Подаю два документи з іншого часу для вивчення розумними людьми перед початком великої боротьби, що однозначно вже буде далі в Україні. Чекати порозуміння і чесних виборів аж у 2015 р. безглуздо! Повставати треба вже!
Вчитайтесь і вдумайтесь уважно у дрібниці цього мистецтва з особистою адаптацією до сучасних українських умов: всеукраїнський страйк і вся влада страйковим комітетам, відставка Уряду на чолі з президентом, перевибори ВРУ і Президента України з повним громадським і міжнародним контролем тощо.
Повстання фактично вже почалось, але потрібно, щоб воно було переможним. Ленін тоді переміг – це факт. Чому? Ось чому:

Подаю два документи з іншого часу для вивчення розумними людьми перед початком великої боротьби, що однозначно вже буде далі в Україні. Чекати порозуміння і чесних виборів аж у 2015 р. безглуздо! Повставати треба вже!
Вчитайтесь і вдумайтесь уважно у дрібниці цього мистецтва з особистою адаптацією до сучасних українських умов: всеукраїнський страйк і вся влада страйковим комітетам, відставка Уряду на чолі з президентом, перевибори ВРУ і Президента України з повним громадським і міжнародним контролем тощо.
Повстання фактично вже почалось, але потрібно, щоб воно було переможним. Ленін тоді переміг – це факт. Чому? Ось чому:



Богдан Гордасевич
30 листопада 2013 р.
м. Львів

Фотоальбомы, подарочные книги и путеводители по Украине.

http://www.youtube.com/watch?v=XmHIm6V2X3I

http://www.youtube.com/watch?v=XmHIm6V2X3I

Якщо нація хоче вижити, їй залишається один шлях - революційний!
Вони не дають нам жити - ми не дамо їм владарювати!
На правовий "бєспрєдєл" кримінально-олігархічної диктатури відповімо революційною диктатурою нації!
Нас більше і нам нічого втрачати!
Ця влада януковичів просто так не піде та не відійде сама.
Це вам не випускники різноманітних оксфордів та кембріджів, як у всьому цивілізованому світі.
Це жадібні відморозки жорстокої кримінального гурту ( совкової закалки) без освіти та совісті , які захопили все колишнє радянське майно в нашій країні.
І тепер жирують. А нам впарюють про "покращення" та необхідність підняття цін для нас на все, а евроінтеграція ще не на часі, !
І тепер жодні вибори вже не допоможуть нам їх позбутись, і нічого бандити від влади просто так не віддадуть.
Страх перед владою, якій вони з успіхом культивують - це їх безвідмовний інструмент автократії.
За короткий термін цей страх вже перетворюється в звичку. Спочатку люди просто бояться, а потім - звикають боятися.
У результаті: Тиран - зек на троні, слухняний і заляканий народ, опозиція знищена!
Чи не це - мрія режиму януковичів?
І саме страшне, що ще є "прихильники " цієї влади, які намагаються бандюків виправдовувати, чи то по своїй глупості, чи то за гроші. Бог ім суддя.
А нам всім потрібно розуміння небезпеки від влади бандитів-януковичів. Готуймося до тяжких часів.

Дуже "легко" нам совок незалежність "подарував"...А ми це не оцінили та не шанували.

Без крові вже не пройде... мали шанс в 90-му та не скористались. Волі без жерт не буває. Якщо зараз ми не спроможемось усунути нащадків "більшовиків" - бандюковичів та засудити і заборонити комуняк, то нас не стане !

 Архівні документи УСРР - УРСР - СРСР

 

                                Лист П.Іванова до О.Горького

                        [про жахи голодомору в Україні 1932–1933 рр.]

                                                                           (1933 р.)

Уважаемый Алексей Максимович!

Я умоляю вас, прежде всего, как бы вы ни отнеслись к сему письму, дочитать до конца и поверить тому, что здесь написано, есть голая, ничем не прикрытая правда.

Украина вымирает с голоду. По самым грубым подсчетам, не менее 1/3 населения уже вымерло, а всего это 12–13 миллионов человеческих жизней. Это трудно проверить – это и засекречено, и этих сведений полностью мне же никто не даст. Но если в ряде сел и районов моего поля зрения и в ряде областей, в которых живут мои родные и друзья и мне пишут, – забито до 75% деревенских хат, хозяева которых или вымерли или разбежались, чтобы умереть на дорогах и на мостовых городов, – то вы мне поверите, что это не прикраса, не паническая цифра напуганного обывателя, а голая, хотя и жуткая правда.

3-х летняя мировая война дала 10 миллионов жертв, а ведь там применялись самые усовершенствованные методы истребления людей – здесь же за пять-шесть месяцев бескровно такая же катастрофа! Мрут люди всех возрастов от грудного до старческого и в особенности мужчины цветущего возраста 20–40 лет и как мрут, с какой покорностью судьбе, опухшие от голода, еле волоча ноги, выгоняемые нуждою и колхозными бригадирами на работу, и каждый день с любой полевой делянки свозят в ямы мертвецов, погибших на работе. Те, что остались, питаясь бурьянами и макухой, тянут дальше лямку, дожидаясь свой очереди. Я не преувеличиваю, если скажу, что выживают только те, у кого есть корова. А таких очень немного! Алексей Максимович! Если бы вы только видели весь этот ужас! Если бы вы видели этих несчастных детей, или с опухшими лицами, или с оттянутыми ссохшейся кожей костями, точно мумии с мукой и голодным отчаянием в глазах… Они ежеминутно стучатся к вам в дверь, прося что-нибудь поесть. Если бы вы видели, как они выбирают зерна из последнего помета, вы бы, как и я, возненавидели, – но не коммунизм, не социализм, – а теперешних руководителей коммунизма. Число сирот – миллионы, число подкинутых – сотни тысяч. Голод заглушил материнское чувство, убил мораль! Где, когда, при каком режиме было что- нибудь подобное?!

