гарний настрій, даруючи посмішку оточуючим. Доброзичливий, щирий, уважний та справедливий, йому й на думку ніколи не спадало відмовити комусь у допомозі, оминути увагою чи залишитись байдужим. Ні, він намагався усім в усьому допомогти, був надійним товаришем для друзів та люблячим сином для батьків.

Він захоплювався полюванням та риболовлею, мав мрію створити власну сім’ю та придбати собі автівку. А найважливішою подією за останні роки в його житті стало народження його племінниці, яку він дуже любив, проводячи поруч із нею весь вільний час.

16.04.2014 року Андрій був призваний за контрактом Вінницьким ОРВК. Три рази він був у зоні АТО/ООС, в останнє вирушив на передову 16.05.2019 року.

Солдат, навідник 748-ї окремої радіолокаційної роти 133-го радіотехнічного батальйону 138-ї радіотехнічної бригади Повітряних Сил ЗСУ. Був відряджений до 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 2 вересня рано-вранці в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. За пів години помер на руках військових медиків.

Похований 5 вересня на кладовищі №2 у рідному селі. У нього залишилися батьки та сестра.

Загиблі Герої вересня 2019 03

Едуард Олександрович Шахов (позивний Шах) народився 12.12.1993 року у селі Долинське Чаплинського району Херсонської області.
Після закінчення школи Едуард вступив до історичного факультету Донецького Національного Університету, де його і застала війна. Через проукраїнську позицію Шах навіть потрапив у полон, але зміг вижити та вибратися до радної Херсонщини. Напевно, саме тоді він ухвалив важливе рішення – захищати Батьківщину від агресора та окупанта.

Влітку 2015 року Шах прийшов до лав батальйону "Азов", у якому служив на посаді командира відділення, а згодом здобув ще фах парамедика. За згадками побратимів, це була безстрашна та відважна людина, яка була прикладом для інших, хоробро та відчайдушно воюючи за свою землю.

Молодший сержант, парамедик, командир відділення 3-ї роти 2-го батальйону окремого загону спеціального призначення "Азов" Національної Гвардії України.

4 вересня близько 18.35, в районі селища міського типу Зайцеве Донецької області, він дістав смертельне кульове поранення від снайпера найманців РФ, та за годину помер у центральній лікарні Бахмута.

Похований 7 вересня у Долинському. У нього залишилися мати та сестра.

Загиблі Герої вересня 2019 04

Михайло Володимирович Ткачишин народився 20.09.1988 року у Херсоні. Мешкав у місті Новояворівськ Львівської області.
2017 року, після проходження строкової, Михайло підписав контракт та служив на посаді інструктора у 184-му навчальному центрі Національної академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного Збройних Сил України. З квітня цього року служив у 53-й ОМБр та виконував бойові завдання на передовій.

Сержант, гранатометник 5-ї роти 2-го батальйону 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 5 вересня о 20.30 під час виконання бойового завдання на Горлівському напрямку від кулі снайпера найманців РФ.

Похований 9 вересня у Херсоні. У нього залишилися батьки, дружина та син.

Загиблі Герої вересня 2019 05

Микола Миколайович Обуховський народився 10.10.1986 року у селі Велика Мечетня Кривоозерського району Миколаївської області. Мешкав у селі Луч Вітовського району.
Хлопець закінчив Великомечетнянську середню загальноосвітню школу, у 2008-2009 роках проходив у Полтаві строкову службу. У війську перебував з 2015 року, спочатку на Ширлані, потім у зоні АТО. Брав участь у міжнародних військових навчаннях Sea Breeze, що проходили в Одеській та Миколаївській областях з 31.08 по 12.09.2015 року.

Він був прекрасною людиною з гарним почуттям гумору, щирим патріотом своєї країни, відданим їй до кінця, чудовим фахівцем з рукопашного бою та стрільби, дуже захоплювався також парашутним спортом, ретельно шанував традиції морської піхоти та ВМС.

Прапорщик, технік відділення повітряно-десантної служби 1-го окремого батальйону морської піхоти.

Загинув 11 вересня близько 23.00 в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 14 вересня у селі Луч. У нього залишилися мати, сестра, дружина та донька.

Загиблі Герої вересня 2019 06

Олександр Валерійович Лінчевський народився 16.04.1998 року у селі Матусів Шполянського району Черкаської області.
2013 року він закінчив 9 класів Матусівської школи №2, після чого вступив до держаного навчального закладу "Звенигородський центр підготовки та перепідготовки робітничих кадрів" у селі Козацьке, після навчання у якому був призваний на строкову. Повернувшись додому, деякий час працював у Києві на будівництвах, а 24.04.2018 підписав із ВМС контракт.

Його класний керівник Катерина Олександрівна у розмові з автором з теплим сумом згадувала Олександра, як  товариську та веселу людину, відверту та чесну, роботящу та безвідмовну, дитину, яку вона запам’ятала саме через її позитивність та відсутність паростків поганих звичок. Нещодавно вона поливала квіти у класі, де навчався Сашко, а на партах стояли перевернуті стільці, і на одному з них його почерком було маркером написано "Лінчевський", її немов вдарило струмом, і вона довго плакала у порожній класній кімнаті за тією дитиною, з якої виріс такий чоловік, якому назавжди залишиться 21 рік.

Матрос, стрілець-помічник гранатометника десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти.

Загинув 11 вересня близько 23.00 в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 14 вересня у рідному селі. У нього залишилися батьки, брат та чотири сестри (Олександр Валерійович був найменшим у цій багатодітній родині).

Загиблі Герої вересня 2019 07

Валерій Георгійович Шатурський (позивний Череп) народився 20.01.1974 року у селі Лісогірка Городоцького району Хмельницької області. Коли хлопцю було п’ять років, він разом із матір’ю переїхав до села Чорнобаївка Білозерського району Херсонської області, де закінчив середню школу та отримав фах водія по програмі підготовки водіїв транспортних засобів, після чого знову повернувся до Лісогірки. З 2015 року мешкав у Маріуполі.
Людина-легенда, людина-воїн, людина, яка була дійсно справжньою. Валерій Георгійович з 2014 року перебував у лавах війська, спочатку у складі ЗСУ проходив службу у Хмельницькому, а з 26.11.2015 – у батальйоні "Донбас". Спочатку він обіймав посаду кулеметника 6-го відділення 2-го взводу 1-ї роти спеціального призначення батальйону спеціального призначення "Донбас" (резервний батальйон) 18-го полку оперативного призначення Національної Гвардії України, а з 16.09.2016 був переміщений до 15-го окремого Слов’янського полку НГУ.

За ці роки він встиг повоювати по всій лінії фронту: від Азовського узбережжя до Луганщини, брав участь у багатьох операціях в районах Слов’янська, Широкиного, Водяного, Павлополя, Новотроїцького, Верхньоторецького, Мар’їнки, Крутої Балки, Щастя, Майорська. Це далеко не всі назви, але якщо охопити географію цих населених пунктів, то можна зрозуміти, що майже не було місця на ділянках цієї війни, де б він не побував.

На першому місті у нього завжди була сім’я. Величі його любові до близьких можна лише позаздрити: його дружині через певні вади зі здоров’ям складно пересуватися, проте це аж ніяк не відлякувало Валеру, навпаки, він огорнув її такою великою турботою та дбайливістю, на яку здатен далеко не кожний з нас. Він завжди був поруч, у скрутний час допомагав та доглядав, коли дружина зламала ногу та перебувала у лікарні, Валерій увесь вільний час був у відділенні, його несамовиту та шалену турботу помітили навіть лікарі, які запропонували йому залишатися працювати у лікарні на постійній основі.

