хочу сюди!
 

Наталія

43 роки, терези, познайомиться з хлопцем у віці 39-48 років

Пошук

Стрічка заміток за місяць

Почему я перестала помогать людям!

Раньше мне казалось, что помощь надо оказывать всем и всегда, буквально обращать людей в счастье. И я очень расстраивалась, когда мои гениальные умные советы и статьи оказывались невостребованными и не применялись в жизни.

В особо тяжелые периоды я принималась ненавидеть неблагодарных людей, не понимающих, какой дар и свет я им несу. Я зарекалась что-либо делать для других. Но от этой ненависти не рождалось ничего хорошего. Со временем меня отпускало, и я снова начинала писать.Иногда я получала слова благодарности, мне приходили теплые отзывы, и это на какой-то период давало мне успокоение.

Но меня все время волновал вопрос — почему люди не берут помощь, которая так щедро и бесплатно раздается?

Казалось бы, ешь – не хочу, чего же ты не ешь, а? Для тебя же, сволочь, стараюсь. Чтобы ты был счастлив и успешен.

А потом я все поняла.

Пять лет назад я участвовала в семинаре, на котором была предусмотрена возможность получить ответы на волнующие вопросы. Для этого мне надо было заполнить анкету и отправить ее мастеру. Мне обещали ответить и дать рекомендации для жизни.

Заполнила я анкету и стала ждать. Ждала-ждала, а ответа все не было.

Меня обуревал гнев и негодование — как это меня так обманули.

Я поделилась своими соображениями с человеком, который много раз был на семинаре этого мастера. И он мне сказал:

«Маша, в твоем голосе нет запроса о помощи».

Я удивилась:

«Как это нет?».

А он мне ответил что-то вроде:

«Ты сама и есть свой вопрос. Тебе надо быть в состоянии вопроса, а не получения ответа».

Я не сразу поняла, что это значит. Но если это услышал человек, который просто присутствовал на семинарах, то мастер уж наверняка все понял.

Повозмущавшись еще немного, я приняла это как правду. Что-то внутри подсказывало, что так оно и есть.

А еще через какое-то время мне реально стало очень тяжело, и в тот момент я поняла, что такое — истинный запрос о помощи. Я написала мастеру, задала свой вопрос, и он мне ответил.

Из той ситуации я вышла с пониманием: пока человек не готов услышать ответ, пока он не жаждет помощи, он никогда ее не сможет взять полной мерой.

Любая помощь будет как еда в переполненный желудок. Что-то может и войдет, но в принципе, нужно быть готовым, что человека стошнит.

Хочу рассказать вам две притчи.

Первая – про собаку на гвозде:

Однажды человек шел мимо одного дома и увидел старушку в кресле-качалке, рядом с ней качался в кресле старичок, читающий газету, а между ними на крыльце лежала собака и скулила, как будто бы от боли.

Проходя мимо человек про себя удивился, почему же скулит собака.

На следующий день он снова шел мимо этого дома. Он увидел престарелую пару в креслах-качалках и собаку, лежащую между ними и издающую тот же жалобный звук.

Озадаченный человек пообещал себе, что, если и завтра собака будет скулить, он спросит о ней у престарелой пары.

На третий день на свою беду он увидел ту же сцену: старушка качалась в кресле, старичок читал газету, а собака на своем месте жалобно скулила. Он больше не мог этого выдержать.

— Извините, мэм, — обратился он к старушке, — что случилось с вашей собакой?

— С ней? — переспросила она. — Она лежит на гвозде.

Смущенный ее ответом человек спросил:

— Если она лежит на гвозде и ей больно, почему она просто не встанет?

Старушка улыбнулась и сказала приветливым, ласковым голосом:

— Значит, голубчик, ей больно настолько, чтобы скулить, но не настолько, чтобы сдвинуться с места.

Вторая притча про учителя и ученика, который пришел за советом, как ему познать мудрость жизни.

В ответ на этот вопрос, учитель взял ученика и опустил его голову в ведро с водой. Держал его там, пока ученик не стал вырываться.

Когда ученик спросил, что это было, учитель ответил:

«Как сильно ты хотел воздуха, когда был там?»

Ученик ответил, что очень хотел, и это было единственное, о чем он мог думать.

И учитель сказал:

«Когда ты захочешь познать мудрость жизни так же, как и сейчас воздуха, ты ее познаешь».

Я открыла для себя несколько истин:

1. Очень часто людям не нужна помощь. Им больно, чтобы скулить об этом, но не настолько, чтобы что-то делать.

