Ще обідаючи у піцерії в центрі Бережан, ми вияснили у господині, що автобусів до Раю сьогодні вже не буде, але туди можна дістатися на таксі і попросили у неї телефон знайомого таксиста. До Раю звідси менше 3 км, і за поїздку він взяв з нас 10 грн.  
Рай - це село поблизу Бережан. Погодьтесь, ми не могли пройти повз  село з такою назвою!  Тут граф Потоцький у 1760-1770 році побудував мисливський палац, на місці дерев"яної хижки Сенявських
, та розбив навколо чудовий парк з каскадами ставків, джерел та водоспадів, що перетиналися чудовими містками та несли свої води повз сотні різноманітних сортів дерев та кущів. Непоправних збитків нанесла парку Друга світова війна, пропали магнолії, тюльпанове та полуничне дерево і багато інших цінних рослин. Зараз у палаці знаходиться притулок для дітей-інвалідів, а парк використовують місцеві жителів для відпочинку.

У ставках купаються і ловлять рибу. Відпочивають у тіні верб та кипарисів. (Дивитися фото)
Ще однією фішкою було фотографування біля знаку при в"їзді в село , але ми його так і не знайшли , хоч до Бережан поверталися пішки, але все ж влаштували фотосесію на зупинці.
Назад поверталися повз Бережанський склозавод, який ніби ще функціонує. Не всі вже згадають, що у радянські часи Бережанськи бокали були досить популярні. У нас дома ще досі збереглося кілька стаканів!

Суботній ранок почався з приготування кави у новій джезві... Кава вийшла смачна та духм"яна. Сьогодні ми планували відвідати Бережани та ... Рай. Відстань від Тернополя до Бережан 57 км, автобусом їхати майже півтори години, квиток коштує 15 грн 22 коп.
Місто знаходиться на берегах Золотої Липи, яка на півночі міста утворює Бережанський став, від греблі вона розходиться на два русла, таким чином Замок знаходиться ніби на острові. Перша писемна згадка про місто датується 1375-м роком, але на його околицях виявлені стоянки часів пізнього палеоліту. У 1530 му році польський Король передає поселення графу Синявському, надавши статус міста і магдебурське право. У 1534-1554-му роках на заплаві річки будується замок - найвидатніший витвір оборонної архітектури України епохи Ренесансу, над яким працювали італійські та українські майстри. Цікаво те, що фундаментом у цій, колись  болотистій, місцевості слугують безліч дубових паль, вбитих у землю.



Донедавна він перебував у цілковитій руїні, а зараз активно реконструюється. Навколо замку розбитий невеликий парк з кількома кав"ярнями. На вході нас зустріла жіночка, що продавала квитки та проводила екскурсію. Квитки ми купили по 5 грн, а від екскурсії відмовилися, але вона і так розповіла нам багато цікавого. Зразу видно, що людина вболіває за своє місто, любить і поважає його історію. Казала, що у вихідні часто бувають групи з Києва, але частіше приїздять поляки. Дуже гарно виглядає макет замку у центрі двору.
У дворі замку побудована каплиця - родинна усипальниця роду Синявських. Дві бічні каплички добудовані вже у 1624 році. Зараз вся вона огорожена будівельними лісами. Після смерті останнього з роду Сенявських, замок часто переходить з рук в руки і занепадає. Австрійський уряд використовував його під казарми, Останній власник Бережан Якуб Потоцький (1863-1934рр) подарував замок для потреб польського війська, а на базі землеволодінь утворив фонд по боротьбі з туберкульозом і раковими захворюваннями.
У збережених та відреставрованих будівлях почали збирати матеріали для музею. Тут і старовинні барельєфи, мармурові колони, дещо їз старовинних меблів та тарантас.