Палко любив своїх дітей, донечка кликала його батьком, хоча біологічним батьком він не був, але це жодним чином не заважало йому піклуватися про неї. З дружиною Валера познайомився вже під час війни, тож вільного часу у нього було обмаль, але кожну хвилину, яку він мав у своєму розпорядженні, він намагався бути поруч з сім’єю, телефонував їм увесь час, іноді вишукуючи місце, де був сигнал мережі, залазячи на дахи чи навіть дерева. Почути голос рідних та коханих людей – це було те, заради чого він жив.

Його виділяла гостро заточена чесність. Не можна було чекати від Черепа якоїсь брехні, це йшло врозріз з його життєвими переконаннями, це було чужим для нього. Він у дечому був своєрідний: думав по-своєму – робив, вирішив – зробив. Вірний друг, товариш та брат, варто було лише покликати його на допомогу – і він обов’язково з’являвся поруч, і не надто важливо було, день зараз чи ніч. Дуже великого серця людина, людина слова, яка завжди виконувала обіцяне та ніколи не ховалася за спинами інших. Він казав, що там, на нулі, його досвід завжди стане у нагоді, когось навчить, когось врятує.

Валерій Георгійович прагнув завжди вчитися на досвіді інших, підказках, помилках тощо. Він завжди мав на меті розвиватися, досягти чогось більшого, не тупцюватися на місці, а йти уперед, шліфуючи свої вміння та професійні здібності, його талант імпровізації ще більше допомагав йому у цій справі. Разом із тим він ніколи не відмовляв комусь в увазі, був готовий вислухати, порозмовляти, порадити. Чесно визнавав, коли був неправий, мав цей рідкісний дар не приховувати свої помилки, а робити з них правильні висновки.

Минулої зими він пройшов курс навчань на сержантські звання у Золочеві по програмі канадських фахівців. Та й по життю він умів робити все: чи то розібрати та зібрати автівку, чи то полагодити комп’ютер, у Валери не було вузької спрямованості у знаннях, спектр його здібностей охоплював майже все, що існує у природі.

Молодший сержант, командир 1-го відділення взводу снайперів батальйону спеціального призначення "Донбас" 15-го окремого Слов'янського полку Східного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України.

Він загинув 12 вересня вдень у Донецькій області внаслідок обстрілу наших позицій.

Похований 17 вересня на Алеї Героїв Старокримського кладовища Маріуполя. У нього залишилися дружина, син та донька.


Рейтинг 100 найбагатших в Україні

100 найбагатших. Рейтинг Корреспондента
Корреспондент.net, 27 вересня 2019,
100 найбагатших. Рейтинг Корреспондента
Рейтинг Журналу Корреспондент
Корреспондент оцінив успіхи 100 найзаможніших українців. Ми також проаналізували, на чому саме вони роблять свій бізнес і як вплинули дві останні кризи на їхні статки.

У нас хороша новина: після п'яти років перерви Корреспондент відновлює публікацію рейтингу 100 найзаможніших українців. І це прекрасно. Не тому, що закінчилася епоха бідності, а тому, що країна поступово виходить з наслідків двох криз за останні 10 років, і результати рейтингу про це свідчать теж, пише Світлана Шмельова у №18 Журналу Коореспондент.

ЯК МИ РАХУВАЛИ

Ми проаналізували активи більш як 120 найзаможніших українців і з них відібрали перших 100. Це як і раніше дуже непросто в Україні.

І, зрозуміло, це не має відношення ні до оцінок для оподаткування або для інвестування. Не більш ніж оціночні судження. Влаштовуйтеся зручніше - розкладемо все по поличках.

Є кілька способів оцінити бізнес, якщо зовсім грубо, то таких способів чотири. Наприклад, найточніший - ціна покупки. Зрозуміло, що це буде точно тільки на момент угоди. А трохи пізніше може коштувати й інших грошей. На жаль, в Україні цей метод практично не можна застосувати. Переважна більшість компаній не торгуються на фондовому ринку. І вартість їхній акцій невідома, та й акцій як таких у них в більшості випадків немає.

Другий спосіб - спробувати порівняти бізнес з аналогічним. Порівнювати з українськими аналогами? Хороша ідея, але, скільки коштує той чи інший український бізнес, як правило, абсолютно точно оцінити неможливо: дивіться перший пункт - немає фондового ринку. Звичайно, можна спробувати порівняти з аналогічним бізнесом в Польщі або навіть в Росії. Але цей спосіб дасть приблизний результат - ринки таки різні в принципі. Але спробувати можна.

Третій спосіб - спробувати оцінити за вартістю створення аналогічного бізнесу. Це начебто досить точний метод, ось тільки потрібно врахувати дві обставини. Щонайменше треба мати дуже великий обсяг інформації про величину необхідних капіталовкладень. А це часто і самому інвестору не цілком зрозуміло на початковому етапі. Що вже говорити про експертні оцінки. Ну і зараз такий метод не має в Україні особливого сенсу, оскільки у багатьох випадках аналогічний бізнес можна купити значно дешевше, ніж побудувати з нуля. Тому що тільки виходимо з кризи.

Четвертий спосіб - спробувати оцінити на основі обсягів прибутку, який генерує підприємство. Цей метод досить точний і саме його дуже часто використовують професійні інвестори на фондовому ринку, щоб оцінити перспективи зростання тієї чи іншої акції. Наприклад, в Україні нерідко говорять про те, що вартість компанії приблизно дорівнює 7-12 розмірам її річного прибутку. Чим ризикованіший бізнес, тим менша величина коефіцієнта (мультиплікатора), на який треба помножити річний прибуток до оподаткування, щоб отримати оцінку бізнесу. Начебто і хороший шлях, але де взяти цифру прибутку? Не того, що в податкових звітах, а реальну? Та й ту, що в звітах, здобути можна, тільки якщо це публічна компанія. А як уже було сказано, переважна більшість українських бізнесів не є публічними компаніями.

При цьому в способах - від другого до четвертого - потрібно оцінювати ще й ступінь закредитованості бізнесу. Якщо, наприклад, на запуск підприємства витрачено $20 млн, але заради цього довелося взяти кредитів на $15 млн, виникає питання - скільки ж коштує такий бізнес? Напевно 20 мінус 15. Тобто $5 млн є у власника у вигляді такого активу, але не витрачені на його створення 20. Ступінь закредитованості - це теж в переважній кількості випадків величина, закрита від публіки.

Загалом, чимало складнощів - і доводилося давати оціночні судження щодо вартості бізнесу, спираючись на ті розрахунки і способи, які виявлялися доступні.

І, нарешті, вишенька на торті - далеко не всі власники публічно декларують наявність у них тих чи інших активів. Що створює окремі труднощі.

Проте ми зуміли провести оцінки. Якщо хтось із власників запропонує свої поправки до наших оціночних суджень, ми неодмінно і негайно їх опублікуємо.

ЩО ВСЕ ЦЕ ОЗНАЧАЄ

Бізнес в Україні досить сильно концентрований. Наприклад, в руках 20 найзаможніших перебуває близько 70% активів, що належать першій сотні. Це привіт з часів великої приватизації, коли знайшли своїх господарів підприємства металургії, енергетики, хімічної промисловості та інша спадщина радянської індустрії.

Разом з тим структура активів, які належать першій сотні найзаможніших, поступово змінюється. Наприклад, вже досить помітне місце займають активи в агробізнесі, роздрібній торгівлі, нерухомості та будівництві. А це бізнеси, які переважно створювалися з нуля, хоча найчастіше це робилося на гроші, зароблені в інших сферах.

А ось фінансовий бізнес в активах найзаможніших займає дуже скромне місце. Що зрозуміло після того банкопаду, який тривав у 2014-2016 роках. Вціліли держбанки, нечисленні приватні українські та, звичайно, банк з іноземними акціонерами. З цієї причини немає в рейтингу і багатьох власників великих банківських груп.

Та й в принципі вартість українських бізнесів сильно постраждала від криз, а також від російської агресії на сході і півдні України. Наприклад, не присутній в нашому рейтингу власник горлівського Стиролу, а також власники низки інших підприємств, які перестали існувати.

