О сообществе

Тут ви можете писати історії про кохання, історії з життя, історії, які ви колись чули, бачили чи десь читали, історії, які вам сподобались і зворушили вас. Якщо вас щось зацікавило, то приєднуйтесь.

Важные заметки

Вид:
краткий
полный

Зворушливі історії

Драконяча історія або пригоди лицарів... № 10

       Дракон піднявся, трішки огледівся та пішов уздовж гірського схилу... Спробував злетіти, але в голові запаморочилося, й він, спересердя плюнувши, вирішив за краще не ризикувати принадами місцевого ландшафту. Уже неподалік розпочиналася пустеля, яка не дуже приваблювала його своїми обрисами. Опісля того, як йому так вдало пощастило позбутися клопотів з одним невеличким королівством, він запрагнув усамітнення в якій-небудь безлюдній місцевості. Якщо й шукати для себе якусь принцесу, то нехай краще подібним займуться лицарі... Адже їм потрібні королівства. Тим паче, що далеко не кожна принцеса здатна осягнути мистецтво співжиття з драконом. З такими думками він підняв голову й огледів свої нові володіння. Через віддаленість від торгівельних шляхів та просто значну відстань від "цивілізації", що доповнювалися "принадами" досить великої пустелі, ця місцевість викликала захват. Фактично, це була значна за розмірами оаза, котра відзначалась як зеленою рослинністю, так і чималим озерцем, яке своєю дзеркальною поверхнею милувало око. Удалині щось зблиснуло на сонці, але дракон не зважав на подібне, цілковито віддавшись післяобідньому сну.

       Останній похід закінчився для загону лицаря не найкращим чином. Якщо висловитися точніше - відправкою майже в повному складі (окрім нашого лицаря) до кращих місць, які були набагато ближче до Господа, аніж ця пустеля разом із пекучим сонцем та деякими іншими "принадами буденності". Барону Ґільдену, який був задумав похід супроти сусіднього вождя магометанського племені, не пощастило зовсім трішки - досить малочисельний загін легкої кінноти, який відзначався вірністю вождю, саме повертався після важких боїв з "невірними", яким заманулося підняти повстання. Хоча сил було витрачено чимало, бунт вдалося придушити. Ті воїни, які вижили після боїв із заколотниками, прагнули якомога швидше повернутися й відпочити. Значні втрати були викликані не просто гарними діями заколотників (яким пощастило відійти в "ліпший світ"), а передусім вдалими засідками, котрі виявилися в багатьох випадках дуже неочікуваними для кінноти. Відчуваючи сильне бажання помститися, навчені гірким досвідом воїни не дуже розбирали, хто там трапився на їхньому шляху. Самотньому лицарю вдалося вижити лише через те, що його оглушило вже на початку бою, а в подальшому вороги визнали його мертвим, так само, як інших підлеглих барона.

       Лицар підійшов ближче до озера... Спрага була просто неймовірною. Неподалік лежав дракон, який, однак, видавався не дуже доречним доповненням до ландшафту. Зброя нагадала про себе звичним брязкотом. Дракон розплющив одне око й сумирно подивився на чоловіка. Той витягнув меча та спробував підійти ближче й встромити його в звіра. Натомість, дракон підвівся та змахнув крилами. Лицар кинувся до нього з жахливим криком… Після першої години поєдинку дракон запропонував опоненту короткий перепочинок. Це викликало цілковите розуміння, але було з відразою відкинуто. А вже опісля другої години бою в лицаря макітрилося в голові, й зважаючи на це, дракон дещо відступив. Озброєний чоловік, хилитаючись, спробував поворушити пересохлим язиком:

- Пити хочу!

- То хто ж тобі не дає!? - щиро здивувався дракон.

       Лицар підповз до озера й припав до води… Принцесам далеких країн залишалося тільки очікувати на драконів, своїх лицарів та щасливий порятунок.

Мораль: не кожен дракон насправді є перепоною на шляху до здійснення мрій. Подекуди "перешкоди" закладено в нас самих.

P.S. За чудовий малюнок з драконом висловлюю подяку сайту  "http://www.wallcoo.net".

P.P.S. В основу сюжету цієї оповідки було покладено один з поширених анекдотів про лицарів та драконів. Дуже сподіавюся, що читачам подібна спроба викладу буде цікавою.

Р.P.P.S. хочу висловити також вдячність за деяку допомогу при редагуванні цієї оповідки шановній пані Ananser.