На дорогах, в лесах лежат зловонные трупы – их даже некому убрать! Развилось снова людоедство. Дочь зарубливает мать и с мужем съедает ее, на улицах продают колбасу из человечьего мяса (мне об этом рассказывали коммунисты – деревенские работники). Исчезают дети. Всюду в городах открыты тысячи и тысячи детских домов, где в жутких условиях жизни и питания содержатся подобранные на улицах осиротелые и брошенные дети.

Украина вымирает с голоду. Украина вдребезги разорена. А помните А.Толстого «Ты знаешь край, где все обилием цветет». Если бы вы видели теперь этот край, это обилье! Каким потрясающим нищенством оно заменено! Нет сил, нет красок, нет слов, какими бы можно было себе это описать! О причинах этого кошмара я буду говорить позже. Сейчас у меня к вам просьба: Спасите нас! Спасите Украину! Спасите ни в чем не повинных людей! Ведь им за чужие промахи, чужие грехи, за чужие преступные ошибки приходится расплачиваться своей жизнью. Вы мировой пролетарский писатель, вы совесть людей и вы не имеете права сидеть сейчас в Москве и писать историю заводов или что-нибудь другое. Вы должны быть здесь, на фронте этого неслыханного бедствия!

Когда бывали стихийные недороды в царское время – все лучшие люди спешили на помощь голодающим. Короленко, светлой памяти писатель, рыцарь без упрека пером, деньгами и личным участием боролся за спасение погибающих от голода.

Вы должны быть здесь, с нами, вы должны изучить на месте, увидеть размеры этой всеукраинской катастрофы, чтобы помочь нам. Украина разорена. Если на селе осталось 10% на круг заморенных, худых, как щепки, лошадей, – это максимум. Есть села с населением 5–6 тысяч (правда, наполовину опустевшие), где имеется на все село 3 лошади. Корову тоже имеет 10-й двор, не больше. Свинья еще большая редкость на селе. Исчезла птица: курица, гусь, утка, индюк – это почти забытые персонажи украинской действительности. Совсем почти нет овец, коз! Почему? Нечем кормиться людям, нечего давать скоту. Почти нет собак, кошек – все это полупринудительно забрано госзаготовительными органами на пушнину. Да и что стеречь деревенскому псу? Разве человеческую смерть?

Если бы вы ночью прошли по улицам этих сел, где когда-то, по Толстому, люди «вздыбивали пыль веселою пляской», вы бы в ужас пришли от этой мертвой тишины. Не лают собаки, не ржут кони на рассвете, не поют петухи – эти деревенские части не вздвигают шумно коровы в сараях. Тишина, ужас! Везде ли, всюду ли так? Есть отдельные колхозы, где люди наиболее сносно живут, хоть не вымирают. Но сколько таких колхозов? Я старожил в нашем городе и знаю на память 30–40 сел в окружности. Разве о двух селах я могу сказать, что в них нет массового вымирания. Как питаются еще живые. 200–400 грамм жуткого черного, как земля, хлеба – суррогата и еще макуха 41 и борщи с бурьянами. Картофель, овощи, крупа – все это давно позабыто. Результаты для живых. Рождаемость понизилась в 4–5 раз, женщины, девушки по 1/2 – 1 году не имеют менструаций на почве недоедания, резко упала производительность труда – в 5–6 раз. Дети физически и умственно отстают в развитии, худосочны, бледны, колоссально развиваются эпидемии (степняк), которые довершают вымирание.

Колоссально развивается преступность. Урками наполнены города. Для того чтобы украсть козу, не стесняются зарезать двух девочек, которые пасли ее. Вам трудно на страницах этого письма все переживаемое нами описать. Не могли вы и увидеть этого, пролетев экспрессом из Одессы в Москву. Надо пожить здесь, чтобы увидеть и почувствовать весь этот кошмар. И не судите по Москве, Ленинграду, что там есть продукты. Это столицы, это показ иностранцам. Еще города у нас на Украине хоть как-нибудь живут – 200–400 грамм хлеба в день, фунт пшена в три месяца раз, да бутылка керосина. Все остальное в базаре, где стоимость рубля равна одной копейке, а средняя ставка рабочего и служащего 100–150 рублей (500 рублей – это только инженеры). Село же все отдало государству, и ему оставлено лишь право голодной смерти. И вот село вымирает. В городах вымерло менее устойчивого населения, около 10% и это еще хорошо.

И снова у Толстого: «В вишневых рощах тонут хутора». Нет больше хуторов, нет вишневых садов; все вырублено, высажено, объедено садовыми вредителями. Нужен уход. Но когда исчезла заинтересованность личная (ведь за 15 лет людей не переделаешь), исчезли фрукты. Их, этих важнейших носителей витаминов, – почти нет в огороде. Страна клубники – Украина, потреблявшая и вывозившаяся ее тысячами видов, осталась без клубники. Бесконечные реквизиции ее по твердым ценам и раскулачивание трудовых хозяйств – клубника любит уход над собой – раскулачили и клубнику, а она, может быть, спасла бы от вымирания тысячи жизни. И некому работать на полях, село опухшее и полувымершее не может выставить селян рассчитанных на нормальные условия планов. И теперь в спешном порядке мобилизуют горожан. Делают облавы в садах, в театрах, на улицах, наводя панику на людей и опустошая базары – единственное место, где еще что-нибудь можно купить. И всех гонят на поля. Не так это страшно. Но сколько истерической поспешности, злобы, грубости проявляется над и без того затурканными людьми! И вообще поражает всюду грубость в обращении. Авансом, заранее в любом учреждении говорят с вами, как с преступниками. То же, что и было в царские времена, всюду те же держиморды, только с советскими звездами на околышках.