 Фортеця, хоч і знаходиться в стадії, далекій до завершення реконструкції, але завдяки теплому відношенню своїх служителів стає якоюсь затишною і квітучою від розбитих навколо клумб. А ще у парку, та і в місті, багато дитячих качелей та каруселей.
Кілька днів подорожування та довга дорога до Бережан трохи нас таки розморила, то ж ми спустилися до швидкої і дещо каламутної річки, щоб омити ноги та вмитися. Через місток, до площі Незалежності ми натрапили на відділення пожежної охорони. Хоч воно і не значиться у списку архітектурних пам"яток, але виглядає досить колоритно.Поруч пам"ятник жертвам Чорнобильської трагедії.
Місто Бережани цікаве тим, що більшість пам"яток зосереджено навколо центральної площі.  По мальовничій вулці, яка чомусь називається Площа Ринок, ми дійшли до центральної площі міста. На одному її краю велично здіймається греко-католицька церква Святої Трійці, побудована у 1768, та перебудована у 1893-1903 роках, з іншого - міська ратуша (1803 року), яка у 1811 році увінчалася башнею з годинником. У 1805 році тут з ініціативи Ельжбети Любомирської відкрито гімназію, яка дала дорогу в життя багатьом талановитим людям сьог краю. Зараз тут, окрім міської адміністрації, знаходиться 4 музеї, але вигляд вона має трохи занедбаний. Посеред площі статуї святої Діви Марії та Ісуса Христа з фонтанчиками питної води. А коли на площу злітаються голуби, то її можна прийняти за знамениту площу Сан Марко в Венеції.
>
На площі, під акацією, стоїть пам"ятник молодому Тарасу Шевченку. Трохи зголоднівши, ми почали цікавитися закладами харчування. Хотілося чогось смачного та автентичного, а знайшли піцерію... Може так воно і мало бути, щоб підсилити уяву про знамениту площу в Італії? По дорозі додому ще забіли у кав"ярню у венеціанському стилі на філіжанку італійської кави. Мабуть італійські архітектори дійсно вклали душу у це місто, і вона досі тут присутня.
Трохи далі за площею, на сусідній вулиці височіє стара Вірменська церква 1764 року, поряд на пагорбі костел Петра і Павла 1600 року, із сусіднього пагорба видніється монастир отців Бернардинців, костел якого зведений у 1630-1683 роках, а келії добудовані у 1716-1742 роках. Ми ще трохи прогулялися старими та затишними вуличками Бережан серед стародавніх будиночків та віл. Подихали атмосферою середньовічної Італії в центрі Українського Опілля. Мабуть дуже добре, що у 2001 році місту наданий статус державного історико-архітектурного заповідника. Це дає надію, що місто донесе і приумножить свою первозданну красу і прийдешнім поколінням. (Решта фото тут)
Єдине тільки у мене не вмістилося у голові: для мене фортеця і саме місто це два різний об"єкти, кожен по своєму гарний і затишний, але у єдину картину не зливаються...

Між Теребовлею і Микулинцями всього кілька кілометрів. Проїзд маршруткою коштує 2 грн 83 коп.
Микулин згадується ще у "Поученні" Володимира Маномаха 1096 року, як північний форпост теребовлянського князівства. З 1387 року Микулин підпав у складі Галицької землі під владу Польщі і з цього часу його назва змінюється на Микулинці. У 1595 році на основі наданого місту магдебурського права воно стає містом-фортецею. З тих часів збереглися руїни замку 16 століття, збудованого Анною Йордановою з роду Синявських для захисту міста від постійних набігів кримських татар. Під час визвольної війни українського народу від ляхів у 1648-1657 років замок був частково зруйнований повстанцями, але його відбудували. Великої шкоди фортеці завдали війська Ібрагіма Шишмана у кінці 17 ст. Пізніше замок належав Любомирським, Мнішекам, Потоцьким, а з 1792 року барон Ян Конопка пристосував замок під суконну фабрику, заснував грязелікарню біля сірчаних джерел.
Вийшовши на зупинці десь в центрі містечка, ми трохи пройшли вперед до моста через Серет, а далі, як звичайно буває, побачили вершечки фортеці і подерлися вгору навпростець по стежці. Вигляд фортеці дещо розчарував... Вона не виглядала такою вже неприступною і була побита війнами та часом.
На обному з країв фортечних мурів виднівся житловий будиночок. За легендою, яка може бути і билиною, у 20-х роках 19 століття остання графиня замку, не маючи власних нащадків, залишила палац служниці Анні, родичі якої і до нині живуть у прибудованому (чи уцілілому) будинку на краю фортецних мурів, про це нам розповів один з робітників замку , що реставруть його. Такий собі дружелюбний "замковий-домовий". Реставрація замку почалася нещодавно з вирубки кущів та бур"яну. Зараз вони заздрять Теребовлянським робітникам, у яких вже є бензопила та бензокоса . У них лише 4 пари рук, лопати та кирки .
Біля замку знаходиться палацовий комплекс у стилі барокко збудований у 60-х роках 18 століття на кошти Людвіки Мнішек з Потоцьких. Палац був перебудований у середині 19 століття. Зараз тут знаходиться обласна  бальнеологічна лікарня, а навкруги дещо запущений парк. (На жаль, ми вже втомилися, а палац-лікарня нас не вразив, тож фото цього архітектурно-паркового шедевру у нас нема  )
Ще одна архітектурна перлина Микулинців це троїцький костел 1761-1779 років. Це велетенський храм зі скульптурами святих у нішах стін, що вражає своєю красою та величчю. Виглядає він дійсно помпезно на фоні будиночків провінційного селища.
Мабуть він не втратив би своєї величі і серед храмів Києва та Чернігова.
Зараз же місто славиться своїм "Микулинецьким пивом". Перша броварня тут була заснована ще у 1698-му році. Пиво тут і досі смачне і не дарма у Києві коштує вдвічі дорожче Оболонського пійла. На Тернопіллі ж "Микулинецьке" є досить поширеним і навіть у найдорожчих ресторанах півлітра коштує не більше 7 грн. Саме таке пиво ми і сіли пити у придорожному кафе.

