Оксана підіймалась до своєї квартири на сьомому поверсі. Сьогодні, мабуть вперше, пошкодувала про обіцянку, користуватись тільки сходами, що дала собі два роки тому. Сил після такого божевільного чергування не лишись зовсім. Але скористатись ліфтом значило б не стримати своє слово, а це, якщо згадати лексикон матері - некомільфо.

Після того як пацієнт щойно вийшовши з коми, став гамселити трьох дужих чоловіків, а потім ще й втік, їй не давали спокою більше чотирьох годин. Спочатку до трійці в костюмах приєднались ще кілька чоловік в формі і в цивільному, потім з’їхались всі лікарі з лікарні, ще якісь професори, та світили медицини. І всі бажали від неї відповідей.

А що вона могла їм сказати? Звідки простий інтерн міг знати, чому в хворого замість пролежнів росли м’язи, чому після пробудження він не виглядав дезорієнтованим і розгубленим, чому поводився агресивно, чому, чому, чому…

Наче це вона призначала препарати і встановлювала курс лікування.

На п’ятій годині чи то бесіди, чи то допиту вона не стрималась і різко піднявшись сказала, що йде додому, бо вже не має сил, хоче їсти, їй треба прийняти ванну, і просто необхідно в туалет врешті-решт. Хоч сказано все було доволі ультимативно, Оксана до останнього не була впевнена що її так просто відпустять. Відпустили, один професор навіть відчинив для неї двері.

Коли дівчина дійшла, а радше доповзала до своїх дверей і дістала ключі, відчула, що хтось сильно стиснув її лікоть.

-      Дозвольте я вам допоможу – чоловік в спортивному костюмі і картузу взяв у неї ключі і відчинив двері – проходьте, а я слідом.

«Ну звісно! Як же ще міг закінчитись цей день, як не пограбуванням. А може й…» - додумати не встигла бо впізнала грабіжника:

-      Ви? Ігор Ольберман? – вона замовкла на мить, а потім швидко заговорила – Що вам треба? Вас шукають! Нащо ви сюди припхались? Я викличу…

-      Прошу, давайте зайдемо, а потім я відповім на всі ваші питання – Ігор повільно, але досить настирливо поміг їй переступити поріг, і закрив двері – Ну… майже на всі.

Як не дивно, але уточнення що «майже на всі» заспокоїло Оксану. Дівчина знала, що ста відсотків немає ніде. «Сто відсотків тільки в морзі. І то не завжди!» - відчепись мамо.

Заспокоївшись дівчина отямилась, хай там що, а вона ж господиня, та і зрадник шлунок почав нагадувати про себе голодними спазмами.

-      Може чаю? Чи кави?

-      З задоволенням. Я вже не пам’ятаю коли їв – у хлопця помітно піднявся настрій коли вони зайшли на кухню – грошей нема, голодний, мене розшукує не зрозуміло хто.

-      Звідки ж новий одяг? – Оксана почала готувати бутерброди з маслом та сирокопченою ковбасою

-      Тут така неймовірна історія в магазині трапилась…

-      Ага – Оксана відкусила бутерброда і задоволено примружилась – а до цього все було абсолютно буденно.

Коли хлопець потягнувся до тарілки з бутербродами, вона зніяковіло промовила:

-      Ой, вибач! Пригощайся. Зараз чай закипить, а поки що їж так… До речі – і хоч це було не зовсім до речі, запитала – а як ти дізнався де я живу?

-      Я чергував біля лікарні. Довгенько довелось чекати, між іншим, а потім простежив. Добре ще що бігти за тролейбусом довелось лиш три зупинки. А то, вже люди почали поглядати підозріло

-      Ну вибач, звідки мені було знати, що за мною женеться кавалер без копійчини за душею? – вона відчула що червоніє і відвернулась до чайника, який саме почав істерично насвистувати

-      В мене ще до тебе два питання. Чи можна в тебе пожити? І я й досі не знаю як тебе звати.