Як ілюстрацію можна взяти і порівняти статки українських мільярдерів за версією американського Forbes до кризи 2009 року, до кризи 2014 року і після неї.

 

Кількість мільярдерів

Сукупні статки мільярдерів

 

2008

 

7

 

$29,3 млрд

2013

7

$28,3 млрд

2015

5

$11,9 млрд

2019

7

$13,6 млрд

Тут добре видно, що максимум вартості активів був напередодні кризи 2008 року. Потім був спад в 2009-2010 роки. А в 2011-2012 роки був період відновлення. Але криза 2014-2015 років призвела до падіння вартості активів - не стільки зважаючи на те, що прибутковість бізнесів знизилася, скільки через різке зростання ризикованості українського ринку. І цей ризик, на думку іноземних аналітиків, привів до відповідного зниження вартості активів. У 2016-2019 роках почалося відновлення економіки, але, як бачимо, воно ще не привело до повернення вартості бізнесів до колишнього рівня.

ЧОМУ ЦЕ ВАЖЛИВО

Вартість активів великих підприємців - це не тільки привід помірятися мускулами (для власників) або потеревенити стосовно цифр з великим числом нулів (для всіх інших). Це, перш за все, потенціал для залучення інвестицій. Будь-який банк або інвестор, перш ніж купувати облігації компанії або давати їй кредити, жваво цікавиться її вартістю, а також розмірами прибутку. Ну і вартістю всіх активів, що належать власнику компанії-позичальника. Чим більша ціна, тим більше грошей інвестори готові вкласти в цінні папери позичальника, а банк більше готовий видати у вигляді кредиту.

Ну а від обсягів інвестицій, як відомо, залежить швидкість відновлення економіки, а також доходи населення. Загалом, треба радіти кожному мільярду і мільйону приросту вартості активів найзаможніших українців. Хоча, звичайно, якби в Україні існував розвинений ринок акцій, ми б раділи не тільки зарплатам, але і зростанню вартості належних нам цінних паперів компаній, що дорожчають.

РЕЙТИНГ

Відставка Волкера загальмує відновлення миру на Донбасі

На відміну від багатьох світових лідерів, які російську агресію на Донбасі називають то «внутрішнім конфліктом», то «вашою проблемою», Курт Волкер чітко називав речі своїми іменами. Ми всі відчували, що у Вашингтоні питаннями України займався справжній друг, який не гнався за швидким миром за будь яку принизливу ціну. Тому очевидно, що його прикра відставка загальмує процес досягнення справедливого миру на Донбасі.

Олег Ляшко,
Лідер Радикальної партії

Псевдопатріот і шахрай Семен Семенченко-Гришин

Псевдопатріот і шахрай Семен Семенченко на замовлення вугільного смотрящого Венгрина організував чергову блокаду на Львівщині, – ЗМІ
21 Вересня 2019, 20:18



Псевдопатріот і шахрай Семен Семенченко на замовлення вугільного смотрящого Венгрина організував чергову блокаду на Львівщині, – ЗМІ
Вже майже тиждень триває блокада вагонів вугілля біля Соснівки у Львівській області

Как сообщает издание Багнет, на видео, опубликованном в социальных сетях, видно, как группа людей в камуфляже перекрыли железнодорожные пути. Угрожая водителю тепловоза телесной расправой они блокируют дальнейшее передвижение состава в пункт назначения. Причина блокады – якобы российское происхождение угля. Организатор – бывший народный депутат от «Самопомощи» Семен Семенченко. Именно он первым опубликовал видео с блокадой вагонов у себя в Facebook и призвал пользователей «скинуться» на «нужды блокады», отправив деньги на карту банка.

Позже блокаду поддержали и прибыли на место народные депутаты Михаил Бондарь от «Европейской Солидарности», которого в СМИ связывают со схемами на львовских угольных шахтах, налаженных еще во времена «Порошенко-Кононенко-Кропачева» и Юрий Камельчук от «Слуги Народа», который в частных разговорах называет себя угольным смотрящим от новой власти на Западной Украине.

Новая блокада Семенченко уже вызвала обсуждение в социальных сетях. Журналист Вячеслав Чечило написал, что такой «блокадой» Семенченко просто зарабатывает деньги. «Жадность – блокада угля это элемент конкуренции олигархов и, можно ни на секунду не сомневаться, организована за деньги», – отметил Чечило. Журналист Андрей Павловский в Facebook также отреагировал, что из-за безденежья Семенченко уже взялся за очередную блокаду. «У Семена Семенченко видно закончились ресурсы после последней блокады и депутатство больше не приносит денег, теперь снова перешел к активным действиям. Будет качать Зеленского. Блокирует поезд с углем во Львовской области, который якобы из РФ и снова просит денег на карту…», – написал Павловский.

Такие предположения подтверждают и львовские СМИ, которые сообщают, что на днях Семен Семенченко вышел по телефону на одного из руководителей энергетической компании, куда должен был доставлен состав с углем, и требовал 100 тысяч долларов за снятие блокады. По-видимому, решив подзаработать сразу в нескольких местах.

Ведь заказчиком проплаченной блокады угля журналисты и пользователи в социальных сетях называют угольного «смотрящего» во Львовской области Андрея Венгрина. Венгрин – человек довольно непубличный, но известный в кругах угольщиков и энергетиков. В августе депутаты Львовского областного совета обратились в Генеральную прокуратуру и Службу безопасности Украины с просьбой о расследовании финансовых махинаций на «Львовской угольной компании», организованных Андреем Венгриным. Весной председатель Конфедерации свободных профсоюзов Украины Михаил Волынец обвинил уже бывшего министра энергетики и угольной промышленности Игоря Насалика в работе с одиозными бизнесменами. «Вот он (Игорь Насалик – авт.) тесно сотрудничает со «смотрящим» Андреем Венгрином, который в свое время был «смотрящим» над всеми государственными шахтами. Но после 2016-го года его «подвинули», и теперь он контролирует шахты Львовско-Волынского угольного бассейна. И фабрику «Львовуголь». Далее схема ведет к Калушской ТЭС. То есть Андрей Венгрин имеет непосредственную связь с Игорем Насаликом», – заявил в эфире телеканала Михаил Волынец.

Для Семена Семенченко это не первый опыт таких блокад и сотрудничества с одиозными «смотрящими». Напомним, что именно Семенченко в свое время начал блокаду Донбасса, которая закончилась решением Украины прервать экономические связи с востоком. Сепаратисты в свою очередь «национализировали» украинские предприятия. Законом Украины импорт угля с России сегодня не запрещен.

Позже в декабре 2018 года Семенченко оказался замешан в международном скандале. Его и еще шесть граждан Украины задержали с оружием во время выборов в Грузии. У задержанных, которые прибыли в Грузию, по словам местной полиции, изъяли оружие – пистолеты «Макаров» и «Беретта», автоматическое ручное огнестрельное оружие, боеприпасы. Было возбуждено уголовное дело по статье Уголовного кодекса Грузии о незаконном хранении оружия. Советник экс-президента Украины Юрий Бирюков тогда написал, что с задержанными связан депутат Верховной Рады от «Самопомощи» Семен Семенченко. Активист Андрей Дзиндзя подтвердил эту информацию, отметив, что Семенченко удалось избежать задержания только благодаря дипломатическому паспорту. «Семенченко сбежал, оставив своих сообщников. Также сообщается, что задержание членов ОПГ Семенченко произошло после попытки ими оружия, задокументировано спецслужбами Грузии», – написал Дзиндзя. Позже СМИ стало известно, что банда Семенченко действовала в Грузии за деньги беглого младоолигарха, прячущегося в России, Сергея Курченко.