До Тернополя поверталися старим ЛАЗом. Приїхали досить рано, то ж ввечері ще пішли гуляти нічним містом.
Потроху догуляли до парку Шевченка біля Тернопільського ставу. З причалу якраз збирався відпливати прогулочний катер... Квиток на 25-хвилинну прогулянку коштує лише 10 грн. Ми сіли в носовій частині і насолоджувалися свіжим нічним вітерцем та тихими розмовами компанії з 4 молодих людей, що згадували свої подорожі до Єгипту та мріяли про подорож до Арабських Еміратів та Ізраїлю...

У п"ятницю в нашій команді було поповнення: о 7:22 тим самим поїздом і в тому ж вагоні приїхала подружка Свети.
Я пішов її зустрічати поки дружина гріла чай. Від квартири до вокзалу 15-17 хвилин ходу. Люблю такі маленькі зручні міста...
Цього дня ми планували відвідати Теребовлю, що знаходиться у 33 км на південь від Тернополя,  і Микулинці, що дещо ближче. Микулинці ми лишили на потім, щоб в повній мірі насолодитися місцевим пивом, та і пам"ятаючи про проблеми з вечірніми рейсами, все ж краще ввечері бути якнайближче до дому. По дорозі на автовокзал ми нарешті купили турку на базарі, щоб варити зранку бодрящої кави. Бо ввечері, коли ми повертаємося базар вже практично безлюдний...
Теребовля - одне з найстаріших міст західної України. Про Теребовль - княжий град на березі Гнізни - згадується вже у літописі 1097 року. Після розпаду Київської Русі в Теребовлі правив онук Ярослава Мудрого - Василько, якого під час міжусобиць між братами було підступно схоплено за наклепом одного з князів і виколото очі, але він, лишившись живим, повернувся до міста і правив до кінця своїх днів (1124р). У 1141 році Теребовлянське князівство було об"єднане з Перемишлянським, а столиця була перенесена до Галича, але воно ще довго не втрачало своєї оборонної міці. За довгий час свого існування місто зазнало, як піднесення, так занепад і руйнацію. У 1241 році його захопив і вщент зруйнував хан Батий, у 1341 місто зайняли польські війська Казимира Великого. Близько 1360 року за наказом короля тут будують мурований замок. Від систематичних набігів орд кримських татар протягом 16-17 ст. фортеця руйнується, місто занепадає.
Зараз це звичайне провінційне містечко Західної України. Головна і, мабуть, найдовша вулиця у Теребовлі - вулиця Князя Василька. Вздовж неї знаходиться більшість історико-архітектурних об"єктів.
 Це і Миколаївська церква 16 століття із дзвінницкю 18 ст,будинок "Рідна школа" 1909 року, розкішний костел Петра і Павла 1924-1927 років з колонадою  , Пам"ятник князю Васильку та Залізничний вокзал
по правій строні вулиці. З іншої строни стоять дещо облуплена будівля спортивної школи та кілька жилих будинків 19 ст, де зараз розміщені офіси та банки.
На подвір"ї одного з них стоїть дуже оригінальний пам"ятник воїнам-афганцям.
 Як повернути до мосту через річку до залишків фортеці, з одного боку вулці знаходиться міська ратуша,
з іншого - собор Володимира української автокефальної церкви. Він був побудований у 1635-1639 роках, як монастир кармелітів..
Але перед тим ми зайшли в кав"ярню "Джем". Випили там на 2-му поверсі чаю бадьорості та з"їли по смачному млинцю з начинкою. Начинок тут пропонували з десяток видів, ми спробували 2 і були задоволені. "Інформаційним спонсором" нашої подорожі було прикольне місцеве радіо "УХ-Радіо", де хітом була пісенька Вови_зі_Львова, що і пропонується вішій увазі...
Залишки фортеці і зараз грізно та неприступно височать на пагорбі над правим берегом Гнізни. Якийсь час фортеця була доповненням до міського парку. Зараз її включили до Заповіднику "Замки Тернопілля" та активно реконструюють. Перед входом нас зустріла досить балакуча дівчина, що продає квитки, путівники та сувеніри... Поки ми вибирали потрібні книжки та сувеніри вона багато розповіла про фортецю та про околиці міста. До фортеці веде вимощена брущаткою стежка, що в"ється серпантином на гору. Всередині головної вежі мабуть велися якісь розкопки, бо лежить кучка різних кісточок... З вежі відкривається чудовий краєвид на місто та околиці...
 По фортеці ми гуляли досить довго, потім заглянули і в міськи парк за фортецею. Там ще збереглися велетенські фігури різних мульт-героїв. Але потрібно було продовжувати нашу подорож і їхати в Микулинці дивитися руїни замку, костел та пити місцеве пиво...

