Азаров: с Налоговым кодексом предпринимателей стало только больше

Николай Азаров Фото: kmu.gov.ua

Премьер-министр Николай Азаров опроверг информацию о сокращении числа предпринимателей после принятия Налогового кодекса

Свои слова глава правительства подтвердил данными статистики.

«Оказывается, за последнее время зарегистрировано в органах статистики более 150 тыс. новых предпринимателей, которые начали дело. Так возникает вопрос, сворачивают ли они свое дело или наоборот развивают, получается, что разворачивают», - сказал он.

Как сообщает Интерфакс-Украина, правительство продолжает дорабатывать Налоговый кодекс, согласовывая изменения с предпринимателями.

---

По состоянию на 1 января 2011 года на учете в органах государственной налоговой службы стояли 3896,4 тыс. налогоплательщиков - 1155,4 тыс. юрлиц и 2740,9 тыс. физлиц-предпринимателей. http://focus.ua/economy/174092 Уже 100 % помечено, что как только этот называет "волшебное слово", то оно становится в дефиците....... И как после этого жить.....Мне лично закрыться не дают.....Вопрос в другом, кто эти 150 тысяч , моя инспекторша не взяла ни одного......

Заява “Нафтогазу України” та прем’єра Азарова про призначене на квітень нове підвищення тарифів на газ для підприємств “житлово-комунальної сфери” засвідчує – розміри плати за комунальні послуги зростатимуть доти, доки громадяни будуть спроможні за них платити.

Сучасна влада України в особі призначеної президентом В.Януковичем “Національної комісії регулювання електроенергетики України” протягом останнього часу здійснює таке, що переходить всякі розумні межі, адміністративне підвищення цін на усі види комунальних послуг.

Це стрімке підвищення комунальних цін насправді не має жодного відношення до будь-якого покращення стану комунальних мереж, які повсюдно виходять з ладу через свою зношеність. Практично всі кошти від нього йдуть, через низку проміжних структур, компаніям – постачальникам газу та електроенергії, а найбільшою мірою – приватним власникам акцій АТ “Газпром”, імена яких офіційно не розголошуються.

Таким чином, влада представляє і захищає аж ніяк не інтереси обманутих рік тому нею виборців, а конкретні приватні інтереси своїх спонсорів.

Через “комунально-енергетичний насос” із українців висмоктуватимуть останні копійки аж доти, доки ми самі не покладемо цьому край. Не існує ніяких “економічно обгрунтованих тарифів”, якими нам постійно задурюють голову – є лише невгамовна жага деяких цілком конкретних осіб Москві, Донецьку та Києві здерти з кожного з нас у свої приватні кишені якнайбільше.

Для залякування людей приймаються все нові закони та постанови різних органів влади, які погрожують пенею за несплату та виселенням з квартир за борги. Нагнітання страху зробилось головним знаряддям політики державної влади в Україні по відношенню до її громадян.

Насправді не існує найменших формально-правових підстав для стягування з громадян в односторонньому порядку встановлених їм жеками рахунків: ніхто з нас ніколи не підписувався під своєю згодою сплачувати за цими цінами за опалення, гарячу воду чи будь-що інше.

Тому ми закликаємо: березень 2011 року має стати першим місяцем загальної відмови українців від оплати грабіжницьких платіжок із жеку!

Ми кажемо: “Пошліть їх всіх … у Москву!” Нічого не бійтесь і просто НЕ ПЛАТІТЬ!

Для отримання правової допомоги при спробі жеку вчиняти на вас будь-який тиск, а також для фізичного захисту від “відключальників” – телефонуйте у профспілку “Народна солідарність” за номерами 044 2298901, 067 5487728, 050 8004546.

Центральний координаційний комітет
ВП “Народна солідарність”

http://narsolidarnist.org.ua/2011/03/12/boycott-payments/

Чи будете ви голосувати за кандидатуру Віктора Януковича на наступних виборах Президента України?

Japan   2011.03.11 

• «Ветвь сакуры в знак скорби, дружбы и поддержки японского народа в трудные дни» •
© Inoyan

---

Кінець дев’ятнадцятого століття. Криворізьку землю охопила рудна лихоманка. Як гриби після дощу відкриваються рудники. Число їх досягає 79 копалень. В районі балки Роковатої пани Курдубанов та Крутько – старший відкривають Божедарівський рудник. А поряд з ним рудник пана Краматорського. Після їх занепаду, з’єднавши два рудника, Брянське товариство очолює новий вдосконалений по тому часу, рудник Олександрівський. Іноді його називали Брянським. Тут більше п’ятнадцяти років працював на похильному стовбурі: качав руду вагонетками, завозив і вивозив людей з кар’єру, пізніше – машиністом компресорної станції, мій дід Тимофій Сільвестрович Зінченко. Після революції та громадянської війни вже при радянській владі рудник одержав назву Червоногвардієць. Тут після тридцятого року більше п’яти років жила моя родина. Мій батько Федір Демидович Ліфенко працював машиністом підйомної машини. Ми жили в першому будинку робітничого селища Краматорівка. Мама була домогосподаркою і виховувала трьох дітей. В лютому місяці в четвер 11 числа о сьомій годині вечора 1936 року в сім’ї родилась четверта дитина. Це був я, Микола Федорович Ліфенко. Через три роки родина переїхала на нове місце проживання в село Недайвода. Наша садиба була поряд з садибою Козацьких, що жили на розі Куминої вулиці. З раннього дитинства, з 4х років, а окремі випадки з 3х років я пам’ятаю до сих пір. Рибалку з братом з греблі на ставку. Першотравневе свято біля школи. Вперше після дощу я побачив велосипед, який мав зелені гумові шини. Його купив якийсь чоловік. На колгоспному дворі спостерігав за грузовим автомобілем з дерев’яною кабіною. Особливо мені сподобався шофер в кожаних штанях і куртці, а також кожані краш. На кашкеті в нього були захисні окуляри. Запам’ятав, як батько, відремонтувавши патефон, грав пластинки. Я не тільки слухав музику і голоси а заглядав в нішу, шукаючи тих артистів, що грають і співають. Запам’ятались: «Дівка в сінях»стояла», «Вдоль деревни» та «Гей, ну-мо хлопці». Поїздки на бричці та бетці в села вияснив, як став дорослим. Осінь 1939 рік, подорож в гості в село Лозуватка. В цім же році я вперше в житті побачиа кіно. Біля якоїсь хати поставили двигун, апаратуру, натягли на стіну білу простинь. Людей було багато, сиділи і стояли. Запам’ятав героя фільму медведя Потап Потаповича. І тільки через 14 років побачив цю стрічку вдруге, я зрозумів, що його назва «Високая награда». Панський будинок Романова А. служив в селі за школу. В ній навчались мій брат і дві сестри. За школою, напроти Нелупенків стоїть колодязь. Поряд з ним спуск до ставка, де в воді лежали каміння, на яких жінки прали білизну. Пам’ятаю, як одного разу я був одягнутий в новесенький матроський костюмчик та безкозирку. Добре забруднившись, щоб дома не журили. Я вирішив його випрати. Намочив одежу і так як у мене не було праника, я скільки сили гамселив великим каменем. Прийшовши додому, а на мені замість костюмчика висіло якесь лахміття. І коли мене запитали, що зі мною сталось? Я відповів, що на мене напали свині і порвали одежину. Ото було сміху! За своє життя ні разу не пам’ятаю, щоб за найбільшу провину мама нас била. А нас в неї було п’ятеро. В її руках ми не бачили ні пояса, ні лозини. Одне тільки лагідне слово. Маму ми діти боялись і слухали краще ніж батька. Самий цікавий випадок стався літом сорокового. Пам’ятаю і бачу, як зараз в дворі біля хати маленький чавунок, в який наливали воду собаці . стою я, а поряд, біля мене мама. Я дивлюсь в сторону церкви. Була сонячна днина. Зі сторони цвинтаря по напряму села Шамово почали насуватись низько над землею білі і швидко змінюючи свою форму хмари. Те що я бачив і говорив мамі – нічого не пам’ятаю. Ось що мама розповідала. Я стою, дивлюсь на хмари і вигукую до мами, що я бачу, як ідуть танки, біжать стріляють із кулемета та гвинтівок бійці. Бомблять літаки, розриви бомб, снарядів. Падають поранені та вбиті бійці. Мама нічого того не бачить, хрестить себе і мене. В цім же році, після землетрусу наша хата завалилась і батьки на другій стороні села купили другу. Вся сім’я переїхала туди. Нова хата була світла і велика 6 на 14 метрів разом з сараєм. На городі на одному і другому боці садки. За хатою провулок, яким можливо виїхати в степ. А з другої сторони дороги, біля урочища Червоне можна добратись на західну сторону села. Між західною та східною сторонами села, між левадами місце і тепер називається берегом. Через два двори від нас живе моя бабуся, яка любила своїх онуків, але їсти не давала, поки не розкажеш «Отче наш». Запам’ятав, як вона нас водила в церкву причащатись. З нею жив її син Мина зі своєю родиною. Дядя був першим трактористом в селі. З другої сторони також через два двори жив другий дядя Омелько Зінченко. Він був головою колгоспу ім.. Кірова. Так що мені стало більше простору, де гуляти.

