Правляча політична команда, будучи в більшості своїй родом з Донбасу, завжди на словах афішувала своє особливе ставлення до рідного краю. Донбас регулярно наводили у приклад, називали «годувальником» України, підкреслювали економічне значення регіону для всієї країни.

Любов до малої батьківщини особливо загострювалася ближче до виборів, коли «донецькі» їхали до рідних країв торсати електорат. Донбас розхвалювали, Донбасу дякували, Донбас закликали у черговий раз підтримати «по нутру своїх». У полум'яних промовах згадувалися досягнення радянських часів, трудові та бойові здобутки прадідів, оспівувалися степові краєвиди. Ось тільки реальні справи за всіма цими єлейними промовами якось не йшли. Не дивлячись на перемогу «донецького» президента у 2010 році, обіцяні грошові потоки до краю не хлинули, а віз проблем регіону так і залишився на місці, хоча тягнути його обіцяли дружно та в одному напрямку.

Любов до рідного краю, за логікою, передбачає роботу, спрямовану на примноження та збереження його багатств. У тому числі об'єктів історичної спадщини, якими волею долі Донбас не багатий. На практиці ж історичні пам'ятники регіону найчастіше перебувають у жахливому стані, а деякі й зовсім безповоротно втрачені назавжди. Ні місцева, ні державна влада жодним чином їх не підтримує. В той час, як величезні кошти витрачаються на показушне святкування ювілею Стахановського руху, яке коштувало у 2010 році 17 млн грн, унікальні архітектурні об'єкти перетворюються на руїни та зникають.

Садибу поміщика Казиміра Мсціховського, що знаходиться у селищі Селезнівка Луганської області, іноді справедливо називають перлиною Сходу України. Відома вона далеко за межами регіону - унікальний архітектурний комплекс 19 століття є одним з головних об'єктів історичної спадщини Донбасу. Здавалося б, таке місце треба ретельно доглядати, однак садиба Мсціховского забута владою. Сьогодні вона перебуває у аварійному стані та поступово руйнується вандалами.

Казимір Мсціховський, засновник селища та колишній власник садиби, був статським радником та власником шахт з Польщі. У Донбас його привело те ж, що й інших - багаті запаси вугілля. Тут Мсціховський заснував Селезнівський рудник та став головою правління Селезнівського товариства кам'яновугільної та заводської промисловості. Навколо рудника незабаром виросло селище, що потім стало містом Паркомуна, а ще пізніше було перейменоване у Перевальськ.

Чудова садиба була побудована у Селезнівці під безпосереднім керівництвом Мсціховського. Головні будівлі садиби - будинок поміщика (архітектор Сергій Гінгер) та храм на честь Св. Олександра Невського (архітектор Лев Руднєв), виконані у стилі італійських вілл - звели десь у 1840 році. Для будівництва використовувався місцевий камінь.

Навколо садиби був розбитий великий парк, площею понад 20 гектарів. Нині він перебуває в запустінні. Алеї заросли, багато декоративних рослин загинуло, не працює фонтан. Головна пам'ятка парку - величезні дерева, що збереглися з часів заснування маєтку.

Революція 1917 року перевернула все з ніг на голову. Господарі, не чекаючи експропріацій, кинули маєток та втекли закордон. Новий уряд оселив у їх колишньому маєтку Будинок сиріт. Після Другої Світової садиба функціонувала як протитуберкульозний диспансер.

Садиба Мсціховського - єдина садиба на території Луганської та Донецької областей, що є аналогом замкової архітектури Західної України. Ця пам’ятка могла б стати унікальним туристичним об'єктом, якби влада регіону хоч трохи подбала про неї. Нажаль, цього не відбувається, і з кожним роком від пам'ятника архітектури залишається все менше. Занепадають ворота, валиться кам'яна огорожа, приходять в непридатність інтер'єри поміщицького будинку. У доброму стані знаходиться лише храм Святого Олександра Невського, який нині належить УПЦ МП. Настоятелі підтримують його у первозданному вигляді.

