Про співтовариство

Українські народні та сучасні пісні,колядки та різдвяні пісні,класична поезія,сучасні поетичні твори.Романтична поезія про любов та життя.
Вид:
короткий
повний

Клуб української поезії

Скупа природа наших середмість...

  • 31.03.12, 22:11
Відкриваю для себе Андруховича-поета
Скупа  природа  наших  середмість:  
на  тлі  домів,  незрима  і  знищима,  
хода  дерев.  Читаймо  це  очима  
з  повільних  віт,  немов  бентежну  вість.  

І  ти  питаєш:  ну  до  чого  цей  
камінний  кущ,  і  цей  букет  на  сходах,  
і  цей  вітраж,  мов  кольоровий  подих  
сухих  суцвіть  —  осмута  для  очей?  

До  чого  цей  парад  настінних  пащ,  
віконний  цвіт  і  виноградний  плащ  —  
ерзац  лугів,  закляклий  у  гордині?  

Ми  тут  зросли.  Пізнати  нам  дано,  
як  гола  павіть  б’ється  у  вікно,  
як  перший  промінь  в’ється  по  гардині.  
                                       Юрій Андрухович

...Ох, я не Фауст. Я тільки жінка...

  • 18.03.12, 19:04
ЛЕЙТМОТИВ ЩАСТЯ
Мені  страшно  признатися:  я  щаслива.  
Минають  роки,  а  ти  мені  люб.  
Шаліє  любові  тропічна  злива  —  
землі  і  неба  шалений  шлюб.  
Вколисана  в  ніч,  тобою  омита,  
хитає  мене  серед  білого  дня.  
Ковшами  самотності  сплачене  мито  
за  всі  незнання  і  за  всі  навмання.  
Нещасть  моїх  золоті  обжинки.  
Душа  моя,  аж  тепер  сп’янись.  
Ох,  я  не  Фауст.  Я  тільки  жінка.  
Я  не  скажу:  “Хвилино,  спинись!”  
Хвилино,  будь!  
Лише  не  хвилиною,  
а  цілим  життям  —  хвилюй  і  тривож!  
Аж  поки  мене  понесуть  із  калиною  
туди…  ну  звідки…  Тоді  вже  що  ж…  
                                          Ліна Костенко

Квітка на воді



Пішла молодиця на річку прати,
стала на білому камені,—
долі лежать сорочки,
у руці праник качечкою
сірою скаче.
А на воді цвіте квітка:
одна пелюстка — очі милого,
друга пелюстка — губи милого,
третя пелюстка — чоло милого.
Цвіте на воді квіткою трипелюстковою
обличчя милого.
Кинула молодиця праник,
кинула сорочку білу
(сорочку, яку він ніколи не одягне,
хіба що вві сні)
І кинулася у воду зірвати
квітку — обличчя милого,
та розійшлися блакитні кола,
та розійшлися тільки червоні кола,
розійшлися білі кола.
І раптом
затремтіла молодиця
від сумних акордів
плачу,
і впала на квітку роса,
і впала на сорочку милого роса...
На річці, на білому камені
молодиця прала.

 Голобородько Василь



Марта Шпак альбом "Осяйні"

Тобі, моя Лесю!

З Днем народження тебе Лесю!
Хотіла б я піснею стати У сюю хвилину ясну, Щоб вільно по світі літати, Щоб вітер розносив луну. Щоб геть аж під яснії зорі Полинути співом дзвінким, Упасти на хвилі прозорі, Буяти над морем хибким. (Леся Українка) (25 лютого 1871- 1 серпня 1913)
Сестрі Олесі Як яснеє сонце Закине свій промінь ясний До тебе в віконце, - Озвись на привіт весняний. Олесю, серденько, Співай веселенько! Весняного ранку Співай, моя люба, веснянку!                      
Як бідну первістку, Дочасну, морози поб'ють. І кущик любистку Холоднії роси поллють, - Не плач, моя роже, Весна переможе! Весняного ранку Співай, моя люба, веснянку!                               Лісова пісня rose
Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами...
Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, - вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни... Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди? Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми? Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди! Візьми мене з собою. Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже... Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий! І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди. 7/ХІ 1900
http://blog.i.ua/user/587508/414015/ http://blog.i.ua/user/587508/349155/ http://blog.i.ua/user/587508/330925/ http://blog.i.ua/user/587508/330914/

Вразило...