В чем же причина этого кошмара?

Нас разорила первая пятилетка, и доканывает вторая. Конечно, пятилетка, как говорит т.Сталин, выполнена, а по отдельным предприятиям и перевыполнена. Но какой жуткой ценой куплено ее выполнение! Ведь если в течение пяти лет от нашего рта отрывали кусок за куском, вывозили хлеб, мясо, скот, масло, сало, рыбу, – за машины, то только кретину или глупцу не было ясно, что мы придем к голодной смерти. Но если кто-нибудь поднимал голос против и говорил, что такими тяжелыми жертвами нельзя получить построение фундамента социализма, его затаптывали, смешивали с грязью, уничтожали морально и физически. Каких только бессмысленных подчас эпитетов еще не наклеивали – уклонист, оппортунист, соглашатель, предатель, изменник и т.д. Так были ликвидированы Рыков, Томский, Бухарин, Зиновьев, Раковский и многие, многие другие честные коммунисты, которые обладали чувством перспективы и предвидения, к чему поведет эта измождающая гонка. Все было затерроризировано генералистами – сталинцами. А за ними тянулась партрельгия третьим рангом пониже. Все недурно снабжаемые лучшими колбасами, живя в кремлях и кремлишках (сколько их, этих кремлишек, разбросано по лицу СССР от Москвы до любого сельского колхоза). Умер, опух от голода хоть один ответственный партиец? Какое же право имели они от Сталина до последнего головы сельроты обрекать голодных на смерть, сами съедая то, что добыто мужицкими руками? Вот если бы наравне со всеми согражданами Сталин ел макуху, как генерал в осажденной крепости, а Калинин лебеду, и оба пухли с голоду, хотя это и никому не нужно, – тогда было бы хоть извинительно. История отпустила нам малые сроки, так волей-неволей приходится подтягивать брюхо. Но если от советских пайков многие партийцы жиреют, а их жены одеваются в шелка и спекулируют мануфактурой и предметами роскоши, если позиция «долой уравниловку» для единиц значит белый хлеб, сахар, масло, рыба, конфекты, шоколад, ветчину, а для других макуху-лебеду и голодную смерть, то мы имеем право спросить: «За что же мы кровь-то проливали?» И это столь обыденный вопрос нашего существования, что не получить на него ответ – значит потерять веру во все пятилетки, смысл и значение революции, коммунизма и многое-многое другое… В результате выполнения пятилетки из нашего оборота постепенно исчезли все пищевые продукты, т.е. в области сельского хозяйства мы провалились по всем швам. Ведь когда насильственно всех записывали в колхозы, сколько было кровавых бунтов против этого, и это было противозаконно. На бумаге писалось добровольно, а задание давалось выполнить и перевыполнить, и каждый сатрап и сатрапёнек на месте хотел обязательно перевыполнить план коллективизации. Такова была установка – пере выполнить, и за все это тебе чины, ордена, курорты и открытая дорожка ко всем кремлишкам СССР. Скажите: при отсутствии достаточного интеллектуального развития и задерживающих центров многие ли из попавших в сатрапы товарищей способны были удержаться от бессознательного вредительства, от отрыва от действительности, от головокружений искренних и шкурных, от мании величия. «Ведь мы большевики, и нет никакой крепости, которую бы мы ни взяли». Это определяло собой всю сумму дальнейшего поведения любого из них. «Дуй! Авось вывезу», «Нам Америка не указ». Это наше российское шапкозакидательство, помноженное на сознательное и бессознательное вредительство, и разорило и привело Украину к вымиранию. И все не верим, что у мужика только одна шкура. «Врет, притворяется, – наверняка есть другая шкура» – вот только снять первую. И не осталось этих дутых представлений о второй шкуре у мужика, о закопанном хлебе, о спрятанных богатствах, давали и дутые цифры экспортных возможностей, сообщали дутые сводки о своих успехах и достижениях, били в барабаны, погоняли себя и других, а мужик постепенно начал пухнуть, стал падать скот, сорняки на полях сместили рожь, пшеницу. Все не верили. Притворяется. Потом стали искать виновников. Конечно, это оказались кулаки! И одного не хотели понять, что новые непривычные формы хозяйничанья при полном отсутствии новых и хороших честных организаторов дела неминуемо должны были привести к временному упадку сельского хозяйства и уменьшению хлеба, а за ним птицы, скота и т.д. Но планы по раздутым предположениям плюс накинутые на мобилизацию внутренних ресурсов в 50 и 100% необходимо было выполнить.

Заявки сделаны, контакты за границей заключены, а платить-то нечем. Вот тогда-то и сняли последнюю (и первую тоже) шкуру с мужика и увидели, наконец, воочию, что второй шкуры у него нет, что не в мужике причина, что просто не так просчитали. Вместо того чтобы отступить так, как отступить умел Ленин, – сложили руки перед катастрофой. Насели на голодного: «Работай, голодный, до смерти», а с питанием подождем до урожая, а Украина вымирает. Или подлинному вредителю (есть он) и кулаку (а кулак в небольшом количестве есть) это не на руку?