Будівлі садиби ще міцні. Парк та споруди цілком можна було б привести до належного стану за наявності відносно невеликих коштів. Однак, бюджетні гроші «патріоти Донбасу» в основному витрачають на помпезні ювілеї і свята, ігноруючи дійсно гострі питання. В результаті, Луганська область втрачає один зі своїх найкрасивіших пам'ятників, а Східна Україна все більше відповідає стереотипу про край, де нема на що подивитися.

Нажаль, долю садиби Мсціховського повторюють і інші схожі об'єкти Луганської області. У ще більш занедбаному стані знаходяться унікальні поміщицькі садиби в Олександрівську та селі Весела Гора. Вони також сильно зруйновані і заростають травою під гучні промови про необхідність шанувати пам'ять предків та пам'ятати славне минуле Донбасу. Пам'ятники XVIII та XIX століть, занесені до реєстру пам'яток архітектури національного значення, незабаром можуть цілком зникнути. Про існування цих об'єктів більшість луганчан просто не знає, а тому особливого шуму з приводу їх руйнування немає. Все відбувається буденно, протягом років.

Садиба поміщика Юзбаша у селі Весела гора була побудована ще в позаминулому столітті, і цілком непогано трималася до початку нинішнього. У радянські часи вона була піонерським табором «Чайка», який проіснував аж до 2003 року, після чого був проданий луганському ТОВ «Полі-пак». Вигідне розташування історичної будівлі на березі Сіверського Дінця у передмісті обласного центру робило його вельми вигідним придбанням для інвесторів, однак вони чомусь досі ним не скористалися. В результаті реконструкції, яку почав директор ТОВ «Полі-пак» Ігор Чаплигін, будівля позбулася перекриттів та даху. На цьому всі роботи припинилися.

Схожа ситуація з поміщицької садибою в Олександрівську, заснованою у 1772 році. До 2006 там розташовувався обласний туберкульозний диспансер, а після його переселення будівля занепала. Зараз вона виглядає не краще, ніж будівля у Веселій горі.

Зовсім вже кричущий приклад - втрата будинку промисловця Гартмана у Луганську. Густав Гартман заснував у місті паровозний завод (сучасний «Луганськтепловоз») та вважається однією з найбільш знакових фігур в історії Луганська, а будинок його, що донедавна перебував у Кам'янобрідському районі, недалеко від заводу, безперечно, мав архітектурну та історичну цінність.

У радянський час в будівлі знаходилася лікарня. У 90-х установу перенесли, а будинок викупив один з луганських підприємців, який відкрив у ньому цех з виробництва соняшникової олії. У 2008 році підприємець помер, і виробництво дісталося його компаньйонам (за словами родичів померлого - було захоплено рейдерським чином). Очевидно, повністю оформити необхідні документи на власність будівлі вони так і не змогли, тому що з тих самих пір будинок Гартмана був покинутий та поступово руйнується. Взимку 2011 року він виглядав так:

Зараз від будинку не залишилося навіть стін. Відновити його неможливо. Незабаром на його місці будуть тільки пустир і дерева.

Якщо справи й далі підуть так само, то вивчати історію рідного краю луганські діти зможуть тільки по картинках у підручниках. А сумні руїни садиб та особняків ще довгий час будуть безмовно нагадувати про пафосні обіцянки «служити Донбасу», що щедро роздаються перед виборами представниками влади.

Нагадувати доти, поки остаточно не зникнуть.

, а допомогти у боротьбі з корупцією в Україні

Господь Бог дав нам Україну. Ми самі її не здобули, крови не пролили. Ніхто з людей нам її не дарував. То була воля Господня, ласка Божа. Обставини мусять описувати історики. Але Україна постала, вона є. Я переконаний, що інакше бути не могло. 

Проте чи всім нам подобається нинішня Україна? Кого слід картати, що вона не є такою, якою ми воліли б її бачити? Як сталося, що Україна не стала осідком достатньої кількості вільних людей, що є неодмінною ознакою справді вільної держави? 

Багато хто все ще боїться свободи. Хтось давно відзвичаєний від неї, хтось, навпаки, досі не призвичаєний. Більшість людей про свободу не думають. Бо виховані в іншому світогляді. 

