Співтовариство Ми любимо тебе, Україно!

Вид:: короткий; повний

Ми любимо тебе, Україно!

Богдан Бо

Втрати України у 2019 році

10.01.20, 17:55
втрати, герої україни, слава україні, україна

У 2019 році на фронті загинули 97 військових ЗСУ, – Генштаб

19/12/2019 11:03

ІЛЮСТРАТИВНЕ ФОТО

Бойові втрати української армії на Донбасі з початку 2019 року склали 97 загиблих військових.

Як повідомляє “Новинарня“, про це йдеться у відповіді Генштабу ЗСУ на запит журналістів “BBC News Україна”. Дані наведені станом на 17 грудня 2019 року.

Також від початку року в зоні Операції об’єднаних сил внаслідок боїв поранено 499 українських військовослужбовців. Ще 78 бійців зазнали інших ушкоджень.

“Інші загиблі (померлі) – 77 осіб“, – додають у Генштабі про небойові втрати.

Найбільше українські бійці гинуть від:

снайперського вогню;
обстрілів з мінометів та гранатометів;
підривів на мінах.

У 2018 році на Донбасі, за даними Генштабу, бойові втрати української армії склали 110 військових, а у 2017 році – 198 бійців.

Коментарі: 1

Богдан Бо

Хто збив і чим збив літак - відомо, а залишилось взнати: навіщо

10.01.20, 17:33
іран, катастрофа, літак, україна

Літак МАУ збили двома ракетами російського виробництва – CNN

82421 ПЕРЕГЛЯД

П'ятниця, 10 січня 2020, 01:25

1123 0

Іран випадково збив український пасажирський літак авіакомпанії МАУ двома ракетами російського виробництва.

Джерело: CNN

Деталі: За словами американського чиновника, ракети належали до класу "земля-повітря". У США притримуються думки, що в літак влучили випадково.

Що було раніше: Раніше ЗМІ, з посиланням на західні спецслужби, називали версію про технічну несправність літака, а не збиття ракетою.

Однак пізніше кілька західних медіа оприлюднили версію спецслужб США щодо падіння літака МАУ в Ірані. Вони підозрюють, що авіалайнер був помилково збитий іранською ракетою російського виробництва.

Згодом прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо заявив, що за даними розвідки, український "Боїнг" збила іранська ракета.

Президент США Дональд Трамп сказав, що не вірить у версію технічної несправності літака МАУ.

Видання The New York Times та міжнародна команда розслідувачів Bellingcat опублікували відео, на якому, за їхніми твердженнями, видно момент збиття літака.

Прем'єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон також заявив про наявність певного об'єму інформації, яка дозволяє припустити, що український літак в Ірані був збитий ракетою.

Знати більше: Авіакатастрофа літака МАУ в Ірані. Все, що відомо

Передісторія:

Літак регулярного рейсу PS 752 Тегеран - Київ авіакомпанії "Міжнародні авіалінії України" (МАУ) розбився в Ірані вранці 8 січня. У літаку було 167 пасажирів та 9 членів екіпажу, усі 176 осіб загинули. .
Серед загиблих були громадяни 7 країн: з Ірану 82; з Канади 63; зі Швеції 10; з Афганістану 4; зі ФРН 3, із Великої Британії 3, з України 11 громадян (2 пасажири й 9 членів екіпажу).
В авіакомпанії МАУ заявили, що літак був справний і що не допускають помилку екіпажу.
На тлі протистояння Ірану та США в Організації цивільної авіації Ірану заявили, що не передадуть "чорні скриньки" (бортові самописці) з розбитого літака компанії Boeing чи американцям.
Іранські слідчі 9 січня повідомили перші висновки: український літак був охоплений полум'ям ще у повітрі, екіпаж намагався повернути літак в аеропорт Тегерана, однак не просив диспетчерів про допомогу. Крім того виявилося, що обидва бортових самописці пошкоджені, тож частина записів на них втрачена.

Українська правда

Коментарі: 6

Богдан Бо

Він захищав ДАП - розповідь Сергія Голяки (2ч.)

09.01.20, 21:39
герої україни, героям слава, кіборги, україна

Далі відбувся вибух. Пам’ятаю, їх було два. Можете розказати, що було після першого і після другого.

Я кажу, що супротивник знаходився з усіх сторін. Навіть у цих умовах залишалась група з 54 людей, які продовжували давати відсіч. Вони вгризлись в бетонну площадку. Барикади зробили з того, що було під руками і продовжували відбивати, коли ті (вороги, – 24 канал) йшли до нас ближче. Вони розуміють, що стрілецької зброї вибити в нас не вдається абсолютно і заклали першу вибухівку. На мою думку, вони тоді ще не розуміли, де зосереджена основна маса людей. Тобто перший вибух фактично зруйнував весь центральний зал Донецького аеропорту. Ті перегородки, барикади також були знищені цим вибухом, але фактично від нього ми сильно не постраждали.

Постраждали від другого? Де ви були у цей момент?

Так, це було невеличке приміщення приблизно 20 на 25 квадратів, де всі були затиснуті. Супротивник вже чітко знав, де ми знаходимось. Заклали вибухівки на всіх поверхах вище нас і нижче нас. В одному з інтерв’ю, яке давали сепаратисти на своїх каналах, вони сказали, що за своїми оцінками заклали 1,5 тонни тротилу туди в еквіваленті. Приміщення склалось.