Они серфят интернет на предмет советов и идей, поглощают тонны информации каждый день, потребляют все подряд: от розовых цитат до философских размышлений на тему счастья и жизни.

Но у них нет нужды НА САМОМ ДЕЛЕ решить свою проблему.

Да, какие-то проблемы, в общем-то, есть. Но они оказываются терпимыми. То есть, не настолько усложняют жизнь, чтобы встать с гвоздя и думать только о том, как найти решение.

Не говоря уже о том, что самые действенные советы может оказаться очень неприятно выполнять.

Например, взять ответственность за свою жизнь только на себя и перестать спихивать вину на окружающих.

Зачем же так сложно, лучше я найду что-то полегче. Например — как поднять женскую энергию шоппингом. Просто, эффективно, радостно.

Думать о жизни, делать какие-то упражнения — это не годится… Надо чтобы быстро и ненапряжно.

Лучше обезболить, чем оперировать. Лучше прилепить пластырь, чем сделать промывание.

2. Помогая насильно, вы лишаете людей самостоятельности, выбора, мешаете взять ответственность за свою жизнь.

Каждый должен сделать помощь своим личным выбором.

Есть такие люди, которые постоянно намекают на то, что им нужна помощь. При этом сами ничего не готовы для себя делать.

Если у тебя есть внутренняя потребность помогать, ты бросаешься на выручку. Но поскольку от тебя нужна не помощь, а лишь внимание, то тут начинается всякое:

«Что ты лезешь в мою жизнь, я тебя ни о чем не просил, я сделал так, как ты сказал и смотри, как все теперь ужасно, это все ты виноват…»

Такие люди не умеют быть взрослыми. Они не умеют просить помощи. Им кажется, что это ниже их достоинства. Поэтому они все сделают так, чтобы другие стали эту помощь предлагать.

Потому что в этом случае можно спокойно отказываться, отбрыкиваться, делать высокомерное лицо и говорить, что вы все сами за меня тут решили, а мне этого совсем не надо было. И вообще я ничего не просил.

Позиция жертвы обстоятельств и несмысленыша очень коварная. И очень манипулятивная. В ней много силы и власти. Намного больше, чем кажется на первый взгляд.

Для иллюстрации принципа невмешательства снова вспомнила о притче. Она о человеке, который хотел помочь бабочке выбраться из своего кокона. Он видел, как трудно ей из него выбираться и поэтому вскрыл его ножом.

Но когда бабочка оказалась на свету, то ее крылья не были способными летать. Они бы стали такими, если бы она смогла самостоятельно пробраться через кокон и окрепнуть, прилагая усилия. А так она осталась с недоразвитыми крыльями и больше не летала.

Люди развиваются через преодоление. Поэтому создавать им комфортные условия —  значит делать их слабее.

Если им нужна помощь, пусть учатся ее просить.

Нет ничего благородного в том, чтобы быть выше просьб о помощи. Это какая-то нарциссическая конструкция, и она точно не должна быть чем-то очень возвышенным и святым.

3. Люди получают намного больше пользы, не решая свои проблемы.

Это называется вторичная выгода.

В какой бы тяжелой ситуации человек ни находился, если он ничего не делает, чтобы оттуда выбраться, значит, у него есть какая-то вторичная выгода: не расти, не изменяться, получать бонусы, оставаться инфантильным и т.д.

Есть сотни историй про больных людей, которые не выздоравливают только потому, что, став здоровыми, перестанут получать внимание. Вплоть до того, что семьи сохраняются исключительно до тех пор, пока кто-то болеет. Ведь нельзя бросить больного человека. А больной и рад стараться — болеть.

Приходишь к такому человеку с искренним мотивом помочь выздороветь, и получаешь в ответ саботаж и агрессию. Ему не надо лечиться. Ему надо оставаться больным.

4. У каждого человека свой путь, своя карма, каждый получает ровно столько, сколько заработал своими действиями.

Когда я желаю кому-то помощи, то думаю, что она им нужна для облегчения их состояния.

Но откуда мне знать всю его задачу по судьбе?

Как я могу решать за бога (вселенную, душу), что именно это необходимо для того или иного человека?

У каждого свой путь. И я знаю, что многие из моих выводов и мудростей (если можно так это назвать) пришли ко мне только потому, что я сидела в своих печалях до тех пор, пока со всем сама не разобралась.

А разобраться появились силы только тогда, когда насиделась. Это еще называется «оттолкнуться от дна».

Выздоровление начинается, когда совсем невмоготу. А не тогда, когда вроде как ок.

