У Львові можна викликати СС «Галичину». Під такою назвою у місті їздять таксі. Від звичайних відрізняються одягненими у вишиванки водіями та патріотичною музикою в салоні авто. Засновники підприємства переконані — пасажирів приваблює такий формат. Бо ціна не менша, ніж в інших таксі. — «Слава Україні! Героям слава! Вас вітає СС «Галичина»! Прошу, сідайте». Ось таке вітання або ще «Слава Ісусу Христу» можна почути від водіїв таксі «Галичина». На пасажирів, які не знають, як відповідати, не ображаються. Утім, тут незвичне не лише це. Окрім шашечок на капоті та дверях авто намальований рушник із гербом міста. Саме на це передусім звертають увагу, кажуть водії.

Володимир Стецюк, таксист: — Всі водії акуратно

вдягнені у вишитих сорочках. Чисто український стиль. На саму назву «Галичина», то чисто український стиль. Потім на магнітах наклейки — то фішка. То також грає роль, і всім цікаво. Але найбільше враження усередині, кажуть клієнти. Адже музика тут теж відповідна — від повстанських співів до весільних. — Так круто по-українськи!  — А що найбільше сподобалось? — Музика! Ми собі навіть у водія взяли, щоб слухати вдома. Автор ідеї стверджує — назву для таксі вибрав не заради «фішки». А з патріотичних почуттів. Клієнтам, які не знають про дивізію «Галичина», водії влаштовують невеличку лекцію. Зокрема, діяльність СС «Галичина» розслідувала урядова комісія Канади, яка шукала військових злочинців. І вона не знайшла доказів проти вояків українського формування. Богдан Оршуляк, директор підприємства: — СС «Галичина» — це перша українська дивізія, яка була. І ми хочемо підтримати наше, батьків, прадідів. Що ми любим їх, згадуємо про них і підтримуємо їх. Клієнтів, яких обурювала б назва, поки що не траплялося, кажуть водії. Для більшості львів'ян СС «Галичина» — герої, які боролися за незалежність України — у спосіб, який вважали для себе прийнятним. Люди, котрі неоднозначно ставляться до формування, мабуть, просто обирають інше таксі, припускають шофери.

ВІДЕО

Автори: Олеся Варламова, Ольга Крупник. Оператор: Анатолій Киричук.

Джерело:Перший Національний

Эй, славяне! Нальем-ка в тазики портвейну и искупаем в нем свое честолюбие!! Ведь, мы самые лучшие. Никто так родину не любит яко мы. Куда там немцу или шведу!!!  Мы же в ресторанах не просто заливаемся
тем, что печень гробит.

Читать дальше  http://uda4a.org.ua/archives/4509

Сьогодні вранці на i.ua було у стрічці новин посилання на цю статтю (сайт polemika), мені вона сподобалась, тому хто не прочитав - може ознайомитись.

Одним із найшановніших свят серед запорозьких козаків було свято Покрова -  Покров Пресвятої Богородиці і Пріснодіви Марії, яке відзначалося 1 жовтня за старим стилем (14 жовтня за новим стилем). Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії, ні морської бурі, захищаючи від ворогів свою Батьківщину та православну віру. У свято Покрова на Січі завжди відбувалися загальновійськові ради на яких вирішувалися найважливіші питання життя Війська Запорозького Низового. В усіх Січах була церква на честь Покрова Пресвятої Богородиці, яка вважалася головною в усьому Запорозькому Війську. Тому свято Покрова було храмовим у Запорозькій Січі. Одну третину своєї військової здобичі та інших прибутків запорожці віддавали на січову церкву Покрова, інші церкви і монастирі. Переносячи з якихось причин Січ з одного місця на інше (пошесті, брак води, мала площа, напад ворогів), запорожці завжди переносили з собою і січову церкву на честь Покрова Божої Матері. На образі Богоматері в січовій церкві понад Пречистою був напис: «Ізбавлю і покрию люди моя...», а від запорожців, що змальовані під нею, простягнена вгору стрічка до Божої Матері з написом: «Молим, покрий нас честним Твоїм покровом і ізбави нас от всякого зла». Вибираючись в похід на ворога, козаки відправляли молебень до своєї Покровительки і ревно співали «Під Твою милость». Повернувшись щасливо з походу, поспішали до Неї зі щирою подякою. В їхній бойовій пісні «Нумо, хлопці, до зброї» були слова: «Нам поможе святий Юр ще й Пречиста Мати турка звоювати».