Багато разів я чув з різних вуст, що ми, українці, є колосальними індивідуалістами. Маєш свій хутір, маєш родину, землю, сад — власне, що ще потрібно, аби не думати про те, що за парканом, про тих, хто за парканом? Земля така багатюща, що добрий господар ладен самотужки розбудувати щось на кшталт власного самодостатнього світу. Це створювало хитку ілюзію свободи для кожного й не примушувало змагатися за свободу для всіх. Мрії про волю не заважали кожному ставати невільником власного клаптика землі. 

Історики кажуть: українці поставали насамперед як рільники, тому їхня звичка до колективної співпраці є недостатньо природною. Світ змінював обставини й характери, проте закладена традиція все одно давалася взнаки. 

Після Другої світової війни я жив у таборах біженців на території Австрії. Дуже повчально було спостерігати, як поводилися українці, а як — литовці. Литовці вміли свої справи розв'язувати спільно, українцям це давалося тяжче. Звісно, вихідці з Литви, на відміну від нас, мали за плечима щонайменше 20 років незалежності. Але чи тільки в тому була причина? 

Часом ми добре працюємо гуртом. З історії відомо, що українські військові формації в різні часи були досить вправними. Проте, коли йдеться про життєві проблеми, нас напрочуд важко переконати, що треба співпрацювати. Життя призвичаїло мешканців нашої землі боронитися, але не навчило спільно розбудовувати навколишній світ, коли загрози немає. Складно відчувати себе спільнотою, коли відсутній спільний ворог. То невже нам неодмінно треба ворогів, аби відчути себе справжньою родиною, не роз'єднаною парканами особистих прагнень, дрібних острахів та нісенітних забобонів? 

Українців на певний час може об'єднати шляхетна ідея, прекрасна мета, велика боротьба. Заради цього багато хто спроможний віддавати останнє, йти до в'язниці, ризикувати здоров'ям, жертвувати життям. Натомість речі не менш важливі, але зовні більш буденні, марудні, не в змозі пробудити таку ж пристрасть, такий же запал, таку ж схильність до жертовності. Ми здатні боротися за чітко окреслену героїчну мету, але нам не властиво налаштувати себе на копітку, щоденну спільну працю. 

Наведу приклад із власного досвіду: дуже легко розбудовувати парохію, особливо коли зводиться Храм Божий. Тою справою опікується ціла громада, кожна людина щиро намагається бути дотичною до здійснення мети. Та коли храм збудовано, то стимул зникає. Нащо зайво турбуватися, як воно вже постало? Але ж життя парохії не припиняється відтоді, як Храм Божий зведено. Воно, власне, тільки починається. 

Який зв'язок я вбачаю між спільною працею та свободою? Дуже простий. Свобода не є сама в собі цінністю. Свобода — це обставина бути людиною. Свобода — це лишень право творити добро. Свобода не в тому, щоби робити що заманеться. Свобода — то змога служити людям. Чим більше людей усвідомлять таку свободу як природну потребу, тим більше добра вони здатні спільно створити одне для одного, а отже, для цілої країни. Свобода є умовою, вона не є ціллю. Держава може почуватися вільною лише тоді, коли вона спирається на людей, які почуваються справді вільними. Водночас тільки у вільній державі народ може почуватися свобідним. Ми спільно повинні збудувати державу, де вільна людина має бути на першому місці. Повна свобода цілої України має складатися з частинок свободи кожного з нас. 

Якби мене запитали, що означає бути свобідним, я би не відповів одразу, хоча вважаю себе вільною людиною. Але ж не почуваюся захищеним. Бо живу в країні, де завтра мене можуть заарештувати. Або влаштувати мені дорожньо-транспортну пригоду, буцімто випадкову. Раптом хтось на високих щаблях влади подумає, що нижчепідписаний заважає владі, що він говорить дурниці, що псує людей? Раптом хтось вирішить, що варто такої людини позбутися? Бути вільним і наражатися через те на небезпеку — доказ того, що живеш у країні, яка не є вільною. 

Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною людиною, саме тому його смерть у неволі перетворилася на безсмертне утвердження справжньої свободи. Власне, наявність таких людей дозволяла вважати наш народ волелюбним. Але брак таких людей не давав змоги цілому народові стати вільним. Ми справедливо пишаємося часами козацької держави, але надто ідеалізуємо той період, який не був аж таким беззастережно світлим. Невільники-кріпаки ставали вільними козаками, тікаючи до свободи. Але вони її не втримали. 