Независимый украинский журналист Владимир Бойко предполагает, что такие истории – не простая случайность или просто жадность Семена Семенченко. После проведенного расследования Бойко установил, что Семенченко подделал документы и работает на российское ФСБ. За время своей деятельности в Украине Семенченко сумел неплохо обогатиться, собрав несколько десятков миллионов гривен и несколько миллионов долларов для добровольцев, которые осели в его карманах. Ведь до своего депутатства Семенченко возглавлял батальон «Донбасс».

«Более года я исследую биографию нынешнего депутата Верховной Рады, который называет себя Семеном Семенченко. Я могу утверждать, что он – мошенник, ранее судимый гражданин Украины, который не является тем человеком, за которого себя выдает. Его настоящее имя – Константин Гришин. В ходе журналистского расследования мне удалось выяснить, что есть факты, компрометирующие его биографию. И эти факты были использованы российскими спецслужбами после оккупации Россией Крыма. Семенченко – уроженец Севастополя, он там родился, долго проживал и именно там в 1996 году был арестован и восемь месяцев содержался в СИЗО. В Севастополе Семенченко работал барменом в баре “Оболонь”, его арестовали по обвинению в совершении ряда преступлений – от незаконных валютных операций до сокрытия краденого.  Дело в том, что, как выяснилось, все материалы уголовного дела в отношении Гришина Константина Игоревича были вывезены из Севастополя в Москву, поэтому Семенченко изменил свою фамилию, чтобы не могли его идентифицировать, и сейчас смело заявляет, что таких фактов в его биографии не было. Но в его биографии есть факты, которые могут служить основанием для вербовки», – рассказал в интервью «Радио Свобода» Владимир Бойко.

https://politeka.net/ua/reading/1167289-psevdopatryot-y-moshennyk-semen-semenchenko-po-zakazu-ugolnogo-smotriashchego-vengryna-organyzoval-ocherednuiu-blokadu-na-lvovshchyne-smy/

Петро Порошенко відвідав Книжковий форум у Львові

Порошенко відвідав Книжковий форум у Львові

21 вересня, 17:43

    Колишній глава держави наголосив на важливості зберігати пам'ять про події на Донбасі

/ Фото: eurosolidarity.org

Потрібно робити все, щоб збільшити кількість українського продукту для формування української ідентичності, тому Книжковий форум у Львові є важливою складовою збереження саме українського інтелектуального простору.

Про це п'ятий президент України (2014-2019), лідер політичної партії "Європейська солідарність" Петро Порошенко сказав під час відвідування XXVI Книжкового форуму у Львові разом з дружиною Мариною.

"Тут фантастична українська атмосфера. Вітаю всіх, хто приїхав сьогодні до Львова, так ви сьогодні точно отримаєте тут величезне задоволення – я це відчуваю, і ви точно це відчуєте", – поділився враженнями від форуму Порошенко і згадав, що в дитинстві почав читати дуже рано.

"Я дуже люблю книги, і ця любов не минає і зараз. Сьогодні вже перейшли на електронні книги, вже ти можеш збільшувати шрифт, вже можеш читати ввечері ... Але це такий барометр, це такий тест, лакмусовий папірець того, щоб ти залишався в інтелектуальному просторі України", – зазначив він.

Порошенко підкреслив, що сьогодні на форумі можна придбати багато книг.

"Але це не витрати, це – інвестиції, інвестиції в особистість", – сказав він і зазначив, що потрібно збільшувати число книг, фільмів, програм на радіо і телебаченні для формування української ідентичності.

"І ми зі свого боку робили, робимо і будемо робити все для того, щоб ці книжки, цих фільмів було більше", – зазначив Порошенко.

Він також відвідав ветеранський намет, де представлені книги, авторами яких є військові, які захищали незалежність і територіальну цілісність України на сході країни.


Він особливо наголосив на важливості зберігати пам'ять про події на Донбасі і військове братство, і саме завдяки спогадам безпосередніх учасників цих подій це стає можливим. Крім того, спогади ветеранів важливі і з юридичної точки зору як свідчення для Гаазького трибуналу, додав він.

"Дуже важливо зараз, щоб ми не відводили (війська. – Ред.) і не віддавали українську землю, якими б "формулами Шайнмайєра" це не прикривалося. Дуже важливо зараз, щоб те, заради чого віддавали життя українські герої, щоб захистити українську землю і захистити українців, які проживають на Донбасі, це було першим пріоритетом держави. І для того, щоб наповнитися цим почуттям, треба було приїхати сьогодні до Львова, у ветеранський намет. Тут справжня позитивна енергія", – сказав Порошенко.

"Я думаю, що вчитися любити Україну потрібно саме у цих хлопців. Треба почитати їх книги", – сказав Порошенко і додав, що обговорив з ветеранами можливість видання їх аудіокниг, і плани зі створення фільмів на основі їх творів.

"Ключова позиція – формування національної ідентичності в значній мірі формується в цьому наметі", – додав він.

Нагадаємо, на XXV Книжковому форумі у Львові презентація фотокниги "Донбас і Мирні" викликала бурю емоцій.

Юрій Охріменко Галичина сьогодні ч.1

Юрій Охріменко

Галичина сьогодні
 
Коли заходить мова про Галичину, то і українцям, і полякам, і євреям як правило на пам’ять приходить старий «австрійський» міт Галичини – Марія Терезія, Франц-Йосиф, революція 1848 року, Belle Йpoque Львова – побудова Університету, Політехніки, Опери, Вокзалу, костьолу Єлизавети і т.д. Щоправда кожен з народів вносить в цей міт свою коректуру.

Поляки і справедливо, і дещо надмірно увиразнюють роль Кракова – Matecznika polskosci. Ну а Львів трактують як королівське місто – нав’язуючи до Казимира ІІІ.

Українці і справедливо, і в якості «відповіді» наголошують на «княжому місті Лева». Правда досі плутаються в титулатурах галицьких правителів – одних і тих самих правителів титулують то князями, то королями. Поминаючи при цьому юних угорських королевичів, які сиділи на престолі ще в Галичі. Розібратися у всіх цих Королях Данилах, Левах, Коломанах, Казимирах посполитій людині важко.

Натомість євреї будують свою галицьку ідентичність радше на славних цадиках, цілому гроні блискучих різномовних письменниках – від ідишистського Шолом Алейхема (Шолом Рабинович,1859-1916), через німецькомовного Йозефа Рота (Moses Joseph Roth, 1894 -1939) та польськомовного Бруно Шульца (Bruno Schulz, 1892-1942) до короля івриту Шмуеля Йосефа Аґнона (Шмуель Йосеф Галеві Чачкес, 1888-1970). Ну і, звісно, походження родів Зігмунда Фрейда (Sigmund Freud,1856 -1939) і навіть Карла Маркса (Karl Heinrich Marx, 1818 - 1883).

Тобто в певний момент старий «австрійський» міт Галичини розщеплюється на три окремі мітологічні нарративи. Вони чітко укладаються у великі національні міти – приходить століття націоналізмів – ХХ століття.

Народи пробуджуються. І те пробудження часто плодоносить гекатомбами і національними трагедіями.

Ситуацію ускладнює ще й те, що на націоналізми накладаються великі соціальні утопії – соціалістична, комуністична, націонал-соціалістична.

Вихор цих утопій виносить у небуття цілі фрагменти галицького соціуму.

Нацизм практично вщент знищує специфічне галицьке єврейство. Залишаються буквально одинокі люди – як з совєтського, так і з польського боку кордону. Якщо до «совєтської Галичини» - чотирьох, а потім трьох совєтських областей (Львівської, Дрогобицької, Станіславівської, Тернопільської) і приїжджає якась кількість євреїв – то це цілком інші люди, з інших регіонів, а на загал це люди «совєтські».

Польсько-український етнічний конфлікт, а по-суті війна, 1943-1945 рр. та «обмен населением» між СССР та ПНР майже не залишають нічого від колись квітучого польського життя у східній частині «старої доброї» Галичини.