5. У каждого человека свои неврозы, ценности и взгляды.

Если ведической женщине начнет помогать специалист по успеху, то будет конфликт. Хотя каждый из них уверен, что их путь верный и правильный.

Поэтому перед тем как предложить помощь, хорошо бы понять, а не будет ли она конфликтовать с тем, что уже есть. Принять, что видение жизни у другого человека может очень сильно отличаться от вашего.

Все эти истины справедливы для подавляющего большинства людей. И я такая же.

Есть вопросы, которые вопят о решении, тогда я отдаю этому свое внимание полностью.

А есть вопросы, которые висят в фоновом режиме. Конечно, хорошо бы, чтобы они как-то решились, но, в целом, сильно напрягаться для их решения я не буду.

Сегодня я рада, что на том семинаре мастер не подыграл мне в моей манипулятивной игре «сделайте мне хорошо, а я как бы не при делах».

Нет ничего зазорного в том, чтобы просить помощь. Если мне она нужна, я обращаюсь за ней. Поначалу это было не просто. Но теперь мне намного комфортнее говорить прямо, что надо. Этого же я жду и от других.

Поэтому я для себя решила, что помогать буду, только если меня об этом попросят. И не полунамеками, говоря: «Ой, что-то голова разболелась» в надежде, что я сама брошусь выяснять, что да как, а конкретно: «Пожалей меня, поддержи меня, успокой меня» и т.д.

Свои потребности надо учиться осознавать, а просьбы — уметь озвучивать. Я больше не додумываю и не пытаюсь догадаться.

Я спрашиваю «Как именно я могу тебе помочь?» и не играю в игры «Угадай, на что я обиделась».

Но изучение вопроса помощи одной только этой стороной для меня не закончилось.

Потому что раз есть те, кому помогают, значит, есть те, кто помогает. И от них в этой ситуации зависит не меньше, чем от просящих.

Когда я «оказываю помощь», я исхожу из предположения, что другому человеку ДЕЙСТВИТЕЛЬНО необходима моя помощь. А самое главное, думаю, что я знаю, ЧТО ему нужно.

Но ведь это далеко не так.

Недавно один добрый человек хотел мне «помочь», пытаясь сделать меня лучше. Но для меня это было не помощью, а наездом. Поэтому  я ответила, что сама решу, хочу ли я быть лучше или нет.

Помощь, даже проистекающая из самых благих побуждений, может быть иллюзией. А иногда и банальным насилием.

Какие мотивы движут «помогающими»?

 

Далеко не всегда чистые и светлые.

1. Допустим, помогающий искренне верит, что знает, как будет лучше для другого.

Иногда это верно, а иногда и нет. Прежде чем предлагать что-то лучшее, хорошо бы узнать, готов ли другой к этому лучшему? Часто не готов. Почему? См. первые пять пунктов.

2. Помогающий пытается самоутвердиться за счет другого, удовлетворить свои потребности.

Такая помощь особенно болезненная.

Она идет либо через критику, завернутую в обертку заботы:

«Ты ужасно готовишь. Говорю тебе это, чтобы ты одумалась и стала лучшей хозяйкой»,

либо через пассивную агрессию:

«Что-то ты плохо выглядишь. Давай я дам тебе номер своего косметолога?»,

либо преследует корыстные интересы:

«Я хочу помочь тебе раскрыть свою женственность, поэтому ты должна со мной переспать».

3. Помогающий хочет поднять собственную значимость для себя и для других.

Такие люди ощущают себя очень-очень благородными, несущими свет, знания и радость другим.

Когда они «помогают»,  они чувствуют себя святыми, реализующими великую миссию.

У них плюсуется самомнение, начинает ярче светиться нимб.

Ведь это очень важно и красиво — просвещать несведущих, делать слепых зрячими и инвалидов здоровыми.

 

К сожалению, такое часто случается с представителями помогающих профессий — тренерами, коучами, психологами.

Они застревают в своей профессиональной идентичности.

Они чувствуют себя живыми, только пока помогают.

В своих постах в соцсетях они постоянно твердят о том, как счастливы жить и помогать людям, что их работа самая лучшая, что нет большей радости, чем проснуться с утра и придумать очередную программу, чтобы привести темное человечество к светлому будущему.

Поначалу это круто. Это бодрит и делает тебя таким клааасненькииим, а мир — ярким и улыбающимся. Плюс, кажется: раз тебе в руки дали великолепный инструмент, с которым ты теперь умеешь обращаться, значит надо пытаться этим инструментом всех починить. А иначе — зачем учился?