Сказалось свойство русского духа разрушать больше, чем созидать, сначала все разрушить, а потом строить. Элементы анархизма, который вырос на русской почве. И вот в результате всюду прорехи, всюду узкие места. Как журавль из русской народной песни: то голову вытащим – глянь, хвост увяз, и то хвост вытащим – глянь, голова увязла. Большевистского упорства у нас хоть отбавляй. И надо было, чтобы вымерло 1/2 Украины, что, наконец, пришел грозный приказ: «отменить все встречные, – запретить под угрозой смертной кары». А ведь это несчастье, чаще всего, из карьерных шкурных соображений усердие, за которое проявивший инициативу и ограбивший людей, доведший их до голода и смерти сатрапишко получал ордена, местечки теплые и горячие в кремлях и кремлишках. И в результате вывоза и перевывоза последнего хлеба, на которые ни один колхозник, предвидя голодную смерть, не дал бы своего согласия добровольно, – Украина вымирает. А Литвинов на мировой экономической конференции на смех курам предлагает еще закупить на миллиард долларов машин для СССР. Как будто там не знают о нашем хозяйственном разорении. И как будто Литвинов не знает, что Украина вымирает от голода и нужно закупить хлеба для нее, иначе кто же будет дальше собирать хлеб, сеять. Уже сейчас должен быть поднят вопрос о колонизации Украины. Думает ли кто-нибудь об этом? Вероятно, нам нынче эту работу надо уже начать. И надо спасти еще не вымерших от голода, и надо первым дать первое зерно с поля. А Молотов уже заранее распоряжается: «Первый сноп государству». Что это? – глупость или предательство, как говорил когда-то Милюков в Государственной думе об Александре Романовой. Значит, не знает нарком 1/6 части земного шара, что творится у него под носом в плодороднейшей житнице СССР. Тогда какой же он нарком? И если знает, тогда какой же кары он заслуживает? И что это за агенты у Центрального правительства, если они скрывают размеры бедствия от него? Чушь, ерунда, бессмыслица, неслыханное преступление. История веков не знает ничего подобного. Выкачать все до последней порошинки, не оставить никаких запасов. Спланировать так головотяпски, не учтя неизбежных потерь на переход к новым формам землепользования, не учтя естественных потерь урожая вследствие засоренности полей…[нерозбірливо], унавоженности земли и неизбежного со стороны определенных групп населения вредительства, – это действительно проявление российского головотяпства, помноженного на непогрешимость и самомнение!

Пишу урывками – некогда. Что это за экономика, когда допустили гибель рыцаря зерновой индустрии, где один давал продукции один на двадцатерых. И кормил всех от себя до Сталина включительно! Дичь, позор! Да разве только это? Обеднили валюту до старых совзнаков, и, чтобы как-нибудь прокормиться, рабочий объявляет себя ударником, то есть сознательно (и, конечно, по нужде) отказывается от 8-часового рабочего дня и работает как раб в английских колониях, без срока, давая дрянную продукцию… Вот у нас тракторы по-ударному ремонтировали. Работали стуками, вывели их в поле и через два дня 75% вернули в мастерские обратно – все переломалось! А ударники валятся с ног от усталости и, разрушая свое здоровье, по ударным книжечкам раз в месяц получают 1/2 кило колбасы, да кило дрянных галет. Рабочую лошадь в старое время хозяин лучше берег. Я и все мы по тем же причинам берем по 2–3 службы и работаем по 16–18 часов, чтобы выработать 300–400 рублей – редко 500, т.е. по базарным ценам 3–5 рублей. А где же охрана труда? Разве это не есть фактическая принудительная отмена восьми-шестичасового дня? А нападали на заграницу и проливали слезы за то, что там пшеница, видите ли, подорожала на 1/4 пфеннига за последний месяц! И бедному рабочему нечего кушать! Лицемерие! Я хотел бы иметь пищевые возможности заграничного безработного!

Кругом ложь и лицемерие! Газеты неделями пишут об ударной Татарии, Горьковском крае (вашем, Алексей Максимович!), которые дружно закончили сев! Смешно! А об Украине, что вымирает с голода, не пишут ни слова! А ведь вся-то Татария с вашим имени краем – это мизинец плодородной Украины! И Петровский и Чубарь не лишились своих авторитетных и почетных мест в Харьковском Кремле. Почему они не в Допре? Где же правда?

В этом зло диктатуры. Убита критика, всюду вошел в обиход шаблон лозунгов, директив, тезисов. Так сказал Сталин, так решил ЦК, т.е. опять-таки Сталин же. И, храни Аллах, попробовать покритиковать, сказать против, – от тебя мокрого места не останется. И в подвалах Г.П.У. для тебя найдут теплый вшивый уголок до смерти. А Г.П.У.? А выкачка золота путем неслыханных насилий, содержания в подвалах на воде… Почти без хлеба на 2–3 месяца, а пытки бессонницы, – т.е. вас ставили к стенке и не давали спать по целым неделям, а люди падали замертво! Какой страны охранка смеет делать попытку нас перещеголять. Давай золото – иначе сгинешь тут. Но были действительно невинные, т.е. бессребреники, которых брали на арапа, авось даст, и держали в подвалах несколько месяцев. Простим мы когда-нибудь это насилие владыкам нашей жизни? Ведь сами сыты, а золото не всегда по счету и по квартирам прилипает! Да мало ли что еще можно сказать! Я возвращаюсь снова к прежней теме. Мы погибаем от чрезмерных большевистских аппетитов: заавоськались, захватили в рот кусок, второго не можем проглотить и давимся им. Мы подобны толстовскому мужику из его рассказа «Сколько человеку земли нужно». Все ему казалось мало – он бежал, захватывал все новые и новые баночки, пока не лопнул. Вот и мы лопаемся! И первый шов треснул на Украине. А что если война? Какой тыл будет представлять из себя Украина с ее наполовину вымершим, наполовину отечным от голода населением? Что думают об этом Сталин и Ворошилов? А если думают, то чем мыслят они, когда допустили раскулачивание доброй половины населения – самого трудоспособного, создавшего себе крепкое трудовое хозяйство! Вместо 2–3% подлинных кулаков – раскулачили, т.е. разорили, 50% населения – середняков, деревенских кустарей – кожевников, кузнецов, сапожников, бондарей и т. д. А ведь Ленин завещал не ссориться с мужиком. А они рассорились с ним навеки! Какой же тыл для нас и себя они подготовили? Ленин этого не допустил бы. Ленин любил и жалел людей! А теперешние отгородились от жизни, от людей, от голой правды: в полутьме все дела решают, в тиши наркомов, в экономике: двадцатки, тридцатки, т.е. продукты для избранных 20-ти – 30-ти, в частной жизни – колючая проволока от беспартийных масс. И вот Украина вымирает. А именами «героев» продолжают называть фабрики и заводы. И есть немало «героев», которые объясняют голод на Украине «законом исторической необходимости». Другие говорят: «Кто нам нужен, тот и важней», «Не хотели работать в колхозах, так вымирайте». А признаться в том, что содрали три шкуры с медведя и он умирает – этого нет. Ибо тогда надо судить многих «высоких недосягаемых». Так пострадает престиж власти! Как в доброе старое время. И дождались катастрофы. И это началось давно, еще тогда, когда насильно тащили коров в обобществленное стадо под открытым небом, и они гибли там тысячами, и иначе быть не могло. Корова, овца, свинья, лошадь – любят уход, тепло, свой угол (буржуйские привычки). В угоду % – необходимо было властям ввести и перевыполнить процент обобществления. У разумных людей надо было сначала построить скоторни, а потом гнать туда скот, – а у нас сделали наоборот и вот так потеряли на Украине 90% скота! Ах, Горький, как горько переживать все это, видеть и не иметь возможности помочь, исправить!