74%, 23 голоса

10%, 3 голоса

16%, 5 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Анри Барбюс. Нежность

Анри Барбюс. Нежность

25 сентября 1893 г.

     Мой дорогой, маленький мой Луи! Итак, все кончено. Мы больше никогда не

увидимся.  Помни это  так  же  твердо,  как  и я. Ты не  хотел  разлуки,  ты

согласился бы  на  все, лишь бы  нам  быть вместе. Но мы должны  расстаться,

чтобы  ты мог начать новую жизнь. Нелегко было сопротивляться и тебе и самой

себе, и нам  обоим  вместе...  Но я не жалею, что  сделала это, хотя  ты так

плакал, зарывшись в  подушки  нашей постели.  Два  раза ты  подымал  голову,

смотрел на меня жалобным, молящим  взглядом... Какое у тебя было пылающее  и

несчастное лицо! Вечером, в темноте, когда я уже не могла видеть твоих слез,

я чувствовала их, они жгли мне руки.

     Сейчас мы оба  жестоко страдаем. Мне  все  это кажется тяжелым  сном. В

первые дни просто нельзя будет поверить; и  еще  несколько месяцев нам будет

больно, а затем придет исцеление.

     И только тогда я вновь стану тебе  писать,  ведь мы решили, что я  буду

писать тебе время от времени. Но мы также твердо решили, что моего адреса ты

никогда  не узнаешь и мои  письма будут единственной связующей нитью, но она

не даст нашей разлуке стать окончательным разрывом.

     Целую  тебя в  последний  раз,  целую  нежно, нежно, совсем безгрешным,

тихим поцелуем --ведь нас разделяет такое большое расстояние!..

 

[ Читати далі ]

История Ангела

  • 15.05.09, 21:30

Ночь… Она сидит и смотрит в окно.… Любуется звездами. В ее глазах блестят слезинки.
И вдруг она замечает, что одна из звезд падает. Она не верит в чудеса, но, поддавшись тишине, загадывает желание.
Она хочет увидеть ангела.
Звезда упала… Прошло 5, 10 минут. Все по-прежнему.
Нет, она не разочарована, она лишь еще раз убедилась, что чудес не бывает.
Она закрывает окно, поворачивается и … теряет сознание.
Когда она приходит в себя, то видит необыкновенно красивого юношу, который почему-то весь в белом.
— Ты кто? – взволнованно спрашивает она.
— Тот, кого ты хотела видеть.
— Извини, но я тебя не знаю. Как ты сюда попал?
— Для меня не существует преград. Я могу проходить сквозь время и пространство. Ты до сих пор не узнаешь меня?
— Нет.
Юноша, все это время сидевший на кровати, вдруг повернулся. Она вскрикнула и вновь упала на пол…
Очнулась она уже лежа на кровати. «Значит, это был сон», - подумала она.
— Ты ошибаешься. Все было на Яву. Только, пожалуйста, больше не падай. – раздался голос из темноты.
В ответ лишь тишина.
— Ты Ангел?! – наконец спросила она.
— Да, но почему ты удивляешься? Я ведь здесь из-за тебя.
— Я… Я просто не думала, что это возможно. А у тебя настоящие крылья? И где ты? Я тебя не вижу.
— Я появлюсь, только если ты пообещаешь больше не пугаться. А крылья у меня настоящие.
— Обещаю, - тихо вымолвила она.
Вдруг посреди комнаты вспыхнул яркий свет, который постепенно начал превращаться в того самого юношу.
— А почему ты не веришь в чудеса? – спросил он.
— Не верила, - поправила она его – А как тебя зовут?
— Никак… У ангелов нет имен…
— Ну, тогда можно я буду звать тебя Александром?
— Да.
— А я Альбина.
— Значит белая?
— Ты о чем?
— Твое имя чистое и белое, прямо как снег.
— А я и не знала, - честно призналась она.
— Альбина, а что такое Любовь?
— А ты не знаешь? – искренне удивилась она.
— Нет… Мы, ангелы, не умеем любить, не умеем страдать, плакать или радоваться.
Мы даже ничего не чувствуем, не ощущаем травы и солнечного света. Мы просто существуем.
Мы умеем только облегчать страдания. Ты хочешь этого? – спросил он.
От внезапности вопроса Альбина похолодела, она никому не говорила, что сегодня умер Артем.
Она старалась быть сильной.
— Не удивляйся, я же ангел, и ты звала меня за этим, - ответил он на еще не заданный вопрос.
— Не хочу… Уже не хочу… А как он? – тихо спросила Альбина.
— Теперь он один из нас.
— Значит мое имя «Белая». А я похожа на ангела?
— Да, очень.
Молчание длилось не долго, но казалось, что целую вечность.
— Ты хочешь стать человеком? – неожиданно спросила она.
— Честно, говоря, я все бы за это отдал.
— Правда, что можно поменяться местами с ангелом?
— Да, только при обоюдном согласии. Но Ты даже не думай об этом!!!
Но было поздно. Альбина уже подбежала к окну.
— Почему? – только это смог спросить Ангел.
— Я люблю его, - сказала Альбина.
— Но ведь став ангелом, ты забудешь, что это такое!
— Мне хватит и того, что я буду его видеть. Проща-а-а-а-й…
Александр даже не заметил, как она открыла окно и прыгнула.
Он долго смотрел вниз, а потом почувствовал, что ветер дует ему в лицо, услышал, как бьется сердце, и… заплакал…
Автор:www.mlove.ru