Ви і ще багато інших були між тими двома поверхами. Скільки вас вижило?

Як мінімум 20. Знаєте, після першого вибуху я думав, що це вже все. В очах стало темно. Спочатку включився слух. Я почув, що відбувається бій. Потім включились руки, я вибрався з-під завалу і вступив в бій. "Що, знову?" – єдине, що встигло промайнути в голові.

Ви провалились на кілька поверхів вниз.

На два.

І на вас ще зверху насипався бетон. Чудом, без переломів врятувалися.

Так, під однією з плит перекриття, під яку потрапило декілька людей, вибухівка не вибухнула. Це і врятувало.

Вам місцями щастило непогано. І після цього ви ще вели бій. Скільки людей залишилося здатними на це?

На той момент, за моєю оцінкою, було близько 20 людей. Вся зброя, яка була у нас, опинилася під завалом. Було декілька автоматів і один, чи то два гранатомети. Це все.

Були люди, які отримали дуже важку контузію.

Люди, коли чують слово контузія, їм здається, що це щось несерйозне. Насправді, це серйозна травма мозку. Після неї нудить, може зникнути частина слуху і люди страждають потім все життя. Контузило всіх?

Абсолютно.

Що було далі? Настала ніч?

Здається вони (проросійські бойовики, – 24 канал) зробили якусь спробу, але хлопці дали їм відсіч. Одна частина людей опинилася під завалами, а іншу просто розкидало з терміналу – викинуло назовні. Спробували зайняти якійсь позиції, дали відсіч з автомату і далі противник вже не йшов до нас. Але я тоді чітко зрозумів, що в нас немає ні засобів, ні сил взагалі що-небудь продовжувати. Ми спочатку почали надавати допомогу тим хлопцям, які опинилися під завалами.

Я от не мав переломів, але багато людей було дуже сильно поламані. У мене було 5-6 джгутів і всі вони пішли на надання допомоги. Ми пробували різні методи, щоб тих людей дістати звідти. Радіостанції наші вже не працювали, тому що була колона наступу. Дійсно, планувалася операція. Ми заїхали туди і нашим завданням було протриматися декілька годин або день, залежно від ситуації.

Був сильний туман і колона збила зі свого маршруту. До нас в місце призначення прибуло лише дві машини командира третьої роти. І вони одразу були знищені. Можливо, радіостанції вже прослуховувалися.

Оборона Донецького аеропорту

У який момент ви прийняли рішення виходити?

Я тоді тримав телефонний зв'язок. Тоді працював мобільний телефон. За його допомогою я виходив на наш батальйон, який знаходився в місті Костянтинівка. Вони вже виходили на наші позиції командирів, які були ближче до нас. Вони дали нам вогневе загородження, завдяки артилерії. Вони зробили таким чином, щоб противник не міг до нас підійти. Ми тоді просили різних методів – дайте карети швидкої допомоги. Людей потрібно було врятувати, вивести, тому що підрозділ був недієздатним повністю. І ні для кого не секрет, що сторони, які воюють, спілкуються між собою. Коли вийшли на командира сепаратистів з проханням дати можливість вивести своїх людей. Тому що ми їм колись давали таку можливість неодноразово. Він сказав: ні, до ранку там нікого не залишиться.

Тобто, я вас всіх вб’ю?

Але я про цю розмову дізнався вже через місяць. Ми дійсно просили різних методів, щоб вивести звідти людей.

Скільки вас виходило у вашій групі?

13 людей. Ми вийшли групою тоді, яка зосереджена у цьому місті, взяли з собою поранених, яких можна було транспортувати. Залишився Герой України Ігор Брановицький і ще декілька солдатів залишилися на місці.

Толік Свирид?

Толік Свирид, але ми пізніше вже з ним з’ясовували і він розповів, що теж залишився тоді там на місці. Рішення про вихід – це теж нелегке питання.

Ігор Брановицький як поставився до того, що ви виходите?

Спокійно.

Анатолій Свирид та Ігор Брановицький

Анатолій Свирид та Ігор Брановицький / Колаж 24 каналу

Тобто, він розумів, що, фактично, залишиться один?

Він не один.

Здатних вести бій там було дуже мало.

Зараз, коли минув час, я думаю, що багато можна було зробити по-іншому.

Я думаю, що ви зробили правильне рішення. Інакше кількість загиблих була б більшою.

Були також ризики. Від злітної смуги до нашої позиції відстань 800 метрів, приблизно, була.

Вас, наскільки я знаю, врятувало вогневе загородження і те, що ви чемпіон області по спортивному орієнтуванні? Ви змогли по місцевості вивести людей.

Так, я дуже добре вивчав. Ця злітна смуга прострілювалася майже весь час. Був дуже густий туман і сепаратисти, щоб не дати можливості підійти нашим підрозділам, просто прострілювали її. Тому рішення вийти навіть з цих залишків будівлі було непростим. І через ситуацію, яка відбувалася навколо, я теж не був впевнений, де знаходяться наші позиції. Тому що два дні у нас не було радіозв'язку.

Телефон – це був вихід, коли я зрозумів, що терміналу вже немає. Тоді вже треба було виходити звичайним мобільним телефоном, який також, з високою ймовірністю, прослуховується і якось координувати свої дії.

Ви змогли вивести 13 людей. Вони всі живими залишились з вами. Думаю, фактично, ви їх врятували від смерті або від полону. Насправді невідомо, що гірше. Розумію, що після цього у вас війна, саме така бойова, закінчилась. Почались проблеми зі здоров’ям. Ви продовжували служити, але на бойових завданнях вас вже не було. В чому для вас був сенс взагалі? Не жалкували ні про що після того, коли все закінчилось?

Я задавав собі це питання. Знаючи, як сьогодні можна було зробити краще, я б зробив краще. Але 21 серпня на запитання прийти у військкомат, чи не прийти – я однозначно даю відповідь, що так – я прийшов би. І так, я б повторив цей шлях, якби була така можливість.

Що відомо про бої за Донецький аеропорт?

Одне із найбільш запеклих воєнних протистоянь на сході України. Бої розгорнулися між українськими військами, бійцями-добровольцями та силами проросійських збройних угруповань. Оборона терміналів аеропорту тривала 242 дні. У січня 2015 року внаслідок підриву терміналу аеропорту загинули 58 захисників України. 21 січня було ухвалено рішення відвести українських бійців з нового терміналу. Об'єкт був повністю зруйнованим і не придатним для оборони.

Ви один з багатьох, на превеликий жаль, ветеранів, які змогли повернутись повністю до повноцінного звичайного життя. Наскільки я знаю, у вас зараз така сама звичайна робота, яка була до подій у Донецьку. Поставлю вам заключне питання. Що сниться "кіборгам"?

Мир.

А війна довго вам снилась? Зараз сниться?

Зараз вже ні, але місяці десь три тому був дуже важкий період. І для всіх моїх близьких теж.

Бої снились?

Однозначно. Це дуже незвично.

Загиблі приходили у сни?

Це такі речі, знаєте, дуже складні та особисті. Це дійсно є. Ми спілкуємось постійно зі своїми товаришами. Це реалії, з якими приходять військові, приносять свою війну у мирне життя. Часто нас не розуміють.

Є якийсь сон, який ви пам’ятаєте?

Скажімо, у нас був дуже тісний зв’язок у старому терміналі і я десь разів п’ять або шість точно прокидався, коли повернувся з війни. Мені здавалось, що залітає граната в кімнату. І ти розумієш, що нібито знаходишся вдома, нібито мир, ніхто не стріляє, але прокидаєшся від того, що граната в кімнаті.

До теми: Шостий рік війни: найважливіші перемоги української армії та волонтерів

Скільки часу займає повернення з війни? І це не про зміну положення тіла в просторі.

Це індивідуальна штука.

У вашому випадку?

Не скажеш, що війна вийде з цієї людини до кінця. Ніколи. Я для себе зрозумів основні правила. Війну не потрібно приносити у мирне життя, тому що люди, які не були на війні, до кінця не зрозуміють тих людей, які воювали в окопах. Мирне життя дуже ризиковано приносити на війну, тому що там потрібно працювати зовсім по іншому. Таке правило – якщо ви вже повертаєтесь додому, то адаптуватись потрібно. Братись до роботи, тісно спілкуватись зі своєю сім’єю, з друзями. Ось, це рецепт повернення.

Коментарі: 4

Богдан Бо

Він захищав ДАП - розповідь Сергія Голяки (1ч.)

09.01.20, 21:29
герої україни, кіборги, україна

Богдан Гордасевич

Мені довго було не зрозуміло, що тоді трапилося в останні дні оборони ДАП, аж з цього інтерв’ю я взнав де сталася зрада - через наші ЗМІ і це жахливо. Дати це у відкритий ефір було найбільшою підлістю, бо боєць розповів правду своїм(?!), а вони виявилися інформаторами ворога. Цитую:

- А що потім сталось? Який момент був переламним?

-Я бачив інтерв’ю одного з хлопців, який вийшов вже з Донецького аеропорту. Він розказав всі слабкі сторони нового терміналу. Не знаю, можливо, хотів привернути увагу. Він фактично подарував супротивнику інструкцію, як захопити Донецький аеропорт. Мабуть, сам не розумів своєї дії. Він чітко сказав, і це була правда, що ми не контролювали тоді південну сторону терміналу. Ми дійсно її навіть візуально не спостерігали. Знищували бойовиків, коли вони заходити всередину, але контролювати сторону не могли. Супротивник про це не знав. Коли в прямому ефірі вийшов цей сюжет, буквально за кілька годин сепаратисти, користуючись цими інструкціями, зайшли в новий термінал. Почали витісняти захисників з верхнього до нижнього поверху.

https://24tv.ua/retsept_povernennya_z_viyni_zahoplyuyucha_rozpovid_kiborga_pro_boyi_za_donetskiy_aeroport_n1260604

П’ять років тому наші війська обороняли Донецький аеропорт від ворогів. Одним з останніх звідти вийшов ветеран 90-го окремого аеромобільного батальйону Сергій Голяка. В третій частні екслюзивного інтерв'ю 24 каналу він розповів про переламні моменти у боях, цінність летовища та сни "кіборгів".

Ваша друга (й остання) ротація тривала два дні. Коли ви заходили у Донецький аеропорт вже було зрозуміло, що ми втрачаємо термінал. Насправді це розуміли ще кілька тижнів до цього. Навіщо ми тримали аеропорт?

