Як гірко пахло листя в нашім жовтні!
І вранці у росі здавалось цвітом.
Там де палали скрізь жоржини жовті,
Метеликом літало запізніле літо.

Ховалось сонце за осінню браму,
Поміж дерев струнких і крон крислатих,
І над осіннім жовтим океаном,
Жураликом літав вже лист крилатий.

І напливали пахощі дурманом,
А ми ступали по вогненних квітах,
В казковому примарному тумані
Йшли берегами бабиного літа.

 

Вранці жінка на курорт виїжджати мала,
В безрозмірний чемодан речі укладала.
Три кофтиночки нові, гарні чоботята,
Модну кофточку і плащ, білі штаненята.
Пильним оком чоловік "зміряв" чемоданчик,
—Значить має на меті завести романчик.
—Бач, радіє, що сама, що без мене їде,
—Ні голубко постривай, діло так не піде.
Серед ночі він устав, взявся до роботи,
Чемоданчик спорожнив, вклав дешеві боти,
Сіре платячко старе, панталони, майку,
Пару штопаних панчох і руду куфвайку.
На світанку у вагон підсадив дружину
—Їдь до моря, погуляй, а я тут спочину.
Через тиждень він листа жінці посилає
—Скучно, пише, в світі жить, як тебе немає,
Як ти рибонько моя там відпочиваєш,
Де проводиш вечори, чи в кіно буваєш?
А дружинонька йому шле листа додому
—Не ходжу я у кіно, бо немає в чому,
У палаті цілий день "кисну" від нудоти,
А як вечір наряджусь у куфайку й боти,
Тай блукаю у кущах отаким манером,
Признаюся не сама, з міліціонером.
А щоб ти не хвилювавсь, поділюсь секретом,
Нам не страшно у кущах, бо він з пістолетом.

...  ...

Було розміщено тут: http://vlachentsy.at.ua/blog/2009-02-18-468.

 

Перед свайбою жених завітав до хати
І майбутній тещі він став таке казати:
— Завтра підемо у загс я і ваша Таня,
І тому у мене є ось які бажання.
Я бажаю всіх своїх друзів запросити.
Я бажаю, щоб було вволю їсти й пити.
Я бажаю, щоб аж два баяністи грали,
А не скрипочка якась чи старі цимбали. —
Поклонився і пішов повагом із хати.
— Вередливий твій жених, — крутить носом мати. —
Щось ти вибрала не те…
— Мамо! — каже Таня. —
Хай бажає, це ж його воля вже остання.

 

Автор гуморески: Павло Глазовий

Я і в думці обняти тебе не посмію, А не те, щоб рукою торкнутися смів. Я люблю тебе просто — отак, без надії, Без тужливих зітхань і без клятвенних слів.

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе, Захмеліть, одуріти від твого тепла. Я кохаю тебе. Мені більше не треба, Адже й так ти мені стільки щастя дала.

МОЖНА

Можна вірить другові чи милій, Марить наяву чи уві сні, Білизну червневих ніжних лілій Заплітать букетами в пісні.

Можна жить, а можна існувати, Можна думать — можна повторять. Та не можуть душу зігрівати Ті що не палають, не горять!

Люди всі по-своєму уперті: Народившись, помирає кожна, А живуть століття після смерті Ті, що роблять те, чого "не можна".

Я тобі галантно не вклонюся, Комплімента зроду не зліплю, Тільки в очі ніжні задивлюся, В них свою тривогу утоплю.

І коли химерною габою Спеленає землю довга ніч, Довго серце тужить за тобою, Довго сон мені не йде до віч.

Довго білі таємничі крила Обвивають маревом видінь, І стоїш ти крихітна, і мила, І прозора, мов ранкова тінь.

І палають, ніби стиглі вишні, Владно підкоряючи собі, Губи неціловані і грішні, Очі божевільно голубі.

Світ який — мереживо казкове!.. Світ який — ні краю ні кінця! Зорі й трави, мрево світанкове, Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий, Пристрасний, збурунений, німий, Ніжний, і ласкавий, і жорстокий, Дай мені свій простір і неспокій, Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту, Дай мені любові, дай добра, Гуркочи у долю мою, світе, Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині, Щастя не жалій моїм літам — Все одно ті скабри по краплині Я тобі закохано віддам.

ВОНА ПРИЙШЛА

Вона прийшла непрохана й неждана, І я її зустріти не зумів. Вона до мене випливла з туману Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила, Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти… Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти?