В голове сумбур, каша и ошметки каких-то фраз, а обрывки нервов нужно связать в кучку и написать пост.

Обожаю тебя…

Вот обожаю твой талант и ум, изобретательность и ворчание, трудолюбие… трудоголие? и лень.

Обожаю твою настойчивость заставить меня послушать твои песни, которые я не воспринимаю, но слушаю и признаю талант.

Обожаю твою нудность, с помощью которой ты заставлял меня хоботить твоей бригаде всякое. Правильно, ведь твой позывной “Лентяй” – тебе нужно было шевелить меня. Ты умел.

Обожаю твои проекты, которые теперь будут служить памятью тебе. “Локи”… ты так хотел довести этот проект до ума, но не успел.

Обожаю тебя…

Только не вздумайте писать эту гнусь “Герои не умирают”, крайне прошу. Хотя… Да, Герои не умирают. Они, блин, гибнут. И ты сегодня погиб.

Легкой дороги тебе, брат.

Олексій Петров

Друже Гліб…

Три года назад, ты попросил сделать этот снимок! Там, на Каменной могиле под Мелитополем. В том месте, которое всегда будет помнить, как гудит степь под копытами скифской конницы.

Ты сидел на тысячелетнем камне и смотрел куда-то вдаль. Я никогда тебя таким раньше не видел! И уже больше, к сожалению, не увижу.

Ты ведь какой был? Всегда в эмоциях, движении, творческих планах… А тут! Замер и уставился взглядом куда-то вдаль! Минута, две… пять! Сидел, не шелохнувшись. Словно чувствовал, как ветер проносит мимо тебя эпохи и память о великих воинах! И ты Глеб, был ВЕЛИКИМ ВОИНОМ…

Прости брат, что тогда не настоял. Не поспорил с тобой до скандала. Не отговорил… Да и невозможно было отговорить тебя, если ты заболел идеей! Никто бы не смог… отговорить!

Спи спокойно, Гліб Бабіч… Воин, друг, ЧЕЛОВЕК!

Віталій Гайдукевич

“…У мене є ідея, скажи, що думаєш…”. Здається, ми тоді взяли по каві, і Гліб, ретельно добираючи слова, почав розповідати про Мольфара. Показав текст, сказав, що тут має бути відео, але він не уявляв, що це має бути за картинка, так щоб АЖ…

Я мав в голові ідею відеоряду – вона крутилася з літа 2014-го. Розповів. Виявилося, що воно було десь дуже близько… Тільки в моїй уяві Мольфар піднімав з полів воєн різних епох Воїнів і збирав їх біля вогнища. Княжих, козацьких, повстанських, визвольних, нинішньої – усіх мав піднімати Мольфар і вести до кола Воїв. Така собі наша версія Вальгалли…

Ми сиділи і перебирали рядки, слова і підставляли під них образи – мурахи йшли шкірою – Мольфарів біль відчувався фізично.

Гліб казав, що це не має бути кліп, скоріше, мікроновела на хвилин 15. Чоловічий мовчазний вий, коли назад не обернеш…

Шукалися режисери, оператори, команди, фінанси – важка історія, не кожен здатен прожити Мольфара і померти з ним.

Гліб хотів встигнути. Йому було важливо, щоб Мольфар вийшов на поле бою… Встиг.

Сьогодні йшов Мольфар по полю бою…
І вони зустрілися…
Гліб Бабіч і його Мольфар…
Прощавай, друже. Ти був справжнім.

Ірина Геращенко

Гліб… Такий скромний, що важко знайти фото з нашої сотні поіздок на фронт, де він в кадрі.

Настільки справжній, що коли брався за щось – облаштування військового побуту, розвідка, бій, організація відрядження, волонтерство, акція, військове завдання, ми знали, що все буде чудово.

Його дуже любили в нашій команді та шанували в Армії.

Мені здається, немає такої бригади, де б він не побував, куди б не привіз допомогу. Й немає такого містечка на Донбасі, куди б він не доїхав. Й це він прибивав першу табличку з назвою Нью-Йорк, селища на Донеччині.

Це він знаходив найзапашнішу полуницю і найсмачніші абрикоси і яблука, які ми привозили на фронт. Разом із військовим обладнанням, на яке він допомагав збирати донати всі ці роки війни.

А ще Гліб писав дуже глибоку поезію. І знявся в кліпі на свою пісню, де він був Святим Миколаєм. І важко знайти більш органічного добряка з мішком подарунків, аніж був він….

Гліб… це неправда, і ми, Європейська Солідарність, відмовляємося в це вірити.

Знай, ми тебе дуже любили.

Найщиріші співчуття твоїй родині Гліба Бабіча. Вічная пам’ять.