Питання "навіщо" в принципі не стояло ні у кого. Насправді після того, коли було втрачено старий термінал і ряди інших об'єктів, ми всі розуміли, що аеропорт вже, мабуть, не має тієї цінності великої.

Читайте першу частину інтерв'ю: Це був постапокаліпсис: вражаюча розповідь "кіборга" про бої за Донецький аеропорт

Якою його цінність була в грудні, жовтні, коли ми контролювали його?

Ми маємо розуміти, що аеропорт був у Донецьку. У місті, де перебували усі бойовики, які казали, що ми зараз за два тижні до Києва дійдемо. Їм зустрічне питання: "Як ви до Києва дійдете, якщо вже пів року не можете вибити збройні сили з міста Донецьк?".

Аеропорт був символом для кожного солдата.

З військової точки зору він був плацдармом на Донецьк, чи подразнюючим фактором, який штурмували постійно терористи?

На мою думку і той, і інший фактор зіграв. Про подразнюючий я вже казав. По суті, ми в місті Донецьк. Можливо, був задум, що дійсно саме з цієї площадки ми можемо пройти далі.

А їхні втрати були співставлені з нашими?

Важко мені порахувати, але точно знаю, що їхніх втрат було значно більше, ніж наших.

До якого моменту?

До оцих останніх днів.

Чому вас не вивели? В січні, десь до Різдва і трохи часу після, була можливість звідти виїхати і просто полишити ці будівлі, таким чином отримати значно менші втрати.

Це питання, власне, не до мене. Ми виконували там завдання.

Сергій Голяка

Я питаю вашу точку зору як людини, яка могла своїм життям заплатити за це військове рішення.

Можливо, був задум дійсно, що саме з цієї площадки ми маємо продовжити наш наступ.

А в нас були ресурси на цей наступ у той момент?

Зараз, аналізуючи ситуацію, ми знаємо, що цих ресурсів було недостатньо.

Вам не здається, що ми просто не наважувались через політичні моменти звідти відійти? Тому що це символ і так далі.

Я маю надію, що все-таки в цьому був сенс. Хоча, якщо рішення приймалось виключно з точки зору, що аеропорт – символ і ми за цей символ платимо життям, то в цьому немає ніякого сенсу.

Була можливість в середині січня з нього вийти?

Була можливість.

А що потім сталось? Який момент був переламним?

Я бачив інтерв’ю одного з хлопців, який вийшов вже з Донецького аеропорту. Він розказав всі слабкі сторони нового терміналу. Не знаю, можливо, хотів привернути увагу. Він фактично подарував супротивнику інструкцію, як захопити Донецький аеропорт. Мабуть, сам не розумів своєї дії. Він чітко сказав, і це була правда, що ми не контролювали тоді південну сторону терміналу. Ми дійсно її навіть візуально не спостерігали. Знищували бойовиків, коли вони заходити всередину, але контролювати сторону не могли. Супротивник про це не знав. Коли в прямому ефірі вийшов цей сюжет, буквально за кілька годин сепаратисти, користуючись цими інструкціями, зайшли в новий термінал. Почали витісняти захисників з верхнього до нижнього поверху.

Читайте другу частину інтерв'ю: Це дуже крутий бойовик – "кіборг" про оборону Донецького аеропорту

Що було далі?

17 січня наші захисники опинились не просто в оточенні, а в повному оточенні. Вороги були не тільки збоку, а ще зверху і знизу. Просто зажаті в консервну банку.

Я так розумію, що вже не було можливості підвозу. Тобто ви, фактично, з тим боєкомплектом, який був?

Так, там були хлопці. Наш батальйон тоді був піднятий по тривозі, ми прибули в населений пункт Водяне.

Це був 112-ий батальйон, затиснутий з усіх боків.

Здебільшого.

І ви поїхали їм на підмогу, розуміючи куди ви їдете. У вас не було відчуття, що їдете в один кінець?

Так, ми розуміли. Було відчуття, але тоді робились всі дії, щоб деблокувати хлопців.

А всі погодились виконати цей наказ, якщо чесно?

Я вам скажу прямо. Я тоді підійшов до офіцера, який був на території Донецького аеропорту, і кажу, що туди заводити ще людей немає сенсу взагалі. Тоді доцільно було б послати групу і ще кілька пустих машин, щоб вивезти людей звідти. Але наказ був інший.

Ви погодились його виконати?

Так. Ми три дні завантажувались і розвантажувались, бо був постійний обстріл. Нашим підрозділам не давали підійти до хлопців, які були зажаті в цій консервній банці.

Тобто, ви чекали моменту, коли можна прорватись. Прорвались?

Так, це була машина МТ-ЛБ, у неї завантажилось 13 хлопців.

В цій машині могли комфортно розміститись максимум шестеро людей. Некомфортно – 13. Це машина, яка важить приблизно 13,5 тонн. Вона просто підстрибувала на злітній смузі, коли ми їхали. В один момент я, чесно кажучи, думав, що все – машина підбита. Але водій, він просто ас. Він підвіз нас прямо під новий термінал, ми відкриваємо задні дверцята машини, щоб вийти. Зліва і справа з верхніх поверхів сипляться гранати. Це було дуже сильне оточення. Люди, які перебували всередині змогли влаштувати завантаження поранених. І машина везла їх назад. Цей водій дійсно зробив дуже важливу роботу.