Ми час від часу отримували можливість ствердити свою незалежність, але завше цю можливість марнували. Напевно, не варто виправдовувати хиби тільки зовнішніми чинниками та несприятливими обставинами. Якби весь народ був справді волелюбним, то чому він не підтримав вільного духом Івана Мазепу? Хіба в Україні на кожного Мазепу не знаходився свій Кочубей? Не варто боятися ставити неприємні запитання, не слід боятися шукати відповіді на них. Подібна властивість є ознакою вільної людини. 

Наш шлях до свободи виявився довшим, аніж мріялося декому, на те воля Господня. Зрештою, кожна зупинка на тому шляху — це Божа підказка, варто тільки навчитися тими підказками керуватися. Господь завжди випробовує тих, кого любить. 

Знову пошлюся на поширену думку — мовляв, українцям не властивий природний потяг до демократії. Буцім ми ладні підкорюватися комусь, хто спроможний обдарувати нас добром, здатний зробити за нас нашу спільну роботу. Чи направду то є так? 

Вочевидь, фахову відповідь на це запитання мають дати знавці — соціологи, історики, філософи. Та в Україні, певно, існує потяг до твердої руки, до мудрого диктатора. Одвіку ми прагнули доброго князя, гетьмана чи президента, який узяв би на себе тягар всеохопної опіки, який робив би добро для нас за нас. Нам легше, коли знаходиться вправний провідник, що вміє зорганізувати, розв'язати, настановити, навернути. Це з одного боку. З іншого — ми мріємо про ідеального очільника, тому далеко не кожен, хто на подібну місію претендує, нас цілковито влаштовує. Суперечливість людської природи: ми не користаємося правом розв'язувати проблеми власноруч, але, зазвичай, відмовляємо в цьому праві іншому, допоки його зверхність достеменно не доведена. Що це, як не наочний вияв внутрішньої несвободи? 

Зрозуміла симпатія певної частини суспільства до опозиції: той, що при владі, не впорався, він не гідний, то, може, його наступник впорається із завданням? Світ Божий не є чорно-білим. Не всі, хто при владі, — чорти, але, й не всі, хто в опозиції, — янголи. Особисто я не бачу нині суттєвої різниці між ними. Опозиція поки що виглядає надто слабкою, аби відчувати до неї довіру. Є серед опозиціонерів достойні люди, але, на жаль, їх одиниці. Часто чуємо закид, що люди при владі — злодії. Здавалося б, що так. Але кожен має поставити собі запитання, а що він зробив, аби влада була іншою, а країна була вільною. В усіх смислах того слова: вільною від злодіїв, від бідності, від упереджень, від острахів, від легкодухості.

Ми стоїмо перед поважною проблемою. Мусимо зупинитися і добре подумати, що нам робити, окрім як нарікати. Позбувшись чинної влади, Україна не стане вільнішою. 

Навіть мудрішим з провідників складно встояти перед спокусою всевладдя. Пастир може перетворитися на фарисея, коли паства німа. Властолюбець не буде виховувати свободолюбних людей. Він мудрий і досвідчений, він воліє думати за всіх. Він є початок і кінець усього. Він може щиро втішатися тим, що він для них робить. Він може зажадати від людей вдячності, аби йому співали славу, а може робити свою справу безкорисливо. Але в кожному разі він, свідомо чи несвідомо, спокушає людей, позбавляючи їх віри у власні сили. А зневірені люди не в змозі побудувати вільну державу. Мусимо сходитися, аби разом думати, як будувати країну, яку ми хочемо. А не покладатися на когось, хто її буцімто збудує за нас. Не збудує. 

Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного — тільки вбити.

Невже потрібен тільки батіг? Чому задля згуртування необхідний або спільний ворог, або батіг провідника? Нам іще належить навчитися співпрацювати без примусу. Інколи свобода народжується як 
відсіч примусові, але побудувати свободу під примусом не можна. 

Поважний дисидентський рух був відважною боротьбою "проти". Люди любили Україну, терпіли за неї, змагалися за неї. Та що сталося, коли після повалення Радянського Союзу до влади прийшли люди, що потерпіли від радянського режиму? Сталася справжня людська трагедія. Багато хто з тих людей, направду гідних пошани за свою боротьбу, не витримав випробування. Одні не витримали випробування працею, спричинивши своїми діями великий хаос. Інші не витримали випробування владою і почали наслідувати своїх переслідувачів, заходилися будувати собі палаци, захопилася різноманітними вигодами. Люди, зіпсовані школою радянського життя, здебільшого поранені духовно. То є гірка правда. 

Ми не маємо усталеної традиції любові до свободи, тож мусимо її творити разом просто зараз. Треба усвідомити: нам іще тільки належить збудувати справжню, вільну Україну, 
підмурком якої слугуватимуть внутрішня свобода кожного та повага до свободи кожного. Свобода нам потрібна для того, аби ми нарешті стали собою. Не тими, ким є нині, а ким покликані бути. 

То є колосальним викликом. З Божою поміччю маємо впоратися з тим. В Україні є достатньо людей, що не тільки почуваються вільними а й усвідомлюють необхідність побудови вільної країни. Треба лишень переступити через власні лінощі, острахи, легкодухість. Треба йти до людей, передовсім, до молоді, зацікавлювати свободою, пояснювати її переваги, переконувати не боятися свободи. Цьому, безумовно, мають зарадити церква, школа та науковці. Я вважаю, що всі ми, кому не байдуже майбуття України, покликані розпочати велику кампанію, провідниками якої слугуватимуть люди, що мають достатній суспільний авторитет. Мають бути взірці — ті, хто здатен власним життям довести, що таке бути вільним.

Нехай цих людей буде стільки, скільки є. Нехай сотня, нехай навіть менше. Треба робити це просто зараз. Завтра буде більше. Не варто чекати доброї нагоди, ліпших обставин. Якщо шукати привід для зволікань, то кращі часи не настануть ніколи. 

Не слід складати розлогі плани, як хутко змінити одразу всю Україну. Слід змінювати людей, повсякденно й наполегливо. Власним прикладом, переконливим словом. Не треба лякатися, що це триватиме довго. То політики обіцяють облагодіяти всіх і негайно. А от пастир Божий дорожить кожною спасенною душею. Ми не змагаємося за мільйони, ми боремося за кожну душу. Кожний, хто ще вчора не думав про те, нащо йому свобода, але замислився над тим сьогодні, є кроком до великої перемоги.

Не погоджуюся з тим, що нинішня молодь уже необоротно зіпсована байдужістю, інертністю, індивідуалізмом, що їх отримала в спадок від попередніх поколінь. То не є правдою, молодь поранена, але вона жива. Вона втомилася від штучного, облудного, несправжнього, їй бракує щирого й правдивого. Якщо знайдеться достатня кількість людей, чия віра в свободу виявиться справжньою і твердою, — віра ця неодмінно знайде відклик у серцях багатьох із тих, кому розбудовувати Україну майбутнього. 

Любомир Гузар 

dt.ua

Про це йдеться у статті кандидата педагогічних наук, доцента Запорізького національного університету Сергія Терно, передає Освіта.ua.

Автор стверджує, що з навчальної програми для учнів 5-го класу з історії України, яка затверджена у 2012 році, та за якою навчатимуть учнів п’ятих класів починаючи з 1 вересня, зникли Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Михайло Грушевський, Іван Франко, Леся Українка та багато інших творців української нації.

"В програмі для п'ятого класу не зазначено жодної персоналії в жодній із частин. Перше знайомство з історією України в школі постає без історичних постатей, що взагалі є нонсенсом", - наголошує Сергій Терно.

Він також зазначає, що нова програма з історії для 5-го класу дуже ущільнена. "Замість п’ятьох тем - лише три розділи. Кількість годин залишилася без змін (35), але здійснено суттєвий перерозподіл часу на висвітлення славетних та знакових сторінок історії України. Картина видається більш ніж жахливою: замість 27 годин на вивчення доленосних подій української історії за старою програмою п'ятикласникам відтепер доведеться опановувати їх лише протягом 12 годин", - пише Сергій Терно.

Крім того змінено й формулювання в програмі для 5-го класу: замість "Київської держави" - "київські князі"; замість "Козацької республіки та Української козацької держави" - "Українське козацтво у битвах і походах"; замість "Відродження Української держави в 1917-1920 рр." - "Українці в революції 1917-1920 рр." тощо.

