Зі спогадів М.Ліфенка

 Не просто Маруся.

(Останні дні на криворізькій землі повстанського загону та його ватажка)

Старі люди не вічні. Я, коли приїздив до моєї старенької матусі, попрацювавши добренько, увечері любив розпитувати про її життя. Ось що вона мені розповіла одного разу.

Це було в далекій маминій юності, коли вона була молодою, красивою, набожною і працелюбною сільською дівчиною. Йшов 1921й рік. Одного разу вона, як старша в сім’ї допомагала своїй матері по господарству, до воріт підійшла незнайомка і попросилась відпочити. Одягнена вона була в бідну селянську одежину. В руках тримала сіру свитку з червоною підкладкою. Бабуся з мамою працювали, а незнайомка сиділа на ослоні і як коли перемовлялась з ними. З її розмови вони довідались, що вона іде в Ганнівку, щоб заробити на жнивах. Мама з бабусею перезирнулись. Які заробітки, коли не врожай? Людям нема що і самим збирати. Закінчивши роботу, господарки підійшли до хати. Незнайомка попрохала, щоб їй зарізали он того півника, а вона взамін віддасть свитку.

В честь завтрашнього свята та із-за гості зарізали птицю, приготували їжу. Попрохали жінку до столу, як було заведено в українських селах. Непомітно пройшов день. Наближались сутінки і жінка попросилась за свитку переночувати. Багато про що було переговорено за той вечір і про повсякденне життя, про Україну, про релігію. А коли вона з мамою лягла спати на печі, то ще довго розпитувала про проходження військових частин через село, яка масть коней і які в них хвости – підрізані чи ні. А їх за буремні роки громадянської війни проходило дуже багато. Були тут регулярні частини першої кінної армії, Петлюри, загони батька Махна, повстанські, які не покорялись радянській владі, бандитські угрупування та загони міліції та ЧОНовців. Мама в цих питаннях не розуміла і розмова перейшла на релігію – про Бога, життя, смерть.

Пошепки жінка призналась, що якби вона знала, що є Бог, то ніколи б в житті не робила, що робила до цього. Вона розповіла, що їй однаково чи муху вбити чи людину. Казала, що люба людина віддасть їй все, що вона лише подумає. Вислухав жінку, мама з острахом подумала, чи не хвора вона на голову? Вранці поснідали і незнайомка попрохала маму, щоб вона показала їй дорогу на Ганнівку, а вона віддасть свитку. Мама провела її за село на дорогу. Прощаючись жінка промовила, що її звати Маруся, і що вона з нею зустрінеться, тільки на ній буде інший одяг. Пригорнувши до боку міцніше свитку, незнайомка пішла. Через декілька днів недайводці почули тупіт кінських копит, брязкіт зброї та шум підводних колес. Мама підійшла до воріт і побачила, як в село входить кіннота. На передній тачанці у військовій одежі з маузером на боці їде та незнайомка. Порівнявшись з мамою, вона привітно помахала рукою і голосно гукнула: «Узнайош мєня?!»

Ким була та жінка, мама так і не знала. Чула, що загін цей був більше 300 чоловік і що його в кінці року розгромили в Чорному лісі. Дослухав мамину розповідь я запитав її: «А знаєш, що то за жінка, з якою ти спала на печі? Це була не просто Маруся, а відома на Криворіжжі Маруся Никифорова – ватажок повстанського загону криворізьких анархістів і сільських партизан». Після особистої розвідки, вона зі своїм загоном утікала від переслідування багато чисельних червоноармійських та міліцейських військ.

Ось таку історію розповіла мені моя мама.

Моє побажання молодим людям. Не тільки піклуйтесь про стареньких, а ще розпитуйте їх про життя, про їхню молодість.

(Записано зі слів мами у 1993 році, мамі 97-й рік)

Микола Ліфенко

Пенсіонер м. Кривий Ріг

2001 рік.