Одного разу, влітку, дядя Омелько накачав меду з вуликів, а тьотя Домаха , зібравши нас з десяток пацанів, дала миску меду і хлібину.

Щоб красивіше було в хаті мій брат намалював на стінах між вікнами та грубі красиві картинки. В колгоспі були яслі, але дитячого садка не було і ми, хлопчаки та дівчатка гуляли гуртами , неподалік домівок. Батько працював електриком в колгоспі, а мама куховаркою. Одного літнього дня пройшов чоловік по селу і оголосив, щоб усі йшли на збори. По одинці та гуртами, розмовляючи між собою, пішли односельці на збори. Йдучи назад, окремі з них плакали. Тут я вперше від них почув слово «війна». Почалася мобілізація призовників і запасників. З ними пішов на фронт і мій батько. В селі з кожним днем наростала тривога, за якою ховалося все невідоме. Старша молодь ще співали пісні на зразок «Если завтра война», або «Родина велела к Финскому заливу, к Мурманскому порту немцев не пустить!» пізніше про те, що «Вражий ряд по всем дорогам тянется, к городу родному моему». Часто почали збиратися селяни на збори та мітинги. На них обговорювались положення на фронті та про патріотичне ставлення до праці. Як заклик пролунало на всю країну гасло: «Все для фронту, все для перемоги!». В серпні, в садку дядьки Омелька зупинилась «полуторка» з військовими льотчиками. Ось що вони розповіли.

Їхня частина стояла біля міста Львова. Почалася війна. Німці посилено бомбили аеродром. Бійці просились в бій, але командир частини не дозволяв. Щоб німці не виявили їх. Горять літаки, з’явились поранені і вбиті. Тоді один пілот застрелив командира і дав команду на політ. Декілька днів частина захищалась та сили були не рівні. Скоро не стало пального і не було літаків. Тих, хто залишився в живих, направили в Дніпропетровськ на переформування.