Я была такая же. Когда я только начала обучаться гештальт-терапии, я так сильно кайфовала от открывшихся передо мной возможностей. Я ходила и всем рассказывала, что жить надо максимально осознанно и искренне, что надо все про себя понимать, ковыряться в своих проекциях и интроектах, разворачивать ретрофлексию и т.д.

Хорошо, что жизнь не дала мне возможности почивать на лаврах этих знаний.Если бы в тот момент у меня появились сотни последователей, корона приросла бы к черепу наглухо, и увидеть что-то иное, отличное от избранной точки зрения, шансов не было бы.

Вместо этого мне приходилось сталкиваться с непониманием, непринятием, я бесилась — как же эти дураки вообще ничего не понимают.

Я бросалась помогать, а оказывалось, что это никому не нужно.

Испытывала много разных неприятных эмоций. Я переживала поистине мхатовские страсти, искренне рыдала и клялась никогда ничего никому больше не рассказывать.

Придумать лекарство от всех болезней, сообщить, что оно у меня есть, и уйти с ним в горы.

И ждать. Ждать, когда все эти неучи приползут ко мне и будут умолять поделиться светлой мудростью. А я, так уж и быть, снизойду до них и отсыплю чуток.

Я долго прятала от себя эти мысли. Пока не поняла, что я такая не одна. Что с такой проблемой сталкиваются большое количество помогающих. Они точно так же страдают от того, что их не любят, не принимают, не ценят, не носят на руках.

Когда люди оказывают помощь, они делают это в первую очередь для себя.

Я поняла, что важность внешнего признания была нужна мне потому, что я не чувствовала собственной важности для самой себя. Помощь другим давала ощущение, что я ниче так вообще.

Прошло много времени, прежде чем я нашла выход из этой ловушки. Я поняла, что помогать другим — это вообще не про святость, избранность и особенность, и признание окружающих уже не влияет на мое самоощущение.

Легко жить, когда меняешь жизни других людей. Тяжело жить обычной мирской жизнью, без благодарностей и поклонения.

Поэтому в первую очередь хелперам надо разбираться именно с этими  вопросами:

Кто ты без своей помощи другим?

Что с тобой будет, если у тебя не останется никого, кому нужна твоя помощь и твои светлые мысли?

Очень хорошо в работе со святостью и короной помогает самоирония. Как только я начинаю чувствовать, что звезда на подходе, я возвращаю себя к реальности.

Теперь я никому не Помогаю. Тренинги и терапия — это моя работа. Но теперь я не жду, что она будет всем нужна и что все ее оценят.

Это дает мне свободу, я больше не заложник собственных ожиданий. Как говорят,«не будите спящих, помогайте пробудившимся».

Каждый делает свой выбор: помогать или не помогать, просить помощи или не просить помощи. Главное — быть максимально честными перед собой.

Если вы из помогающих, задайте себе вопросы:

Почему вы помогаете?

Кому вы помогаете?

Если вы из тех, кому нужна помощь, спросите себя:

Готовы ли вы просить помощь?

Готовы ли вы принимать помощь?

Никому нельзя помочь насильно, никого нельзя спасти без его ведома.

Каждый человек идет своим путем. И если на этом пути он сочтет кого-то или что-то полезным, он выберет побыть рядом какое-то время. А потом снова продолжит свой путь.

А если вы хотите помогать, то предлагайте, но не настаивайте.

И напоследок классика о том, что не всегда очевидная помощь — это то, что надо.

Автор: Мария Жиган

https://econet.ru/articles/180765-pochemu-ya-perestala-pomogat-lyudyam?fbclid=IwAR08RuTVvQdRSfuO6KuGGJOKRQTb4Hicg3tB-CCTDRKwKGleffZWeF_Yz8Q 


Вони поруч із тими, кому так необхідна їх допомога (відео)

Майдан з учорашніх дітей раптово виростив ціле покоління переконаних українців — Олег Володарський 
Що спільного між героями Крут та «кіборгами» Донецького аеропорту?А також між Петроградським ревнаркомом та путінським режимом?