Язлівець - одне із найстаріших поселень Поділля - знаходиться у 12 км від Бучача. Спустившись з пагорба і переїхавши місток через річку Вільховець, автобус зупинився на звичайній сільській зупинці. Це був центр, а заразом і практично кінець села. Ми вийшли з автобуса і повернулися трохи назад, пройшовши повз два магазини з одного боку вулиці та дитячий садок з іншого. Нас приваблювала жовтенька табличка з надписом "Літне кафе" і стрілкою у бік вулиці, що перетинала головну асфальтовану. Вже хотілося перекусити і кави, яку ми не знайшли у Бучачі. Слідуючи за стрілкою, обіцяний заклад ми так і не знайшли...
Умившись у її чистих, прохолодних та стрімких водах, ми помітно збадьорились та набралися енергії для подальшого підйому. З пагорба нам відкрилася чудова і водночас моторошна картина церкви і кладовища з білими хрестами сусіднього села Броварі. Не хотів би я милуватися нею опівночі під повним місяцем... До будівлі, що виднілася здалеку, а зараз ховалася за деревами ми ще не дійшли, тож пішли навпростець і вийшли до галявини з костелом і католицьким кладовищем. Те, що ми вважали баштою замку, виявилося каплицею Блажовських на старому цвинтарі.  Зараз знаходиться у напів зруйнованому стані без дверей та вікон, але тут вже ведуться реставраційні роботи, всередині висить розп"яття та ікони, стоять квіти. Це гарна споруда та спокійне місце.
Взагалі, у Язлівці знаходяться як мінімум 4 видатні історико-архітектурні об"єкти, розміщені, як виявилося, у трьох різних частинах села. Після оглядин каплиці, від якої відкривається панорама всього села зі зруйнованою баштою в центрі та Руїнами замку на горі з іншого кінця, ми знову спустилися в село.
Знайшли бар "Затишок", але там було зачинено, тоді ми пішли в магазин за шоколадом та водою. Поїсти та випити каву нам сьогодні явно не судилося... Мабуть хтось сильно позаздрив нашому вчорашньому обіду в Збаражі...
Але найдавніша споруда - це Язлівецький замок, споруджений ще у 14 ст.
Йшли ми туди, як зазвичай, навпростець - через хитку кладку над річкою та по лісовій стежині. Назад же вийшли з головного входу і зайшли в село по головній дорозі. По карті звідси було 5-6 кілометрів до ще одного дива природи - Русилівських водоспадів, але час було повертатися, бо автобус Язлівець-Тернопіль мав відходити з Бучача о 17:50, по логіці з Язлівця мав вирушати о 17:20. Але його не було ні о 17:00, ні о 17:30. Вирішили потроху йти пішки та зупиняти попутки... Відійшовши від села метрів з 300 з"явився "спеціальний дядько" на блакитних жигулях, якого терміново викликали родичі у Бучач. Він швиденько довіз нас до автостанції у Бучачі. Ще, описуючи Збараж, я писав, що люди тут більш щирі та відкриті... Щире йому спасибі!