Січова церква відзначалася доброю ризницею, найкоштовнішими церковними обладунками. Царська брама в церкві останньої біля Дніпра, Підпільненської Січі, була зроблена з чистого срібла, ризи ковані щирим золотом, книги обкладені масивним сріблом із коштовним камінням. Образи, писані кращими візантійськими та українськими малярами, горіли золотим оздобленням. Розкішне церковне начиння складали також великі срібні позолочені хрести, срібні лампи, п'ятдесят срібних позолочених корон, багато низок перлин, коралів, сотні червінців, вироби з бурштину, гаптовані золотом та сріблом надпрестольні убори.                                   

Жахлива доля спіткала церкву Покрова Пресвятої Богородиці Підпільненської Січі. 23 квітня 1775 року в Петербурзі, на так званій раді, цариця Катерина ІІ видала наказ про знищення назавжди Війська Запорозького Низового та його столиці - Січі. Для цього мало бути використане військо, що брало участь у війні з Туреччиною. Виконувати царську волю доручено генералові Петру Текелію, сербину родом, колишньому австрійському офіцеру, а допомагати йому мав князь Прозоровський. Для виконання цього наказу під руку Текелія надано 66 тисяч війська, у складі якого було тринадцять полків донських козаків. Опріч цього, князь Прозоровський послав близько 20 тисяч вояків у лівобережні запорозькі паланки: Орільську, Самарську, Протовчанську та Кальміуську. Серед ночі 4 червня 1775 року московське військо оточило Січ. Там усі спокійно спали. Ніхто не чекав лиха з жодного боку. Раптом вдосвіта залунали вигуки:

- Москалі за брамою! Гармати жерлами на Січ!

З'ясувавши, що сталося, переважна більшість січовиків відмовилася коритися москалям і прагнула зброєю захищати свою волю та матір Січ. Запорозьке лицарство готувалося до битви - навіть без надії на перемогу, аби не заплямувати козацької слави. Та раптом на майдан вийшов січовий архімандрит Володимир і, тримаючи в руці хреста, став умовляти запорожців не проливати православної крові, а скоритися Божій волі. За неслухняність і кровопролиття він погрожував січовикам Божою карою на тім світі. Ця промова дуже вплинула на них. Запорожці вгамувалися і залишили думку про змагання. Натомість над майданом почулися вигуки: «На Дунай!» Щойно смеркло, всі «дунайці» стали перевозитись на річку Підпільну та ладнатися до втечі. Ті запорожці, що лишались на Січі, ставились до «дунайців» прихильно. Вони дозволили їм узяти зсобою не лише малу Військову корогву, кілька перначів і прапорів, зброю, різноманітні припаси та харчі, а навіть віддали  престольний образ  Покрова Пресвятої Богородиці з січової церкви, без якого, на думку козаків, не могла б існувати на Дунаї сама Січ. Вночі втікачі через річку Підпільну дісталися Дніпра і попрямували на Дунай. Зранку 5 червня 1775 року решта січовиків склали зброю.

Під час знищення Підпільненської Січі у руйнуванні січової церкви Покрова Пресвятої Богородиці «відзначились» донські козаки. Вскочивши до неї, дончаки позривали з образів понавішувані на них хрести, золоті й срібні медалі, поцупили різноманітні вироби зі срібла та золота, гроші, коштовне каміння. Коли те розтягли, почали здирати з образів срібні ризи, а коли й того не стало - відірвали срібну царську браму й, побивши і порубавши її на шматки, порозтягали по кишенях. Цих ординців січовий архімандрит Володимир називав православними християнами!!!