В совєтському обозі до Галичини приїжджає чимала кількість людей зовсім нових – росіян з центральної Росії, східних українців. На початку 1950-х років у Львові етнічну більшість складають росіяни. І тільки на початку 1960-х міста в Галичини повертаються західні українці – міста виразно українізуються – люди повертаються з сталінських таборів, заслання, виселення, переселення – форм депортацій було безліч.

На кінець 1970-х років українська Галичина остаточно набирає свого сьогоднішнього кшталту. Навіть розпад СССР не призвів до якоїсь масової зміни структури населення.

Однак все попередньо окреслене не відображає того, чим була українська частина Галичини і чим вона є до сьогодні. Очевидно, що йдеться про український нарратив Галичини – спеціально не пишу про території – вони не мають аж таких твердих кордонів, як нарративи. Польський нарратив покриває собою ті самі території. Єврейський – також. Отож в цьому тексті я говоритиму радше про нарратив – нарратив український.

Звісно, що український нарратив шукає своїх «основ» у віртуальній давнині – княжій, королівській, козацькій. Однак сучасний український галицький нарратив починає формуватися з українським національним пробудженням – Маркіяном Шашкевичем, Іваном Франком.

З огляду на неможливість організації українського культурного життя у підросійській Україні, в Російській імперії, Східна Галичина, яка була в рамках Австро-Угорської імперії, витворила перший міт українського галицького П’ємонту, з якого розпочнеться українське національне відродження. І якоюсь мірою це стало правдою.

Однак кристалізується вже на початку ХХ сторіччя. В нього вплітаються міти українських визвольних змагань Західноукраїнської народної Республіки 1919-1923 рр., Українського січового стрілецтва, «Листопадового зриву» у Львові 1 листопада 1919 року. Потім в український галицький нарратив – подобається це кому чи ні – міцно входить міт українського націоналізму і його боротьби за незалежність України. До синьо-жовтого національного прапора міцно додається революційний червоно-чорний. Звісно, що мова йде про саме український галицький нарратив, який творився у конфлікті з польським нарративом. Про польський навратив важко сказати, що він був «галицьким» чи мав виразну «галицьку» відміну. Тоді як в Україні витворився саме «галицький» різновид українського нарративу з дуже чіткими і жорсткими обрисами. Саме він і сформував сучасну Галичину – Галичину, яка 23 роки вже є у незалежній Україні.

Спостерігачі з сторони часто не бачать цієї галицької специфіки. Тоді як сучасна українська Галичина (ну, може, частково з близькими Волинню та Буковиною) в її зударі і з міжвоєнною Польщею, і з сталінським режимом в СССР витворила своє чітке бачення України і Галичини як одного з наріжних каменів майбутньої незалежної України.

Почасти це чітке бачення межує з мітом. Однак значною мірою воно має під собою твердий, майже кам’яний ґрунт.

Свідомість і ментальність галицьких українців у ХХ сторіччі різко кристалізувалась. Відбулося не лише м’яке національне пробудження галицьких русинів, а саме кристалізація національної ідентичності. Напевно цьому сприяла поразка українських визвольних змагань 1920-х років, яку спочатку галицькі українці сприйняли як національну трагедію, але потім трансформували у мобілізаційний ресурс. Якоюсь мірою укра-їнський галицький нарратив був дзеркальним відображенням такого ж польського між-воєнного нарративу. Галицькі українці значною мірою повторювали те, що робили поляки чи чехи – починаючи з інституцій, закінчуючи риторикою. Два міжвоєнні десятиріччя у Галичині йшло скрите і явне польсько-українське протистояння. Хоча було і співжиття, звісно – не можна всього так драматизувати.

Цей процес мобілізації галицьких укра-їнців і остаточного перетворення їх з га-лицьких русинів в українців завершився гіпермобілізацією у рамках націоналістичного і національно-визвольного рухів 1940-1950 рр. У цьому русі було багато помилок і навіть злочинів. Однак це не відміняє того факту, що саме він сформував крайньо жорстку, галицьку форму української ідентичності. Її не зломили ні сталінські репресії – і це не метафора, а факт.

Так витворився другий міт українського галицького П’ємонту.

Так само сьогодні, вже у незалежній Україні саме галичани та волиняни були і є головним мобілізаційним ресурсом національної «рекон-кісти» і Помаранчевого Майдану 2004 року, і ЕвроМайдану 2013-2014 рр.

Без цього екскурсу в історію саме ХХ сторіччя у Галичині не можна зрозуміти того, чим є сучасна Галичина – і для України, і для самої себе. Хоча ще раз вважаю за необхідне наголосити – історія Галичини ХХ століття, як її бачать українці, може комусь подобатися, чи ні – бо ж ми ведемо мову не про «факти», а про нарратив. Не про те йдеться. Так само, як не йдеться і про те, «хто був у всій цій історії правим, а хто ні». Мова йде про генезу українського галицького нарративу, який на десятиліття запрограмував багато подій, що відбулися після того, як він постав. Не можна мати жодного сумніву - сучасний галицький навратив, детермінуватиме розвиток сучасної Галичини і навіть істотно впливатиме на розвиток України ще не одне десятиріччя. Знову ж – подобається це мені, чи кому-іншому, чи ні.

Здобуття незалежності застало дуже різ-номанітну Україну. В чомусь вона нагадувала міжвоєнну Польщу – можливо тільки в Україні меншими є національні меншини. Натомість Польща майже не знала явища масового непольськомовного етнічно польського насе-лення.

Галичина була одним з центрів, з якого йшли імпульси, які врешті розхитали і зруйнували СССР. Звісно, не можна перебільшувати її значення. СССР розвалився з огляду на істотніші причини – економічну неспроможність, не конкурентоздатність і т.д. Однак безпосередньо «розхитувало» СССР всього лиш декілька регіонів – власне Москва (тепер це звучить дивно), країни Балтії – Литва, Латвія, Естонія, Галичина, Закавказзя. Більша частина України спала. В унісон з Галичиною і частково Волинню, ситуацію розхитував Київ. Потім, звісно, епіцентр подій був у Києві – однак при помітній участі власне галичан.

Саме тоді постав становий хребет сучасної незалежної України, який полягав у союзі Києва та Галичини. При цьому, звісно не слід впадати в не надто виправдану галичиноманію. Інші регіони теж істотно долучалися до творення українськості незалежної України – бо ще довго вона була постсовєтським територіальним утворенням. Прилучалися й інші регіони. Однак тандем Києва та Львова з року на рік міцнішав і ставав все більш оче-видним.

Галичиною наприкінці 1980-х, на початку 1990-х рр. опанував масовий національно-демократичний ентузіазм. Тут слід наголосити саме на демократичній компоненті цих масових рухів. В Галичині, ще до розпаду СССР, народ першим почав перебирати органи влади – обласні, міські, районні ради, виконавчі комітети різних рівнів. Потім демократично обрані обласні ради трьох галицьких областей – Львівська, Івано-Франківська та тернопільська – утворили щось на кшталт регіонального парламенту Галицьку асамблею. Якоюсь мірою це повторювало створення Західноукраїнської народної республіки. До цього об’єднання були готові приєднатися обласні ради інших, не галицьких, західних областей. Це не на жарт перелякало і маріонетковий уряд у Києві, і центральну владу в СССР.

Так вже напередодні здобуття Галичина створила третій міт українського галицького П’ємонту.

Однак після здобуття Україною незалежності центр політичного життя і прийняття рішень різко перемістився до Києва. Галичина значною мірою почала перетворюватися на провінцію. В Україні за президентів Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми відбувався великий перерозподіл колишньої державної власності, творилися перші неймовірні статки. Галичина була дещо осторонь цього процесу. З огляду і на структуру її економіки, і на ментальні орієнтації. Так само не занадто вона брала участь і у політичному житті країни – 6 млн. населення у 48 мільйонній Україні все ж були меншістю. В результаті до 2000 року в Україні було збудовано олігархічну державу, якою правило кілька олігархічних сімей на чолі з президентом Леонідом Кучмою.