Оксана спочатку навіть заціпеніла від такого нахабства. Але стрималась, бо зрозуміла, що вона наодинці в квартирі з цим здоровилом, тож треба діяти хитріше і обережніше.

-      Оксана. А пожити в мене не можна – вона подивилась на хлопця і додала – але вже ніч, тому можеш залишись до ранку. Квартира двокімнатна, можеш лягти на дивані.

Оксана помітила, що хлопець хитнув головою, наче на іншу відповідь і не розраховував, і вирішила що тільки залишиться наодинці відправить повідомлення Андрію Васильовичу – чоловіку з органів, що отримав від Ігоря в щелепу, а потім довго допитувався в неї, куди він міг втекти. Його візитка десь в сумочці, і нехай з’ясовують свої стосунки самостійно, без неї.

Ігор взяв останній бутерброд, в два ковтка випив чай, і запитально глянув на Оксану. Вона рукою показала – в коридор, і зігнула долоню – потім вліво. Ігор мовчки рушив за вказаним маршрутом.

-      Нема за що – обурено кинула  дівчина йому в спину. Подумала кілька секунд, втомлено видохнула і стала мити посуд.

Коли проходила вздовж відчинених дверей кімнати з Ігорем почула рівномірне дихання. Вагалась недовго – заглянула, хлопець спав. Залізні нерви.

Повідомлення для Андрія Васильовича вирішила відправити вже з ліжка. Дуже втомилась за день, і хотілось скоріше лягти і розслабитись. Тим більше ще треба придумати що саме писати, щоб уникнути зайвих і незручних питань.

Так і не придумавши що саме писати вирішила піти перевірити, чи Ігор ще й досі безтурботно спить. Йшла коридором наче підіймалась вгору, мабуть вже зовсім не залишилось сил. Двері виявились зачиненими. Щоб відкрити їх довелось прикласти чимало зусиль. Увійшла, але чомусь не свою кімнату а в лікарняну палату Ігоря. Він сидів в інвалідному візку та посміхався їй.

-      Я радий, що ти прийшла – промовив хлопець.

-      Звісно. Ти ж маєш бути в мене дома.

І вона покотила Ігоря. Зайшовши у власний під’їзд, дівчина застигла. Інвалідний візок з людиною затягнути на сьомий поверх їй не під силу. Але ж і в ліфт їй не можна. Як бути?

Вона дала зарок, що поки не вийде заміж не буде користуватись ліфтом. Що ж доведеться одружитись. Тим більше Ігор вже встав на одне коліно і протягує їй свій картуз з надписом «Ще один купол. Чому б ні?»

-      Виходь за мене, Оксанко! Я завжди мріяв про таку дівчину. В комі я просто чекав коли саме ти з’явишся в моєму житті

Оксана намагається затулити його рот рукою, і відчуває як жар опікає долоню. Як і тоді в палаті, коли вона стисла губи Ігоря.

Різко відсмикує руку і прокидається. На дворі вже ранок. Повідомлення так і не відправлено. Тай чому вона має довіряти якомусь Андрію Васильовичу, якого бачила єдиний раз в житті?

Товариш по вилазкам запропонував з'їздити до північно-західного передмістя столиці, щоб подивитись на наслідки війни. Ну а я з легкістю погодився, бо останнім часом рідко куди вибираюсь. Тим паче, планував подивитись руйнування на Ірпінському напрямі. Однак не так сталося, як гадалося: поїздка вийшла майже даремною, ще й з пригодами. Довелося помокнути під дощиком. Не було потрібної маршрутки, через що був змушений змінювати маршрут (і це мовчу про подорожчання вартості проїзду). Місцеві допитувались, що знімаєм (хоча ті місця вже давно відфоткані). Натоптали чималенький кілометраж. І надодачу до цих пригод, ледве не загриз собакен. Втім, дещо таки зумів відзняти. Хоча за кількістю фоток вийшов один з найменших звітів про закинутості.