Ось як згадує ці події Тарас Шевченко у своїй поемі «Невольник».

Як Січ руйнували,

Як москалі срібло, злото

І свічі забрали

У Покрові; як козаки

Вночі утікали

І на тихому Дунаю

Новим кошем стали.

 Теперішні відзначення донськими козаками свята Покрова Пресвятої Богородиці є блюзнірствомзважаючи на вчинки дончаків під час знищення Підпільненської Січі. До того ж Військо Донське хоч і мало в жовтні єдине своє Загальновійськове свято, але це не було свято на честь Покрова Божої Матері. До 1905 року Військо Донське 17 жовтня святкувало річницю порятунку царської родини в залізничній катастрофі,а надалі, замість цього - день «Тезоименитства Наследника Цесаревича Алексея», який відзначався 5 жовтня. Донські козаки надзвичайно шанували царську родину, але лише тоді, коли вона була при владі. Вже 20 вересня 1918 року з тексту гімну «Всевеликого Войска Донского» зникли згадки за царя.

                                                                                         Ігор Саєнко,      Луганськ

14 жовтня я останні роки проводжу коло пам'ятника Степану Бандері у Львові, що збираюсь зробити і цього разу. Спершу приходив просто з державним прапором і стояв, розмовляв з тими, хто підходив і переконався, що варто тримати коло себе літературу про ОУН, УПА, лідерів руху націоналістів, а тому з того часу беру книжки.
Цього року в мене якраз вийшла гарна книга "Роман Шухевич: з минулого в сучасне", що є своєрідною фіксацією інтернет-дискусії щодо цієї видатної особи з нагоди ювілею 100-річчя від народження - отож зроблю на свято Покрови і УПА своєрідну презентацію.
Бажаю всім гарного святкового настрою і бути гордим, що ми нащадки таких героїв!




15 жовтня буде 52 роки від дня загибелі Провідника і Героя України Степана Бандери, прах якого ще на далекій чужині, але душею він завжди з нами

 
 

Министерство иностранных дел России возмущено переименованием улицы Мира в улицу имени Воинов батальона «Нахтигаль» в одном из сел Львовской области.

Об этом сегодня брифинге в Москве заявил официальный представитель МИД РФ Александр Лукашевич. «Естественно, мы с глубоким возмущением узнали новость о переименовании в одном из сел Львовской области улицы мира в улицу Воинов батальона «Нахтигаль», - сказал Лукашевич.

По его словам, этот батальон был вооруженным отрядом, который состоял преимущественно из членов и сторонников Организации украинских националистов, «Нахтигаль» был сформирован и обучен Абвером для действия в составе диверсионного подразделения «Бранденбург 800» в операции «Барбаросса» на территории УССР.

Лукашевич добавил, что создание подразделения было санкционировано 25 февраля 1941 года руководителем германской военной разведки.

Лукашевич также отметил, что «диверсионное подразделение было переброшено на территорию УССР до начала войны, а основной состав батальона перешел границу СССР 22 июня 1941 года и действовал совместно с немецким войсками в районе Перемешля, Львова, Тернополя, Винницы».

По его словам, в октябре 1941 года подразделение было переброшено во Франкфурт-на-Одере, где было объединено с персоналом подразделения «Роланд», и направлено для обучения как охранная часть. С конца 1941 года переформировано в 201-й батальон охранной полиции.

«В этой связи удивляет и возмущает - неужели инициаторы этого переименования (улицы), которые попытались глумиться над жертвами и павшими в Великой Отечественной войне не только на территории России, но и в Украине и других государствах, не отдают себе отчет о всей степени кощунства такого действия», - сказал Лукашевич.

