Щиро дякую всім-всім виборцям округів міста Львова, що проголосували за Віктора Ющенка і він обрав найбільшу кількість голосів, зайнявши перше місце.
Вкотре львів’яни довели свою духовну вищість для цілої України, бо надали перевагу найвищій цінності - СВОБОДІ.
Я щасливий жити у такому величному місті разом з вами, дорогі львів’яни.
Вдячний вам і вірю, що ми переможемо і переможе Україна!

Шановні, якщо ви вирішили продатися на виборах за 100-200 гривень, то принаймні майте хоч крихту гонору і після того, як зафіксуєте камерою все, що потрібно для оплати, зіпсуйте бюлетень ще одною позначкою проти того кандидата, за якого ви б дійсно хотіли проголосувати або ж коло Васі Противсіх.

Принаймні це дасть вам усвідомлення, що не вас купили-опустили, а ви їх прокатали і обдурили. 

Шановний співвітчизнику!
Чи не правда, напередодні виборів нового Президента країни кожен з нас ставить собі запитання, хто з претендентів на посаду глави держави є найдостойнішим? Хоча, зважаючи, що всі кандидати на майбутнє президентство не скупляться на обіцянки і програми, завдання це непросте.
З одного боку, люди втомилися від непослідовності, зрадливості, продажності і брехливості політиків. З іншого, як не дивно, чимало громадян пов'язують свої сподівання з іменами Юлії Тимошенко та Віктора Януковича.
Насправді ці двоє, по суті, мало чим відрізняються. Це було підтверджено, зокрема, фактом відомих переговорів про створення широкої коаліції і наміром внести антидемократичні зміни в Конституцію. Ті події вкотре довели, що мета у цих політиків одна - сконцентрувати всю владу у своїх руках.
Я вважаю, що президентом України в жодному разі не повинні стати ані Юлія Тимошенко, ані Віктор Янукович. Бо, починаючи з 2002 року, вони й так фактично керують країною! Якщо не враховувати незначний термін перебування на чолі уряду Юрія Єханурова, ми побачимо, що за цей час в Україні було лише два прем'єр-міністри - Тимошенко та Янукович. За ними тягнеться довгий шлейф різноманітних невдач: галопуюча інфляція, падіння національної валюти, з десяток криз (газова, бензинова, цукрова тощо), корупційні скандали, обман виборців, невиконання обіцянок. Список можна продовжувати. Хіба не очевидно, що саме ці політики відповідальні за нинішній катастрофічний стан держави?
У нормальній європейській країні такого «букету» вистачило б для того, аби поставити хрест на будь-чиєму політичному майбутньому! То невже ми, українці, довіримо їм владу на найближчі десять років? Адже ці люди просто не мають морального права балотуватися на виборах Президента!
При цьому суспільство вкотре підводять до думки: немає з кого вибирати, є тільки два головних кандидати, необхідно голосувати за менше із двох зол. Під такими гаслами БЮТ і ПР вкотре намагаються поділити країну. І, дивлячись на це, кожен громадянин має запитати себе, чи усвідомлює він, що переможець такої боротьби остаточно узурпує владу? Якщо це станеться, про будь-які зміни на краще в Україні можна забути.
А зміни сьогодні вкрай необхідні! Адже Україна перебуває в глухому куті. В державі немає реальних реформ в інтересах людей, олігархи посилили свій вплив, відбувається масове пограбування населення.
Ми маємо тотальну, а не лише економічну кризу. Прискореними темпами триває розвал системи державного управління. Політичне протистояння прикривають популістськими заявами про нібито боротьбу за підвищення мінімальних зарплат і пенсій. Соціальні програми згортають. Частина з них взагалі не виконується. А тим часом в обох таборах думають не про людей, а про те, як поділити країну.
Держава як єдиний механізм практично не працює. Заручниками РК-технологій стали органи державної влади. їх перетворили на інструмент виборчої боротьби між Тимошенко та Януковичем. Країна паралізована по всій вертикалі. В жодній розвиненій державі світу ми ніколи не побачимо блокування парламенту в умовах кризи, а у нас Верховна Рада не працює місяцями! Це злочин перед людьми!
Чому ж це відбувається в Україні? Все просто - бо Юлія Тимошенко і Віктор Янукович балотуються на виборах Президента. Ми стали заручниками війни між двома особами. Як наслідок, маємо руйнування держави. І в цей процес втягнуті всі - Кабмін, Секретаріат Президента, депутати, губернатори, суди.
Треба чесно визнати, що система, яку створив Леонід Кучма, досі продовжує функціонувати. Бо вона влаштовує і Юлію Тимошенко, і Віктора Януковича. Принаймні, ці двоє нічого не зробили, щоб її змінити.
Мене, як і мільйони громадян, такий стан речей не задовольняє. Тому сьогодні - час рішучих дій. Кожен має усвідомити - існування держави поставлене під загрозу. Нинішню   систему   потрібно   ламати!   Ламати   радикально   і   негайно!
Більшість наших з вами співгромадян шукають альтернативу. Суспільство вже готове до змін. І шанс на них ми можемо отримати, якщо до другого туру президентських виборів вийде представник третьої сили. Тоді Президентом країни буде обраний саме він.
Проте, аби у такого політика з'явилися шанси на перемогу, довкола нього повинні об'єднатися всі політичні сили, які не підтримують «всемогутніх лідерів». Але найважливіше для цього - розуміння й реальна підтримка громадян. Саме прості громадяни, патріоти та демократи, мають сказати своє рішуче слово.
Якщо тобі не байдуже майбутнє України,
Якщо ти усвідомлюєш небезпеку президентства Тимошенко чи Януковича,
Якщо ти не розглядаєш політику як заробітчанство,
приєднуйся до акції "УКРАЇНА БЕЗ ЯНУКОВИЧА І ТИМОШЕНКО!"