Автобусів Тернопіль-Бучач дуже мало, але проходящі автобуси їдуть в той бік кожні 10-15 хвилин. Взагалі, виїхати в будь який населений пункт з Тернополя не складає великої проблеми, автобусне сполучення тут досить жваве та розгалуджене. Але це стосується лише світлої половини доби. Проблеми, як виявилося пізніше, є у поверненні додому.   Судячи з розкладу, починаються вони вже після 19 години, а в окремих випадках і з 17-ї.
Від Тернополя до Бучача понад 60 км, квиток коштує 17,35 грн.   Місто знаходиться у більш горбистій місцевості, що стає помітно у рельєфі, а відповідно у плані міста та емоційності жителів. Вулиці тут більш покручені, у центрі, біля ратуші, досить людно. Чимось він нагадав мені Рахів, іноді можна розгледіти риси італійського чи балканського містечка. Саме тут, на крутих берегах Стрипи, знахоядяться руїни родового замку Бучацьких, який у 17 ст. відійшов до Потоцьких.

Десь, на південному заході міста, росте стара липа, під якою у 1672-му році було підписано мирну угоду, за якою Польща віддавала більшість Поділля Туреччині, але туди ми не дійшли, бо пора було їхати далі у славетне село Язлівець. По дорозі намагалися випити кави, але у тій кав"ярні, що потрапила нам на очі тільки но з"явилося світло і кава була б готова аж за півгодини... Автобус рушав раніше.

Збараж- древне місто на річці Гнізна, в літописах вперше згадується у 1211 році, але і до цього часу тут було одне з укріплених поселень Галицько-Волинського кнізівства. У 1241 році його, як і більшість Руських міст, було
зруйновано татаро-монгальською навалою. До 1393 року, поки Новгород-сіверський князь Дмитро Корибут не почав будувати тут замок, про місто згадок немає. У 15 ст Збараж знаходиться у центрі литовсько-польських сутичок, у 1474 та 1598 роках замок штурмом здобували татари, після чого старий замок вирішили не відбудовувати. Новий Збараж у 1583-му почали будувати брати Кшиштоф та Юрій Збаразькі. У 1649 війська Богдана Хмельницького 7 тижнів тримали у збаразькій фортеці у облозі польські війська Яреми Вишневецького. Ці події висвітлені у творі та фільмі "Вогнем та мечем". З 1772 року місто входить до Австро-Угорської імперії, у 1809-1815 роках він належав Російській імперії, потім знову австрійцям. У 1918-му році він є частиною молодої Західноукраїнської Народної Республіки. У 1921-1939 роках це територія Польщі, а з 1939-го тут панує Радянська влада. Ось така цікава та неоднозначна історія міста, цілого краю, та і всієї України...
За 20-25 хвилин поїздки подрімати толком не вдалося. Недалеко від автостанції стоїть танк - пам'ятник битви у Другій світовій, трохи далі на площі перед міськрадою - пам'ятник Хмельницькому. Майнула чудна думка: чому тут стоять пам"ятники тим, хто руйнував це місто, а не тим, хто його будував, захищав і відбудовував?
Хоч у нас і була карта міста, але вона не досить точна і виявилося, що ми вже йдемо до замку довшою дорогою... Поки йшли, ще одне цікаве спостереження: у Західній Україні живуть більш щирі та відкриті люди, тут нема жодного суцільного паркану, а тим більше паркану вище 1,5 метра; практично у кожному дворі ростуть квіти, не те що дачі у підкиєвських жлобів...

