Навіть після студентських вечірок, де пили «Гримучу Шипучку» змішуючи горілку, шампанське і ще щось, що створювало над відром важку і щільна хмарину, у Михайла не боліла голова так, як цього ранку. Пробудження було таким як в останню мить виринув із засмоктуючої болотяної драговини.

Клацаючи зубами, він відгризав повітря з кімнатного простору, що давив на грудну клітину, на живіт. Опустив ноги на підлогу, зі старим пошкрябаним лінолеумом, добрів до вікна. Відчинив. Свіже повітря принесло полегшення. Дихати стало вільніше, у думок з’явилась стрункість, в сечовому виникла потреба.

Після міських кахельних вбиральнь, в зручності на дворі, хлопець міг ходити тільки з закритими очами. Вийшов з туалету, вранішнє сонце вдарило по сітчатці, засліпило.

Пригадав як сів в тіні, увімкнув дурнуватий кліп на Іруськіному телефоні. Спалах і все уривається, аж до сьогоднішнього ранку.

Дістав з кишень обидва телефони. Свій розряджений. На Іруськіном кілька десятків пропущених, серед яких мама, тато, незнайомі Михайлу контакти, просто номера. Режим без звуку та вібрації. Треба якнайшвидше повернути.

Щойно вискочивши зі свого двору Михайло запідозрив щось неладне. Біля двору Іруськи стояли майже всі мешканці Степової вулиці. Він підійшов і став за спинами людей прислухаючись:

– На смерть, майже відірвали голову.

– Яка силища.

– Без тієї відьми не обійшлось.

– Толку з дільничного? Треба з району.

– Яка молода. Щойно закінчила школу.

– Як же тепер батьки.

Почуте складалось у погану картину. А найгірше те, що в кишені її телефон. Якщо дівчина загинула, якщо хтось дізнається, де її телефон, то біди не уникнути. Треба негайно позбутись.

За такими думками Михайло не почув, як ззаду його взяли за плече. Сіпнувся. То була тітка Ганна. Сам він не дуже вірив, що вона відьма, але зайвий раз намагався не потрапляти їй на очі.

– Телефон – сказала Ганна – Телефон Ірини у тебе?

– Шо? – зніяковів Михайло – Який телефон?

– Не бреши – Ганна понизила голос – Не треба.

– Чого ви до мене причепились? – позадкував Михайло.

– Тихо ти. Не тут. Прийдеш сьогодні до мене – Ганна стверджувально закивала головою, дивлячись на хлопця крізь брови.

Михайло не стримався і побіг.

Отямився тільки, коли скінчились будинки. Думав, аби втекти, і не помітив, що його дім в іншій стороні. Ну так і краще. Тут в степу можна зарити цей злощасний телефон, ніхто ніколи його не знайде.

І він побіг вглиб степу. Біг поки вистачало сил.

Зупинився, сперся на коліна, впав в траву. Глянув в бік вулиці. Хатинки були ледь помітні. Нормально відбіг, отже можна копати ямку. Але чим, руками? Йолоп!

Дістав, телефон покрутив. Може просто закинути якнайдалі? Витерти відбитки пальців та й потому. Натягнув рукава светра на долоні, став терти з одного боку з іншого, ребра. Випадково увімкнув натиснувши кнопку. На нього вперіщивши погляд фарбованих очей дивився вчорашній фронт–мен. Починався новий кліп.

Співак зник з екрана, а з’явився кривий на одне плече довгорукий чолов’яга, з беззубим ротом та сивувато-рудою бородою. Він тягнув за ступню молоду дівчину в білизні по землі. Білі труси почорніли від бруду, майка задерлась оголив ліві груди. Музика була повільною, та ритм поступово пришвидшувався. І коли горбань скидав дівчину в яму, в якій вже сиділи кілька таких же напівроздягнених дівчат, музика лунала швидше, засверлюючись через барабанні перетинки в мозок  суцільний писком. Коли голова здавалось ось–ось вибухне від напруги все раптом змовкло. Підборіддя Михайла впало на груди, з вуха зацебеніла кров.