Однак в Україні на той час почав утво-рюватися середній клас. І його головними базами були, знову ж, Галичина, Волинь, Буковина і Київ. Протистояння олігархів та середнього класу набуло вибухової форми в Помаранчевій революції 2004 року. Роль Галичини у цих подіях була дуже помітною. І не лише в Києві, але і «в тилу» - у Львові, Івано-Франківську та Тернополі – там була база Помаранчевого Майдану 2004 року.

Та помаранчевий Майдан закінчився, як закінчився – розчарування призвело до контрреволюції, яка на чотири роки відкинула Україну назад. Якоюсь мірою це нагадувало початок 1920-х рр., коли галичани відчули себе розбитими. На чотири роки наступила фрустрація, яка так само, як і у 1930-х почала трансформовуватися у жорсткий спротив режиму. Весною-осінню 2013 року у Львові чи не на кожному кроці організовувалися локальні напівтаємні товариства, точилися запеклі дискусії – «що робити». У повітрі знову запахло спротивом. Очевидно, що давався взнаки той самий галицький нарратив.

Міфологічна природа цього нарративу, окрім добрих плодів, породила й масу девіацій – як от спроб відродити націоналістичні практики 1930-х років в сучасній Галичині. І місцями це дало відчутні електоральні здобутки демагогам, які стилізувалися під 30-ті роки.

Юрій Охріменко Галичина сьогодні ч.2



Однак плідним був сам дискурс спротиву.

І він вибухнув наприкінці листопада 2013 року, коли  президент Янукович відмовився підписувати Угоду про асоціацію України та ЄС.

Спочатку це був студентський протест, в якому брала участь значна кількість студентів з Галичини – хоча не домінуюча. Це був Евромайдан.

Після того, як їх жорстко розігнали, під-нялася значна частина країни – і почалося з Києва та Галичини з Волинню. Становий хребет незалежної України повстав проти режиму. Почався Майдан Гідності, який переріс в Українську національну революцію 2014 року. І знову запліччям революції в її найважчі моменти стала Галичина.

 Помаранчевий Майдан 2004 року та майдан 2014 року створили четвертий міт українського галицького П’ємонту – міцного запліччя української державності.

Чи всі ці міти є тільки мітами? Зовсім ні. Так, в них багато перебільшень, не все корелює з фактами, багато речей оцінкових і навіть емоційних. Інколи забагато галицького снобізму і ґлорифікації. Доходить навіть до демонізації галичан і галичанства – спритні політичні маніпулятори з Москви ними страхають жителів південно-східної України. І часто це вдається – галичан представляють не лише «страшними», «проамериканськими», «проевропейськими», але й неймовірно сильними, майже супермена-ми, «які прийдуть і щось неймовірного зроблять, а тому від них потрібно рятуватися». Саме такою була демагогічна риторика Путіна, коли він анексовуав Крим. Навіть у своїй тронній промові у Георгієвському залі в Кремлі з нагоди «включення» Криму в Російську Федерацію, він не міг не згадати галичан, звівши їх до «страшних бандерівців», яким він не віддасть Криму. Можливо це і був апотеоз галицької величі – в останній момент «цар Всея Руси» врятував від них Крим.

Над цим історичним казусом чи гримасою можна іронізувати, однак, виявляється, попри всі свідомі маніпуляції Путіна, український галицький нарратив виявився не кабінетною конструкцією, не домислами карликуватих галицьких снобів, а напрочуд ефективною зброєю, яка ефективно діє в живій історії.

Модерний український галицький нарратив не зводиться до народництва ХІХ сторіччя, хоча з нього вийшов.

Модерний український галицький нарратив не зводиться до націоналізму ХХ сторіччя, хоча він значною мірою прилучився до його творення.

Модерний український галицький навратив сьогодні надзвичайно живий. Він знайшов нові демократичні і майже космополітичні форми. Так, все ще є політичні спекулянти, які визискують старі і вже замшілі націоналістичні тренди. Однак найпривітнішою рисою сучас-ної Галичини є те, що в ній, як в горнилі постає найновіша, якщо хочете – постмодерна, українська галицька ідентичність.

Ми пишемо - «українська галицька» - бо вона дійсно є і українською, і галицькою. І у своєму «галичанстві» вона, звісно, відрізняється від інших регіонів. Там теж творяться свої цікаві ідентичності – як от на Закарпатті чи Буковині.

Якоюсь мірою ці ідентичності конкурують одна з одною, якоюсь доповнюють. В даному опусі ми звернули увагу на найзагальніші тренди. Їх можна розвивати, показувати не лише політичну чи суспільну складову – як у цьому тексті.

Дуже цікавою є культурна і духовна складова.

Галичина конфесійно відрубний регіон України. Переважна більшість вірян належать до Української Греко-Католицької Церкви. Рівень релігійності галичан, і реальної і обрядової, на порядки вищий, ніж в інших регіонах України. Рівень духовної та релігійної відкритості до світу, в тім і релігійного світу, також на порядки вищий. І ця відкритість має як традиційну природу, так і інституційні основи – як от український католицький університет у Львові.

Що стосується культурної складової, то без-сумнівним стилістичним трендом останнього десятиріччя стало саме галичанство. У Львові, Івано-Франківську та Тернополі культивується все галицьке. Навіть Чернівці, які за казкових часів Габсбургів теж колись входили у Галичину, інколи мають галицькі сентименти – принаймні в стилістиці кнайп.

Однак крім куртуазно-кав’ярняного гали-чанства появилася і більш серйозна тенденція. І полягає вона у ре-конструкції все тієї ж «казкової австрійської Галичини» (Галичину можна змінювати на Львів, Коломию, Дрогобич чи навіть Болехів).

Коли Галичину «випотрошили як рибу» вона не могла не задихатися. Спеціально вживаю цього брутального порівняння – те, що зробили з цим поліетнічним, полікультурним, полірелігійним краєм у жорсткому ХХ сторіччі інакше назвати не можна. По суті Галичину позбавили її сутності – всього її чару та оригінальності. Для краю, що б про це не думали ті чи інші патріоти, це була жахлива травма. Через 70 років після неї вона вже не так болить. Відійшли люди, які її пережили. Залишилися лише свідчення цього шоку у текстах Станіслава Лема (Stanisaw Lem, 1921 - 2006) чи Збіґнєва Герберта (Zbigniew Herbert;  1924 -1998), Пауля Целана (Paul Celan, Paul Ancel, 1920 -1970) чи Рози Аусляндер (Rose Auslдnder, Rosalie Beatrice Scherzer, 1901 - 1988). Але також Юрка Андруховича та Юрка Винничука.

І до теперішніх львів’ян, станіславівців та дрогобичан почало доходити, що в тих архітектонічних просторах, в яких вони вже народилися і прожили все своє життя, є певні пустоти, певні ніші, певні синкопи. Що когось поруч з ними немає. Контури цих «когось» поступово почали окреслюватися з огляду на замовчування, з огляду на просте незнання. У більш спокійні часи, коли вже давно минув біль від депортацій, репресій, гонінь є більше часу і схильності взяти просто крейду і обвести на стіні чи підлозі контури цієї «умовчуваної фігури», яка завжди була коло нас.

Однак завершімо цей поетичний відступ – в українському галицькому суспільстві за часи незалежності народилася і розквітла проблема ре-конструкції всього без винятку культурного ландшафту Галичини – в її локальних іпостасях, звісно.