По его словам, МИД РФ рассчитывает, что местные и центральные органы Украины проведут тщательное расследование и вернут указанной улице благородное мирное название.

По данным СМИ, недавно сельсовет принял решение о переименовании в селе Райлив Стрыйского района Львовской области улицы Мира в улицу Воинов батальона «Нахтигаль».

Инициировал переименование улицы депутат районного совета, представитель Всеукраинского объединения «Свобода» Марьян Берездецкий.

Справка: В одной из статей, посвященной теме «Нахтигаля», кандидат исторических наук, экс-директор архива Службы безопасности Украины Владимир Вятрович отмечал, что создание «Нахтигаля» было результатом реализации политики Организации украинских националистов (бандеровцев), направленной на подготовку собственных военных кадров. Договоренности о формировании украинского легиона в немецкой армии были достигнуты на переговорах с военной разведкой — Абвером в феврале 1941 года. Мобилизацией в легион занимались руководители ОУН, которые сформировали его из членов своей организации, проживавших в то время в оккупированной немцами Польше. Мобилизованных оуновцев разделили на две части, которые в украинских документах фигурируют как дружины украинских националистов (группы «Север» и «Юг»), в документах Абвера они получиликодовые названия «Специальный отдел «Нахтигаль» и «Организация Роланд».

Сотрудники «Нахтигаля» проходили обучение в подготовительных лагерях Абвера на территории генерального губернаторства. Завершалась подготовка в военном лагере в Нойгаммере вместе с первым батальоном спецполка абвера «Бранденбург 800». Батальон «Роланд» формировался в Вене, а военная подготовка проходила в учебном лагере «Зауберсдорф».

16 октября 1941 году украинские старшины батальонов «Нахтигаль» и «Роланд» приняли обращение к немецкому командованию и руководству Рейха «Меморандум українського Легіону». В документе содержались требования восстановить провозглашенную независимость Украины, освободить арестованных членов ОУН, обеспечить материально членов семей бойцов Легиона, украинизировать весь командный состав Легиона и направить его на борьбу с большевиками, не требовать от участников Легиона принимать присягу на верность Германии, в случае продолжения службы предоставить возможность каждому бойцу подписать индивидуальный контракт сроком на один год.

Ответом стало переформирование в часть охранной полиции и подписание индивидуальных контрактов на год службы.

Подразделениям «Нахтигаля» в городах было также поручено охранять местную немецкую администрацию. В конце ноября 1942 года во избежание дальнейших потерь офицеры-украинцы решили максимально ограничить активное участие батальона в немецких военных акциях.

1 декабря 1942 года бойцы батальона «Нахтигаль» отказались продлевать контракт с немцами, из-за чего многие из них, особенно старшины, были арестованы. Некоторым, среди них и главному командиру УПА Роману Шухевичу, удалось бежать из-под стражи. Со временем многие воины батальона влились в Украинскую повстанческую армию, где, как хорошо вышколенные солдаты, занимали командные должности. В рядах этой армии, защищая украинское население, они упорно боролись со своими бывшими союзниками — немцами.

УНИАН

З 3 жовтня  наша країна стала жити в нових економічних реаліях. Нацбанк України з допомогою нововведення про обов*язкове пред*явлення документа при обміні валюти, що засвідчує особу та її місце проживання, намагається виконати єдину мету – взяти під повний контроль обіг та пересування всієї валюти в країні. При цьому – значно обмежити купівлю валюти населенням. До такого висновку дуже легко прийти, взявши декілька купюр іноземної валюти та відвідавши банки нашого міста. Саме це я і здійснив. Щоб на на власні очі побачити ситуацію з обміном.

Побувавши в десятку банківських установ, різниці ніякої між ними я не побачив. Всюди - ліниве споглядання вулиць через вікна приміщень, де крутяться гроші. Але, тепер уже не зовсім зрозуміло, яким чином.