"Отже зникає поняття "Українська держава", натомість постають окремі знеособлені фігури князів, козаків тощо. Не менш значущим для розгляду є подання подій 1917-1920 рр. Зверніть увагу як зміщено акценти у представленні змісту навчання - це не Українська революція, це не відродження Української держави, а просто на просто українці в революції", - наголошує науковець.

Сергій Терно також вважає, що автори нової шкільної програми з історії України "навіюють нам думку, що не було ніякої української держави, не було видатних українців, які обстоювали ідею української державності".

"Речі можна називати по-різному, однак така заміна імен має на меті применшення значення української історії, прищеплення почуття меншовартості", - наголошує науковець.

Кого пам’ятають - той живий!



 Олена Теліга

Біографія

Олена Іванівна Теліга (з дому: Шовгенова або Шовгеніва, 21 липня 1906, Іллінське (Московська область), Московська губернія, Росія — †22 лютого 1942, Київ) — українська поетеса, літературний критик, діяч української культури.
Народилась в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині: мати — дочка православного священика; батько Іван Опанасович Шовгенів — знаний фахівець, гідротехнік-практик. Коли дівчинці було п'ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.
З 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. Вивчає і такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення; проте на основі віднайдених оцінок юної Олени тих років, можна сказати, що вчилася посередньо. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що, всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапляє до саме такої.
Батько, урядовець УНР, разом зі старшим сином у 1920 році опинилися в еміграції в Чехословаччині. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.
З вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала в Польщі — ще з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів.
У 1937 році, виступаючи перед Українською Студентською громадою у Варшаві, Теліга висловлює своє захоплення фашистськими рухами у Європі: «Любити свою справу понад усе, дивитися на неї як на саме життя, віддаватися їй з радістю — цю велику правду зрозуміли добре нації, що ростуть і міцніють на наших очах,— Італія і Німеччина. «Сила через радість» — так зветься одна з розривкових юнацьких організацій нової Німеччини. Та власне «радісна сила», яка джерелом б’є від неї, залишає незатерте враження на чужинцях.»[1]
Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючися, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності.
У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга запізналася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з ним у культурно-освітній референтурі. 22 жовтня 1941 р. на автомашині через Святошин та Брест-Литовське шосе вона мчить Києвом і щемить її серце поблизу КПІ і тих місць, які вона колись залишила.
У Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври».
В останньому листі з міста Києва вона напише: «...Ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі і замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного приміщення Спілки до холодного дому... Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна».
Зі слів очевидців дізнаємося, що жила О. Теліга в Києві «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір'я. Господинею була похилого віку бабуся... На двох стінах — суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників — українських, російських, чеських...»
У київський період серед найближчих співробітників О. Ольжича та О. Теліги були Іван Рогач, Орест і Анна Чемеринські, Іван Кошик, Михайло Теліга.
Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка; проте знала, на що йде, тікати не збиралася. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу...»
Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.
В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері №34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.