«Простота – найвища ступінь майстерності»

Брюс Лі

 

Ігор біг коридорами лікарні і намагався спланувати свої дії. До цього часу він діяв рефлекторно. Що-що, а діяти в небезпечній ситуації автоматично він умів добре. Дякувати сенсею Сео Мьюнгу.

А що ситуація в палаті набувала саме небезпечного відтінку Ігор був певен. Троє, добре підготовлених, фізично міцних зі зброєю під піджаками діяли впевнено і зухвало. Розташувавшись досить грамотно навколо ліжка зі щойно бувшим в безпам’яті хлопцем, вони відчували себе господарями ситуації.

Це їх і підвело. Ігор відчув, що досі стискає кулак, яким ударив одного із зухвалих, і тряхнув долонею відновлюючи кровоток. Після такого удару в скроню чолов’яга майже не мав шансів вижити. Але в останню мить той встиг зреагувати, що зайвий раз доводить добру підготовку, і замість скроні кулак зустрівся зі щелепою. Згадався хруст. 

Зрозуміло, що в лікарні чоловік, який біжить мов спринтер, хай навіть в піжамі, виглядає недоречно, тому за черговим поворотом перейшов на крок. Тим більше, що не мав жодного уявлення куди йому рухатись далі.

Навколо все було чужим і незнайомим. Вчора, він спокійно ліг спати на підлозі в халупі під дахом з листя банана. В сусідній кімнаті, за бамбуковою перегородкою сопів Сео Мьюнг. А прокинувся в лікарняній палаті, весь оповитий якимись трубочками, з пискливою апаратурою і білою стелою. Вбігла симпатична дівчина, з таким білим, що аж яскріло волоссям і переляканими очима. Ігор відчув аромат зеленого чаю, коли згадав, я вона притиснула долоню до його губ.

Відігнавши спомини про дівчину в лікарняному халаті, Ігор став шукати вихід. Знаходитись в лікарні небезпечно, це зрозуміло. Швидше за все, чоловіки в костюмах вже рискають по поверхам, розшукуючи його. Скільки їх таких, бажаючих знайти, незрозуміло, але цілком ймовірно, що на виході його також чекають. Як бути?

Увагу привернув суворий чоловічий голос, що лунав за одними з дверей. Ігор відкрив їх і побачив, двох хлопців років по вісімнадцять, на яких гримав лисий здоровань із персоналу:

-      А я думаю, хто це тут палить? Для кого табличку повісили «Палити заборонено»! Здоров’я забагато – на виписку!

Хлопці опустивши голови пройшли мимо Ігоря, який спускався сходами. Лисий тим часом відкрив вікно провітрюючи приміщення.

-      А ви чоловіче з якої палати? Щось я вас не пригадаю. Чи вам теж перекурити приспічило?

Лисий чоловік грізно встромивши руки в боки чекав відповіді на свої питання. Але пацієнт стрибнув на підвіконня, не звернувши ніякої уваги на нього.

-      І чого це ви босий – запитав санітар, розгубленим голосом супроводжуючи поглядом п’ятки що промайнули.

Прорахувати, що хтось вискочить із вікна між першим і другим поверхами неможливо. Навіть якщо допустити таку можливість, то як зрозуміти з якого саме вікна? Ніяк! Випадковість не піддається прогнозуванню, зате дарує чудові можливості тому, хто керується рефлексами.

Ігор приземлився на травичку, що буйно зеленіла у внутрішньому лікарняному дворику. Озирнувся. Центральний вихід розташований справа, від нього простягається сітчаста двометрова огорожа, обрамлена металевим кутником. Прогулянковим кроком він пішов в протилежному від виходу напрямку. Коли будівля лікарні залишилась позаду, Ігор з розбігу заскочив на огорожу і стрибнув на тротуар ззовні.