Дівчина-касир запропонувала нам квитки у замок по 12 грн та окремі квитки до виставки знаряддя тортур по 5 грн. Взяли все! У центральному корпусі ще ведуться роботи, хоча на першому поверсі вже відкито зал козацької слави та туалет , на 2-му - музей церкви та іконопису, а також макет замку. У бокових флігелях відкрита тимчасова виставка сучасного скульптора

Виставка знаряддя тортур, що знаходиться у підвальному приміщенні, невелика, але тішить свом добрим описом кожного з експонатів...

 Як тільки ми вирішили продовжувати свою прогулянку містом, тут же з'явилася "спеціальна тьотя" (хто читав Фрая, той зрозуміє), яка провела нас короткою дорогою до річки. Взагалі, багато міст Тернопілля побудовані на берегах річок, які перегорожені дамбою, внаслідок чого у північній частині міста утворюється невелике водосховище.
 Трохи далі, за адміністративною будівлею височать купола церкви Воскресіння Господнего XVIII ст.


Запивали кожен на свій смак: Микулинецьким пивом та зеленим чаєм. Ввечері втомлені і задоволені повернулися додому... Назавтра запланували поїздку в Бучач та Язлівець.

Місто зустріло нас зранку доволі людною толпою, так що ми спочатку і не повірили, що знаходимося далеко від галасливого Києва. І досі зовсім не віриться у міф про те, що Тернопільщина найдепресивніший регіон України у економічному плані. Людей тут багато, всі працють, інакше навіщо їм було прокидатися і поспішати вже у пів на восьму?
Так як чекати власника квартири нам потрібно було до початку 10-ї, то ми вирішили прогулятися вранішнім центром міста, попити кави... А от кавою нас пригощати місто не поспішало... Якщо на шляху і траплялися кав"ярні, то всі вони працювали з 9-ї. Прийшлося гуляти без кави. Пройшлися по центру, пофотографували вранішній Тернопільський став, та палац, що зараз реконструюють.
Взагалі в місті відбувались масштабні ремонтні роботи: застиляли плиткою площу перед театром та перед палацом, оновлювали фасад театру та кінотеатру, готувався до відкриття пам"ятник Соломії Крушельницькій...
Звідси ми і будемо щоранку виїзжджати для пізнання нового, старовинного, прекрасного і пізнавального... Хоча їхати з такої зручної квартири не дуже вже і хотілося. ;-) Але часу було обмаль! Лише 6 днів, а навкруги стільки цікавого! Тож після душу ми відправилися у "Нашу кухню" по вулиці Руській для підкріплення сил, а далі вниз, через базар до автовокзалу. До речі, в Тернополі, і по районним центрам, дуже багато рекламних оголошень, іноді їх кількіть і різноманітність навіювала думки про східний базар. Одна фірма, судячи з реклами, могла охоплювати практично всі галузі послуг і торгувати найрізноманітнішими товарами. Так, наприклад, вивіска "Канцелярські товари, біжутерія, білизна, феєрверки", або "Інтернет, CDMA, Візи, Грін-карти, туристичні послуги"... Але я відволікся... Тож через базар і на автовокзал, де без проблем і черги купуємо квитки десь за 6 грн до Збаража, автобус відправляється через 5 хвилин. Чому Збараж? Бо ми втомлені після дороги, а до нього їхати всього 17 км. Тож Збараж!

Минулорічна подорож по стародавній Волині нам дуже сподобалася, тому майже весь рік я виношував плани чергової поїздки. Цього року ми вирушили у подорож по замкам Тернопілля. Враховуючи труднощі минулорічої подорожі, було прийняте рішення оселитися в одному місці і їздити звідти на екскурсії. Тернопіль, як обласний центр і головний транспортний вузол області, нам підійшов як найкраще. Пам"ятаючи про свій давній лозунг "Відпочивати треба так, щоб ще довго не хотілося", я, озброївшись путівниками та мапами, почав розробляти маршрут, в який би входили замки, палаци, фортеці, руїни, костели, монастирі, храми і ратуші міст та містечок Тернопільщини.
В поле моїх інтересів потрапив сам Тернопіль (http://blog.i.ua/community/343/561778/ ),
Збараж ( http://blog.i.ua/community/343/542388/ ),
Вишнівець (http://blog.i.ua/community/343/561844/ )(боржок з минулої подорожі),
Теребовля ( http://blog.i.ua/community/343/548093/ ),
Микулинці ( http://blog.i.ua/community/343/557354/ ),
Бучач ( http://blog.i.ua/community/343/543024/ ),
Язлівець (http://blog.i.ua/community/343/544822/ ),
Бережани (http://blog.i.ua/community/343/557422/ )
 та Рай (http://blog.i.ua/community/343/557457/ ).
(По посиланням про кожне місто і містечко окрема розповідь).
 Глянувши на карту області вийшла така собі "Срібна Зірка Тернопілля".