— Бій під Крутами – одна з найбільш міфологізованих подій в українській історії. Чому саме він став символом героїзму українських вояків?
— Я би почав із сухих фактів. Бій під Крутами 29 січня 1918 року був одним з епізодів Першої російсько-української війни, яка розпочалася в грудні 1917 року і завершилася у квітні 1918-го. Стався цей бій на залізничній станції Крути, що на перегоні між Бахмачем і Ніжином. З одного боку – радянське військо, яке вело наступ на Київ з боку Бахмача і складалося з двох так званих революційних армій: перша – Єгорова і друга – Берзіна. Також з радянського боку брали участь бійці загону Кудинського. Назва «армія» досить умовна: загальна кількість усіх цих загонів не перевищувала 7 тис. осіб. У бою під Крутами з російського боку брали участь 4-6 тис. бійців.
З другого боку – українські війська загальною чисельністю 520 вояків, які складалися з учнів Київської юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців. Останній складався зі студентів Київського університету Св. Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія – 18-20-річні юнаки (теперішньою мовою – курсанти), учні та студенти, 
котрі здебільшого були неготовими до військових дій і мали погане обмундирування.
Росіяни мали десятикратну перевагу в живій силі, на озброєнні у них був бронепотяг «ім. Володимира Леніна», артилерія та стрілецька зброя. Українці мали 16 кулеметів, бронепотяг і бойовий потяг (залізничні платформи з гарматою на кожній), які поступалися в потужності російському панцернику.
Українцям завдяки вигідній позиції і героїзму бійців вдалося стримувати наступ до темряви, вони завдали росіянам значних втрат. Потім під тиском нападників організовано відступили до ешелонів, що очікували неподалік станції, і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 28 хлопців, заблукавши у темряві, підійшли до станції Крути, у той час уже зайнятої більшовиками, і потрапили у полон. Хлопців катували, а потім стратили. Цим російські війська порушили міжнародну Женевську конвенцію 1907 року. Відомим епізодом є те, як один із крутянців, учень української гімназії, галичанин Григорій Піпський, перед стратою почав співати «Ще не вмерла Україна».
Результати бою: втрати росіян – 300 осіб убитими, українців – 70-100 осіб.
— Отже, чому цьому бою, далеко не наймасштабнішому у тій війні, надається таке значення?
— Головна причина у тому, що внаслідок того бою наступ російських військ було зупинено на декілька днів, і це було надзвичайно важливо, оскільки в цей час уряд Української Народної Республіки проводив переговори з державами Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина) у Брест-Литовському, які закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Берестейського мирного договору – по суті, першого договору, який визнавав УНР як самостійну державу, суб’єкт міжнародних відносин. Згодом українські війська, підтримувані німецькими та австро-угорськими, розпочали звільнення території України від більшовиків. У квітні 1918 року практично вся територія України була звільнена з-під російської окупації. Отже, бій під Крутами став боєм за майбутнє України.
У березні 1918 року мирний договір із країнами Четвертного союзу підписала делегація Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки. Росіяни зобов’язувались визнати право українського народу на самовизначення, законність влади Центральної Ради на території України, вивести з території України свої війська, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду УНР. Власне, росіяни визнавали українську державу в кордонах, проголошених ІІІ Універсалом Центральної Ради і Берестейським мирним договором. Тобто сучасні Донеччина, Дніпропетровщина, Харківщина, Миколаївщина і Херсонщина були у складі української держави, і це питання навіть не обговорювалося. Чому? Бо більшість населення цих регіонів складали українці, і це ні у кого не викликало сумнівів. Відкритим лишалося питання про теперішні російські території: Курщину, Воронежчину, Донщину, де більшість також складали українці. Це питання, за домовленістю з більшовицьким урядом, у подальшому мало вирішуватися шляхом плебісциту. Тож коли Путін каже, що території Новоросії відійшли до України безпідставно, це, м’яко кажучи, неправда.
— Чого було більше у бою під Крутами – героїзму чи трагедії, самопожертви чи недолугості командування?
— Надзусилля, жертовність і героїзм одних мають і зворотний бік – безвідповідальність інших. Так було і у бою під Крутами. З одного боку, молодь справді героїчно захистила Батьківщину. З другого боку, значна частина військ київського гарнізону зайняла нейтральну позицію і відмовлялася протистояти більшовикам. У 1918-му український уряд не зміг створити повноцінного війська і не втримав українську державність з вини соціалістичного керівництва Центральної Ради, яке було переконане у тому, що російські брати-соціалісти ніколи не почнуть військової агресії проти України. Створення війська почалося лише в грудні 1917-го – січні 1918-го. У газетах, які видавалися в Києві, публікувалися заклики вступати до Гайдамацького коша Слобідської України. Паралельно створювався студентський курінь Січових стріл
ців, куди записувалася патріотична молодь – саме вона захистила українську державність під Крутами. Запис до студентського куреня відбувався у вестибюлі будівлі Центральної Ради (нині – Київського міського будинку вчителя).
— Чому сучасному українцю важливо знати про цю битву і загалом про ту війну? В чому їхня актуальність у нинішніх обставинах?
— Війна, яку вели більшовики проти України, починаючи з грудня 1917-го, була, як зараз кажуть, гібридною. Більшовики спочатку зробили спробу захопити владу в Україні порівняно мирним способом. В багатьох містах з листопада 1917 року закладалися більшовицькі ревкоми, які мали політичним шляхом або шляхом повстання захопити владу. Зокрема, у Києві повстання відбулося 12–13 грудня, але воно було придушене українськими військами. Після цієї невдачі більшовики наполягли на проведенні Першого всеукраїнського з’їзду рад у Києві, але їхні делегати не змогли отримати більшість і провести потрібні більшовикам рішення.
Тоді російська делегація від’їхала у Харків, де провела альтернативний з’їзд, проголосивши утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Це маріонеткове утворення повністю контролювалося з Москви, чим нагадує теперішні «ДНР» та «ЛНР». Уряд УСРР складався здебільшого не з українців за національністю, які не знали мови, не розуміли місцевих реалій і не мали підтримки суспільства. Втім, чи не єдиним завданням цього уряду було висунути ультиматум Центральній Раді, звинувативши її у буржуазності, а потім оголосити їй війну. Офіційно Росія з УНР не воювала, діючи від імені харківського радянського уряду – так само, як зараз з Україною воюють начебто «ЛНР» та «ДНР», а не Росія. Із Росії відбувалося постачання живої сили (балтійські матроси, червоногвардійці, розпропаговані робітники), зброї та спорядження для армії радянської України.
Крім того, більшовики створили ще низку маріонеткових анклавів, зокрема так звану «Донецько-Криворізьку радянську республіку» та «Одеську радянську республіку». Так відбувалося формування єдиного російського фронту проти УНР.

Джерело https://dzerkalo.media/articles/scho-spilnogo-mij-geroyami-krut-ta-kiborgami-donetskogo-aeroportu

Сабіна Мєсяцева, Сергій Левенчук і Владислав Лєбєдєв, волонтери БФ «Миротворець України»

Розпал насиченого знімального дня. Вмикається камера і я дивлюся на трьох героїв «Сповіді», котрі сидять навпроти. Скромні, а ще щирі та відкриті… Тут так би хотілося назвати їх дітьми, але їх дитячу безтурботність назавжди вбила війна. Юні очі, котрі бачили те, від чого я б понад усе прагнув захистити наших дітей.

Студенти. Медики. Волонтери. Українці. Війна змінила їх назавжди, загартувавши характер та при цьому пробудилася сама суть їх покликання. Адже саме небайдужість, любов та милосердя роблять із людини з медичною освітою по-справжньому хорошого лікаря. Вони поруч із тими, кому так необхідна їх допомога: із пораненими, поруч з тими, хто втратив найдорожчих. Вони самі того не усвідомлюють, але в них стільки Бога, стільки Божої Любові, що я мимоволі промовляю вдячну молитву за те, що посеред нас є такі неймовірні українці. Такі схожі й водночас різні…

Сабіна Мєсяцева так глибоко відчуває людський біль, проте в неї достатньо душевних сил, щоб не занурюватися в нього, не захлинатися ним, а підтримувати тих, кому наразі так нестерпно болить і крок за кроком допомагати їм вибратися із трясовини журби, відчаю та зневіри. Світло її душі настільки яскраве, що здатне впоратися з темрявою в душах тих, кому вона допомагає.

Сергій Левенчук. Стриманий, впевнений, переконаний, відповідальний. Такі не зраджують і не підводять. Їх слово міцніше за сталь. Взявшись за справу, вони доводять її до кінця і ніколи не зупиняються на досягнутому. Міцний та непохитний, Сергій водночас неймовірно небайдужий та добрий. Він буде видатним лікарем, адже в ньому є сила брати на себе відповідальність за людське життя, й при цьому прагнення на рівні потреби зробити все можливе та надможливе для того, щоб це життя зберегти та повернути пацієнту здоров’я.