Так, повернути польську, німецьку, єврейську чи чеську людність неможливо. Але ж хтось має пильнувати за їхнім галицьким культурним спадком. Хто? Нікого, окрім теперішніх львів’ян, тернополян і коломийці в теперішній Галичині немає. Тому і відповідь буде однозначною: у першу чергу відповідальними за єврейський, польський, австрійський культурний спадок в Галичині є ми. Так, є малі національні спільноти і товариства. Але це їм не під силу. А з іншого боку – цей спадок потрібен саме теперішнім галичанам. Тому в Галичині останніми десятиріччями ми й спостерігаємо своєрідний процес усвідомлювання галицьким загалом своєї відповідальності не лише за українську Галичину, але й за єврейську та польську.

Звісно, що так можуть вести себе тільки люди, які вже не бояться за «своє» - тобто люди вільні. І у цьому сенсі сучасна Галичина має величезний ресурс. Причому ресурс не лише ретроспективний – ре-конструйована Галичина рефлектує в новій галицькій культурі – знову варто згадати і Тараса Прохаська, і Юрка Андруховича, і Юрка Винничука, і Остапа Сливинського, але й гроно блискучих перекладачів, як от Андрій Павлишин чи Юрко Прохасько – перелік може бути величезний. Всі вони творять новітню культуру Галичини в контексті її ре-конструкції. Тай ми у Незалежному культурологічному журналі «Ї» ось вже чверть століття цьому прислуговуємося. По суті після шульцівської «віхоли» вони від-будовують старий галицький дім.

Цей світ покинув Юрій Охріменко

Мало хто його знав з широкої публіки. Однак він зробив чимало для міста Львова – тихо і неначе й непомітно. Так і відійшов. Щонайбільше пам’ятають як у Львові неначе нізвідки появлялося його видання – бо це і не газета, і не журнал - «Мікроскоп пана Юрка», де львів’ян вчили бути львів’янами.

Тому трохи біографічних даних.

Юрій Охріменко народився 29 травня 1957 року.

З дитинства дуже допитливий і розумний, у Львові поєднав у собі гени мами Емілії Михайлівни з Волині і батька Миколи Овсійовича з Черкащини. Маючи різнобічні таланти, мав широкий вибір з якого обрав професію лікаря–офтальмолога, як і його дядько, відомий офтальмолог з Дрогобича Василь Овсійович, який заснував благодійний фонд охорони здоров’я «ОКО».

Юрко Охріменко з дитинства закоханий у Львів, заснував і став видавцем газети, краєзнавчого тижневика «Мікроскоп пана Юрка» на сторінках якого широке коло письменників, критиків, журналістів, архітекторів, краєзнавців знайомили з таємничими сторінками і проблемами історії, культури, пам’яті Львова. Таким чином Юрко відкрив нам цілі незнані пласти львівських історичних реалій. Для себе лишив лиш слово редактора на першій сторінці де з гумором, дуже влучно і гостро аналізував політичну ситуацію, подавав свіжий погляд на відомі речі, наводив аналогії зі світовою історією, вдало добираючи ілюстрації. Попри те постійно друкував свої наукові розвідки на різноманітні теми – з історії, краєзнавства, дендрології, медицини, гігієни, геодезії, архітектури, мистецтва, політики і філософії.

Збірку найцікавіших його 16 історичних оповідей про Львів видав у культурологічному часописі «Ї» його багатолітній редактор і видавець Тарас Возняк зі своїми передмовою і післясловом.

Багато статей його надрукував Юрій Панишко у збірнику наукових статей «Здоровий спосіб життя».

Юрій Охріменко був ініціатором і реалізатором цілого ряду починань, як встановлення меморіальної таблиці вченому-геодезисту Касперу Вайгелю на вул. Саксаганського, Відновлення хреста тверезості на Сихові, визначення й ознакування траси 24 Львівського Меридіану, заснування дендропарку Львівський Меридіан і посадки в ньому їстівних каштанів, сосен та винограду, створення ОСББ «24 Меридіан». Імовірно, що при достатній наполегливості з допомогою Інституту геодезії Львівської політехніки на чолі здоктором технічних наук, директор Інституту геодезії професором Корнилієм Третяком вдасться створити і поставити пам’ятний знак на Привокзальній на перетині 24 меридіану і Центрального європейського водорозділу.

Юрій Охріменко спільно з головою львівського товариства чехів - Ческої Беседи - Євгеном Топінкою ініціював і поставив пам’ятник Швейку у селі Скелівці (колишньому Фельштині) скульптора Андрія Дацка, де як кажуть знавці, ступала нога цього невтомного оптиміста та любителя пива.

Також з ініціативи Юрка і Ческої Беседи скульптор Андрій Дацко створив пам’ятну стелу Швейку для станції Жовтанці, куди найдалі в Україні зайшов наш бравий вояк. Тепер вирішується питання про її встановлення.

Задумуючи це ознакування шляху Йозефа Швейка на нашій землі, теж чех і теж, як і Юрко, людина з іронічним складом розуму - Євген Топінка - казав: «На мій погляд, образ Швейка – це зображення людини в абсурдних умовах». В таких, власне, умовах доводиться нині жити нам усім.

Можливо з огляду на цей абсурд такі люди, як Юрко Охріменко, і покидають цей світ…

Та при житті Юрій Охріменко захоплювався цікавими ідеями і запалював ними інших. Він, як і все його покоління захоплювався політиками і розчаровувався в них. Він як ідеаліст і романтик вірив, що може змінити світ, зокрема Львів на краще. Виявилося, що це, ох, як не просто.  Юрко не виявив достатньо опірності до буденних побутових обставин, аби їх витримати. Тому й покинув цей світ. Ні для себе, ні для сім’ї статків не збирав, - повторював, що домовина кишень не має.

Цінував дружбу та інтелектуальне спілкування. Але, виявляється, що жив серцем і мав чутливу, вразливу натуру, що не витримала жорстких реалій. Великими ударами в його житті була втрата мами Мілі, втрата надій українців на В’ячеслава Чорновола ( він був у першій сотні «Руху»), втрата приятелів - Мирослави Майорчук (Маряни Чорної), Андрія Дороша, Романа Безпалківа, Євгена Топінки, Сашка Кривенка, Небесної сотні, ідеалів Майдану.

Він був постійним меценатом Галереї військового однострою на Ринку 42 – де з абсурдом українських реалій во імя збереження памяті українства бореться ще один ідеаліст і Дон Кіхот – Богуслав Любів. Разом з Богуславом Юрко не раз ініціював і допомагав організовувати у тематичні міліарні виставки. Знаходив і купував нові експонати. Пропонував цікаві й унікальні теми, як от «Мілітарні елементи в архітектурі Львова», чи виставка військових ґудзиків (таки було в ньому щось від Йозефа Швейка), або ужиткових предметів з військової амуніції, збирав експонати про Майдан і війну на сході України.

Він завжди активно реагував на політичні процеси в нас і у світі, був обраний до місцевих рад – ще перших, коли не знали слова «дерибан». Кілька разів передавав на схід волонтерам куплену ним захисну військову амуніцію та все необхідне.

Юрко неймовірно багато і швидко читав. Тому орієнтувався у всьому, особливо, що стосувалося військових, політичних справ, природи, мистецтва, історії, культури. Він досконало знав Біблію і написав наукову розвідку про рецепти біблійних страв.

Так само видав окремими брошурами «Кухня бравого вояка Швейка», «Рецепти з Енеїди» Котляревського, Оповіді з бабусиної скрині, оповідки про львівських пожежників і поліцаїв, та багато іншого. Популяризував у своїй газеті «Мікроскоп» нові мистецькі імена, бо завжди казав, що краще допомагати живим, ніж мертвим. Про це треба й нам усім пам’ятати.

Немає сумніву, що Львову, його будинкам і вулицям, паркам, птахам, і навіть людям бракуватиме Юрка Охріменка.

