Гори мої високії,

Не так і високі,

Як хороші, хорошії,

Блакитні здалека.

З Переяслава старого,

З Виблої могили,

Ще старішої... мов ті хмари,

Що за Дніпром сіли.

Іду я тихою ходою,

Дивлюсь — аж он передо мною

Неначе дива виринають,

Із хмари тихо виступають

Обрив високий, гай, байрак;

Хатки біленькі виглядають,

Мов діти в білих сорочках

У піжмурки в яру гуляють,

А долі сивий наш козак

Дніпро з лугами виграває.

А онде, онде за Дніпром

На пригорі, ніби капличка,

Козацька церква невеличка

Стоїть з похиленим хрестом.

Давно стоїть, виглядає

Запорожця з Лугу...

З Дніпром своїм розмовляє,

Розважає тугу.

Оболонками старими,

Мов мертвець очима

Зеленими, позирає

На світ з домовини.

Може, чаєш оновлення?

Не жди тії слави! /40/

Твої люде окрадені,

А панам лукавим...

Нащо здалась козацькая

Великая слава?!..

І Трахтемиров геть горою

Нечепурні свої хатки

Розкидав з долею лихою,

Мов п’яний старець торбинки.

А он старе Монастирище,

Колись козацькеє село,

Чи те воно тойді було?..

Та все пішло ц[арям] на грище:

І Запорожжя, і село...

І монастир святий, скарбниця, —

Все, все неситі рознесли!..

А ви? ви, гори, оддали!!..

Бодай ніколи не дивиться

На вас, проклятії!! Ні, ні...

Не ви прокляті... а гетьмани,

Усобники, ляхи погані!!..

Простіть, високії, мені!

Високії! і голубії!

Найкращі в світі! Найсвятії!

Простіть!.. Я Богу помолюсь...

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Над Трахтемировим високо

На кручі, ніби сирота

Прийшла топитися... в глибокім,

В Дніпрі широкому... отак

Стоїть одним-одна хатина...

З хатини видно Україну

І всю Гетьманщину кругом.

Під хатою дідусь сивенький

Сидить, а сонечко низенько

Уже спустилось над Дніпром.

Сидить, і дивиться, і дума,

А сльози капають... «Гай-гай!.. —

Старий промовив. — Недоуми!

Занапастили Божий рай!.. /41/

Гетьманщина!!..» І думнеє

Чоло похмаріло...

Мабуть, щось тяжке, тяжкеє

Вимовить хотілось.

Та не вимовив...

. . . . . . . . . . . . . . . . .

«Блукав я по світу чимало,

Носив і свиту і жупан...

Нащо вже лихо за Уралом

Отим киргизам, отже, й там,

Єй же богу, лучше жити,

Ніж нам на Украйні.

А може, тим, що киргизи

Ще не християни?..

Наробив ти, Христе, лиха!

А переіначив?!

Людей Божих?! Котилися

І наші козачі

Дурні голови за правду,

За віру Христову,

Упивались і чужої

І своєї крові!..

А получшали?.. Ба де то!

Ще гіршими стали,

Без ножа і автодафе

Людей закували

Та й мордують... Ой, ой, пани,

Пани-християне!..»

Затих мій сивий, битий тугою,

Поник старою буй-головою.

Вечернє сонечко гай золотило,

Дніпро і поле золотом крило,

Собор Мазепин сяє, біліє,

Батька Богдана могила мріє,

Київським шляхом верби похилі

Трибратні давні могили вкрили.

З Трубайлом Альта меж осокою

Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою.

І все те, все те радує очі,

А серце плаче, глянуть не хоче!

Попрощалось ясне сонце

З чорною землею, /42/

Виступає круглий місяць

З сестрою зорею,

Виступають із -за хмари,

Хмари звеселіли...

А старий мій подивився,

Сльози покотились...

«Молюсь тобі, Боже милий,

Господи великий!

Що не дав мені загинуть,

Небесний Владико.

Що дав мені добру силу

Пересилить горе

І привів мене, старого,

На сі святі гори

Одинокий вік дожити,

Тебе восхвалити,

І Твоєю красотою

Серце веселити...

І поховать побитеє

Гріхами людськими

На горах оцих високих

І витать над ними...»

Утер сльози нехолодні,

Хоч не молодії...

І згадував літа свої

Давнії, благії...

Де, як, коли і що робилось?

Було що справді, а що снилось,

Які моря перепливав!..

І темний гайок зелененький,

І чорнобривка молоденька,

І місяць з зорями сіяв,

І соловейко на калині

То затихав, то щебетав,

Святого Бога вихваляв;

І все то, все то в Україні!..

І усміхнувся сивий дід...

Бо, може, нігде правди діть,

Було таке, що й женихались,

Та розійшлися, не побрались,

Покинула самого жить,

В хатині віку доживати!..

Старий мій знову зажуривсь,

Ходив довгенько коло хати, /43/

А потім Богу помоливсь,

Пішов у хату ночувати.

А місяць хмарою повивсь.

Отакий-то на чужині

Сон мені приснився!

Ніби знову я на волю,

На світ народився.

Дай же, Боже, коли-небудь,

Хоч на старість, стати

На тих горах окрадених

У маленькій хаті.

Хоча серце замучене,

Поточене горем,

Принести і положити

На Дніпрових горах.