В Приватбанку - гнітюча тиша та спокій. В приміщенні декілька людей, що проплачують квитанціі за різні послуги. Каса для обміну валюти на технічній перерві. Підходжу до іншої, вільної. Касирша офіцйним тоном пояснює, що гроші обміняти можна. Якщо при собі є документ, звичайно. Роблю розгублений вигляд та наполегливо наголошую на тому, що мені потрібно перетворити в національні купюри всього 5 американських доларів. Молода дівчина за віконцем терпляче відбивається, пропонує ознайомитися з постановою Нацбанку, що висить на дошці оголошень. Читаю папірець. Там багато букв і мало зрозумілого. Ясно тільки одне. Якщо в тебе валюта в кишені є, то вона нікому не заважає. Але якщо тобі заманеться перетворити її в товар, по Марксу, звичайно, то для цього треба засвідчити, що ти не житель Зімбабве або Гонолулу, але й цього мало. Банк зробить ксерокопію першої сторінки паспорта. Аргументуючи тим, що це виконання декрету Національного банку від 1993 року.

До цього документу я ще повернусь. А поки що крокуємо в банк"Таврика", що майже поряд. На питання про можливість обміну валюти мені радо відповідають - "Без проблем!" Але з обов*язковим залишком після себе своїх даних. Папірець з постановою і тут був на видному місці. Розповідь про те, що мені нагально потрібні саме українські гроші, а іноземних у мене повні кишені, от тільки паспорт я забув вдома, - мені не допомогла. Банк цікавили мої долари виключно  з  даними особистого характеру.

В ощадкасі на Майдані Рад я дозволив собі трохи посперечатись. На моє намагання запевнити, що в декреті Нацбанку 1993 року йдеться тільки про можливість з*ясування через документи, чи являється громадянин, що хоче придбати на територіїї України валюту, резидентом - касир тільки розвела руками.

Уточнюю. З декрету випливає, що "уповноважені банки та другі фінансові установи... мають право від свого імені та за свій рахунок купувати іноземну валюту готівкою у фізичних осіб - резидентів та нерезидентів, а також продавати її фізичним особам - резидентам". Тобто, продавати валюту в нашій країні може будь-хто! А ось купувати - тільки громадяни України. Тому банкам надано право при купівлі іноземних грошей перевірити особу купуючого,  пересвідчитись, чи є він резидентом. От і все. Жодного натяку на копіювання особистих даних.

В Енергобанку на Михайлівській та в УКООПспілці на Бердичівській картина була майже та сама. Гроші можливо обміняти будь-коли і в будь-якій кількості. Маючи паспорт в руках. Свої 5 доларів я так і не перетворив на гривні. Касири були тверді мов криця. А тому слідуючим пунктом походу став міський ринок, де мене радо зустріли люди-привиди, що значно активізувалися за два останніх тижні. Майже не ховаючись, вітають вони кожного, хто поспішає до торгових рядів. Монотонно повторюючи мантри про гроші з різних куточків світу. Ви, певно, здогадалися, що це місцеві "міняли", яким ваші дані з паспорту і дарма не потрібні.  Зате їх страшенно цікавлять долари, євро, рублі, фунти... В необмеженій кількості. До речі - по зовсім непоганому курсу. 8 гривень за долар - при продажу та 8. 10 при купівлі. Не дорожче, ніж в багатьох банках. Ось так.

Питання. Куди скоріше за все тепер піде пересічний громадянин міста? В банки чи до тих, хто нічого зайвого не питає, а виконує свою роботу вправно та швидко? Думаю, відповідь всім зрозуміла. Небажання залишати паспортні дані про себе невідомо кому і навіщо, вже стали головною причиною ігнорування банків населенням при обміні валюти.А тепер декілька запитань до держави:

- Чому, коли в нас щось робиться, то робиться якось завжди не так?

- Хто на цей раз, порушуючи свої ж постанови, збере урожай з цієї дивної ситуації? Тобто, хто є замовником?