Йосип ВІНСЬКИЙ,
голова партії «Народна влада»

А з їхнього боку – злочини: як перед виборами соціал-націоналісти прибирають «невигідних»

Не є таємницею, що хай достатньо примарна, але перспектива отримати гроші та владу часто перетворюють людину на підконтрольну тільки інстинктам самозбагачення істоту, яка спроможна знехтувати всіма правилами моральної поведінки, аби лиш досягти своєї мети. А що, коли аж ціле «стадо» таких істот збирається докупи й утворює політичну партію, ще й дурячи своїх виборців за рахунок використання націоналістичних гасел? Стань такій партії на шляху – тебе одразу буде принижено й дискредитовано, рота тобі буде заткнуто. Саме так трапилося з моїм колегою, відомим у патріотичних колах журналістом Богданом Ковальчуком.
Неупереджений, сміливий і – головне – правдивий український патріотичний журналіст приречений вести нерівну боротьбу проти недругів, яких наживає протягом професійної діяльності. Зброя журналіста – тільки правдиве слово, а от проти нього самого може використовуватися все, починаючи банальними кастетами й битками і закінчуючи найінноваційнішими методами приборкання слова правди. Мій добрий товариш, Богдан Ковальчук, на 25 років молодший від мене, але незважаючи на юний вік обрав для себе «важкий хліб» журналістської праці..
Кажуть, мов журналіста годують ноги. Це є істиною далеко не в усіх випадках, адже навіть не залишаючи робочого місця можна примудритися знайти і достойно висвітлити грандіозну аферу, вчинену, на додачу, безпосередньо проти тебе. Богданові Ковальчуку не пощастило: через його боротьбу проти «націоналістів-перевертнів» він зробився водночас і здискредитований, і неправдиво обвинувачений, і позбавлений можливості писати.

Видно, хтось там подумав, що, забравши у Ковальчука ручку й папір, затуливши йому рота, зламавши його утворений кількома роками кропіткої праці імідж чесної й відкритої для спілкування людини, вони враз позбудуться клопотів із ним та «заживуть собі у своїй сторонці», йдучи по головах опонентів до омріяних грошей і влади. Не з тими зв’язались, однак…
Спілкувався з Богданом Ковальчуком особисто, оскільки був здивований опублікованими останнім часом заявами від його імені, де говорилося, що статті, над яким він працював, – замовні, і взагалі він увесь останній час писав брехню під тиском таких собі «шантажистів». Тому я йому зателефонував і почув правдиву історію, що ж, власне кажучи, діється.

- Богдане, як так сталося, що від твого імені останнім часом публікується таке, що очевидно суперечить твоїй власній життєвій позиції та принципам? Ти ніби сам себе обвинувачуєш і принижуєш.
- Річ у тім, що я впродовж останніх двох місяців сильно «затерся» з представниками однієї ніби націоналістичної сили – ВО «Свобода». Наша сварка торкалася не тільки ідеологічних сторін (оскільки ви знаєте, що я віддаю перевагу українському націоналізмові, а не штучно створеному соціал-націоналізмові), а й життєвих аспектів. Так, нещодавно я став дописувачем сайту «Український погляд». Водночас там було опубліковано статтю такого собі пана Коцурбатого «ВО «Свобода» зсередини», яка була написана не мною, але я не стану заперечувати, що було використано частково історію мого життя (особливо у тих місцях, де йдеться про «практичну діяльність» вищезгаданої політсили) і я бачив цей матеріал іще до його публікації.
Стаття з сайту УІС швидко поширилася на інші ресурси й спричинила справжній фурор в Інтернеті. Її опублікувало багато сайтів. З’явилася вона також і на блоґ-сервісі «Політико», де я приблизно рік вів свій власний блоґ. Між іншим, опублікував її не я, а інший користувач…
Оскільки більшість нібито «націоналістів» на цьому порталі – члени ВО «Свобода», які знають мою позицію і ми не раз із ними сперечалися на блоґах, то авторство тим панством було моментально «приписано» мені (зважаючи на те, що Федір Коцурбатий – псевдонім). Мовляв, я, ховаючись за чиїмись прізвищами, вирішив попідкладати палки в колеса «правдиво націоналістичній політичній силі», написавши «проплачений», замовний матеріал..
Наші зі «свободівцями» суперечки відтак пожвавішали. Спершу авторство просто, як я вже сказав, приписувалося мені, потім вони почали «співати», що користувач, який опублікував мою статтю на ресурсі, є ніким іншим, як мною…
І це мене, врешті-решт, дістало. Ну, дійсно, а що маєш відповідати людині, коли вона тобі каже: «ти – ніщо й ніхто, а тепер доведи, що це не так»?
Тому я зібрав своїх патріотичних друзів і створив разом із ними проект «FREEKOR» – сайт вільної журналістики. Туди особисто помістив статтю Коцубратого, а також іще низку матеріалів (написаних уже, до речі, абсолютно іншими людьми). Усі ці статті помістило до себе у блоґи відразу декілька користувачів уже згаданого «Політико». І почалося…
В один прекрасний день я просто спокійно сидів собі за письмовим столом, аж раптом мені зателефонував знайомий і запитав, що в дідька значить останній мій допис на «Політико» і чого я починаю відхрещуватися від своєї ж позиції. Я отетерів, адже в той момент комп’ютер було вимкнено, та й пам’ять у мене не хвора, тому точно знав, що я нічого нікуди не писав. Отож, чимшвидше вмикаю ноутбук, і бачу, що з якоїсь причини мене «не пускає» на ресурс, дарма що вводжу точно свій лоґін і пароль.  Далі заходжу в ICQ (програма для обміну миттєвими повідомленнями між людьми через Інтернет – прим. авт.) і прошу товаришів «скинути» мені повідомленням той допис, що з’явився нібито від мого імені на ресурсі. Ось, що мені надійшло у відповідь:

«Товариство! Я обміркував своє життя і хочу заявити наступне.
Я вирішив сказати правду про останні події в своєму житті.. Я писав замовні статті проти «Свободи» - про це важко говорити, але це справжнісінька істина! Робив це за гроші – хоч платили, чесно кажучи, малувато.
Мене шантажували – саме через це я пішов зі «Свободи» і поливав її брудом весь цей час. Дехто з ворожих до «Свободи» кіл взнали про мене деяку інформацію, яка виставляла мене в не дуже привабливому світлі… Якось у серпні я перепив алкоголю і у напівпритомному стані зі мною стався певний інцидент, пов’язаний з моїм приниженням і насиллям. Я кілька місяців йшов на повідку цієї мафії – а зараз кажу правду, щоб мене більше не шантажували. Я вже втомився від цього всього.
Я змушений пожертвувати своєю журналістською кар’єрою, але повинен це зробити, бо не можу більше писати цю маячню про чесних людей, підписуючись анонімами. Аргументів проти «Свободи» в мене не було, тому довелося писати все підряд, танцювати під дудку шантажистів.
Відтепер – я не хочу більше бути публічною особою. Я вимазався по вуха в лайні і не хочу ніякої журналістики.
Вибачте мені! Можливо, ви мене колись пробачите.

Богдан Ковальчук».

Певна річ, у мене полізли очі на чоло. Я одразу вирішив написати адміністрації сайту «Політико» електронного листа, але рідний поштовий сервіс, де я тримав свою скриньку, мене не пускав точнісінько так само, як і сайт «Політико»!

Слава Богу, друзі не кидають у скрутну хвилину. Я, послуговуючись усе тим же ICQ, повідомив їх, що саме сталося, що мій обліковий запис на блоґах і поштову скриньку було «зламано» невідомими хакерами. Мої друзі повідомили адміністрацію ресурсу «Політико» про цей факт, і мені зателефонували, запитали, чи є останній мій допис дійсно моїм. Отримавши негативну відповідь, заходилися відновлювати справедливість… І зробили це, за що я їм щиро вдячний!

- Нам відомо, що неприємності тоді тільки починалися. Що сталося далі?
- Далі я кинувся перевіряти, чи не пошкоджено інформацію та статті на сайті «FREEKOR». На той час, «довга рука» хакерів до нього не дісталася. Тому я вирішив написати листа на свою «зламану» поштову скриньку, користуючись іншим обліковим записом, із вимогою мерщій повернути мені мої дані й відновити мій пароль, який злочинці змінили. Невдовзі отримав «красномовну» відповідь – «Матюкатись не ввічливо», а трішки згодом, уже другим листом, такий текст:

«Завжди ненавидів мудаків, які навіть шкільний предмет з інформатики не можуть вивчити. Поверну за рік коли купиш на Петрівці книг з інформатики і навчися копмом користуватись. А також коли опануєш дискретну математику».

- Щось відповів на це?
- Ні. Вірите, не до того було. Бо я на власні очі потім побачив, як «зламали» також і сайт «FREEKOR». Інформація з нього зникла геть. Я намагався поновити наповнення, але марно.

Далі сталося ще цікавіше. Мій обліковий запис на «Політико» зламали вдруге. Увесь цей час я переписувався з друзями по ICQ й просив їх, щоби вони переказували на блоґах «Політико» ситуацію. Хтось мені вірив, «свободівці» ж казали, що я таким чином себе рекламую, а заодно і свій сайт. Нічого собі рекламка, так?

Буквально впродовж двох наступних годин було «зламано» решту моїх облікових записів на різних ресурсах, також – іще дві мої інші поштові скриньки. Дісталися навіть тієї, якою я не користувався останні півтора роки. І я залишився «без рук», із зламаними даними, із вкраденими паролями і обліковими записами, більше мені не підконтрольними… Я навіть зараз не знаю, хто це зробив.

- Чому ж тоді закидаєш авторство людям зі «Свободи»?
- Вчитайтеся уважно в текст заяви, яку я нібито опублікував на «Політико». Там іще був рядок «…змушений був під тиском писати статті проти порядних людей зі «Свободи»…», чи щось подібне. На жаль, найпершого тексту запису я не маю, оскільки його за моїм же бажанням було стерто з «Політико». Ну, до того ж, кому таке ще вигідно?

Безумовно, цілком може бути, що це зробили не партійці, а просто надто затяті прихильники. Але у мене складається враження, що там працювала ціла команда людей, бо впродовж кількох годин було викрадено все, абсолютно все, що я створив за останні роки три, а ви самі розумієте, що це немало.

