Про співтовариство

Українські народні та сучасні пісні,колядки та різдвяні пісні,класична поезія,сучасні поетичні твори.Романтична поезія про любов та життя.
Вид:
короткий
повний

Клуб української поезії

Знайте!


Ганьба – яничарам посіпакам,
ганьба – пройдам потіпахам,
ганьба – похітливим покидькам,
ганьба – скаженим недолюдкам,
ганьба – брехунам і гордіям,
ганьба – скупердяям й злодіям,
ганьба – п’яницям і волоцюгам,
ганьба – ненажерам ледацюгам.

Вони всі в гріхах своїх живуть
і сліпо в прірву мук ідуть,
шлях і швидкість,правда різна,
але ціль у них одна,спільна
– це ганьба суцільна,
бо вони – біда суспільна.
Нема в них справжньої любові,
тому не буде щастя й долі.

Любов життєву силу нагнітає,
а зло енергію всю вибиває.
Хто зло в душу свою пускає,
той літа і розум свої втрачає.
Так перед святою любов’ю
смиренно станьмо на коліна,
щоб з допомогою могутньою,Божою
душа стала чиста й сильна.

Знайте! Я не хочу буть байдужим,
коли любов плямують і плюндрують.
Знайте! Я не хочу буть не дужим,
коли дужі,до щастя помандрують.
Та,що розказувать про зорі,
тим,хто лиш дивиться під ноги,
тільки Духові - володарю людської долі
вклоняються покірно всі дороги.

...Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є...

  • 26.11.10, 23:05
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні. А може, власне, і не в тому справа. А головне, що десь вдалечині є хтось такий, як невтоленна спрага. Я не покличу щастя не моє. Луна луни туди не долітає. Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

Моя душа й від цього вже світає.

                                                Ліна Костенко

...І просто осінь щоб була красива.

  • 01.11.10, 19:52
Шипшина важко віддає плоди.  Вона людей хапає за рукава.  Вона кричить: - Людино, підожди!  О, підожди, людино, будь ласкава.  Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!  Одна пташина так мене просила!  Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш. 

І просто осінь щоб була красива.

                                                     Ліна Костенко

Красива осінь вишиває клени...

  • 01.11.10, 19:43
Красива осінь вишиває клени  Червоним, жовтим, срібним, золотим.  А листя просить: – Виший нас зеленим!  Ми ще побудем, ще не облетим.  А листя просить: – Дай нам тої втіхи!  Сади прекрасні, роси – як вино.  Ворони п'ють надкльовані горіхи.  А що їм, чорним? Чорним все одно.

Ліна Костенко

Ліна Костенко - Ольга Богомолець

   heart  " ВАЖКИЙ ЧАС  ! Я ПОВЕРТАЮСЯ  ! " heart

І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела. Такої дивної отрути Я ще ніколи не пила.

Такої чистої печалі, Такої спраглої жаги, Такого зойку у мовчанні, Такого сяйва навкруги.

                            heart

Такої зоряної тиші. Такого безміру в добі!.. Це, може, навіть і не пісня, А квіти кинуті тобі.

І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела. Такої дивної отрути Я ще ніколи не пила...

                             heart

 

                                                                                        heartheartheart

  Додаток до замітки " МНОГАЯ ЛІТА , Ліно Василівно !!! "

http://blog.i.ua/user/1727364/431896/

Очима Ти сказав мені...

Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним. Життя ішло, минуло той перон. гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером. Несказане лишилось несказанним. Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним.

    heart 

У світі злому і холодному, де щастя зіткане з прощань, чи ми пробачим одне одному цю несподівану печаль? Чи будем вік себе картати? Але за віщо, Боже мій! За те, що серце калатати посміло в ніжності німій?! За ті передані привіти? За тихий погляд, що п’янить? Нехай це сонечко посвітить. Нехай ця туга продзвенить.  heart 

Душа пройшла всі стадії печалі –  Тепер уже сміятися пора.

  heart 

"Вишиванка"


Іван ФРАНКО

СІДОГЛАВОМУ

Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.

Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, —
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.


Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво, —
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво.

Ти, брате, любиш Русь
За те, що гарно вбрана, —
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм —
Празнична одежина,
А мій — то труд важкий,
Гарячка невдержима.


Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування, —
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана,
У мене ж тая Русь —
Кривава в серці рана.


Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови, —
Я ж не люблю її
З надмірної любови.

Фантастичні думи ! Фантастичні мрії !