- Хто і яким чином зможе заборонити працівникам банків використати інформацію з документів проти клієнтів. Та саме головне - навіщо взагалі ця інформація банкам? Що вона їм дає?

Наостанок. Біля жодного банку я не побачив ажіотажу, а всередені жодної людини, що міняла б гроші. Це, звичайно, викликає роздуми. Для мене абсолютно ясно, що в країні успішно ввели в дію другий успішний потік грошей. І цей другий потік - "чорний".

 

 

У Львові на могилі Лева та Дарії Ребетів відправили панахиду 12 жовтня ц.р. на могилі Лева та Дарії Ребетів, що на Личаківському цвинтарі, відбулися поминальні заходи за участі депутатів Львівської обласної ради, керівників громадських організацій. Ректор духовної семінарії Святого Духа отець Микола Фредина відслужив панахиду, яку супроводжував хор семінаристів. Про це повідомила прес-служба Львівської обласної ради.

Квіти від Львівської обласної ради поклали до могили депутати Андрій Холявка та Орест Шейка. В почесній варті стояли пластуни та вихованці Львівського ліцею Героїв Крут.

Як зазначив у своїй промові Андрій Холявка, сьогодні ми віддаємо шану відомим діячам національно-визвольного руху, подружжю Ребетів.«Їхнє життя та смерть мають навчити нас прагнути єдності, - зазначив депутат. – Адже з наших суперечок найбільше користають наші вороги».

54 роки тому, 12 жовтня 1957 року, Лев Ребет загинув від рук агентаКДБ Богдана Сташинського у Мюнхені. Був провідником крайової екзекутивиОУН в Західній Україні. Після проголошення відновлення Українськоїдержави у червні 1941-го Лев Ребет став заступником голови Українськогодержавного правління, яке очолював Ярослав Стецько. В еміграції бувпрофесором Українського вільного університету, редактором журналу«Український самостійник». Був похований у Мюнхені. У жовтні 2010 рокуйого тіло перепоховали у Львові на Личаківському цвинтарі. Лев Ребет народився 3 березня 1912 р. у місті Стрий на Львівщині, в сім'ї поштового урядовця.У 15-річному віці, навчаючись в українській гімназії, став членом Української військової організації (УВО); після заснування Організації українських націоналістів вступив до її лав.У 1934-1938 рр. - провідник Крайової екзекутиви ОУН у Західній Україні.1940-1941 рр. - після розколу ОУН на мельниківську й бандерівську фракції підтримує Степана Бандеру.30 червня 1941 р. - Ярослав Стецько у Львові оголошує про відновлення незалежної Української держави й очолює Українське державне правління, Лев Ребет призначений його заступником. Після арешту Стецька 9 липня Ребет упродовж чотирьох неповних днів - до власного арешту 12 липня - виконує обов'язки голови українського уряду.

З осені 1941 до грудня 1944 р. - в'язень концтабору в Освенцімі.

Лев Ребет в останні роки життя

У 1945-1948 рр. - головний суддя Закордонних частин ОУН, з 1948 р. - один із керівників, голова політичної ради Закордонних частин ОУН. 1949 р. - захищає докторську дисертацію на тему "Держава і нація". З 1954 р. разом із Зиновієм Матлою очолює альтернативний провід ЗЧ ОУН, із 1956 р. - ОУН (за кордоном). З 1954 р. - професор Українського вільного університету. З 1955 р. - головний редактор суспільно-політичного журналу "Український самостійник". Автор багатьох праць із теорії та історії української нації, зокрема, "Теорія нації", "Держава і нація", "Формування української нації", "Світла і тіні ОУН", "Похо­дження українців, росіян та білорусів у світлі сучасних совєтських теорій". 12 жовтня 1957 р. - убитий у Мюнхені агентом КДБ Богданом Сташинським. Похований на цвинтарі "Вальдфрідгоф".