Коментарі: 14

Богдан Бо

Два Василя: Симоненко і Стус

08.01.20, 21:32
мученики, пам'ять, поезія, україна

Два Василя

Вони народились майже одночасно: Василь Стус з’явився на світ прямо на Святий вечір 6 січня 1938 року, а Василь Симонеко – 8 січня 1935. В тому, що відбулись ці обидві події під час святкування народження Христа стало пророчим для обох Василів – і вони стали на шлях проповідування Слова й особистої трагедії мучеництва.

Не думаю, що самі Василі розуміли своє призначення звище і свідомо пов’язували час свого народження на Різдво з обиранням свого фаху та життєвого покликання. Вони стали поетами, справжніми Поетами, бо душі їх були відкриті красі, сповнені любові до цілому світу, а серце переповнене болю через страждання людей, особливо ж – свого багатостраждального українського народу і рідної Батьківщини – України. Обидва Василі не терпіли брехні, вони були максималісти-правдолюби, що в радянській державі, яка вся трималась на облуді й брехні, було рівнозначно смертному вироку. І вони свідомо зійшли на свою Голгофу.

Хіба могло бути інакше, коли Василь Симоненко висловив своє життєве кредо в наступних рядках:

Люди всі по-своєму уперті:

Народившись, помирає кожна,

А живуть століття після смерті

Ті, що роблять те, чого «не можна».

Спізвучні йому рядки Василя Стуса:

І зважитись боротися, щоб жити,

І зважитись померти, аби жить…

Ще Василь Стус додає про своє призначення наступні слова: «І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природнє почуття зненависті, звільняється від неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б вірші не писав, а – робив би коло землі. Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!»

Яке благородство душі!

І рідніше рідного брата долучається до цих сокровенних слів Стуса коротка автобіографічна сповідь Симоненка: «Що я можу сказати про себе? Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре. Хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією, якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю. Найбільше люблю землю, людей, поезію і... село Бієвці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені сказати про себе нічого».

Не можна навіть приблизно порівнювати поетичний доробок Василя Симоненка та Василя Стуса – занадто вони різні. Єднає їх тільки інтелектуальна геніальність і виняткова поетична обдарованість, бо навіть по кількох рядках можна безпомилково впізнати авторство. Для Василя Симоненка характерним є більш фольклорне і дуже милозвучне звучання, чому сприяло народження і навчання з малечку на Полтавщині, а потім праця журналістом на Черкащині. Поезія Василя Стуса значно суворіша і маштабніша, в ній відчувається світовий рівень, чому посприяли інші обставини життя і навчання в Донбасі, хоч народився Стус на Винничині. Йому певним чином повезло, що навчаючись в Донецькому педінституті в часи хрущовського послаблення тоталітарного режиму Стус мав доступ до закритих бібліотечних спецфондів і зміг пізнати глибину української і світової культури в більшому об’ємі від стандартної вихолощеної радянської освіти. З іншого боку ці знання і призвели Стуса до конфлікту з існуючим радянським ладом: він знав і сповна усвідомлював його ницу фальшивість, отож свідомо вийшов на прю. Характерним щодо цього було його поводження в київському палаці «Україна» під час спроби гурту дисидентів на чолі з Іваном Дзюбою провести акцію протесту проти арештів дисидентів у 1965 р. Публіка доволі неохоче піднімалась, щоб стоячи продемонструвати свїй протест, і тоді Стус почав ходити поміж рядами й примушував одним поглядом очей вставати слабкодухих. Перед тим він не був посвячений у задум акції, тож долучився до неї виключно з власної ініціативи і назавжди.

Розповідають, що в «органах» пообіцяли Василю Стусу все пробачити за умови співпраці з ними, зокрема вимагали від нього дати свідчення на Дзюбу. Стус відмовився, після чого його моментально відчисляють з аспірантури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченко, а потім за участь в русі дисидентів-«шістидесятників» його арештовують 1972 року і засуджують на 5 років. Коли ж Стус повернувся після відбуття терміну, його у 1980 заарештовують знову і засуджують аж на 15 років суворого режиму, в той час коли крімінальним злочинцям за вбивство давали термін 8-10 років позбавлення волі у звичайній колонії. Відчутна різниця оцінки правдивого слова та його загрози для радянської влади.

Стус тяжко мучився, але не корився. Наглядачів в тюрмах і колоніях він в очі називав фашистами, вони ж робили все, щоб зломати поета всіма засобами, навіть залучаючи крімінальних злочинців, один з яких важко поранив ножем Стуса, що вкликало хвилю протестів і голодовок серед арештанів-дисидентів. В одному своєму листі до матері Василь Стус написав: «Я пишу вірші і гадаю, що колись то потрібне буде моєму народові. А що мене мучать за них – то що поробиш?…комусь же треба підставляти свої плечі. Ось я й підставив свої. І мушу триматися».

Наскільки важко було Василю Стусу триматись можна зрозуміти з вірша, який варто навести повністю:

Сучив за степом, скучив за лугом,

скучив за ставом, скучив за гаєм,

скучив за сином, скучив за другом,

скучив за матір’ю, за рідним краєм.