- Не залишили жодного облікового запису? Ніде?
- Уявіть! Іще на додачу мене оббрехали з усіх сторін! Так, на популярному сервісі «Живий журнал» у мене також був власний блоґ. І нині останнім записом на ньому (звісно ж, уже зробленим не мною) є буцімто «тексти» моєї переписки з якоюсь чи то Лесею, чи то Лєною, датовані 2007-им роком, про зміст яких мені навіть гидко говорити. Таку підробку досить легко зробить будь-хто, хто має банальні навички володіння програмою редагування зображень. Безумовно, я такого ніколи нікому не писав.

- Це всі «приємності»?
- Ні. Близько 4-ої ранку було також украдено мій обліковий запис ICQ, в результаті чого я залишився взагалі без зв’язку.

Фактично, нині я нічого-нічогісінько не маю.. Дворічна праця – коту під хвіст. Добре, що я самотужки встиг видалити низку власних блоків на інших сайтах: боюсь уявити, що б вони могли там від мого імені понаписувати…

- Що ти збираєшся робити?
- Я маю ІР-адресу того, хто ламав мені обліковий запис на «Політико». На жаль, відомо мені на разі тільки те, що ця людина мешкає в Києві і користується послугами одного популярного Інтернет-провайдера. Але робота буде вестися надалі. Зрештою, я таки дізнаюся, хто це зробив, а одразу після того піду до міліції. Буду судитися зі злочинцями. І виграю, бо маю багато свідків.
Розумію, що уже не підлягає відновленню мій обліковий запис на пошті. Його шкода найбільше, адже там – близько 2000 збережених листів, близько 100 адрес людей. Саме на нього мені приходять завдання з університету, де я заочно навчаюся, і саме на нього мені пишуть усі. Дуже, дуже шкода…
Остання інформація, яку я маю, свідчить, що з моєї вкраденої адреси проводиться розсилка листів, автором яких є нібито я, які продовжують «добивати» мене. Так само з мого облікового запису ICQ ведеться переписка з моїми друзями, де, знову ж, мене намагаються принизити, видаючи бажане за дійсне і брешучи про мене з усіх сторін.

- Ти бажав би щось сказати злочинцям? Адже вони швидше за все прочитають ці рядки…
- Хочу тільки побажати щасливого Різдва (сміється). А взагалі, існує кримінальна відповідальність за такі дії. Через те мені нічого казати тим людям, які вчинили злочин. Щойно я доведу справу до кінця, ми всі дізнаємося їхні справжні імена та прізвища, партійну чи організаційну приналежність. І вони, я щиро сподіваюся, отримають гідне покарання.

Ну, і смішно, дійсно. По-перше, я б ніколи не припустився таких ідіотських граматичних помилок у тексті (я про заяву). Наприклад, «взнав» замість «дізнався» або ж «Вибачте мені!» замість «Вибачте мене!». Видно, володіють тільки своїм ремеслом, а от мову власної країни вивчити чогось не можуть.

По-друге, всі, хто мене знають, можуть легко підтвердити, що алкоголю я не вживаю вже понад рік, тож конче абсурдним виглядає фраза, що зі мною стався «інцидент» через те, що я «напився».. З усього видно, що автор про мене не знає геть нічого…

Усім тим людям, які мене знають, зі мною спілкуються, я бажаю зараз сказати, користуючись нагодою, таке.. Шановні друзі! Якщо ви будете отримувати повідомлення зі скриньок [email protected], [email protected] та інших моїх поштових адрес, знайте, що їх у мене вкрадено. Також не реагуйте на повідомлення ICQ з номерів 274-735-878 та 563-1989-03. Контакт зі мною – виключно телефонічно.

- Дякую за розмову, Богдане. Сподіваюся, що все налагодиться якнайшвидше..
- І я сподіваюся. Безумовно, це не причина зупинятися, опускати руки. Я й надалі писатиму правду про всіх.

От така історія сталася з моїм колегою. Жахливо, звісно. Але дійсно я не вважаю це приводом «повісити рукавички на гачок». Головне – не лишитись байдужими до незаконних дій певних поки що не визначених осіб, а допомогти Богдану й таким, як він, відновити справедливість. Хай кожен із нас внесе свою лепту й поширить інформацію про цей і подібні злочини. Про те, як журналістам перекривають дорогу…

Андрій Луньов..

( з приводу одної телевізійної відео-дискусії 10.12. 2009 р.)