Життя, рівне віршам

Незабаром минає 71 рік з дня загибелі в Бабиному Яру поетеси Олени Теліги
Вона належить до тих рідкісних у цілому світі поетів, чиї вірші дорівнюють їхньому життю. Враження таке, що свій життєпис вона вибудувала як бездоганну баладу.
Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова, 1906—1942) народилася під Москвою, дитинство провела в Петербурзі, першими її мовами були російська, німецька, французька. Старший брат — російський поет, монархіст. Може, й вона обрала б російську поезію батьківщиною своєї душі. Але 1918 року родина переїхала до Києва, де батько служив у Департаменті шляхів сполучення уряду УНР та викладав у Політехнічному інституті. Власне, отой короткий  київський період зробив Олену згодом українською поетесою — але вже в еміграції, в Чехословаччині, Польщі. Їй здавалось, що вона зобов'язана повернутися до Києва, за який колись воювали і який втратили близькі їй люди (один з її старших братів служив в армії УНР, так само, як і чоловік, кубанець Михайло Теліга). 1932 року вона написала знаменитий вірш «Поворот». Потім усіх дивувало, як за десять літ до загибелі поетеса вгадала, наскільки драматичним буде її повернення на батьківщину.
Це буде так: в осінній день прозорий Перейдемо ми на свої дороги…
Вона справді повернулася до Києва "в осінній день прозорий" 1941 року. Й справді її тут чекало те, про що колись писалося у тому вірші:
Чекає все: і розпач, і образа, А рідний край нам буде чужиною...
Вона повернулася з ОУН-мельниківцями, що мріяли відновити Українську державу. Почали видавати в Києві газету «Українське слово», Теліга редагувала часопис «Літаври» й очолила Спілку письменників. Але німцям-окупантам зовсім не це було треба. Їм би підійшла радянська література — тільки щоб замість батька народів славила фюрера. Друзі застерігали Олену й переконували не повертатися. Вона відповідала: «Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти і цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія — це не видумана комбінація, а виплеск душі. Як же чутимусь я, коли піду проти своєї поезії?».
Коли до редакції «Літаврів» приносили вірші про «визволителів», Теліга демонстративно викидала ту писанину в кошик. А ображені віршотворці скаржилися за відомою адресою на Володимирську, 33, де тепер було не НКВС, а гестапо.
Спілка письменників була зовсім недалеко звідти, на Трьохсвятительській. Зранку 8 лютого 1942 року гестапівці влаштували там засідку: всіх впускали, але нікого не випускали. Вона знала про це — але пішла туди: «На мене чекають люди». В середині лютого багатьох заарештованих оунівців, серед них Олену Телігу та її чоловіка, гітлерівці розстріляли в Бабиному Яру.    
Після їхньої загибелі газету назвали «Новим українським словом», і вона писала: мовляв, ці мрійники-націоналісти «прийшли з Заходу, щоб баламутити вірний німецькому визволителеві український нарід». Прикметно, що ця риторика у нас і понині живучіша, ніж вартісні вірші.
 
Віталій Жежера

поезія Олени Теліги
http://poetyka.uazone.net/teliha/

Печерський суд Києва слухає свідчення головного свідка по справі щодо вбивства народного депутата Євгена Щербаня, в замовленні якого звинувачують екс-прем’єрку Юлію Тимошенко.

Свідок – такий собі Ігор Мар'їнков. Він стверджує, що був знайомий з ватажками банди, яка вбила Щербаня - Олександром Мільченком на прізвисько «Матрос» та Євгеном Кушніром. Однак, чим конкретно Мар'їнков займався зрозуміти важко. Схоже, в 1990-х він мав чималий бізнес - їздив на "Мерседесі", мав міліцейську охорону "Титан", три роки орендував три номери в найкращому на той час готелі "Національний", а родину перевіз жити до словацької столиці Братислава. Але жодної згадки про такого масштабного підприємця не знайти.

Відомо тільки, що він вже проходив свідком по справі в убивстві Щербаня, коли за це судили банду Кушніра. Більше того, Мар'їнков проходив свідком ще по кількох епізодах діяльності цієї банди, які можна вважати найбільш резонансними злочинами 1990-их, а саме: справа про вибух на стадіоні «Шахтар» 15 жовтня 1995 року, під час якого загинув відомий кримінальний авторитет та родич нинішнього найбагатшого бізнесмена країни Ріната Ахметова – Ахать Брагін, і справа про вбивство фінансиста Вадима Гетьмана 22 квітня 1998 року.

Щоправда, тоді прізвище Тимошенко у свідченнях Мар'їнкова не згадувалось. Більше того, як стверджує журналіст Артем Фурманюк в своїй статті на Радіо Свобода, тоді Мар'їнков був під «ковпаком» у правоохоронців і спеціально використовувався ними для надання правдивості звинуваченням щодо банди Кушніра, які тоді теж у громадськості викликали певні сумніви. За свої послуги, як стверджує журналіст, Мар'їнков отримав не тільки охорону, але й гроші від правоохоронців.

Можна припустити, що тепер Мар'їнков говорить правду, але сам його вигляд (наче він «законсервувався» в тих лихих 190-их), манера розмови і те, що він говорить, подекуди викликають відвертий сміх.