Часом присниться синій барвінок,

сивий полин і сум чебрецевий,

київські сосни, тихий зарінок.

Я не крицевий.

Жодного просвіту, жодної шпари,

тьмяно. Хоч око виколи, темно.

Марне чекати – вибуду кару.

Ждати – даремне.

На противагу трагічному Стусу у Василя Симоненка багато наївного романтизму і навіть віри в доброчесність радянського ладу, але поступово, як і личить справжньому поету, Симоненко не стільки свідомо, скільки щирістю почуттів так само прийшов до конфронтації з владою, з існуючими суспільними відносинами в СРСР. Чи могло бути інакше, коли під личиною комуністичного інтернаціоналізму в Україні відбувалась тотальна денаціоналізація й брутальна русіфікація українців, а в цей час Симоненко писав рядки поезій такого змісту:

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю –

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю!

……………………………

Україно! Ти – моя молитва,

Ти моя розпука вікова.

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,

Хай сичать образи – все одно

Я проллюся крапелькою крові

На твоє священе знамено.

І пролився… Зараз важко дізнатись, як все трапилось насправді, але точно відомо одне: Василь Симоненко був затриманий міліцією і там жорстоко побитий , після чого в нього відмовили нирки , а невдале їх лікування та операції спричинили передчасну смерть поета у зовсім молодому віці – всього 28 років. Смерть Василя Стуса ще більш втаємничена, але кров у карцері, в якому він загинув і до якого могли зайти тільки наглядачі з МВС, чітко вказує хто й тут доклав свої руки. Трагічно жити в державі беззаконня, де вбивць іменюють правоохоронцями, проте трагічна загибель через 40 років за майже тотожних обставин журналіста Гії Гонгадзе та композитора Ігоря Білозіра знову повертає нас до питання, яким мучився ще наш пророк Тарас Шевченко:

І день іде, і ніч іде.

І голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

І він же в іншому вірші пояснює першопричину наших суспільних негараздів:

О люди! люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!

Наголошую на тому, бо і Василя Стуса, і Василя Симоненка об’єднувало власне оте шевченківське побажання – бути Людиною! Їм не потрібні були ні царі, ні псарі! І своєму народу вони не бажали їх, тому боронили його всім своїм життям і навіть по смерті. Як тут не нагадати відомий вірш Симоненка, що прямо розпочинається із звернення:

Ти знаєш, що ти – людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Є відповідні рядки так само у Стуса:

Як страшно відкриватися добру.

Як страшно зізнаватись, що людина

Іще не вмерла в нас.

Сумно, дуже сумно відтворювати і порівнювати ці два трагічні життєписи двох видатних українських поетів, проте так видно було суджено, що не будучи близько знайомими – поріднитись їм долями мучеників, бо смерть Василя Симоненка 14 грудня 1963 року припадає на час початку страдницького шляху Василя Стуса, що трагічно скінчився 4 вересня 1985 року майже в переддень розвалу імперії зла – СРСР і звільнення України. І одночасно почався шлях у бесмерття для обох поетів, як і віщували вони в своїх поезіях. Справдились слова Василя Стуса:

…А проте: ми ще повернемось,

обов’язково повернемось, бодай –

ногами вперед, але – не мертві,

але не переможені, але – безсмертні.

Справдились і слова Василя Симоненка:

Люті кати поглумились над нами,

Скільки лягло нас у чорні гроби,

Та перемога – дивіться!– за нами:

Смерть – не кінець боротьби.

Ті, що життя прогуляли без діла,

Що у народній купались крові,

В землю лягли і безслідно зотліли –

Ми ж і понині живі!

Коли ми говоримо зараз, що Незалежність дісталась Україні як дарунок долі без пролиття крові, то можна сказати одне: на цей дарунок Україна сповна заслуговувала через страдницьку долю мільйонів українців, серед яких особливого значення давайте надамо двом видатним співцям-поетам України, двом Василям: Симоненку і Стусу. Нікому не дано знати, які краплини виявляться останніми, що зрушать чаші на терезах Вічності, але останні краплини завжди найцінніші і ці в буквальному розумінні «крапельки крові» були пролиті саме із сердець двох Василів-поетів, тож пам’ятаймо про це і шануймо. І читаймо їх поезії , бо поети не вмирають допоки їх твори читають.

Богдан Гордасевич, «Діловий діалог» 2004 р.

Коментарі: 0

Богдан Бо

Вшановуючи пам’ять Василя Стуса: 34 потужні цитати

08.01.20, 21:19
василь стус, пам'ять, україна

Пропонуємо твоїй увазі цитати Василя Стуса – людини, яка віддала життя за любов до своєї країни.

34 роки тому у ніч із 3 на 4 вересня 1985 року у таборі ВС-389/36-1 у Кучино Пермської області Росії обірвалося життя українського поета, перекладача, прозаїка, літературознавця та правозахисника Василя Стуса. Сюди за рішенням радянського суду його заслали через проукраїнські погляди, яких він не зрікся.

Відбувши свій перший термін, Василь Стус повернувся додому восени 1979 року, утім, уже у травні 1980-го він знову був заарештований та отримав згодом 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

У таборі в Кучино, куди Стуса відправили відбувати чергове покарання, йому заборонили бачитися з родиною. Їхнє останнє побачення відбулося навесні 1981 року.

