У Марічки життя не склалося, як хотілося. Її батьки померли, коли дівчинці було лише шість років. Виростила її і виховала старенька бабуся. «Мені дав би Бог стільки віку, щоби я тебе заміж видала, а тоді і помирати можна» – все казала старенька. Так і сталося, і бабуся покинула цей світ щасливою.

  Життя, не змігши подарувати Марічці щасливе дитинство, подарувало їй вроду, а бабуся навчила її всьому, що могло стати завидним для любої дівчини на виданні. Тому її чоловіку Івану заздрили всі хлопці на селі. І всі казали, що такого красивого і щасливого подружжя ніде не знайти.

  Але не довго тривало їх щастя. Іван пішов на війну захищати рідну землю, та й не повернувся, загинувши від кулі ворога. Не збулася мрія Марічки народити донечку, і залишилася вона однісіника одна на цьому світі. Вона ходила як тінь, не помічала людей, і лише за своїм господарством доглядала як і раніше.

  Та одного дня Марічка знову мов розквітла. До неї повернулась усмішка, а на запитання сусідів, що сталося, вона впевнено відповідала, що до неї повернувся Іван. А на твердження, що Іван похований на кладовищі, Марічка і слухати не хотіла.

  Люди все частіше бачили, як вона с кимось весело розмовляє, але поруч нікого не було. І всі зрозуміли, що до Марічки приходить перелесник. Сусідка Василина як не намагалася повернути Марічку до розуму, але її намагання залишалися марними.

  Все частіше Марічка казала Василині, що Іван її кличе з собою. А одного разу вона попросила сусідку доглянути за худобою пару днів. Але ні на третій, ні на шостий день Марічка так і не повернулася. Її ніхто ніде не бачив, ніхто не чув, щоб її бачили у сусідніх селах. Лише її хатинка осиротіло стояла обабіч дороги.

  Та не все так просто було з тією хатинкою. Час від часу сусідка бачила, як всередині на підвіконні свічечка горить. А деякі стверджували, що там на подвір’ї чули голос Марічки, а інколи і Івана. Тому люди з острахом дивилися на хатинку і старалися не наближатися до неї. Лише старенька бабуся Василини полюбляла сидіти на присьбі і все дивитись на хатинку.

  І що було цікаво, то це те, що хатинка не заростала кущами і буряном, а завжди була в доглянутому вигляді. Ніби за нею хтось доглядає. Бабуся казала, що там продовжує мешкати Марічка з Іваном. І що в них народилася донька, яка бігає по подвір’ю і співає веселих пісень. І дійсно, Василина частенько чула веселий дитячий сміх на пустому подвір’ї. Від цього було і весело, і лячно.

   Старий дід Микола, якого в селі прозвали філософом, стверджував, що в тому місті знаходиться роздоріжжя паралельних світів. І в одному світі, відголоски якого ми інколи чуємо, Марічка з Іаном живуть щасливим життям. І що в них народилася донька, яку назвали Оленкою. Дід Микола казав, що щастя, як і душі людей, нікуди не дівається. Своє щася просто потрібно знайти. Навіть якщо воно сховається в паралельному світі.

За версією президента проблема насичення СБУ і прокуратури російською агентурою вирішується звільненням іх керівників і призначенням на цю посаду іх замів(причому не перших замів). Логічно, якщо враховувати, що за версією президента , відсторонення посадовця від виконання повноважень, вирішується закликом - " ану вийди атсюда, розбійник! " , а дати доручення голові служби - "щас пазваню по поводу етого чорта".
Це просто геніально.

Степан Семенович та Оксана одночасно повернули голову в напрямку кроків. Хрустальов, а спускався саме він, поспіхом звернувся до Оксани:

-      Пересядь ось сюди – він рухом показав їй на металевий стілець прикручений до підлоги.

Оксана розгублено подивилась на Степана Семеновича, потім на Хрустальова, який вже не міг приховувати свій поспіх.

-      Чи мені позвати Гєну, щоб він допоміг? - Оксана сіла на металевий стілець і Хрустальов одним рухом зв’язав за спиною її руки пластиковою кабельною стяжкою. Потім такими стяжками прив’язав ноги дівчини до ніжок стільця. – Ви, лікар залишайтесь на місці, я лиш зафіксую вам ноги.

Хрустальов звів та стягнув стяжкою до купи ступні Степана Семеновича.