То, что думаю и пишу я, – думают миллионы людей: рабочих, крестьян, специалистов, в городе и на селе, так думают и многие коммунисты, когда вы говорите с ними с глазу на глаз. В толпе же, на людях, на собраниях шкурные инстинкты, при отсутствии достаточно развитого чувства перспективы, берут верх, и они говорят и голосуют за «генеральную линию», что бы она ни предлагала – они всегда одобряют. Вчера отбирали расчетливо скот в колхозные стада – они с пеной у рта доказывали, что это именно то, что нужно, и благодарили вождя, что он открыл им глаза на это, – через несколько месяцев, когда скот стал дохнуть в угрожающей прогрессии, ЦК забил отбой – назад! Зачем мы поотбирали у колхозников скот и лишили их молока?!

Вернуть, да еще создать фаты 60 для покупки коров всем колхозникам, – хотя знали, что покупать не за что и негде. И те же комитеты в один голос стали распинаться за это новое решение (мудрое!) – в этом-де спасение революции! Но коров во многих случаях все равно не возвратили: передохли, задоили… Нет людей! Для такого размаха – переустройства нужны миллионы образованных, развитых и честных людей. А их есть тысячи. Поэтому везде и всюду на ответственных постах сидят либо простачки, либо еще хуже – сидят и вредители. И дело гибнет, расползается. Такова … всякой диктатуры – нет массовости в работе, и верхушки 1–10 человек, которые, вооружившись карандашом в тиши кабинетов, начитавшись и не переварив как следует НЭП, не увязав их с подлинной жизнью, перестраивают страну в решительно короткие сроки! А кто пикнет против: «Что? Не согласен? Значит, ты против революции? Против пролетариата? Взять его!» Разве это не правда?

Мы создали, построили многое огромное, вложили в это дело море нашего пота и крови. Надо передохнуть людям! Надо подкормить людей! Надо, чтобы люди свободно вздохнули!

Приезжайте – пройдите по нашим вымершим селам, и вы найдете ответ, что нужно делать. К моему же скромному голосу, как писку комаров, – кто прислушается? Я был бы счастлив и счастлив, что долг моей совести я выполнил, если бы на страницах «Известия» или вашего журнала «Наши достижения» вы мне ответили. Ведь это не мне одному – нас так думающих миллионы. Или вызовите меня к себе, и я вам расскажу еще многое и многое.

Иванов П. И., Украина.

(По поручению тт. и от себя лично).

P.S. Надеюсь, что за это письмо я не попаду в подвалы ГПУ

http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/1933.Ivanov.php

Мужика у рожевому

І все-таки, надія вмирає останньою. 

Ні, я не нестримний оптиміст. Я просто продовжую сподіватися. Запитаєте, чи є для цього хоч найменший привід після всіх аж ніяк не євроінтеграційних подій останніх тижнів? Спробуймо його відшукати.

Що вселило в багатьох відчуття "пропало все" напередодніВільнюса? По-перше, дві несподівані й покриті таємницею зустрічі В.Януковича з 
В.Путіним, після яких різко змінилася риторика "розмовляючих голів" Партії регіонів — з ура-євроінтеграційної на євроскептичну ("ми — за євроінтеграцію, але не за будь-яку ціну"). По-друге, широко розтиражована ЗМІ (явно за сигналом з Банкової) "глибока стурбованість" промисловців і підприємців Сходу України проблемами співробітництва з Росією, що спричинили багатомільярдні втрати, а потім заява прем'єра Азарова про те, що головним на сьогодні для української влади стало "російське питання". І, по-третє, стійке небажання Януковича і, як наслідок, фракції Регіонів вирішувати "питання Тимошенко" навіть перед абсолютно реальною загрозою зриву Вільнюса. 

У цілому, приводів для глибокого песимізму та припущення, що Янукович уже не хоче й не збирається підписувати Угоду з Євросоюзом, вистачає.