Протягом свого заслання репресований поет кілька разів оголошував голодування, його кидали до камери-одиночки та карцеру.

У ніч із 3 на 4 вересня 1985 року Стуса не стало.

Вшановуючи пам’ять Василя Стуса, пропонуємо 34 потужні цитати дюдини з гіперчутливістю до несправедливості.

1. За своєю душею треба стежити так само, як за тілом. Коли я був у Твоєму віці, то регулярно влаштовував собі сповідь: що ти зробив за місяць чи два доброго, що злого. І картав себе за недобре. І виробив був добру здатність — дбати про душу. Чиста, світла душа — то запорука людського здоров’я. І завжди приємно було згадати все, що ти зробив доброго. Бо тільки добре вводить нас у коло інших людей, робить їх братами, а не просто сусідами.

2. Так само — дбай про своїх друзів. Вони повинні бути чисті, добрі. Інших друзів — не треба. А добрі друзі допомагають рости і ставати кращим…

3. Людина — це обов’язок, а не титул (народився — і вже людина). Людина — твориться, самонароджується. Власне, хто Ти є поки що? Кавалок глини сирової, пластичної. Бери цей кавалок у обидві жмені і мни — доти, поки з нього не вийде щось тверде, окреслене, перем’яте. Уяви, що Бог, який творить людей, то Ти є сам. Ти є Бог. Отож, як Бог самого себе, мни свою глину в руках, поки не відчуєш під мозолями кремінь. Для цього в Тебе найкращий час — Творися ж!

4. Наша історія — це все і завжди спочатку, якась постійна гойданина на одному й тому ж місці, мертва хвиля еволюції. (Феномен доби (Сходження на голгофу слави): Розвідка.) Люди, прагнучи світла, викликають власну смерть. Це щастя: мати таку долю, як у мене…Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі. Долі не обирають… Її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.

5. На Донбасі читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків … Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної…. Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритися з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже нас – за 40 мільйонів…

6. Не знаю, чи є в Тебе дівчина. Коли є (чи — коли буде) — намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто, щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її — небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати Тобі змогу — кращати, а не гіршати.

7. Любов — то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, дужче любиш — то розумнішаєш. Інших квіток, кращих за цю, квітку любові, я не знаю.

8. Не знай поганих дівчат — хай вони для Тебе просто не існують (я, скажімо, в свої 46 років просто не вірю, що бувають жінки, які лаються, обманюють, продаються і т.д. і т.п.). У мене, слава Богу, такого досвіду не було. І тішу себе тим, що знайомі дівчата моєї молодості ставали кращі коло мене (а я — коло них).

9. Так було і з мамою-Валею — найкращою, найлюдянішою, найцнотливішою моєю дівчиною: я став кращий од неї, вона — од мене. Я дякую Долі, що Валя — моя дружина, мама мого сина (у мене прекрасна мама — бабуся Їлинка, у мене прекрасна дружина, так схожа — у моїх очах — до моєї мами).

10. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любови, долає природне почуття зненависти, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі.

Коментарі: 1

Богдан Бо

12 цікавих фактів з життя Василя Стуса

08.01.20, 21:12
василь стус, пам'ять, україна

12 цікавих фактів з життя Василя Стуса, які не розповідали в школі.

Василь Стус говорив тільки українською мовою, пояснюючи: «Моя мова – мамина». Стус був не просто поетом, а людиною з гіперчутливістю до несправедливості. Василь Стус не любив брехні, але кожною клітиною свого серця і душі любив свою країну.

Пропонуємо твоїй увазі 12 фактів з життя Василя Стуса, які не просто зруйнують його хрестоматійний образ, а допоможуть глибше зрозуміти його як людину, тата, чоловіка, друга, патріота, який жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття…

Стус народився на Святвечір, 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині і був четвертою, наймолодшою дитиною у сім’ї. 1939 року батьки — Семен Дем’янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів, а ще через рік батьки забрали туди своїх дітей. Якось вже у таборі Василь Стус запитав у старого в’язня, глибоко віруючої людини: що означає народитися в такий день. У відповідь почув: «Це милість Божа, щастя. Але кому багато дається, з того багато і спитають».

Василю ще не виповнилося шести років, коли він відправився в школу. Батьки, що залишали сина вдома на господарстві, не відразу дізналися про це. З настанням холодів вчителька запитала у мами, чому Василько ходить на уроки босоніж. Мати заметушилася: «Яка школа? Він ще маленький». Але вчителька вмовила її відпускати сина на заняття: «Я його старшим ставлю в приклад. Кажу: «Стусік, вийди до дошки». Він тягнеться навшпиньках і пише…».

Василь Стус вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У групі він був наймолодшим. Стус самостійно вивчив латинь, добре знав німецьку мову. А відповідав завжди тільки українською. «Моя мова – мамина», – зізнавався він близьким друзям.

4 вересня 1965 під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції. «У кінотеатрі я сиділа поруч з Василем, і встали ми разом. Він відчайдушно вигукував щось на підтримку заклику Чорновола: «Хто проти тиранії, встаньте!» І тремтів кожною клітинкою свого тіла», – згадувала Михайлина Коцюбинська.