Владислав Лєбєдєв. Такий енергійний, потужний, швидкий. Він завжди має купу справ, при тому встигає все і навіть більше. Встигаючи вчити лекції й водночас займатися волонтерською роботою, він не зупиняється ані на мить. Його не треба просити про допомогу, досить повідомити, де вона зараз потрібна і він вмить опиниться там. Владислав не зможе пройти повз людську біду і не допомогти. Він із тих лікарів, котрі 24 години на добу поруч зі своїми пацієнтами, котрі знають історії хвороби своїх пацієнтів краще за самих хворих й котрим можна зателефонувати в день чи в ночі: вони не зможуть відмовити у допомозі ніколи й нікому. Я лише молю Бога про те, щоб він зумів хоч іноді зупинятися у своїй самовідданості й залишати хоч трохи часу та сил на себе самого.

Я був неймовірно вражений цими такими юними, але такими дорослими та свідомими українцями. Так, наші діти назавжди залишаться для нас дітьми, скільки б років їм не було. І те, що вони подорослішали, завжди стає для нас несподіванкою. Та ще більшою несподіванкою як для нас самих, так і зміїного кубла зовнішніх та внутрішніх ворогів стало те, якими ВІЛЬНИМИ УКРАЇНЦЯМИ виросли ровесники Незалежної України.

Історія рухається по спіралі й ось ми знову вийшли на той виток, коли зі студентських протестів розпочинається революція. Адже Майдан розпочався з Євромайдану, на який вийшло здебільшого студентство. І лише тоді, коли злочинна влада застосувала силу до найдорожчих, до наших дітей, Нація вибухнула Революцією Гідності.

Мені стає моторошно коли я усвідомлюю наскільки близькі ми були до того, щоб втратити ціле покоління українців, а з ними й саму Україну. Адже ми самі, отруєні червоним режимом, не змогли б виховати їх по-справжньому ВІЛЬНИМИ та НЕЗАЛЕЖНИМИ, адже ніколи не знали тієї волі. Тому навіть коли нам подарували незалежність не зуміли її усвідомити та оцінити. А з іншого боку «реформатори» від освіти робили все можливе та неможливе для того, щоб знищити все те якісне, що було в системі освіти, спаплюжити мову, підмінити вміння навчатися, пізнавати, мислити, аналізувати на звичку діяти так, як накажуть, слідувати заданим алгоритмам та коритися системі.

Ніхто не очікував, що вони, наші діти, так раптово подорослішають. Що Майдан з учорашніх дітей, котрі сиділи на студентських чи навіть шкільних лавах, раптово виростить ціле покоління переконаних українців, звівши тим самим всі зусилля по зомбуванню Нації нанівець. Це був один із найбільших прорахунків ворога – він не врахував, що такі юні хлопці та дівчата, багатьом з яких ледве виповнилося 18 рочків, візьмуть до рук зброю й не пошкодують життя, аби зупинити ворога, що прийшов на їх рідну землю.

І тим пішла Україною ланцюгова реакція, адже кожна душа, котра пішла на небо, пробудила тисячі сплячих душ. Ледве спробувавши життя, вони віддали його заради того, щоб запалити вогонь українства у наших серцях, звільнивши душі від пут байдужості. Тому наші діти виховані не нами й не державою. Їх виховав Майдан і війна, навчивши їх тому, про що нас майже все свідоме життя вчили забувати.

Наші діти вже дорослі. Час нам прийняти це. А також прийняти, що їхнє усвідомлення України та українства набагато глибше за наше, понівечене червоним режимом. Це надзвичайно складно, але моєму поколінню час визнати це. Визнати та почати вчитися в них. Усвідомити, наскільки в них більше ВОЛІ, НЕЗАЛЕЖНОСТІ та СИЛИ й дати їм змогу розбудувати Україну для усіх нас, не обмежуючи їх та не заважаючи їм, а лише підтримуючи та радячи.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герої програми  Сабіна МєсяцеваСергій Левенчук і Владислав Лєбєдєв, волонтери БФ «Миротворець України»

Новости от Тани Адамс

Таня Адамс

Ну шо? Кто там зиму включить? Норм пошло? Сегодня видела папочку, который заливисто хохоча взял своего пуцвирка и воткнул мордой вниз в сугроб. В грязищу так не воткнёшь…

Доброго утра!

 На вопрос Зелебубочки «А сх….яп-с мы еще не в НАТО?», Генсек этого самого НАТО ответил в стиле «Утром деньги- вечером стулья»: вы нам реформы, мы вам членство.
Альянс должен убедиться, что Украина «имеет демократический политический контроль над своими оборонительными институтами, ВСУ и продолжает борьбу с коррупцией».

Кароч, задачи для Зелебубочки ставят просто невыполнимые, поэтому надо его понять и пгастить.

 Сегодня стартовала приватизация тюрем. И первым будут продавать через аукцион Ирпенский исправительный центр.