Але, як свідчать наші київські й московські джерела, насправді на сьогодні Янукович і Путін не домовилися. За інформацією DT.UA з Білокам'яної, усе, що Янукович хотів для країни і для себе особисто, у тому числі й заходження Сім'ї в деякі суперприбуткові, але не доступні їй сьогодні, схеми; непідтримку Москвою альтернативного кандидата на президентських виборах і активну підтримку в одержанні міжнародної легітимації після перемоги (за будь-яку ціну) в 2015 р., Путін йому пообіцяв. Але все це спокусливе багатство Віктор Федорович розраховував одержати за відмову від підписання Угоди про асоціацію, за "паузу" у відносинах з ЄС. Однак Володимир Володимирович, як стверджують наші джерела, поставив жорстку умову: тільки "полный останов", тільки Митний союз — причому не на словах і в обіцянках, а за повною процедурою входження, причому до виборів 2015 р. Київські ж високопоставлені конфіденти свідчать: васальний договір з Москвою Янукович підписувати категорично не бажає, і Митний союз як варіант поки що не розглядає. Якщо ця інформація відповідає дійсності, країна все ще має шанс. 

Тепер про тяготи й негаразди нашого промислового Сходу. 

Зауважимо, що після всіх гучних та емоційних звернень до президента директорів підприємств, лідерів профспілок, просто підприємців і особисто пана Ландика В.Янукович не оголосив про зміну геополітичного курсу заради порятунку частини промислового сектора (М.Азаров, схоже, знову чогось не вловив і побіг поперед паровоза, заявивши про екстрений розворот української влади до "нормалізації відносин із Росією"). На стурбованість промисловців і підприємців президент відповів виразним дорученням уряду, що містить перелік антикризових заходів. 

Крім того, як правило, суперобережний міністр закордонних справ Л.Кожара, який ніколи б не посмів сказати щось щодо настільки чутливого питання без відмашки зверху, заявив у четвер, що він — проти перенесення підписання Угоди на рік, як це запропонували промисловці на зустрічі з президентом. Міністр також повідомив, що МЗС починає інформаційну роботу з вітчизняними товаровиробниками про можливості й виклики зони вільної торгівлі з ЄС після підписання Угоди про асоціацію. 

Втішно, звичайно, що в Києві, як і раніше, говорять про підписання. Та тільки кортить запитати: а чому лише зараз, за два тижні до Вільнюса, промисловців і підприємців починають про щось інформувати? Чому пана Ландика ще півтора року тому, після парафування Угоди, не повідомили про необхідність "підготуватися й закупити обладнання", щоб він сьогодні не просив перенести підписання на рік? Чому не дали команди перелаштовуватися й реформуватися під європейські стандарти всім іншим? Чому не прорахували можливі втрати від дій Росії й заздалегідь не підготували захисних заходів? Тому що у владі катастрофічно не вистачає професіоналів? Чи тому, що влада не вірила, що Москва піде в наступ? Але ще наприкінці лютого — початку березня (!) ми писали, що, за даними джерел DT.UA (немає сумнівів, що ці джерела доповідали й на Банкову), Кремль перед різними російськими відомствами поставив чітке завдання — за будь-яку ціну не допустити підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС, причому ніколи. Сподівалися сторгуватися з Кремлем? Не виходить. Тепер ось почали новий торг із ЄС. 

Ще зовсім недавно спікери Партії регіонів навперебій перераховували перед камерами за командою зверху переваги евроінтеграційного шляху, а сьогодні, вже за іншою командою, також навперебій розповідають про його тернистості. Якщо кілька тижнів тому Єфремов роз'яснював бізнесу колосальні можливості зони вільної торгівлі з ЄС (добалакавшись у євроінтеграційному екстазі навіть до обіцянки виходу України "автоматом" на американський ринок після створення ЗВТ Євросоюзу зі Штатами), то сьогодні йому вже не потрібна Угода "за будь-яку ціну". А його колега по партії В.Олійник прямо заявляє про необхідність "пошуку шляхів компенсації втрат України від відкриття ринку для товарів ЄС і відможливих заходів з боку Росії". Президент же в Запоріжжі в четвер оперував цифрами: збитки України від російських заходів — 15 млрд дол. (хоча Глазьєв починав з п'яти, а Іванов зупинився на дванадцяти), на модернізацію української промисловості під технічні стандарти ЄС буде потрібно від 100 до 
500 млрд дол. Євросоюзу є над чим задуматися? Виконавши значну частину вимог ЄС для підписання Угоди та давши зрозуміти, де межа компромісу щодо решти, офіційний Київ почав висувати свої умови? 

Що ж до критеріїв ЄС, які залишилися невиконаними, а конкретно: ухвалення трьох документів — стосовно вирішення "питання Тимошенко, а також законів про прокуратуру та про внесення змін до закону про вибори народних депутатів, то місія Кокса—Квасневського знову залишила нашій країні шанс. Змучені, але повні рішучості втягти все-таки Україну в асоціацію, місіонери Європарламенту переконали конференцію президентів ЄП продовжити їхній мандат до початку Вільнюського саміту. Уже очевидно, що й у понеділок, 18 листопада, Рада міністрів закордонних справ ЄС не ухвалюватиме остаточного рішення про підписання Угоди з Україною і, як раніше припускало DT.UA, перенесе його на останні дні або навіть години перед самітом. І в ЄС, і в США усе ще сподіваються, що наступний тиждень в Україні буде "історичним, а не політичним". А.Квасневський оцінює шанси позитивного розвитку ситуації — 50 на 50. Хочеться вірити, що хоча б два закони — про вибори та про прокуратуру — парламент ухвалить без зволікань, як сподівається ЄС. І провладна фракція, і опозиція обіцяли проголосувати за них (причому, нагадаємо, опозиція, яка запропонувала до законопроекту про прокуратуру 450 поправок, а про вибори — понад 350, у своєму зверненні до Ради ЄС із проханням про перенесення рішення стосовно Угоди, заявила про готовність "піти на будь-які компроміси", що дозволять її підписати). 