  • 22.02.12, 10:43
Шевченко+рок = ну дуже сильно. 
РОЗРИТА МОГИЛА

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась,

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

«Молилася, турбувалась,

День і ніч не спала,

Малих діток доглядала,

Звичаю навчала.

Виростали мої квіти,

Мої добрі діти,

Панувала і я колись

На широкім світі,

Панувала... Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що, колишучи, співала

Про свою недолю,

Що, співаючи, ридала,

Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі. 

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває...

Нехай риє, розкопує,

Не своє шукає,

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помагайте, недолюдки,

Матір катувати».

Начетверо розкопана,

Розрита могила.

Чого вони там шукали?

Що там схоронили

Старі батьки? Ех, якби-то,

Якби-то найшли те, що там схоронили,

Не плакали б діти, мати не журилась.

З поезій Івана Франка в перекладі Анни Ахматової (Горенко)

.«Анно Андріївно, вийшов Франко російською мовою,
є там вірші й у вашому перекладі. Це як же, ви з дослівника перекладали?»
На обличчі Анни Андріївни — шляхетне обурення:
«Мила моя, ви, здається, забули, що моє прізвище Горенко!»
Смисл вигуку такий: людина, чиє прізвище закінчується на «енко»,
може перекладати українські вірші без допомоги дослівника.
М.Кочур «Абсолютний блиск Олени Ільзен»
  З ПОЕЗІЙ ІВАНА ФРАНКА   
 Переклад Анни Ахматової (Горенко)
***
Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твоє лице,
Чогось мов щастя й волі серце прагне

І в груді щось метушиться, немов
Давно забута згадка піль зелених,
Весни і цвітів,— молода любов
З обійм виходить гробових, студених.

Себе я чую сильним і свобідним,
Мов той, що вирвався з тюрми на світ;
Таким веселим, щирим і - лагідним,
Яким я був за давніх, давніх літ.

І, попри тебе йдучи, я дрижу,
Як перед злою не дрижав судьбою;
В твоє лице тривожно так гляджу,—
Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.

Якби ти слово прорекла мені,
Я б був щасливий, наче цар могучий,
Та в серці щось порвалось би на дні,
З очей би сліз потік поллявся рвучий.

Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,
І приязнь мусила б нам надокучить,
В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить,
Роздільно нам прийдеться і вмирать.



Ну что меня влечет к тебе до боли?
Ну чем меня околдовала ты?
Но только мне мелькнут твои черты,
Как сердце жаждет счастья, жаждет воли.

В груди неутоленность.— Далека
Весна с цветами на полях зеленых,
И юная любовная тоска
Сама идет ко мне из недр студеных.

Себя я вижу сильным и свободным,
Как будто из тюрьмы я вышел в сад.
Таким веселым, ясным, благородным,
Каким бывал я много лет назад.

Идя с тобою рядом, я дрожу,
Как перед злою не дрожал судьбою,
В твое лицо с тревогою гляжу,
На землю пасть готов перед тобою.

Когда б ты слово прошептала мне,
Счастливей стал бы я, чем царь могучий,
И сердце дрогнуло бы в глубине,
И из очей поток бы хлынул жгучий.

Но мы едва знакомы, и как знать:
Не надоест ли дружба нам с тобою?
И, может быть, нам суждено судьбою
И порознь жить, и порознь умирать.


Слова добра,слова любові.

