Як страшно небо червоніє!  Яке напружене мовчання!
Затихла стомлена земля.
Вмирає день у темряві. Останні
Холодні промені лягають на поля.
Як сонце згасне - що тоді настане?
Які страхіття виповзуть вночі?
В курганах сплять минулого тирани
І мріють знов схопитись за мечі.
Як згасне сонце - що настане далі?
Адже на перший заклик сил нічних
Хоробрі блазні вогнища запалять
З таких для них нестерпних книг.
Та може все примарилось в дорозі
На цих кістками всіяних полях?
Звичайний вечір. Хмари у знемозі.
Останнє світло заливає шлях.
Та ні - не забуваються ні рани,
Ні досвід закатованих сторіч.
Тирани сплять поховані в кургани -
Та з тих курганів й виповзає ніч!
І треба ще до ночі зрозуміти,
Навіщо вбитим пізні каяття,
Що первородне - темрява чи світло,
І чи пішли тирани в небуття.

Цей сплячий сад, засипаний снігами,
Де всі дерева мріють розцвісти,
Де кожна гілка прагне до нестями
До сонця горде листя піднести...
Цей дивний сад, що бурі пропололи,
З чиїх дерев, рипучих, крижаних,
Зостанеться багато мертвих, голих
І навесні, коли розтане сніг...
Чого ж нам сняться у теплиці міста
Укритий міцно панциром скляним
Цей сад маленький і степи іскристі,
Цей грубий сніг і яблуні під ним?
Бо ми колись намріялись, як діти,
Про велич діла і зорю мети.
Та наша доля - сад, снігами вкритий,
Де всім деревам вже не розцвісти!

Море важко дихає, почорніле, втомлене.
Гори хвиль здіймаються. Закипає гнів.
Море невдоволене, що воно пригноблене,
Що воно гуляє нижче берегів.
Котиться на скелі очманіла піна.
Море, скаламучене вибухами хвиль,
Плаче у глибинах, стогне у глибинах,
І жене на берег бурі звідусіль.
Та не часто хвиля скелю розбиває,
Навіть долю кинувши на страшний таран.

Так і ти, поете, все чогось шукаєш,
Стомлений, знервований, ніби океан.
Б'єшся, як об скелі, у серця холодні,
Хочеш захопити думи поколінь,
Підіймаєш тугу від глибин безодні,
До зірок сягаєш хвилями прозрінь.
І шукаєш правду в книгах старовинних,
Прагнеш зазирнути в таїнство душі.
Б'єшся і страждаєш - тільки світ незмінний,
Як не розпинайся, що не напиши.
Поруч процвітають підлість і порнуха.
Вище скель здіймаються владні пахани.
І завжди пригнічені надчутливі духом,
Чий вогонь вібрує в хвилях неземних.
Люто палять пам'ять щедрі нагороди
За брехливі оди про вождів-катів.
Вічно невдоволений, що в час біди народу
Про неї простогнати не зміг, та й не схотів...

Муза українська зорелика -
Не рум'яна дівчина з картин,
А голодна і сліпа каліка,
Долею закинута під тин.
Босі ноги, латана одежа,
Ні тепла, ні щастя, ні добра.
Та за нею невідступно стежить
Ненажерна, заздрісна сестра.
А пихатих гендлярів байстрята
Сиплють на дорогу реп'яхи:
"То не муза, будь вона розп'ята!"
І готують труєні цвяхи.
Так куди ж іде вона, кульгава?
Що за Дух вперед її жене?
Шлях її, страшний і величавий,
Чий холодний розум осягне?
Та іде, грабована, убога,
Не шукає ситі манівці,
І не лиже золоті підлоги,
Хоч не квіти стеляться під ноги,
Зранені об черепи творців!

Перевага закоханих у тім,

що негаразди не помітні їм.

Бо зосереджені вони лиш на красі,

тому і справи в них добрі всі.

Один одному вони впевненість дарують,

любові бальзамом, душі лікують.

Один одного вони за ідеал вважають,

сердечні їх бажання в дійсність переростають.

Один одного вони з пів-слова розуміють,

від злагоди такої, їх почуття міцніють.

Один одному вони про любов напоминають,

у щасті і добрі усі їх дні минають.

Один одному вони любові приклад подають,

позитивно на весь світ, цим вони впливають.

Один одному вони сердечно допомагають,

добрішими й світлішими душі їх стають.

Один одного вони безмежно поважають,

словам,що любов руйнують,вони не довіряють.

Один без одного вони життя не уявляють,

тому завжди разом їх люди помічають.

Один одному вони душі тепло несуть,

із сірих буднів навпростець до сонця радості ідуть.

Один одному вони відваги придають,

тому і перешкоди їх не трішки не лякають.