"Питання Тимошенко" залишається головним каменем спотикання. Президент чітко дав зрозуміти, що ні милувати, ні звільняти колишнього прем'єра він не збирається — "ніяких ексклюзивних підходів". Але з Запоріжжя вказав шлях вирішення: народні депутати мають знайти консенсус і об'єднати всі п'ять відповідних законопроектів. "Якщо такий консенсус буде знайдено, буде виписана відповідна процедура, і якщо це не буде технологією уникнення кримінальної відповідальності, я думаю, цей закон буде прийнятий, і він буде стосуватися не тільки Тимошенко". Якщо такий закон буде ухвалено, то він його підпише, у черговий раз пообіцяв В.Янукович. 

Чи влаштує "такий закон" Європу? Схоже, Європу влаштує вже будь-який закон, який дозволяє Тимошенко виїхати на лікування. Примітно, що в останньому звіті Кокса—Квасневського немає вимоги випустити "качанівську ув'язнену" до саміту у Вільнюсі. Йдеться лише про необхідність ухвалити три "євроінтеграційні" закони, включаючи "тимошенківський". У тому ж дусі був і коментар представника єврокомісара Фюле П.Стано. Причому, якщо закони про вибори і прокуратуру, за його словами, мають бути ухвалені "невідкладно", "без зволікання, тому що часу для досягнення результатів залишилося мало", то стосовно питання Ю.Тимошенко має бути "рішуче просування". 

Євросоюз, зі свого боку, уже пройшов величезний шлях до компромісу. "Ще півроку тому нікому в Євросоюзі й у страшному сні не привиділося б, що ми знизимо свої вимоги до "просто відпустіть Тимошенко на лікування", — дивуються самі європейські дипломати. Але межі для поступок уже досягнуто. Європейці й раніше не могли собі уявити, як 28 лідерів найбільшого об'єднання планети перед десятками телекамер підписуватимуть Угоду про асоціацію з Януковичем, якщо Тимошенко в цей момент усе ще перебуватиме в ув'язненні. Вони із жахом уявили сюжети на українських телеканалах, у яких торжествуючий Янукович демонструє, як він "нагнув" Європу, змусивши її підписати Угоду на своїх умовах. 

Однак події останніх тижнів — таємні зустрічі Януковича з Путіним; зухвала поведінка регіоналів у спілкуванні з Коксом і Квасневським, людьми, від яких багато в чому залежить доля Угоди; зрештою, історія зі "щемленням" захисника Тимошенко Власенка, — усе це в європейців взагалі викликало шок, а потім не на жарт розлютило. "Що він собі дозволяє? За кого він себе має? — чули ми не раз останніми днями від наших європейських співрозмовників. — Як найбідніша після Молдови й далеко не найдемократичніша країна Європи може диктувати свої умови найбільшому й багатому Союзу, побудованому на демократичних цінностях, та ще намагатися при цьому принизити його провідні країни, зокрема Німеччину, висуваючи абсолютно неприйнятні вимоги?". 

І річ — не тільки й не стільки в побоюваннях Європи та її лідерів втратити обличчя. Річ — у принципах, через які вони не можуть переступити. Європейці не хочуть створювати небезпечний і шкідливий для всіх країн Східного партнерства й усього регіону прецедент і дозволяти порушувати їхні фундаментальні цінності, йдучи на повідку в авторитарного режиму. "Це буде дуже поганий знак", — кажуть вони. Для європейців дуже принципово припинити практику, коли після виборів нова влада починає з політичних міркувань саджати за ґрати представників попередньої. Якщо вони пробачать це Україні, що потім робитимуть, наприклад, із Грузією? І ще в Євросоюзі переймаються запитанням: якщо українська влада заради укладання історичної Угоди не хоче піти на такий "дріб'язок", як відпустити політичного опонента на лікування в іншу країну, то де впевненість, що після підписання такого складного й глобального документа ця влада виконуватиме його положення? 

Напевно, вони міркують правильно. Ось тільки з "дріб'язком" не мають рації. І це одна з двох головних помилок Євросоюзу. Сьогодні навіть у Європі вже для багатьох очевидно, що "волю для Тимошенко" не можна було робити ключовою умовою підписання найважливішої Угоди. Янукович загнав себе і країну в темний кут, посадивши Тимошенко, Євросоюз опинився в глухому тупику, призначивши ціною Асоціації волю Тимошенко. 

Поза будь-якими сумнівами, ЄС і його лідери мали вимагати від України ліквідації вибіркового правосуддя й боротися за звільнення екс-прем'єрки, позбавленої правосуддя чесного і справедливого. Але не робити його умовою підписання. Європа недооцінила, не врахувала "фактора Януковича", точніше, його ненависті до Тимошенко й страху перед нею. Чи могла вона це зробити? Велике запитання. 

Розповідають, що якось після чергового злету надій і чергового розчарування в Києві, А.Квасневський у вузькому європейському колі з гіркотою зізнався: "Навіть я, котрий так давно й тісно спілкується з українцями, уже не розумію українських політиків". Європейці розмовляють із насельниками печерських пагорбів різними мовами. Це люди — навіть не з різних світів, а з різних планет. "Ми абсолютно incompatible!", — у розпачі зізнався один європейський дипломат. Ще б пак! Одні говорять про "принципи й цінності" і звикли вірити даному слову. Тим паче якщо воно дається на президентському рівні. Інші ж довіряють і виконують тільки "понятійки". Кокс і Квасневський з Януковичем "понятійку" на першій зустрічі не підписали? Не підписали. Вони ж не розбираються в "поняттях". От і їдуть в Україну 27-й раз… 

Хто може вивести нас усіх з глухого кута? На своїх надії мало. Залишається вірити в колективний розум Євросоюзу. Так, знаю, багатьом його лідерам неприємне товариство Януковича, для багатьох, напевно, навіть образливо ставити поруч із ним свій підпис під найважливішим документом. Але якщо думати стратегічно, якщо зазирнути в майбутнє, хто програє і хто виграє, якщо Угоду не буде підписано? 