Після фільму по телевізії про Волинську трагедію 1943 р. не втримався, щоб не сісти і не написати доповнення до своєї досить давньої статті ("Голос України" від 8 серпня 2003 р. 147 (3147) про причини цієї трагедії. В тому матеріалі я намагався бути просто об’єктивним і за моїми висновками вина за цю різню припадає не на поляків чи українців, а не Рузвельта, Черчеля і Сталіна, і ще опосередковано  на польський еміграційний уряд у Лондоні, який першим віддав наказ про "зачистку" від українського елементу "кресів схудніх", тобто Галичини і Волині.
Просто у цьому фільмі, який був побудований на заочному діалозі різних дослідників цієї теми як українців, так і поляків. Було сказано багато різних думок і в тому числі взаємних звинувачень, але я зупинюсь на кількох, які визначаю найбільш важливими
Почну з тези одного українського дослідника, який заявив про історичне підгрунтя споконвічної ворожнечі українців і поляків ще з минулих часів війн у 16-17 віках, а також безпосередньо на початку 20 століття.
У відповідь цьому безвідповідальному історику я хотів би задати запитання, чому у 1941 і 1942 роках ніяких масових конфліктів не відбулось, хоча після падіння Польської держави у вересні 1939 р. на здогад польських пацифікацій та колонізації у 20-30 роках українці мали б бути більш ніж злостні на поляків. Але почався червень 1941 року і виник період безвладдя, коли українці стали організовувати по селах самоуправи і поліцію, а на Волині виникли перші збройні українські формування так званої Поліської Січі, що потім стала основою для УПА - і жодного випадку значних конфліктів поміж українцями і поляками! Жодного ні на Волині, ні Галичини, ні у так званому Закерзонні. Спитатись, а чому? А тому, що не було ніякої зненависті поміж поляками і українцями в суто народному прошарку, як нема зараз жодних конфліктів у західних регіонах поміж етнічними українцями і росіянами.
Звичайно все може в один момент змінитись, якщо раптом почнеться збройний конфлікт України з Росією - то буде ситуативна ненависть, але не історична, не постійна. Український і польський народи набагато більше жили спільно в мирі і злагоді, аніж у конфліктах. А рівень змішаних родинних зв’язків значно перевищує за українсько-російські чи ще якісь. Власне тому я і виніс у заголовок статті словосполучення "наші поляки", про що мова йтиме далі.
Зараз важливо підкреслити інше: українсько-польську трагедію Волині, Поділля і Галичини 1943-1944 років, а в подальшому і Закерзоння 1945-1946 років та сумнозвісної операції "Вісла" 1947 р. - все це ланки одної брутальної домовленості наддержав СРСР, США та Великобританії про поділ сфер впливу у світі, але аж ніяк не через споконвічну ворожнечу поляків та українців, чому свідчення вже понад 40 років найбільш активних дружніх міжнародних взаємовідносин України і Польщі за останній час.
Другою відповіддю буде спростування закидів одної польської панєнки, що звинувачує українську культурну еліту у ганебному вшануванні воїнів УПА, які творили такі огидні злочини проти мирного населення. Тема для мене досить болюча, тому що сам думав над тим, тільки у зворотньому плані. Як на мене, то звучання польської мови від місцевих корінних поляків було б значно приємнішим у створені багатонаціональної атмосфери культури Львова чи Тернопіля в противагу сучасному засиллю матерщини.
Є одна мудрість: хто посіє вітер - пожне бурю, а хто посіє бурю, тому жати не доведеться. Чому польська культурна еліта не хоче визнати домінанту своєї провини вже б тому, що ніколи українці навіть не намагались панувати над поляками - ніколи. Українці виключно боронили своє, а чужого не займали. Якщо я не правий, то прошу навести приклади. Хіба українці Лемківщини, Холмщини, Надсяння та інших земель в Польщі зайняли ці території засобом поневолення чи вигнавши поляків - ні, українці там жили споконвіку, з часу, коли ці території були пусткою. Говорячи про Галичину, Волинь, Поділля і взагалі правобережну Україну, то тут взагалі чисельність суто польського етносу ніколи не переважала за 20-30 відсотків і то значною мірою завдяки асимільованим українцям, яких я і називаю "нашими поляками"
Коли поляки боролись за свою державу після остаточно загарбання території Польської держави у 18-19 століттях Австрією та Росією, то щоб мати підтримку українського народу в цій боротьбі, власне поляки придумали гасло "За нашу і вашу свободу", але вони ж моментально забули про це, коли у 1921 році підписали злочинний договір з Радянською Росією про розподіл України. На той час міжнародна громадськість сприйняла цю подію досить неоднозначно і тільки загроза комуністичної агресії примусила визнати протекторат Польщі на західньо-українських землях. Якби поляки поставились до українців з належною повагою, без насильної полонізації, колонізації, дискримінації українців в усьому - то ніколи б не було ні УВО та ОУН, терактів і вбивства Перацького тощо. Давайте, шановні панове-поляки, не плутати причини і наслідки. Скільки не вивчаю історію - ніколи ще не натрапив на випадок безпричинної агресії одного народу проти іншого.
Так, силами військ УПА в 1943 р. була проведена масштабна операція, яку можна назвати терором проти місцевого польського населення по всій Західній Україні, особливо ж на Волині, але чому ви замовчуєте, що цім подіям передував ультиматум до українського населення з боку Армії Крайової. Трагічність наслідків відомі, як і відомо про майже повну відсутність поляків на цих територіях - то хто в тому винуватий більше? Польська панівна культурна еліта чи підневільна українська?
Тепер ще трохи про міфи: дослідник з Володимир-Волинського провів багато досліджень по фактам, опублікованих у польській пресі, і майже кожного разу стикається на повну відсутність будь-яких документальних свідчень, які обгрунтовують звинувачення. Зокрема він показав пам’ятний камінний знак на Волині, де прописано, що в цьому селі замордовано понад 1600 місцевих поляків, але по документам до війни тут всього населення з жидами та українцями не було більше тисячі, а про тогочасні події документально засвідчено очевидцями вбивство 16-ти поляків, а ще про вбивство 3-х він сам дослідив. Навіщо так перекручувати факти? Як навіщо замовчувати злочини АК проти українського населення? Скільки українських селянських сімей було вбито, тому що ці люди просто не могли повірити у ворожість до них поляків, з якими вони мирно жили разом стільки часу.
Знаєте, давайте припиняти на рівні еліти виробляти тези, типу: "Ми мирно обстрілювали село з гармат, а жорстокі селяни прийшли з ножами і вчинили нам різню"
Нарешті, заключна тема: один з свідків-українців розповідав, що коли УПА оголосило свій ультиматум, щоб всі поляки виїхали за 2 доби, то були такі, що вантажили вози і виїжджали, а були такі, що не мали куди їхати - ті залишались і тим найбільше біди дісталось.
Один з очевидців тих подій роз’яснив це так: у 20-30 роки з самої Польщі було багато поляків-переселенців у Західну Україну, яким польська влада задарма давали землю і створювала пільгові умови, але десь там у них у Польщі ще полишалась якась рідня і вони могли до неї повернутись на біду, а ось поляки, що проживали тут з діда-прадіда і переважно були з полонізованих українських родин або змішаних - тим нікуди було податись, бо вся рідня була тут. Ось цих українських поляків або "наших поляків" і полягло найбільше, а приналежність їх до Польщі значно менша, аніж до України.
Жертви Волинської трагедії - це наші поляки! І пам’ять про них потрібно вшановувати нам спільно: і полякам, і українцям.
Навіть більше нам, бо які то поляки всі Кисілі, Вишнивецькі, Острозькі, Осолінські та інші пра-українські роди? Волинська трагедія - це чергова трагедія громадянської війни в Україні. Велика трагедія.