З поселенням були варіанти: Готель "Галичина", де двомісний номер зі сніданком коштував 360 грн, двокімнатна квартира в центрі міста, де ми самі собі були господарями за 280 грн, та "економ-варіант" у готелі "Рута" за 190-220 грн, який ми викреслили зразу, як тільки добралися до нього. Трохи повагавшись, вирішили оглянути квартиру. Замість 2-кімнатної нам запропонували простору 3-кімнатну в центрі і не далеко від автовокзалу за 320, а поторгувавшись то і за 300 грн за добу.
І ми так полюбили цю квартирку, що ніяк не хотілося виїжджати з неї у київську хрущовку... Але то вже фінал історії...

Профком університету організував поїздку до Батурина, поїхав туди і я. Провчився ж там 5 років, плюс три роки аспірантури, до того ж працює там багато моїх знайомих, серед них і майбутня дружина.
Але, що погано у таких поїздках, - ти суцільно підлягаєш розкладу групи. Неможливо більш детально зупинитися там, де тобі цікаво і пройти повз те, що тебе не дуже схвилювало. Із плюсів те, що можна поверхнево ознайомится з невідомою місцевістю, намітити собі майбутні маршрути, ну і цікава весела компанія знайомих людей.
Спершу нас повезли у відновлене родове гніздо князів Розумовських. Видно, що грошей Ющенко не пошкодував, навіть східці зробили з італійського мармуру, але тогочасною епохою ми не прониклися, експозиція була представлена переважно картинною галереєю сучасних художників на тему хто як бачить портрети Розумовсбких і інших гетьманів України та правителів сусідніх держав тієї епохи. З залів сподобалися 2 великих зали - зал засідань та столова, а також книжна шафа 18-го сторіччя. Але у самому палаці все дуже строго, користування фотоапаратом 30 грн і за групою, окрім екскурсовода постійно ходять наглядач зали та охоронець...
Більше окунутися у тогочасну епоху та звичаї можна було у будинку судового писаря Кочубея, де зберігся підвал у якому представлені воскові фігури судді та засудженого та знаряддя катувань.
Найбільше ж мені сподобалося у відновленій цитаделі Батуринської фортеці. Біля стін нас зустріла дівчина-екскурсовод у вишиванці. Цікаво розповідала про історію самого Батурина та відновлювальні роботи на цьому місці, паралельно можна було задавати питання та фотографувати фортецю ззовні та подвір"я всередині. Батуринська цитадель являє собою дерев"яні захисні стіни з трьома вежами, оборонний рів та частоколи. Всередині цитаделі дерев"яна діюча церква, будинок гетьмана, скарбниця, кілька гармат 17-18 століття та пам"ятник загиблим у батуринській різанині.
Цікава, неоднозначна та трагічна історія Української держави. І досі не можна певно сказати хто був правий, а хто ні при її творенні. Але точно можна сказати, що лише об"єднання зусиль та міцна влада можуть надалі зберегти цілісність, недоторканність та соборність нашої держави. Нажаль, і досі на берегах Дніпра, Дністра, Дінця та Тиси нема того єднання та розуміння. А це колись таки призведе до чергового руйнування та розорення.
По дорозі додому було ще трохи часу і ми заїхали на хутір, де жила дружина письменника Куліша, куди часто навідувався він сам та "колеги по перу". Жіночка, що працює доглядальницею та екскурсоводом цього хутору дуже своєрідно вела екскурсію, ніби все, що вона розповідає вона бачила на власні очі і просто переповідає вчорашні події на хуторі... Дуже добре, до речі, що дехто з депутатів, що родом з цих країв перейнялися історією рідного краю і відновили один з чисельних історичних куточків нашої багатої країни.