Один за одного завжди заступаються,

хоч не завжди у всьому розбераються.

Один одного вони силами всіма підтримують,

і від цього велике задоволення отримують.

Один одного з нетерпінням вони чекають,

тому й надії ніколи не втрачають.

Один для одного вони є потіхою великою,

і для щастя повного дороговказною ниткою.

 

Один одного вони найкращому навчають,

а все своє погане з радістю втрачають.

Один одному вони все вибачають,хоч і докоряють,

бо любові мудрість в серці мають.

Один в одному вони таланти розкривають,

що в душах їхніх щедро проростають.

Один одного вони на подвиг надихають,

заради любові, всі перешкоди долають.

 

і воїн справедливий і могутній.

Любов – вінець щасливий,

і хрест долі невмолимий.

що творить чудеса.

Любов – для душі робота,

її велич, святість і краса.

лише діло своє робить.

Любов прийде, коли не ждеш,

а коли прийде – не проженеш.

любов зможе і тебе знайти.

Тоді дурного в голову ти не бери,

а за нею слідом, краще йди.

її нам доля для потреб душі приносить.

Великі переміни у житті вона проводить,

то з надлишком дає, то нанівець все зводить.

                    талант і безглуздя,

                    відвагу й покору,

                    славу й безчестя,

                    здоров’я і муку,

                    і вічне життя!

вона все, що зможе те і зробить.

Ніколи, при цьому, душі не нашкодить,

а роду людському,спасіння приносить.

        

Даруйте радощі мої
і клопоти мої —
нещастя й радощі мої —
весняні ручаї.
Просвітле небо аж кипить,
просвітле — аж кипить.
Блажен, хто не навчився жить,
блажен, хто зна — любить.

О, кара земле, окрай гри,
бери мене, бери,
спасибі, що вгорі кипить
сонце — угорі!
Спасибі, що росте трава
і що душа жива,
і що біліє голова,
і кільчиться трава.

Спасибі, коли ти є ти,
що ти — це ти і ти,
що досить руку простягти —
і край, і грай, і ти.
І золота твоя габа —
на руті, й на піску, 
і на руках, і на губах,
і на моїм віку.

Пробудь же завжди молодим,
пробудь же молодим,
в святому літеплі води
ти сам стаєш святим.
І хай-но очі як вода,
хай — як жива вода —
але ж бо й горе — не біда,
і горе не біда.

VI.1969

       Василь Симоненко
( 8 січня 1935 - 13 грудня 1963 )

 Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою...
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я...
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.

24.09.1962 

                                                          

прийшла твоя пора панувать сповна.

На  цих, тобі доступних, Землі широтах,

в моїй рідній стороні і в низені,і на висотах.

що змерзлу землю,ніжно пухом покрива.

Воду ж, від сильного морозу під лід хова,

а зайчика - пострибайчика в білу шубку одіва.

одягли яскраві, осяйні плащі.

Це ж інію кристалики блискучі

виграють на сонці і сліплять очі.

зійшлись у гурт, до кучі.

Хоч крижинки ці не балакучі,

як морози всі тріскучі.

і неодмінно десь на висоті,

щоб усім була видна,їх краса,

яскрава, аж до сліз, зими яса.

привітна, чарівно-осяйна,

буває і сурова, і похмура,

така у неї вже натура.

а завтра, хоч з хати не виглядай.

Літучими крижинками боляче січе,

тріскучими морозами леце все обпече.

в піруетах бездоганно,сніжинками танцює.

От як розійшлася,як загула хуга - завірюха

снігом все лице задула,аж по самі вуха.

погляньте, ось там, стоїть сама собі у полі,

її з ніг до голови 

вкрили повністю сніги.

це так зима по них ступає,своїм пухом все огортає.

Стелиться за нею шлях, весь чистий,променистий,

як неозорий, чумацький, зоряно-іскристий.

коли явились три твої,суровії сини

все спочило аж до весни,

занурившись у сни.

яку своєю легкою рукою

ти виткала із срібла

і нею землю ніжно вкрила.

над нею срібно-білі крила

її від морозу,від біди оберігла,

турботливо,по-материнські обігріла.

сонно-біле твоє єство,

колюче і безплідне є воно,

студеного катарсису зерно.

і визнати я мушу,вона милує око й душу,

і розквітає,навіть,у пекучу стужу,

схожою на білосніжну ружу.

піднімають настрій в кожній хаті

і ніби кажуть всім:–“Годі ледарі вам спати

зима вже на порозі – гайда її стрічати!”

і на підступному морозі,підтупця вивчати.

Тому-то і дорослі,й дітлахи беруть сани,лижі,ковзани,

і весело прямують в обійми матінки зими.