за зорею зоря
за горою гора
неописаний світ
дивні натяки раю
а слова не ідуть
а словам не пора
ніби щось у душі
їх надійно тримає
може то хараман
може розуму гра
може просто душа
не вернулась до тями
за зорею зоря
за горою гора
а над горами ніч
гомонить солов’ями
І там, де тихо падає роса,
І там, де танці водять заметілі,
Чомусь я й досі вірю в чудеса
Світанків із відтінком кошенілі.
У чисте сяйво місячного бра,
У натяки далекого Едему,
Я вірю навіть у буття добра,
Хоча його знайти тепер проблема.
Напевне так судилось у житті –
Чекати те, на чого прав немає,
І падали хвилини в самоті,
І навіть «Ні» мені здавались раєм.
Хай слово – ляпас, але ж я – живий,
Не скам’яніла степова богиня!
Та знову вік, мовчазний та чужий,
І світ, немов нездолана пустиня.
Не вір тому, хто каже: вірш
Складати – невелика праця.
Це наче сісти небораці
Та стиха каву пить – не гірш.
Не вір отим, котрі плетуть
Із слів мережива холодні:
Слова ті,
Наче пси голодні – кістки,
Свою шукають суть,
Та не знайдуть
Ні крихти в плетиві отім.
Коли вогонь породить слово,
То непотрібная полова
Без залишку згоряє в нім.
Послухай водоспад гірський,
Що голос свій несе долині,
Пекучій лиш повір сльозині,
Як вірить день зорі ясній.
Вдивись – і не побачиш слів:
Роса на білий лист злетіла,
І очі смутком оповила.
Незрозуміліше із див –
Вже вогник той, що ледве тлів,
Доріс багаття! Не комиш
Палає в нім –
В нім ти гориш,
І кров гаряча б’є в обличчя,
А серце вже за хмари кличе…
Що те було?
Те просто вірш.
Як стиха каву пить – не гірш…
Як добре там, де спокій небо має,
Де ліс старий біжить до видноколу,
Де хмарами світанок вишиває
Червоно-синій краєчок подолу,
Де сказані слова немов причастя,
Роки не помічаєш та години,
Де вітер завжди теплий і для щастя
Однісінької вистача людини.
(малюнок Ніно Чакветадзе)
Мій тихий світ
Без зайвих запитань,
Сполоханих надій,
Примарних шансів,
Мов музика із кроків
Та бажань,
З краплиною незвичних
Дисонансів,
Наповнений словами
До країв,
Із присмаком якогось
Покарання,
Прозорістю весняних
Ручаїв
Чомусь воліє зватися
Коханням.
Слів на описи не трачу, словом не передаси
Їх земної, безсловесної, дивовижної краси.
Ними кожен свою радість, власне щастя назива,
Квіти часто нам говорять втричі більше, ніж слова.
Скільки ми їм довіряли мрій, недоспаних ночей!
Але є ще кращі квіти, невидимі для очей. 
Не цвітуть вони на клумбах і на тихих озерцях,
А цвітуть вони у грудях, у людських цвітуть серцях.
В щирім серці, в чесних грудях — вірю, знаю! — квіти є!
Щастя їх коріння поїть, радість барв їм додає.
В них красується, ясніє мрій дитинна чистота,
Золотими пелюстками в них кохання розцвіта.
Щоб вони не помарніли в душах чистих і ясних,
Завжди ніжністю й любов’ю поливайте, люди, їх.
(ВасильСимоненко)
Одиноко і прісно.
В музи – повно боргів.
Небо хмарами висне,
Серце – хоче снігів.
Пам’ять мрякою вкрита,
Що за ній – все одно,
І четвер дощовитий
Бубонить у вікно.
