В США є місто під назвою "Жоппатаун". Знаходиться по дорозі з Філаделфії до Балтимору.

Вимагаємо повернути славну назву Жоппатаун (Жоппаград) до ерефії!

Пам’ятаєте пташку з мультика “Льодовиковий період”? Так ось, нове дослідження припускає, що додо, вимерлий птах, чиє ім’я увійшло в популярну культуру як символ дурості, насправді була досить розумною.

  

Загальний розмір мозку дронта стосовно розміру його тіла був на одному рівні з його найближчими живими родичами: голубами — птахами, чия здатність до дресирування передбачає помірний рівень інтелекту.

“Він не вражаюче великий або не вражаюче маленький – це саме той розмір, який ви могли б зіставити до розміру його тіла”, – сказала провідний автор дослідження Юджінія Голд з Університету Стоуні-Брук у Нью-Йорку.

Коли тебе клюнуло щось в маківку і ти почав писати тексти, то в голові роються думки. Зазвичай якась недолугість. Але інколи проскакують і нормальні, вартісні речі. Вони, оці вартісні, скоріше спалахують кометою і якимось дотичним до свідомості маршрутом зникають. А ти думаєш, нічого, пам’ять гарна – запам’ятаю.

І звісно забуваєш. Або саму думку, або навіть факт її виникнення. Тому треба записувати. Все що промайнуло. Нехай краще сотня непотрібних комет згорить у стратосфері свідомості, захаращивши папір, але одна єдина, яка доставить зернятко красивої ідеї у відповідний грунт компенсує зусилля на розбирає того сміття.

Тож треба завести блокнот і завжди тримати його при собі. Здавалось би що простіше. Маленький такий, приємний на дотик завжди готовий ввібрати будь-яку твою маячню слухач.

Звісно нічого складного. Крім хіба того моменту, що йому завжди потрібна подружка. Ручка. Звичайна кулькова ручка. І от тут вже все не так комфортно. Якщо взяти звичайну ручку, то вона як спис в твоїй кишені завжди на поготові встромитись в тебе від найменшого руху. Ніяки ковпачки не врятують. Якщо взяти маленьку, не таку травмонебезпечну, то коли починаєш писати вона губиться десь в долоні, коряві літери формують невдалі слова, потворні речення. Які до того ж потім ще й не розшифруєш.

Рішення прийшло само собою. Телефон. Він і так і так завжди зі мною, і на дотик приємний, і не гострий. Більш того, там є функція перетворення живого мовлення в слова. Просто увімкнув пристрій, пробубонів щось, а ввечері, спокійно почитав.

От наприклад вчора, прийшла думка, що коли пишеш в тексті слово «там», то ти цим самим переносиш читача «сюди». Читач відчуває себе поруч з героєм в потрібній автору локації. Наприклад: «а там на півночі зараз холодно». Стає зрозуміло, що персонаж зараз там «де тепло».

Це все мені прийшло в голову в машині таксі. І останні слова пролунали вже після запитання водія куди, власне я їду.

- Вибачте – зніяковів шофер – та в мене немає закордонного паспорту. Але якщо погодитесь зачекати тиждень, чи навіть кілька днів, то я зроблю…

Але я його вже не чую. Думки вже нанизуються на стовбур сюжету. Отже мій персонаж, де тепло, а там холодно. Щось в цьому є. Пригадується постапокаліптичний фільм, де люди їдуть в потягу – єдиному місці на землі, де ще зберігається тепло. Навкруги люті морози. Одному чоловіку виставляють руку у відчинене кругле віконце. Холодний потік робить свою справу – рука замерзає, стає кришталевою і розпадається на осколки. Кришталева рука – добрий образ, треба записати

- Що? – водій відмахується – ні, це в мене сезонне. Кожну весну руки шелушаться. Це не екзема і не псоріазм. Просто через брак вітамінів, шкіра злазить з долонь щовесни. Як у зміюки якоїсь, ніякі крема не допомагають.

О! Тема. Люди, які через певний проміжок часу змінюють свою шкіру. Скажімо раз у п'ять років. Залізають в печеру, там з них злазить стара шкіра, а виростає нова. При чому настільки кардинально, що впізнати людину неможливо. Змінюється обличчя, волосяний покрив, навіть відбитки пальців. Разом зі шкірою зникає й пам'ять. Але залишаються почуття. Кохання. І от люди знають, що десь у світі існує її чи його половинка, але не знає ні як виглядає, ні де шукати. Так стоп. Щось же має залишитись, інакше безвихідь. Безвихідь, як і сумний фінал, читачу не до вподоби. Очі! Евріка. Очі залишаються такими ж.

- Очі, от де криється людська сутність.

Чи то я голосно надиктував, чи у водія добрий слух.

- Це не те що ви подумали. Просто вчора ніяк не міг заснути. Подивився новини на ніч. Там таке жахіття. Куди котиться цей світ?

Світ що котиться. В цьому щось є. В уяві вже планета, яка рухається не по орбіті, а по такій собі смужці, що звивається. І плане рухається вверх – вниз. Вверх – життя у мешканців щасливе і радісне, вниз – жахіття і безнадія. Треба вирішити зі смужкою, чи вона буде замкненою, тобто планета буде безкінечно відтворювати свої цикли. Чи все ж прямою, і в кінці неочікувано обриватись? Планета рухалась верх-вниз, і як кажуть їхали-їхали і …

- Приїхали – каже водій, а я дивлюсь у вікно і не розумію.

Навкруги людський мурашник, стоять, біжать, сидять, ходять. А ще плачуть, розмовляють, сміються, чекають. З різних боків світять лампи, прожектори.

- К-куди – перепитую

- В аеропорт, ви ж хотіли в теплі краї?

           

Прощаются листья с ночной высотой,        

пронизаны тающим светом,

никто не задержит их вещей рукой,

но что-то есть высшее в этом.