Богдан Гордасевич
10 грудня 2009 р.

Один мудрий чоловік зауважив, що більшість людей не живуть, а тільки збираються жити.
Я думаю, що він правий, інакше б не було стільки людей, що нарікають на своє сьогодення. Вслуховуючись у всі ці бідкання і нарікання, я несподівано винайшов універсальну формулу людського щастя! Саме так! Більшість людей є насправді щасливими - вони просто не знають про своє щастя, а тому потрібно людям час-від-часу нагадувати - ти щасливий. Як нагадувати? Звичайно що найдієвішим засобом: бідою! Різними нещастями, тюрма помічне, а найрезультативно діє війна. Два-три дні війни, максимум - тиждень, і всі почнуть казати, як же їм добре жилось зовсім нещодавно, які ж вони були щасливі, але просто не розуміли свого щастя...
Єфект ощасливлювати бідою майже стовідсотковий, тільки є важлива негативна побічна дія у цього лікування: немає повернення назад у попередній стан. Справжню ціну щастя пізнають втративши його!
Що я цим хочу сказати?
А ні чого! Не люблю ставати у позу деміурга і рятувати світ.
Я просто турбуюсь за себе: жити серед щасливих людей набагато приємніше! І самому бути щасливим якось комфортно.
Та так вже є, що щастя кожного - його особиста проблема і ніхто інший її вирішити не спроможний. Ніхто! Допомогти - може, частіше - завадити. Але відчути себе щасливим може виключно сама людина, як і оцінити рівень свого щастя. Все. Крапка.
Мене інше дивує: скільки навколо розумний людей! Я ще ніколи, навіть у дзеркалі, не зустрічав людину, яка б сама щиро визнала себе дурнем - ну не зустрічав! Не довелось. Обізвати когось дурнем міг - зізнаюсь. Та я ніколи не спускався нижче рівня міністра чи народного депутата України з такими діагнозами. У побутовому житті навколо мене виключно розумні люди. Ну нема дурнів, нема! Розумні всі! І то про які тільки вищі матерії не говорять починаючи від керунку державою та економікою, аж до філософії та релігії. А за тим всім забувають, на відміну від наших міністрів і нардепів, нагадувати самі собі оту одну простеньку і банальну істину: це життя - одне! Єдине і неповторне! Іншого не буде! Тому любіть, люди, життя таким, яким воно є! Принаймні хоч старайтесь!
Ну що поробиш, якщо воно, життя, не таке, яким його хочеться мати?! Народна мудрість стверджу: людина живе не так, як хоче, і навіть не так, як може, а так, ЯК ВИХОДИТЬ! Як вийде - те і буде! Елементарний часовий збіг сумарності обставин - це факт і фактор життя кожного на Землі. І дай Боже, щоб позитивного було більше в тому збігу від негативного. І дай вам удачі відчути щастя від позитиву, а не мучитись-переживати через дрібниці негативу.
Різдво і Новорічні свята є не просто зміною календарів, але і черговою спробою змінити своє особисте життя на краще... Та рік пройшов - і знову хочеться чогось кращого. Це добре - так і має бути. Зле, як згадати за прожитий рік доброго і радісного мало що є. Тоді люди найчастіше звинувачують життя: і чого воно мене не любить? При тому всі якось забувають, що любов щаслива потребує взаємності у стосунках!
Отже запам’ятайте раз і назавжди: любіть життя і тоді життя полюбить вас!