Згодом у пояснювальній записці в аспірантурі Стус написав: «Я не мiг стерпiти. Я не мiг мовчати!» Тим не менше з аспірантури його виключили і Василь пішов працювати кочегаром. Роки тимчасових робіт стали чи найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він і знайшов свою кохану. Його обраницею стала Валентина Попелюх, з якою побралися 1965 року.

Про зміну свого соціального статусу він повідомив нареченій. «Ну і що, хіба ти після цього будеш іншим?» – сказала Валентина. Тим часом її батька люди в штатському кілька годин вмовляли вплинути на доньку, яка збирається заміж за Стуса. «Що поробиш, якщо вона його любить, – сказав батько. – Це доля». Василь і Валентина розписалися 10 грудня 1965 року. У них народився син Дмитро.

На п’ятиріччя Дмитрика, 15 листопада 1971 року, до Валентини і Василя Стуса прийшли в гості В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний… Очевидно, факт збору найвідоміших шістдесятників остаточно переконав владу в «небезпеки» Стуса. 13 січня 1972 року поета заарештували і порушили кримінальну справу за «систематичне виготовлення і розповсюдження документів, що ганьблять радянський державний і суспільний лад».

Коли в камері кримінальник поранив Стуса заточкою, у поета відкрилася внутрішня кровотеча, він втратив свідомість. Медичну допомогу йому не надавали. І тільки після голодування, організованого на жіночій зоні Іриною Калинець та Надією Світличною, вмираючому прислали лікаря. У лікарні поетові видалили дві третини шлунка. Він жартував з цього приводу: «Мені вшили зеківський шлунок, він тільки баланду приймає».

Повернувшись до Києва в серпні 1979 року, Василь Стус вступив до Української Гельсінської спілки. Через півроку він був знову заарештований і проходив по справі вже як «особливо небезпечний рецидивіст». Йому дали 10 років таборів посиленого режиму і п’ять років заслання. У зверненні академіка Сахарова до керівників країн – учасниць Гельсінкського акта говорилося: «1980 рік ознаменувався в нашій країні багатьма несправедливими вироками і переслідуваннями правозахисників. Але навіть на цьому трагічному тлі вирок українському поетові Василю Стусу виділяється своєю нелюдськістю. Життя людини ламається без залишку – як розплата за елементарну порядність і нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своїм «я»… Вирок Стусу повинен бути скасований…»

По закінченню строку, Стуса 1977 вислали у селище Імені Матросова Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом».

У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський вчений і правозахисник Андрій Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.

Табірними наглядачами знищено збірку «Птах душі» з приблизно 300 віршів Стуса. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. А 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що, читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.4 вересня 1985 року, рівно через 20 років після акції протесту в кінотеатрі «Україна».

Василь Стус загинув у карцері табору ВС-389/36 в Пермській області, де містилися «особливо небезпечні державні злочинці».

«28 серпня, йдучи в карцер, Василь сказав своєму сусідові Леоніду Бородіну, що оголошує сухе (без води) голодування, – згадує колишній політв’язень, правозахисник Василь Овсієнко. – «Яку?» – запитав Бородін. – “До кінця”. Це означало – до тих пір, поки з нього не знімуть брехливі звинувачення: нібито він у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі», а «на зауваження громадянина контролера (наглядача) вступив з ним у суперечки».

Коментарі: 0

Богдан Бо

Василь Симоненко: "Я — Українець! Ось і вся моя автобіографія!"

08.01.20, 21:04
василь симоненко, пам'ять, україна

19 влучних цитат Василя Симоненка, які актуальні й досі.

Український поет Василь Симоненко народився на другий день різдвяних свят – 8-го січня. Видатний поет і журналіст, своїми текстами він відстоював найкращі людські та українські цінності. Як в епоху 60-их, так і нині, його гострі рядки та лірика не втрачає актуальності.

1. Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

2. Можна прострелити мозок,

Думки ж не вбить!

3. Поезія — це прекрасна мудрість.

4. Не заколисуй ненависті силу.

5. Вірнішого і сердечнішого побратима, ніж папір, я не знаю.

6. Живе той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя.

7. Як усе на світі зрозумієш,

То тоді зупинишся

І вмреш!

8. Вічна мудрість простої людини

В паляниці звичайній живе.

9. На світі той намудріший, хто найдужче любить життя.

10. Нема нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини.

11. Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

12. Запізніле каяття завжди схоже на позерство.

13. Найогидніші очі — порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші душі вельможні,

Найпідліша — брехлива сльоза.

14. В калюжі глибоко не пірнеш, будь ти хоч японським шукачем перлів.

15. Якими б цитатами бездари не підпирали свою розумову стелю, вона, однак, занизька.

16. Щасливий той, хто хоче мало від життя: він ніколи не розчарується в ньому.

17. Можна жить, а можна існувати,

Можна думать — можна повторять.

Та не можуть душу зігрівати

Ті, що не палають, не горять!

18. Я — Українець! Ось і вся моя автобіографія!

19. І тільки тих поважають мільйони, Хто поважає мільйони «Я».

“Василь був худющий і кострубатий…Він уперто, насуплено дивився в корінь. Сам він, наче корінь, вийшов з землі, з органічною любов’ю до неї і свого селянського роду”, – писав про нього есеїст Євген Сверстюк.

https://populyarne.com.ua/tsytaty-vasylia-symonenka/