-      Ось так. – Прокоментував та продовжив, мов розмовляв сам до себе – Сигнал з пункту пропуску пролунав п’ять хвилин тому. З його темпом тут буде через хвилин десять. – Прислонився щокою до вуха Оксани – Через три сходинки помітить дівчину, ще через п’ять буде поряд, на все про все дві три секунди…

Його розмірковування перервала Оксана:

-      Чому ти впевнений, що Ігор відразу кинеться рятувати мене? Здається ти тут прорахувався, хм – Оксана придала обличчю насмішкуватого вигляду, а Степан Семенович вирішив підтримати дівчину

-      Я бачу, молодий чоловіче, ви непогано підготувались до зустрічі Ігоря. Але його дії прорахувати непросто, я б сказав взагалі неможливо…

-      Тихо, цить – сказав Хрустальов і ввімкнув монітор на стіні. На екрані Ігор, в акробатичному стрибку, долав ворота подвір’я – Почалось – сказав Хрустальов і перепригуючи через три сходинки вискочив з підвалу.

А на екрані тим часом Ігор уже був біля ганку. Заглянув в одне вікно, в інше. Притуливсь до дверей – послухав, взявся за ручку. Відкрив двері. На моніторі вже транслювалась запис іншої камери. Ігор перекатом увірвавсь до кімнати. Роздививсь стоячи на одному коліні. Підскочив до сходинок на верх, прислухавсь. Навшпиньках пішов кімнатою, вздовж стін. Помітив двері в підвал, відчинив.

 Оксана перевела погляд з екрану на східці та загорлала:

-      Ігор біжи, це пастка! – Але хлопець замість того, щоб втікати одним стрибком зіскочив до дівчини та спробував розв’язати її руки.

Це виявилось непросто, і дівчина скрізь стиснуті зуби гучно втягнула повітря від болю. Ігор роззирнувсь в пошуку чогось, чим можна розрізати пластикові стяжки. В цю мить брязнувши залізом, закрились двері. Десь вгорі почувся шурхіт повітря. Віки стали важкими, хвилювання зникли, дівчина занурилась в тягучу темряву…

Крізь бетонну тишу пробились спочатку незрозумілі звуки, які поступово складались в слова.

-      Ч…с, не … ак, лий на голову

Металевий присмак в роті танув. Оксана здогадалась, що це наслідки дії севофлурана – інгаляційного наркозу, що ймовірно, був розпилений в повітрі. Дівчина повільно відкрила очі. Ігор лежав біля стіни сповитий подвійними стяжками на руках і ногах. Він спокійно спостерігав за діями Хрустальова та його помічника Гєни. Ті ж саме намагались привести до тями Степана Семеновича. Перша пляшка води, що вони вилили йому на голову не справила бажаної дії. Лікар дуже повільно виходив з-під дії наркозу, тому друга вилита на голову пляшка розщепила йому повіки, але свідомість повернулась лиш частково.

-      Хто ви? Що? Де я? – поки лікар нерозбірливо задавав свої питання, Хрустальов знайшов та вийняв одне кільце з поміж трьох, які були зняти з непритомних бранців, та простягнув його Степану Семеновичу.

-      Степан Семенович, ми розблокували зв’язок. Ви, як то кажуть, маєте право на один дзвінок. Щоб вам легше було зробити вибір з багатьох ваших контактів, я підкажу кому. Набирайте Альберни Ольбермана.

Степан Семенович обвів безпомічним поглядом прикуту Оксану, зв’язаного Ігоря, Хрустальова, що нетерпляче мусолив в долоні комунікатори, зупинився на Гєні. Приречено нап’ялив на палець кільце та набрав номер Ольбермана.

-      Поки ви, емм, відпочивали, я під’єднав ваш комунікатор до монітора – Хрустальов кивнув на екран, що висів на стіні - тож ми будемо бачити вашого співрозмовника.

Тим часом на моніторі з’явилось обличчя чоловіка з глибокими зморшками, та темними кучерями густо оздобленими сідиною. Чоловік сліпувато мружив очі вдивляюсь, хто телефонує, потім сказав:

-      О, Степане, вітаю. Сподіваюсь ти з добрими новинами? Знайшли Ігоря?

Читати попередню главу

Читати наступну главу

Не знаю, що й подумати.

Я вже писав ( не тут, на Фейсбук), що 14 травня від раку помер мій найкращій друг. Поки що не зжився з цим. Постійно його згадую. Постійно з'являються думки: "Ось про це треба Вові сказати, це треба з Вовою обговорити" і т. ін. Але він мені не снився. Мені взагалі сни рідко сняться. Точніше напевно я їх не пам'ятаю. А тут вчора... Сниться мені - дзвінок у двері. Відкриваю - Вова! Я питаюся, а як же ж, що... Він каже: а то був не я. То був чи рідний брат (до речі старший брат в нього є), чи двійник. У ві сні все це мені здається нормальним. Я відчуваю просто щастя, що мій Вовка живий. Ми міцно обнімаємося.  І ось приблизно все. Причому Вова виглядав прекрасно, як років 10 тому. Особливо запам'ятався Вовин квітучій вигляд та моє відчуття повного щастя з приводу того, що він живий.
Так от, що це було? Просто не звертати уваги? Може є якійсь сенс? Може я маю щось зробити? Є думки?

 [ Читати далі ]

[ Читати далі ]