Богдан Гордасевич
12:27 15.12.2009 

Ще з часів своєї служби в Радянській Армії набув величезної відрази до війська і всього з ним дотичного. Особливо дратувало возвеличування  військових як «героїв-захисників» чи ще гірше як «визволителів» - та вбивці ви всі є! Вбивці! І фах військового найбрутальніший – професійно вбивати людей, а самому залишитись живим. Таке призначення кожного, хто хоч якось дотичний до військово-промислового комплексу, навіть якщо то військовий лікар чи куховар. Не люблю, коли хтось перекладає вину з себе на інших: так, я відлив кулю, бомбу, ракету, чи зробив гвинтівку, гармату, танк, літак тощо, але сам я нікого не вбивав – то інші. Ні, і ще раз ні таким виправданням – всі відповідають за вчинене зло і вбивства, а не винятково військові! І точно так всі ми будемо відповідати власним життям, коли нас всіх будуть вбивати, бо ми своєчасно не убезпечили себе могутнім військом!
Така дика колізія нашого ганебного світу: сила гарантує життя.
І я хочу гарантувати певність життя і добробуту собі, своїй родині, дітям, онукам, а також країні загалом – бо я їх люблю, заради них живу і готовий за них загинути. Як чоловік, вважаю своїм обов’язком забезпечити мирне, спокійне життя своїм ближнім. Для цього я повинен бути сильним і належно озброєним. Не персонально – не варто примітивно сприймати складні речі: я є членом окремого соціуму, як громадянин України,  власне для того і організованій спільноті, щоб вирішувати загальнолюдські проблеми і найпершочергову – безпеку життя. Найголовнішим завданням всіх держав є захист життя своїх громадян. І, на жаль, засобом цього є існування належних військових сил, що є щитом і мечем кожної з держав.
Чи захищена держава Україна таким вагомим «щитом і мечем», тобто армією? Однозначно, що ні. Чому? Нехай про це запитає кожен самого себе! Кожен, хто вважає себе чоловіком! Не за ознаками статі, а за ознаками відповідальності за безпеку життя. Мій особистий висновок однозначний – на найближчий час я стаю мілітаристом! І самодемобілізуюсь тільки тоді, коли переконаюсь в тому, що в Україні є сильна армія і безпека її громадян належно гарантована.
Рішення для мене, гуманітарія і принципового пацифіста, не просте, але після того, що я побачив і почув 6 грудня під час військового параду зведених частин у Львові – це єдино правильне рішення. Бути українським військовим в сучасних умовах вже є подвигом і проявом патріотизму, тому що я ніколи не спостерігав такого зневажливого ставлення до власної армії  як збоку і держави, так і народу. Колони військових чітко карбували парадовий крок, проходячи повз пам’ятник Тарасу Шевченку і віддаючи честь тому, хто по-суті і був тут і за народ, і за владу. Навіть півсотні публіки не зійшлось на 10 годину привітати українських військових з святом – 18-ю річницею Указу Президента України про створення Української армії.
Дика, брутальна байдужість всіх гілок влади, політичних сил і простолюду у Львові до армії – це щось фатальне, це якесь знамено про наближення заслуженої покари за таку зневагу. І якось мимоволі згадуєш прикрі епізоди з української історії, вдивляючись в обличчя молодих хлопчаків, що крокували лава за лавою, а найбільше – помилки УНР з демобілізацією, що врешті-решт привело до трагедії під Крутами і більшовицької окупації України. Якраз і епізод стався відповідно теми, коли одного офіцера запитали як вони буду воювати у випадку війни при такій зневазі з боку держави, той сказав, що ми – військові і наш обов’язок виконувати накази, а не обговорювати вади урядовців та політиків, отож якщо накажуть з штик-ножами йти проти танків – підемо, а чи буде з того правдива користь, чи чергова причина захоплення з героїзму, що «з ножами проти танків»… Як кажуть: додаткові коментарі зайві.
І ще не можна обминути тему, що голослівно ототожнювати себе з Україною і одночасна фактична руйнація військового комплексу та армії України отримало в розмовах таке резюме: навіть якщо б то був найуспішний прем’єр-міністр в економіці (чого і близько нема!), але поставився до армії держави подібним злочинним чином, то його вже за одне це мали б вивести перед військом і привселюдно розстріляти за зраду!
З іншого боку чи могли б політики і урядовці так зневажати потреби військових, якби громадськість не була фатально байдужою до їх проблем?  
 Громада складається з окремих людей і я – один з її членів, а тому вважаю своїм обов’язком стати мілітаристом, щоб не повторилась трагедія Крутів і щоб Україна отримала сильну і боєздатну армію – це найкраща гарантія миру і свободи.