У жовтні 2010 року за сприяння Львівської міськради прах Лева і Дарії Ребетів був перепохований на Личаківському кладовищі у Львові - поруч із президентом Західно-Української Народної Республіки Євгеном Петрушевичем, засновником "Пласту" Олександром Тисовським та легендарним військовим міністром ЗУНР, полковником УГА Дмитром Вітовським, організатором Листопадового чину 1918 року.

Детальніше тут:http://www.istpravda.com.ua/digest/2011/10/12/58949/

Дивіться відео тут: http://5.ua/newsline/184/0/69395/

Мій давній друг прислав мені сьогодні на Фейсбук цей лінк

http://novaukraina.org/news/urn:mediacontent:191D518

Як ви вже побачили, це стаття Олега Покальчука «Країна дрімаючих психів». Стаття іронічна, прониклива і правдива.

Єдине, що заперечу: янголи ніколи не дрімають, бо вони не мають такої функції - дрімати, їм не властиво дрімати, у них завжди відкриті очі, якими вони безпристасно дивляться на понівечений світ людей, і власне, на самих людей, яких вони, не зрозуміло чому все-таки люблять вселеннською всепоглинаючою любов*ю, яка не знає нелюбові взагалі, бо така вона досконала – ця ангельська любов.  Вона не знає ні перепон, ні меж, ні пристрасті, вона просто є і є (існує, себто!) , бо вона – є світло!.

Насправді,  янголи завжди знаходяться у світлі, І янгол завжди живе в нас.... і псих, як це не дивно, теж живе у нас ( у нашій середині, нашому нутрі, наших виявах і всеможливих проявах!)

І хто з них дієвіший у нашій середині – невідомо.

А українець і українське - це не просто зовнішня атрибутика (шаровари, вишиванки, калина під вікном і таке інше) Українець теж живе в кожному українцеві, і українець - це не той, що начіпляє косу на голову, і б*є себе в груди, що він і є Україна, а українець - це звичайний пересічний європеєць, чи то арій, чи то скіф (історично достеменно не доведено), якому ніщо загальнолюдське не чуже - ні янгол всередині, ні псих ( в тій же середині).

Отже, Ще не вмерла Україна! Як співаається в нашому  (УКРАЇНСЬКОМУ) гімні!

І «Шануймося!»

Бо мит того варті»

(...а таки варті...)

Российская сторона столь активно защищает осужденную к 7 годам лишения свободы экс-премьер-министра Украины Юлию Тимошенко, как защищают агентов влияния.
Об этом сообщил агентству «Интерфакс-Украина» источник в украинских дипломатических кругах.
«Не может не обращать на себя внимания то, как Россия второй раз подряд радикально защищает Тимошенко. Так защищают только агентов влияния», — заявил собеседник. «Напомним, что это не те люди, которые постоянно работают на иностранное правительство, а те, кто в „час икс“ делают то, что иностранному правительству нужно. Именно так, очевидно, Юлия Владимировна поступила
19 января 2009 года (при подписании газовых контрактов с Российской
Федерацией)», — отметил источник. Комментируя заявление премьер-министра Российской Федерации Владимира Путина касательно осуждения Тимошенко, собеседник агентства отметил, что
«Владимир Владимирович, как никто, профессионально знает, что такое агент влияния».
«Можно уважать то, как Россия отстаивает свои интересы в газовой сфере, однако украинские интересы в этой области, к сожалению, не совпадают с российскими», — подчеркнул он.
Как сообщалось, Путин заявил, что не очень понимает, за что Тимошенко осуждена на 7 лет, и подчеркнул, что ставить под сомнение комплекс достигнутых по итогам переговоров с ней газовых договоренностей между Россией и Украиной опасно и контрпродуктивно.«Семь лет — цифра такая… Сама по себе цифра — хорошая. Я, правда, не очень понимаю, за что ей дали эти семь лет», — сказал российской пример.

Источник: Украинская правда