В селі була дана команда приготувати худобу і техніку на відправку в тил. Фронт швидко підходив до села. Одного разу мати готувала їжу, та, раптом, над хатами з великим ревом пронісся німецький літак. А за мить він упав в районі села Червоний забійник. Викотивши велосипед, мій брат помчав на розвідку. Потім він розповідав. Офіцер з літака спустився на парашуті і його захопили в полон. Інші члени екіпажу були прикуті ланцюгами до літака і при падінні – загинули. Через деякий час був наказ евакуюватися партійцям та керівникам. Поїхав на бричці і дядя Омелько зі своєю сім’єю. І знову збори, на яких казали, що ворог ще на відстані 150 км. Але до цих слів почався артилерійський обстріл з села Терноватка. Було поранено декілька колгоспних корів. Вечоріло і по сільській вулиці проїхало декілька парних запряжок волів, які тягнули гармати. За ними йшли втомлені бійці – артилеристи. Йдучи біля своїх гармат, вони начебто хотіли виправдатись перед селянами. Говорили, що якби в них ще були снаряди, то вони б ще держали оборону. А то, замість снарядів їм привозили то ящики з цукерками, то з ляльками. На другий день зі сторони Лозуватки в сторону Ганнівки пролетів дирижабль, немов би злетів з кінострічки «Волга, Волга». Почали дозрівати сливи в садку. Перед обідом я вирішив нарвати собі. Виліз на дерево, а внизу, за стовбур дерева прив’язана лежала наша корова. Раптом, напроти колгоспного двору, на кукурудзяному полі піднялась стрілянина і почалися розриватись снаряди. Не встигши опам’ятатись, бачу як підбігає зі сторони поля до садка наш боєць зі станковим кулеметом. Боєць без пілотки, на ньому розірвана і розстебнута гімнастерка. Забігши в садок, він просуває дуло кулемета під шию корови і дає довгу чергу. Корова очі витріщила, лежить. Боєць встає, хапає за ручку кулемета і через наш двір побіг десь далі. Хутко рву сливи в пазуху і біжу до хати. Потім приходять два військових. Один з них в картузі, другий в пілотці і просять, хто сміливий, хай бере бинти або просиню  і йде в поле перев’язувати поранених. Декілька жінок пішли в поле. За ніч, там де лежала корова, з’явились два окопи. Але бійців біля них не було. Пересування в ту чи іншу сторону наших військ майже зовсім відсутнє. Та й односельці намагаються сидіти по своїм домівкам. Після обіду, по західній стороні села проїхала на мотоциклах німецька розвідка. Але, зустрівши кулеметний вогонь, який вівся із горища школи, повернули назад. Вночі німці хотіли захопити в полон відважного бійця живим. Поки розбирали завал біля дверей і біля горища, боєць, скориставшись шумом, зліз по водостічній трубі і був такий. За цей час, коли в селі не було ні наших, ні німців, сміливці відкрили двері і розібрали всі товари з сільської лавки.  Ми вже всією сім’єю ховались в погребі. В цю ніч, перед світанком, прийшов додому мій батько. Попавши в оточення під Уманню, ті бійці, що лишились живими, групами по 5 – 10 чоловік почали пробиратись до своїх. Офіцер, що був разом з батьком, каже що де не підеш, навкруги німці – я пішов додому. Хто хоче, виходьте з оточення самі. Так декілька односельців повернулись додому. Батько розповів нам, що роблять на нашій землі німці. А ранком, по нашій вулиці проїхали два німецькі мотоциклісти. Незабаром повернулись назад. Через деякий час, під конвоєм повели декілька сільських мужиків. Ми думали, що на розстріл, але згодом дізналися. Що їх водили на ремонт мосту біля ставка. Та ось на майдані, біля церкви, зупинилась перша німецька частина. На другий день я вперше побачив живого німця. Чоловік років 40 в чоботях і в шортах, без рубахи. На шиї, на мотузці медальон, на голові пілотка. В руках тримав військовий казанок. Зайшов у двір. Біля сараю стояла мама. Підійшовши до неї, він чітко промовив: «Матка, яйки, млеко!». Отримав товар, він вийняв 10 копійок і простягнув мамі. Через деякий час прийшов другий німець, який був у військовій одежі і все повторилось знову. На цей раз він дав щось у вигляді шматка мила. Це, як я згодом вияснив, був брикет гороху. Одного разу я прокинувся від ревіння десятків моторів. Швидко вдягаюся і біжу до воріт. По нашій східній стороні села, зі сторони Терноватки їдуть одна за одною автомашини німців. Через вулицю можна тільки перебігти. Майже тиждень з ранку до вечора через село пересуваються без зупинок військові частини. В кузовах солдати – одні сплять, другі їдять, інші співають і грають на губних гармошках. Та ось, фронт відходить все далі і далі. В село із рудника Червоногвардієць в хату дяді Омелька вселяється сім’я Котковських. Декілька разів на наше село налітали наші літаки. Німці стріляють по них із різної зброї. І часто домагаються успіху. Декілька наших літаків було збито. Наш пілот деякий час переховувався в одній сім’ї. потім пішов знову на фронт. А після перемоги повернувся знову в цю сім’ю, оженився на їхній дочці і прожили вони вдвох поки не померли. Інший, просидівши в ставку в очереті до вечора і побачивши, що жінка прийшла прати білизну, попрохав у неї цивільної одежини. Пізно ввечері чоловік і жінка принесли одяг. Він переодягнувся, попрохав вивести його на пряму дорогу. Вивели його за колгоспну пташню і почали прощатися. Раптом до них на мотоциклі під’їхав німець. Він почав розпитувати дорогу. Льотчик почав розповідати, та раптом з пістолета убив німця. Щоб не гаяти часу, він хутко переодягається в німецьку форму і каже своїм рятівникам: «Я знаю німецьку мову, а у формі та на транспорті я доберуся до своїх». Сів і поїхав.