Богдан Гордасевич
8 грудня 2009 р. м. Львів

Чому я за Ющенка і хочу, щоб він і надалі залишився президентом України? Тому що за 5 років, які він перебував на цій посаді, він не вчинив нічого такого, за що б мені було прикро. Віктор Ющенко чітко і послідовно вів проукраїнську зовнішню  політику і був першим, хто поводився у стосунках з Росією  не як колишній кріпак з паном, що було при Кучмі, а як дійсно рівноправний президент суверенної світової держави, чим і викликав ненависть керівництва Росії – бо як же то на рівних з ними!
І взагалі Віктор Ющенко  не був на побігеньках ні перед ким: ні перед США, ні Євросоюзом тощо. Він жодного разу не зрадив інтересам України з особистих амбіцій. Для мене це є однією з найголовніших рис справді видатного державного діяча: коли особисті амбіції політик принижує в ім’я  користі своєї держави та її громадян. Я щиро вклоняюсь тому правдивому християнському упокоренню гордині, яке проявляв Віктор Ющенко у своїх вчинках і в зовнішній політиці, а найбільше – у внутрішній. Що довелось йому перенести в душі, коли він погодився підписати призначення на посаду прем’єр-міністра Віктора Януковича або по другому колу Юлію Тимошенко, що вже йшла з відкрито ворожими намірами по відношенню до президента.   Хіба легко було Віктору Ющенко це зробити? Ні. Але є воля суспільства і потреби держави – він робив мужні вчинки в інтересах людей,  навіть якщо це було проти нього особисто. Я вже не кажу про ту кількість просто бруду і наклепів, які вихлюпували на Віктора Ющенко всі, кому хотілось – він мужньо все зносив і не принижувався до образ у відповідь і тим більше до репресій проти опонентів. Справжня демократія – це в першу чергу свобода слова і право відкрито критикувати владу. А Віктор Ющенко послідовно і неухильно дотримується принципів вільного демократичного суспільства. Як влучно зауважив один політолог: сила Віктора Ющенка в його найбільшій ваді – він не має жодних нахилів до диктаторства. Таку «ваду» я Віктору Ющенку вибачаю і якраз вона мене цілком влаштовує для людини, якій ми довіряємо найвищу посаду у державі – Президента України.
Доречно зауважити, що власне відсутність подібної «вади»  у інших кандидатів на посаду президента України дуже і дуже насторожує.  Я зараз не буду обговорювати претендентів, а наголошу на одному найважливішому моменті: ми знаємо з досвіду яким є  Віктор Ющенко на посаді Президента України, а як поведуться на цій посаді інші претенденти – ми не знаємо. Тому добре подумайте, перш ніж голосувати за когось або не голосувати взагалі, - а чи так вже зле нам жити за президента Віктора Ющенка? Чи обрання іншого Президентом України дасть нам щось ліпше? Що? Він стане робити за кожного з нас роботу і буде піклуватись про наш персональний добробут? Я особисто в це не вірив і ніколи не повірю! Моє життя і мій добробут – то мій особистий клопіт: так було і буде! І дякувати Богу, що так є! Це означає, що я вільна людина у вільному світі, а не залежу від якогось пана Лозинського, що у ХХІ столітті самовласно вирішує жити мені чи ні і як жити. Чи можете ви бути упевненими, що обираючи нового президента України ви не оберете отакого самодура президента - Лозинського? Задумайтесь, добре задумайтесь, якщо збираєтесь жити далі в Україні.
Я добре продумав свій вибір і він зупинився на Вікторі Ющенку: цю кандидатуру ПЕРЕВІРЕНО! І тому я йому ДОВІРЯЮ!

Богдан Гордасевич
м. Львів, вул.Т. Шевченка д.400, кв. 61

1. Прошу розмножувати цей допис, а хто забажає долучитись до теми: «Чому я за Ющенка» - я буду радий і вдячний за  підтримку в цій важливій справі.  Україні треба ще 5 років гарантованої свободи!
2. І не подумайте, що мені живеться легко: особливо на теперішній час К з видання і розповсюдження українських книг щось заробити ну дуже важко, але я не проміняю свою теперішню свободу ні на який ласий шматок з панського столу. Моє маленьке щастя – виключно моє!

5 років Помаранчової революції - Свободу не спинити! Ми не бидло, ми не козли, ми України доньки і сини!

Сьогодні відзначаємо 5-річчя Помаранчової революції - вітаю всіх, всіх, всіх, кому свобода є найвищою цінністю життя!
Я не знаю більшою події в своєму житті, якою я пишаюся!
І зневажаю всіх, хто скиглить про недолугість цього всеукраїнського Чину за Свободу.
Всі ті, хто плачеться, що Помаранчова революція нічого не дала, що не виконано якісь обіцянки, то на мою думку це просто злоба різних гомосоветікус, що звикли бути  рабами і все отримувати від пана-хазяїна: "А держава має нам дати, нас забезпечити..."
Запам’ятайте раз і назавжди: держава має гарантувати свободу і справедливість закону - більше нічого! Все інше людина має досягати сама! Сама! Ніхто нікому нічого не зобов’язаний давати і подавати: ні сусід, ні начальник, ні держава.
Я ще першого дня написав і вийшов з гаслом "До свободи через перемогу Ющенка!" і задоволений, що так все сталось: є свобода в Україні і є держава! Все інше - то вторинні проблеми, через які проходять різні держави і по-різному.
І через 5 років я радий бачити, що святі ідеали Майдану: Україна і свобода! - утвердились в нашому суспільстві.
Пригадую, як ми до безтями репетували : "Ющенко!" та "Юля!" - і не шкодую. Ми вже тоді були цілком свідомі, що не обожнюємо їх і не очікуємо чогось надзвичайного, а щоб вони були просто порядними людьми на противагу злодію Кучмі і його корумпованій банді.
Ющенку дістався складний спадок, бо країна межувала на грані розколу на дві автономні частини, не кажучи про повністю корумпований держапарат і "прихватизований" політикум. Також найбільшим ворогом стала Ющенку його найближчий соратник Тимошенко, яка, ставши прем’єр-міністром 2005 р., тут же розпочала свою "президентську кампанію".
Як вже казав - не люблю ідеалізувати когось, так само і засуджувати, а більше намагаюсь оцінювати результати діяльності людей, а вони кажуть, що Україна єдина і вільна, незалежна демократична держава, - це відповідальність президента Ющенка, а економічні проблеми в Україні - це відповідальність прем’єр-міністра Тимошенко. Все. Нема що зайве говорити ще щось.
Те, що в Україні є справжня демократія говорить той факт, що ніхто зараз не може спрогнозувати вибори Президента Україні! Ніхто не знає результатів! Це і є справжня свобода, з чим вас і вітаю!
А якими будуть результати виборів - значить того ми і варті.