Чи буде від цього краще Тимошенко? Чи залишиться в неї хоч якась надія вийти на волю, і чи зможе ЄС вплинути на те, щоб це сталося в недалекому майбутньому? Чи зможе ЄС узагалі хоч на щось і на когось вплинути в Україні, якщо не прив'яже її до себе асоціацією? Адже за останні вісім-дев'ять місяців він міг переконатися, що його "м'яка сила" все-таки діє, що навіть перспектива асоціації (не членства!) сподвигла Україну до змін у бік демократизації. Чи розумно, чи мудро карати країну з хиткою демократією, відмовляючи їй у потужному інструменті для прогресивних реформ? Чи уявляють у Брюсселі та інших столицях розмах реакції, відкоту від демократії й свавілля на майбутніх президентських виборах? 

У 2004-му, коли в ЄС приймали 10 нових держав, говорили про "відновлення історичної справедливості", про "повернення європейських народів додому". Але хіба справедливо — залишити за європейським бортом 46-мільйонну націю? Адже за останнім опитуванням Gfk Ukraine, навіть серед виборців Партії регіонів 47% — за асоціацію. Чи можуть у Євросоюзі оцінити масштаб фрустрації й песимізму, які відчує проєвропейська частина України? 

Чи думають у ЄС про наслідки провалу Східного партнерства, особливо після провалу на Півдні й гірких плодів "арабської весни"? Чи усвідомлюють ступінь майбутнього торжества Кремля та геополітичні наслідки непідписання Угоди з Україною? 

І ось тепер — про другу головну помилку Євросоюзу, який уперто заплющує очі на геополітику та недооцінює російський фактор. Чудово пам'ятаю, як у 2008 р., після відмови Україні в Плані дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) і російсько-грузинської війни, багато європейців, особливо німці, настійно рекомендували нам: та облиште ви на якийсь час це НАТО, все одно у вас немає підтримки населення, сконцентруйтеся на зближенні з ЄС — і можливостей тут набагато більше, і Росія проти цього нічого не має. Заперечень, що вона "нічого не має", бо поки що не вірить у реальність української євроінтеграції, тоді ніхто чути не хотів. 

Сьогодні серйозні арсенали Росії, що використовуються для екстреного гальмування нашої євроінтеграції, побачили всі, Україна ж відчуває їхню потужність на собі. Чи вистоїмо? Без підтримки Заходу — навряд. Але чим допоміг нам Євросоюз після початку російської атаки, крім різкої резолюції Європарламенту? Невже тільки Квасневський по цей бік океану розуміє, що "йдеться про геополітичну битву, в якій вирішується майбутнє всієї Європи, України, ЄС і Росії"? 

"Список Єлісєєва" — це не відповідь на "Список Фюле", це прохання допомоги і підтримки. "Євросоюзу необхідно повністю усвідомити свою частину глобальної відповідальності. ЄС повинен вийти за рамки декларативної солідарності з Україною, яка тільки провокує подальший зовнішній тиск третьої сторони і її готовність покарати Україну за погану поведінку", — написав український посол у своєму листі в Financial Times. Пропонований ним список видів підтримки з боку ЄС цілком адекватний: сприяння поновленню співпраці Україна—МВФ; надання фінансової допомоги; вихід на європейські ринки української продукції, що відповідає нормам ЄС; спрямування допомоги Євросоюзу на потреби виконання дальших реформ відповідно до Угоди про асоціацію; залучення фінансових ресурсів для модернізації української ГТС і запобігання реалізації політично мотивованого проекту "Південний потік"; форсування вирішення проблеми застарілих антидемпінгових заходів проти українського експорту, яка не зрушила з місця з кінця XX ст. 

Це не українські забаганки, це заходи, конче потрібні для виживання нашої країни. Про те, що Україна гостро потребує допомоги Євросоюзу і США, на Заході уже говорять багато. У тій-таки статті у FT, на яку відреагував К.Єлісєєв, цитується британський експерт Д.Шерр: "ЄС і МВФ мають бути готові надати допомогу Україні, щоб та змогла подолати наслідки відплати Росії". А Washington Post у редакційній статті 13 листопада написав: "Захід повинен врятувати українську економіку. Але спочатку Янукович і його партія мають прийняти правильне рішення". 

А ми, громадяни України, мусимо чітко дати зрозуміти, яким воно має бути. У Кишиневі на центральній площі 3 листопада зібралося понад 100 тис. людей. І хай лихословлять, що це влада (!) вивела людей на вулицю на підтримку євроінтеграції, зате картинка на телеканалах Європи вражала. У Брюсселі та столицях це відзначили. Ми засиділися на кухнях та в соцмережах. Настав час виходити. Не заради телекартинки. Не заради Тимошенко і, тим більше, Кличка, Яценюка etc. І навіть не заради себе. Без пафосу — заради дітей. 24 листопада я візьму свого 14-річного сина й о 12.00 піду до пам'ятника Шевченку. Все, чим можу... 

                Тетяна Силіна "Дзеркало тижня"                                                                               15 листопада 2013 року

На Україну і українців чекають санкції Заходу і черговий кидок Москви.