(Далі буде)

У прямому телеефірі каналу “Інтер” в передачі “Велика політика з Євгеном Кисельовим” побилися її учасники: художник Сергій Поярков та журналіст Олесь Бузина. Під час суперечки на теми літератури, зокрема, про творчість Шевченка О.Бузина напав на С.Пояркова, обоє зчепилися в бійці. Ведучий Є.Кисельов у категоричній формі попросив О.Бузину залишити студію. Учасники продовжили суперечку та за хвилину знову зчепилися в бійці: Бузина, виходячи із студії на вимогу Кисельова, вдарив Пояркова по голові. Їх кинулася розбороняти охорона.
Від себе: В дні пам"яті "Кобзаря" в студію "Інтер" приперся (чи був запрошений) провокатор  Бузина, який нічого із себе значущого ніколи не репрезентував, але з ніг до голови облив у своїх так званих "творах" Шевченка і тим самим "здобув слави і похвал" у всіх українофобів.

В дні пам"яті Шевченка хотіла б згадати його творчість:


Розбрелись конфедерати
По Польщi, Волинi,
По Литвi, по Молдаванах
I по Українi;
Розбрелися та й забули
Волю рятувати,
Полигалися з жидами,
Та й ну руйнувати.
Руйнували, мордували,
Церквами топили...
А тим часом гайдамаки
Ножi освятили.

"Гайдамаки"

Отак жидота запалила
Велику хату. І сім’ю,
Сім’ю слав’ян роз’єдинила
І тихо, тихо упустила
Усобищ лютую змію * [...]

* Уривок з поеми Т. Г. Шевченка «Єретик»

І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві... Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини!
А препоганії пани
Жидам, братам своїм хорошим,
Остатні продають штани...

 Не просто Маруся.

(Останні дні на криворізькій землі повстанського загону та його ватажка)

 

 

Старі люди не вічні. Я, коли приїздив до моєї старенької матусі, попрацювавши добренько, увечері любив розпитувати про її життя. Ось що вона мені розповіла одного разу.

Це було в далекій маминій юності, коли вона була молодою, красивою, набожною і працелюбною сільською дівчиною. Йшов 1921й рік. Одного разу вона, як старша в сім’ї допомагала своїй матері по господарству, до воріт підійшла незнайомка і попросилась відпочити. Одягнена вона була в бідну селянську одежину. В руках тримала сіру свитку з червоною підкладкою. Бабуся з мамою працювали, а незнайомка сиділа на ослоні і як коли перемовлялась з ними. З її розмови вони довідались, що вона іде в Ганнівку, щоб заробити на жнивах. Мама з бабусею перезирнулись. Які заробітки, коли не врожай? Людям нема що і самим збирати. Закінчивши роботу, господарки підійшли до хати. Незнайомка попрохала, щоб їй зарізали он того півника, а вона взамін віддасть свитку.

В честь завтрашнього свята та із-за гості зарізали птицю, приготували їжу. Попрохали жінку до столу, як було заведено в українських селах. Непомітно пройшов день. Наближались сутінки і жінка попросилась за свитку переночувати. Багато про що було переговорено за той вечір і про повсякденне життя, про Україну, про релігію. А коли вона з мамою лягла спати на печі, то ще довго розпитувала про проходження військових частин через село, яка масть коней і які в них хвости – підрізані чи ні. А їх за буремні роки громадянської війни проходило дуже багато. Були тут регулярні частини першої кінної армії, Петлюри, загони батька Махна, повстанські, які не покорялись радянській владі, бандитські угрупування та загони міліції та ЧОНовців. Мама в цих питаннях не розуміла і розмова перейшла на релігію – про Бога, життя, смерть.

Пошепки жінка призналась, що якби вона знала, що є Бог, то ніколи б в житті не робила, що робила до цього. Вона розповіла, що їй однаково чи муху вбити чи людину. Казала, що люба людина віддасть їй все, що вона лише подумає. Вислухав жінку, мама з острахом подумала, чи не хвора вона на голову? Вранці поснідали і незнайомка попрохала маму, щоб вона показала їй дорогу на Ганнівку, а вона віддасть свитку. Мама провела її за село на дорогу. Прощаючись жінка промовила, що її звати Маруся, і що вона з нею зустрінеться, тільки на ній буде інший одяг. Пригорнувши до боку міцніше свитку, незнайомка пішла. Через декілька днів недайводці почули тупіт кінських копит, брязкіт зброї та шум підводних колес. Мама підійшла до воріт і побачила, як в село входить кіннота. На передній тачанці у військовій одежі з маузером на боці їде та незнайомка. Порівнявшись з мамою, вона привітно помахала рукою і голосно гукнула: «Узнайош мєня?!»

Ким була та жінка, мама так і не знала. Чула, що загін цей був більше 300 чоловік і що його в кінці року розгромили в Чорному лісі. Дослухав мамину розповідь я запитав її: «А знаєш, що то за жінка, з якою ти спала на печі? Це була не просто Маруся, а відома на Криворіжжі Маруся Никифорова – ватажок повстанського загону криворізьких анархістів і сільських партизан». Після особистої розвідки, вона зі своїм загоном утікала від переслідування багато чисельних червоноармійських та міліцейських військ.

Ось таку історію розповіла мені моя мама.

Моє побажання молодим людям. Не тільки піклуйтесь про стареньких, а ще розпитуйте їх про життя, про їхню молодість.

(Записано зі слів мами у 1993 році, мамі 97-й рік)

Микола Ліфенко

Пенсіонер м. Кривий Ріг

2001 рік.

Заст. губернатора Луганської області В. Пристюка - Р. Мірошник, зажадав від керівництва телекомпанії «Інтер» негайного спростування інформації про відсутність хліба, яка з'явилася 7 березня у репортажі Руслана Міщенко.

У громадських колах Р. Мірошник уславився душителем демократії, в останній раз він проявив свої таланти, керуючи установчими зборами по створенню громадської ради при губернаторі, куди увійшли тільки ті громадські організації і профспілки, які й без тридцяти срібників готові плазувати і прислужувати владі

У разі якщо журналіст «Інтера» Руслан Міщенко не дасть спростування, його загрожують звільненнити з роботи.

Звертаюся до всіх журналістів, в ці складні для всієї країни часи, проявіть солідарність і згуртованість, не допустіть, щоб чесний громадянин Руслан Міщенко став черговою жертвою знахабнілої зграї, яка обізвала себе владою.

Встаньте на захист правди і справедливості, якщо знадобиться підтвердити сюжет Руслана, я готовий це зробити в будь-який момент і де завгодно, тому що є безпосереднім учасником і свідком цих подій, саме СОГ «Трудовий Рух« Солідарність» проінформував широку громадськість, про ситуацію з хлібом в шахтарських містах, тому ми готові стати поруч з вами.

За кожного чесного журналіста потрібно боротися до останнього, бо інакше чого ж ми тоді стоїмо.

К. Ільченко
СОГ «Трудовий Рух «Солідарність»

-----
Майдан-Інформ. Констянтин Ільченко першим оприлюднив інформацію про нестачу хліба на Луганщині.

http://maidan.org.ua/static/news/2011/1299867554.html

Чи покращили ваше життя вже сьогодні Янукович з Азаровим?

Країнець посміється, а москаль образиться
Бо ніяк не розбереться як до нього ставиться,