 

Якби знав я чари, що спиняють хмари,  Що два серця можуть ізвести до пари,  Що ламають пута, де душа закута,  Що в поживу ними зміниться отрута!  То тебе би, мила, обдала їх сила,  Всі би в твоїм серці іскри погасила.  Всі думки й бажання за одним ударом.  Лиш одна любов би вибухла пожаром,  Обняла б достоту всю твою істоту,  Мислі б всі пожерла, всю твою турботу, —  Тільки мій там образ і ясніє й гріє…  Фантастичні думи! Фантастичні мрії!    

Якби був я лицар і мав панцир добрий,  І над всіх був сильнй і над всіх хоробрий,  Я би з перемоги вороги під ноги,  Що мені до тебе не дають дороги!  Я б добувсь до тебе через мури й стіни,  Я побив би смоки, розметав руїни,  Я б здобув всі скарби, що їх криє море,  І до ніг би твоїх положив, о зоре!  Де б тебе не скрито, я б зламав верії.  Фантастичні думи! Фантастичні мрії! 

Якби я не дурень, що лиш в думах кисне,  Що співа і плаче, як біль серце тисне,  Що будуще бачить людське і народне,  А в сучаснім блудить, як дитя голодне,  Що із неба ловить зорі золотії,  Але до дівчини приступить не вміє, —  Ідеали бачить геть десь за горами,  А живеє щастя з рук пустив без тями  І тепер, запізно, плаче і дуріє —  Фантастичні думи! Фантастичні мрії!

( Іван ФРАНКО )

Я в серці маю те, що не вмирає

«…..Я в серці маю те, що не вмирає »

Леся УКРАЇНКА

                                                              

    Коли дивлюсь глибоко в любі очі,  в душі цвітуть якісь квітки урочі,  в душі квітки і зорі золотії,  а на устах слова, але не тії,  усе не ті, що мріються мені,  коли вночі лежу я у півсні.  Либонь, тих слів немає в жодній мові,  та цілий світ живе у кожнім слові,  і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,  та вголос слів тих вимовить не вмію…  Якби мені достати струн живих,  якби той хист мені, щоб грать на них,  потужну пісню я б на струнах грала,  нехай би скарби всі вона зібрала,  ті скарби, що лежать в душі на дні,  ті скарби, що й для мене таємні,  та мріється, що так вони коштовні,  як ті слова, що вголос невимовні.  Якби я всіми барвами владала,  то я б на барву барву накладала  і малювала б щирим самоцвітом,  отак, як сонечко пречисте літом,  домовили б проречистії руки,  чого домовить не здолали гуки,  І знав би ти, що є в душі моїй…  Ох, барв, і струн, і слів бракує їй…  2.09.1904, Тифліс

 

Тричі мені являлася любов***

Тричі мені являлася любов.  Одна несміла, як лілея, біла,  З зітхання й мрій уткана, із обснов  Сріблястих, мов метелик, підлетіла.  Купав її в рожевих блисках май,  На пурпуровій хмарі вранці сіла  І бачила довкола рай і рай!  Вона була невинна, як дитина,  Пахуча, як розцвілий свіжо гай.  Явилась друга — гордая княгиня,  Бліда, мов місяць, тиха та сумна,  Таємна й недоступна, мов святиня.  Мене рукою зимною вона  Відсунула і шепнула таємно:  “Мені не жить, тож най умру одна!”  І мовчки щезла там, де вічно темно.  Явилась третя — женщина чи звір?  Глядиш на неї — і очам приємно,  Впивається її красою зір.  То разом страх бере, душа холоне,  І сила розпливається в простір.  Спершу я думав, що бокує, тоне  Десь в тіні, що на мене й не зирне, —  Та враз мов бухло полум'я червоне.  За саме серце вхопила мене,  Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась,  І смокче кров, і геть спокій жене.  Минали дні, я думав: наситилась,  Ослабне, щезне... Та дарма! Дарма!  Вона й мене на хвилю не пустилась,  Часом на груді моїй задріма,  Та кігтями не покида стискати;  То знов прокинесь, звільна підійми,  Півсонні вії, мов боїться втрати,  І око в око зазира мені.  І дивні іскри починають грати  В її очах — такі яркі, страшні,  Жагою повні, що аж серце стисне.  І разом щось таке в них там на дні  Ворушиться солодке, мелодійне,  Що забуваю рани, біль і страх,  В марі тій бачу рай, добро єдине.  І дармо дух мій, мов у сіті птах,  Тріпочеться! Я чую, ясно чую,  Як стелиться мені в безодню шлях 

І як я ним у пітьму помандрую.

Іван ФРАНКО