Прохожі озирались на хлопця, але питань високому хлопцю спортивної статури, що легко подолав двометрову перешкоду ніхто задавати не наваживсь. Ігор, щоб скоріше розпрощатися зі свідками його втечі, перебіг на інший бік вулиці, та швидко звернув на перехресті. Надавши обличчю нудьгувато-байдужий вигляд, неспішно закрокував роздивляючись довкола.

Пройшовши з півсотні метрів, помітив, що він аж занадто привертає на себе увагу. Люди, які підозріло, які с посмішками роздивлялись босого хлопця в лікарняній піжами. Дехто озирався, дехто крутив пальцем у скроні.

Ігор зрозумів, що треба змінити одяг. І чим швидше, тим краще. Тому коли на очі попалась вивіска «Торговий Центр «Повна Чаша», з рекламним лозунгом «у нас є все, та навіть більше» Ігор не роздумуючи увійшов.

Магазин одягу «Комфорт» був розташований на першому поверсі. Ігор швиденько пройшов до турнікетів зі спортивними костюмами. Взяв один приклав до себе – наче підходить. Одним рухом зняв з себе піжаму. Одягнув костюм – з розміром вгадав.

Пошукав, де знаходиться взуття, і зрозумів, що всі люди в магазині витріщаються на нього. А одна жіночка з жовто-блакитними нігтями навіть зааплодувала. Та робити нічого і Ігор підійшов до кросівок, обув перші, що потрапили до рук. З розміром знов пощастило.

Що ж далі? Не може бути, щоб просто зайшов, одягнувся і пішов. Треба ж розрахуватись.

Ігор здивувався сам собі. Все що він пам’ятав про себе це життя в мініатюрному будиночку з дахом із задраними догори ребрами, в скелястих джунглях. Він ніколи не був у  місті, ніколи не бачив магазинів проте почував себе так наче все довкола йому знайомо.

Отже, треба розрахуватись. Ігор взяв в руки кепку з надписом «Ще один купол. Чому б ні?» та став спостерігати за хлопцем, що вибравши собі футболку підійшов до каси. Покупець показав дівчині за терміналом своє придбання і провів лівою долонею вздовж якогось приладу на столі. Прилад засяяв зеленим, дівчина посміхнулась.

Ігор підійшов до каси. Дівчина вийшла йому на зустріч.

-      Дозвольте зняти бирки з одягу – щоки дівчини почервоніли, коли вона мініатюрними ножицями відрізали квадратики картону з одягу – дві з половиною тисячі.

Ігор провів лівою долонею вздовж того ж приладу, але нічого не відбулось. Після другої і третьої спроби прилад ніяк не реагував.

-      Вибачте, але я мушу викликати охорону – промовила дівчина.

Охоронець вже майже підійшов, коли збоку жіночий голос промовив:

-      Одну хвилинку. Я б хотіла сплатити за покупки цього красивого красеня – це була та жінка з жовто-блакитними нігтями – Те шоу з одяганням - перевдяганням точно цього коштує.

Вона плавно провела долонею над терміналом, той зазеленів.

-Візьміть мою візитку – жінка всунула в карман Ігорю квадратик голограми – Якщо що, телефонуйте не роздумуючи. Зможу-допоможу.

Роксі Данквертс – засновниця заповідника “Wild is Life”, що знаходиться в Зімбабве. Якось на березі озера вона виявила налякане слоненя, яке зазнало травм при спробі перетнути річку і внаслідок цього відбилося від зграї. Роксі забрала слоненя до себе і почала його виходжувати, щоб у майбутньому повернути в дику природу. Дівчина та звір стали близькими друзями. Вони спали в одному ліжку, займалися домашніми справами. Слоненя всюди слідувало за своєю рятівницею по п’ятах, немов за справжньою мамою. Йому дали ім’я Мойо, що у перекладі з африканської мови означає «від серця».