 

Любов’ю сповнені серця не мають спокою ніде,
нехай минуть усі літа і лиш любов ніколи не мине.
Варто тільки раз наповнитись любов’ю,щоб джерелом любові стать
і ближніх,всіх своїх,на шлях добра й любові наставлять.

Добре слово лікує рани і на подвиг надихає,
доброго слова,лише заради,людина розмовляє.
Хай слова добра,слова любові з вуст ллються вільно.
Хай слова добра,слова любові в душі живуть вічно.

  

Хай переповниться Земля любов’ю,джерельною,цілющою водою
і хай всі люди лиш до неї йдуть і суть життя свого,у ній знайдуть.
Коли любов,отак усіх згуртує і всяке зло у думці ще вгамує,
тоді будем всі здорові і багаті,щасливо панувати у піднебесній хаті.

Хто в літа ранкові зазнав добра,зазнав любові,
той зла творитиме не стане і мир тоді для всіх настане.
Прийде скоро новий день,день сповнення усіх бажань,
бажань нових випробувань у душах сповнених страждань.

Як знайти слова надії,щоб збулися усі мрії,
щоб сонце радості усім світило і теплом своїм зігріло.
Терпіння й мудрість нам поможуть відшукати вірну путь.
У країну щастя і надій,де є безліч,любов’ю сповнених подій.

«Народився Бог на санях....»

СВЯТА ПРОСТОТА Великий світ, широкий, довкола круглий обрій. О, як це дуже добре чотири мати роки! Світ грає мерехтливо, безкраїй, дужий світ. О, без кінця щасливо лиш двадцять мати літ.

Велика простота - найвища досконалість. Наївність є свята, довершенням є малість. Щаслива ця людина, ясна її дорога: наївно, мов дитина,  молиться до Бога! Субота, 26 березня 1932

НАЇВНІСТЬ Що це кого турбує, що я складаю вірші? Чи добрі є, чи гірші, це байдуже йому є. Що це кого цікавить, що я складаю ямби? Одне сказав я вам би: для Божої все слави. Малі до щастя дверці: захоплення та неба, гармонії у серці - нічого більш не треба. Чи добрі дні, чи гірші, думки спокійні, рівні. На хвалу Божу вірші пишу собі наївні. Субота, 26 березня 1932

Червона калино, чого в лузі гнешся?




Червона  калино,  чого  в  лузі  гнешся?  
Чого  в  лузі  гнешся?  
Чи  світла  не  любиш,  до  сонця  не  пнешся?  
До  сонця  не  пнешся?  
Чи  жаль  тобі  цвіту  на  радощі  світу?  
На  радощі  світу?  
Чи  бурі  боїшся,  чи  грому  з  блакиту?  
Чи  грому  з  блакиту?  
Не  жаль  мені  цвіту,  не  страшно  і  грому,  
Не  страшно  і  грому.  
І  світло  люблю  я,  купаюся  в  ньому,  
Купаюся  в  ньому.  
Та  вгору  не  пнуся,  бо  сили  не  маю,  
Бо  сили  не  маю.  
Червоні  ягідки  додолу  схиляю,  
Додолу  схиляю.  
Я  вгору  не  пнуся,  я  дубам  не  пара,  
Я  дубам  не  пара:  
Та  ти  мене,  дубе,  отінив,  як  хмара.  
Отінив,  як  хмара.



Дихає прозора прохолода...

  • 14.10.11, 22:34
Дихає прозора прохолода, Верболіз закутався в туман. З лісу, з поля, з сивого болота Тихо підкрадається зима. Краснобоке літечко зів’яло, Яблуком скотилось за поріг. Листя золоте нечутно впало Килимом пухким до наших ніг. На ромашках відцвіли росини, Відсюрчали коні-стрибунці. Перелітний птах у небі синім – Мов сльозинка тепла на щоці. На ланах із ранку і до ночі Крають землю гострі лемеші. Не зів’яло літечко, бо хоче Залишитись у моїй душі. Автор: Віктор Геращенко