Вкусная земля находится в самом центре пгт. Коцюбинское в трёх км от Киева.
Деньги, говорят, пойдут на модернизацию работающих тюрем, чтоб сидельцам комфортнее сиделось, а охране – охранялось. Сколько бабла по пути сточат мыши – неведомо, но мы не будем зрадо
бить заранее и поверим, что заявленная модернизация пройдёт успешно, как любое начинание зелёной молодой команды.

 Карина Дячун, экс-секретарь нашего ветренного и сексуально активного Кивы, стала замглавы Полтавского райсовета.

Юная замглавыня в прошлом году спидила iPhone, бес попутал. Менты её спалили тут же, и получила Карина судимость плюс штраф
Сам Кива заявил по поводу судимости Карины «ну и что», мол, каждый может оступиться и спи
дить iPhone.

Видимо, помнит начало своей карьеры отнюдь не в академических кругах. У нас вон вообще сиделец целым президентом был, а вы говорите замглавы райсовета. Ерунда!

 На Донбассе двое на машине пытались прорваться через блокпост ВСУ. На требование остановиться они не отреагировали и был открыт огонь. Пассажир получил ранение в руку, водитель умер по пути в больницу. На военнослужащего открыли дело об умышленном убийстве.

Теперь бойца долго и нудно будут забывать военные и гражданские следаки за то, что он просто делал свою работу – охранял блок-пост. Иначе какой вообще смыл там стоять? Чтобы что?
Какой-то бред происходит…

 Кабмин с местной властью заключили меморандум о том, что в этом отопительном сезоне не будут подниматься тарифы на тепло и горячую.
Для предприятий теплоснабжения предусмотрены отсрочка оплаты за использованный газ и компенсации разницы между рыночной ценой газа и ценой в тарифах.

Тут бы возликовать, но шото не ликуется и чепчик в воздух не летит.
Потому что мы таки заплатим эту разницу из собственных карманов, но по-тихому. Т.е. через бюджет и 138 коррупционных махинаций.

Но альтернативно одарённый избиратель Зеленского и ОПЗЖ стопудово прочитает только «не будем повышать тарифы», так что Бубочке опять плюс. «Побризкати духамі із Паріжу і помити милом з собаки», всё как они любят.

 Новый глава партии Христианско-демократический союз Германии Армин Лашет поддерживает перспективу членства Украины в НАТО и одновременно выступает за то, чтоб Северный поток-2 таки достроить.
Т.е. если вот попи
деть за поддержку – это завсегда рады, но если страдает бизнес, то фроиндшафт в стакане не булькает и в котле не горит, извинити.

Но что обижаться на немцев, когда Украина сама сейчас стала в сторонке и платочек в руках теребит, уговорите, мол, меня в эту вашу НАТУ вступить. Почему оно им должно быть надо больше, чем нам? Отож.

З добрым утром в общем.

Хорошего дня и воткните вашего пуцвирка в сугроб.

Мой уже сильно крупный для этого, к сожалению.





Українська музика 1392







33%, 1 голос

67%, 2 голоси

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Дивовижні рослини світу...

Рослина-хижак, дерево віком не менше 1000 років, отруйний гриб з ароматом полуниці і багато іншого. Навіщо летіти на Марс, коли на нашій власній планеті стільки дивовижних жителів?

Дивовижні рослини світу,

Ми вирішили зануритися в світ ботаніки і обрала найбільш дивовижні рослини, які виглядають, як прибульці з іншої галактики.

[ Читати далі ]

Що буде, якщо...)))

Ось як виглядає собака на прогулянці, коли випало більше 70 см снігу

«Моя бабуся розмішувала цукор в каві однією і тією ж ложечкою 45 років» 

[ Читати далі ]

Дівчинка з веснянками на осінь


З  просторів  інтернету  друзі  прислали  вірш  Романа Скиби: 

 https://onlyart.org.ua/roman-skyba-i-pryjdesh-po-pershomu-moroz/

який  спонукав  на  невеличкий  експромт:

 

Ти ідеш по першому морозу,
Зранку вийшла ти у заметіль,
Не завадять снігові тороси
Досягти мети, попасти в ціль

Дівчинко з веснянками на осінь,
Дівчинко з очима у печаль,
Якби ж знали очі твої в просінь,
Як у шибку дивиться коваль....

Той коваль, кує в любую що порошу,
Той Вакула, дарить той хто чобітки,
Мріє хто, що і по сильному морозу
Попросить твоєй наважиться руки.


(експромт)