Справа Гримчака: не вийшло "хабар" - стало "шахрайство"

Заступник глави МінТОТ ЮріЙ Гримчак. Фото: Вести
Заступник глави МінТОТ ЮріЙ Гримчак. Фото: Вести
Справа Гримчака: потерпілий доносив на суддів та 100 разів телефонував з СБУ
16 сер 2019, 16:25

Потерпілим у справі заступника міністра з питань тимчасово окупованих територій Юрія Гримчака проходить співвласник компанії «ЮрЖитло» Максим Святненко.

Свого часу він був кандидатом на посаду в Антикорупційне бюро, претендував на крісло начальника відділу по роботі зі свідками та заявниками. Свого часу Святненко заклав двох суддів та зробив 100 дзвінків з Служби безпеки України. Про це 16 серпня повідомляє «Судовий репортер» із посиланням на коментар колишнього заступника голови Адміністрації екс-президента Віктора Януковича Андрія Портнова в ефірі «112 Україна».

Зазначається, що Гримчак та його помічник Овдієнко 8 серпня взяли гроші у Святненка й пообіцяли вплинути на суддів Верховного суду щодо винесення рішення, в якому був зацікавлений Святненко. Компанія «ЮрЖитло» судиться про стягнення боргу з іншого підприємства.

Крім того, потерпілий у справі про шахрайство Гримчака свого часу був заявником у справі проти судді Подільського суду Києва Тетяни Войтенко, яку НАБУ підозрює в отриманні хабара у розмірі 10 тис. дол. Нещодавно Вища рада правосуддя відсторонила Войтенко від посади. Адвокат судді з’ясував, що за півтора місяці до відкриття провадження Святненко близько 100 разів телефонував із території, де розташована Служба безпеки України.

Також Святненко є заявником по справі судді Баришівського суду Київської області Олександра Лисюка, якому у вересні 2017 року начебто передали 2 тис. 500 дол.

Нагадаємо, 14 серпня правоохоронці затримали заступника міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України Юрія Гримчака, а також його помічника Ігоря Овдієнка. Напередодні Антикорупційне бюро оголосило обом підозру у скоєнні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 (шахрайство) Кримінального кодексу України.

Записи анархіста 21 ст. від 11.08.19 р. Брудні руки

11 серпня 2019 р.  (7527)
Записи анархіста 21 ст. від 11.08.19 р. 

Брудні руки



З   НАРОДУ   ДО   НАРОДУ  ч.5

Коли говорять: «Політика – брудна справа», то виникає запитання: «А чого це забруднення від роботи може бути ганжем?» Будь-яка праця так чи інакше є брудною, але то не робить її ганебною. Головне, щоб результат був належно чистим. Робота політика обумовлена складною системою унормування соціальних проблем, від чого завжди будуть незадоволені, які завжди агресивніші за тих, хто задоволений від тої самої діяльності того самого політика. Виникає дилема, яка відохочує порядних людей йти в політику. Не даремно у традиціях вічевого обрання прийнято за норму спочатку відмовлятись від пропозиції громади стати на чолі. Відмовлятись було цілком закономірно, тому що приватної користі від обрання на посаду не передбачалось – це була честь. І ще за тим чималенька купка обов'язків та відповідальності. І ніякої оплати! Так-так: ніякої оплати за посаду!
Шукати користі в посадах і в депутатських причандалах привчила наше суспільство убога комуно-радянська влада, яка декларувала всезагальну рівність, а підкилимно-утаємничено надавала чимало привілеїв та пільг різній партійно-номенклатурній наволочі при владних структурах. Депутати всіх рівнів у СРСР виконували свої повноваження виключно на громадських засадах, тобто безоплатно, але насправді було для них безліч різних пільг, які важко перелічити та і не варто. Просто можна навіть погодитись з таким методом матеріальної стимуляції діяльності депутатів в країні тотального дефіциту та убогості, коли їм надавали продуктові спецпайки та різні промислові товари, квартири, безкоштовні путівки тощо поза всякими чергами з інших потребуючих. А інакше хто б захотів бути депутатом?! Та ніхто! За часи СРСР честі в тому, аби бути депутатом, – не було ніц! З того була тільки вигода і полегшений доступ «до корита», до суспільного казана розподілу достатку. Про такі поняття, як «особистий гонор» та «честь» в суспільстві тотального рабства говорити було зайве, хоча в побрехеньках комуно-радянської пропаганди того було безмірно багато. Нагадаю популярну приказку тих часів: «Мы не пашем, не сеем, не строим – мы гордимся общественным строем». Такою була проста і єдина функція депутата в СРСР.
Зовсім інша ситуація виникла в сучасній Україні, коли депутатами стають переважно заможні люди, які спроможні витрачати чималі кошти на вибори, але при тому одночасно вони отримують величезну кількість грошей і різноманітних пільг як депутати, отже обкрадання ними держави та спільного народного бюджету виглядає скорше на клінічну патологію, аніж на дії нормальних людей. Тому просто неможливо довести до свідомості сучасних депутатів, що виконання таких виборних обов'язків колись не надавало жодного зиску, але надавало повагу громади і честь особисту. Власне тому багачі по селах хотіли бути війтами виключно заради гонору, оскільки своїх статків їм цілком вистачало. І навпаки часто-густо пропозицію стати війтом добрий господар середнього статку відхиляв саме тому, що був порядним і розумним. Ще б: почнеться якась тяжба поміж навіть не бідним і багатим, коли захистити бідного ще якось виправдано, але між двома багатими дуками чвари як вирішити, коли хочеш-не-хочеш, а визнавши правоту одного наживеш ворога в особі другого багача. Кому то треба, якщо війтом будеш рік-два, а ворогів матимеш навік. Тому люди розумні і відмовлялись від посад, як це для нас звучить зараз не дивно. Тому громада наполягала з своїм проханням по два-три рази, чим гарантувала свою підтримку всім діям свого обранця, на що він міг потім посилатись, коли вимагав чогось: ви мене просили-припрошали дуже – тепер підчинятись здужайте.
Для наших сучасних злодіїв-нуворішів важко втямити, що відмовлялись навіть від князювання – було і таке, і не раз за історію вічевого обрання. Тому що бути князем зовсім не означало займатись виключно тим, щоб тільки «бабло»-дань з підданих визискувати та гучні гулянки справляти, а зовсім інше. Раджу прочитати «Повчання» Володимира Мономаха і пересвідчитись, що посада князя – то є безкінечний ризик власним життям! То є безкінечна праця і безкінечна звитяга. То є чинність чину, а не постійне шастання кортежем з Межигір'я до Києва на Банкову та назад в палати, вкрадені у народу...
Звичайно, як і у всілякої роботи, – в політиці є свій виробничий бруд, але це зовсім не означає принизливість цього фаху в цілому, а навіть навпаки: бути політиком означає нести певний соціальний гуманітарний чин суспільної довіри, як це є у вчителя, лікаря, адвоката чи судді. Якщо на перший план ставиться заробіток, то і вчитель вчить недоучуючи, щоб зірвати куш на репетиторстві чи хабарі на екзамені. Або лікар лікує і не виліковує зумисно, бо хворий гроші дає нові і нові. Адвокат чи суддя теж думають не про справедливість, а про можливість здерти побільше з клієнтів тощо. Тоді в такому суспільстві гуманітарного збочення і політики стають суто бізнесменами-здирниками при державній владі, як оце зараз у нас в України.
Але коли заробіток є як поміркована винагорода за благородну працю правдивого вчителя, лікаря, адвоката чи судді тощо, де головним є честь за чесно виконаний фаховий обов'язок, – тоді й політики стають правдивою частиною суспільства честі і правопорядку. Потрібно це розуміти і з повагою ставитись до політиків, як до фаху з підвищеною ступінню довіри і порядності. Нам свідомо потрібно робити всі умови в державі, щоб розумні і порядні люди йшли в політику, а не цурались її, як якоїсь напасті. Тільки тоді держава стане благодатною країною – нашою Величною Україною!

Богдан Гордасевич
серпень 2013 р. (6-ть років тому написав)

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)