І це, навіть, незважаючи на те, що більшість свідчень Мар'їнкова засновані на спогадах осіб, яких немає в живих - Мільченко, Кушнір, Рябін. З Лазаренком або Тимошенко він знайомий не був. Щоправда, новий, розпіарений владою як надсучасний і демократичний Кримінально-процесуальний кодекс, дознає суду приймати як доказову базу свідчення третьої особи, тобто саме такі от переповідки того, що свідок наче колись від когось чув.

А тепер кілька яскравих цитат зі свідчень Мар'їнкова:

«Я закончил элитную школу, горно-экономический факультет. Я имел свою фирму, свой банк, ресторан. Моим первым заместителем 8 лет был мэр Донецка».

«Я сидел в одном помещении с УБОП, у меня начальником охраны был начальник донецкой милиции. У меня был не один, а три „Мерседеса“. Меня охраняла „Альфа“. Я знал половину политбюро. Я знал многих, и меня знали и уважали».

"Я знал ху из ху, был на сходках".

А ось як Мар'їнков описав на прохання сторони захисту Тимошенко, коли він, згідно його слів, бачив її:

«Косы у нее не было, блондинкой не была, маленькая, причесочка у нее была до плеч. В костюме, Луи Витон наверное, туфельки сантиметров 15-17, Шанель пахла».

І наостанок кілька веселих картинок, які одразу ж з’явилися в соціальних мережах з приводу свідчень Мар'їнкова та взагалі цієї справи проти Тимошенко.

Відповідно до протоколу засідання Комітету з питань європейської інтеграції від 10 січня 2013 року, без проблем були затверджені квоти всіх парламентських політичних сил в обох постійних делегаціях. Отже, 16 чоловік від України в Комітеті з парламентського співробітництва з ЄС поділили в такий спосіб: Партія регіонів - 7, «Батьківщина» - 4, «Удар» - 2, «Свобода» і комуністи по одному. Ще одне місце віддали для квоти нефракційних. Розрахунок проводився, виходячи із чисельності фракцій, а також кількості нефракційних депутатів. Як бачимо, розклад сил у делегації наступний: рівно половина - 8 чоловік - у провластного більшості (ПР і КПУ). В опозиції 7, плюс один позафракційний. Навіть якщо припустити, що нефракційний буде підігравати опозиції, то розклад сил - 50 на 50.

Аналогічна ситуація й по Євронесту. З 10 членів делегації ПР одержала 4 місця, «Батьківщина» - 2, а також по одному від «Удару», «Свободи», КПУ й позафракційних.

Але через тиждень глава фракції Партії регіонів Олександр Єфремов виразив незгоду з такою схемою й вирішив переграти ситуацію. Хоча представники його ж партії раніше підтримали рішення комітету.

У своєму листі на ім'я глави Комітету Григорія Немирі від 18 січня 2013 року, що є у «Главкома», Єфремов виразив незгоду із запропонованою формулою розподілу місць у делегації. По комітетському варіанту в розрахунок брали нефракційних депутатів, яких у Раді офіційно 27 чоловік. Плюс загальне число парламентаріїв у формулі - 450, як записано в Конституції. Єфремова, навпроти, запропонував позафракційних при формуванні делегацій не враховувати (посилаючись на норму регламенту), а загальним числом депутатів уважати - 445. У результаті цифри зіграли по-іншому, а в силу більшого дробового числа після коми зайва людина перекочувала у квоту Партії регіонів. Причому, в обох делегаціях. Тому, за версією Єфремова, ПР сама одержала половину в делегаціях, а з урахуванням комуністів - більшість.

У прес-службі Немирі «Главкому» повідомили, що «питання делегацій піднімалося на єднальній раді ВР, і зараз по ньому йдуть консультації».

Проголосувати можна за посиланням-http://glavcom.ua/3years/

Три года Януковича. Как вы оцениваете результаты работы президента? (на 22:18) . Якогось пункту не вистачає 

1. Янукович - лучший президент за всю историю независимой Украины-2% (184)

2. Достойной альтернативы у оппозиции нет. Проголосую за Януковича в 2015-м -3% (315)

3. Виктор Федорович, ничем не хуже и не лучше, чем его предшественники-2% (187)

4. На выборах в 2010 году мы сделали огромную ошибку. В 2015-м исправимся-4% (384)

5. Срочно даешь импичмент!-88% (8000)