Вона розмовляла сама з собою...

  • 29.04.09, 17:12



Осінній ранок. За вікном падає золотисте листя. По склу стікають каплі дощу.  Вона  сиділа перед дзеркалом, пильно в нього вдивляючись. Раптово,  Вона  почала говорити до свого відображення в дзеркалі. 
“За що ж мені таке горе? Чому це сталось іменно зі мною?!”
“Невже ти досі думаєш про нього?” спитало відображення.
“Так…хоча я знаю, що вже пройшло пів року після того, як ми розстались…”
“Невже твоя любов така сильна?” знову спитало відображення. 
“Незнаю…можливо…Я не впевненна, що люблю, але знаю точно, що не можу забути його…Я бачу його кожен день, коли їду з роботи. З ним постійно якась жінка…Видно, що вони щасливі разом…Звичайно, мені всерівно за нього. Мені всерівно хто він, що він робить і з ким він, але…але кожен раз, коли я бачу їх разом, моє серце підозріло стискається…”
“А він тебе замічає?” тихенько задало своє питання її відображення.
“Ну…інколи ми зустрічаємось  поглядом…Але він мене не впізнає..або робить вигляд, що не знає мене. Я так запуталась!”
“Ти повинна його забути!” викрикнуло відображення, “Невже ти не бачиш, що в нього нове життя, нові мрії та надії…Невже ти не бачиш, що ти йому байдужа? Він страрається не показувати, що між вами щось було…він не
впізнає тебе…старається не впізнавати…Невже ти не бачиш, що він хоче, щоб ти забула про нього…відпустила його…щоб ти продовжувала жити своїм життям?”
“Любов сліпа…”
“Та це ж не любов” знову викрикнуло відображення, “Ти просто завидуєш, що в нього нове життя…краще…Що в
нього кохана людина…Ти завидуєш, що в тебе немає цього всього…”
“Можливо…” задумалась  Вона , “Але…”
“Ніяких але’!” запротестувало відображення, “З сьогоднішнього дня, ми
починаємо нове життя. Без нього! Поглянь навкруги-десь там, тебе чекає хтось, хто готовий на все заради тебе! Тобі лише потрібно простягнути до нього руку і впустити його в своє серце.”
      Раптом,  Вона почула мотор машини за вікном, а згодом, знайомі кроки. Це був її
найкращий друг, який завжди був поруч, коли їй потрібна була підтримка. І тут,  Вона  зрозуміла-це  Він ! Той, хто готовий на все заради неї. Хто не залишить її у тяжку хвилину і буде завжди її любити. 
      Зірвавшись на ноги, та посміхнувшись відображенню в дзеркалі,  Вона  вибігла на зустріч свому новому щастю…

АВТОР:
Уляна Зборівська

Я умер 9 лет назад.

  • 05.04.09, 13:27

Я умер почти 9 лет назад. Но я пишу вам не для того, чтобы рассказать, как мне тут живётся. Я пишу, чтоб рассказать вам свою историю. Историю моей большой любви. И ещё хочу сказать, что любовь не умирает. Даже на том свете. Даже если её пытаются убить, даже если этого захотите вы. Любовь не умирает. Никогда.... Мы познакомились 31 декабря. Я собирался встречать Новый год со своей женой у своих старых друзей. Моя жизнь до её появления была настолько никчёмной и ненужной, что очень часто я спрашивал себя: "Для чего я живу?". Работа? Да, мне нравилось то, чем я занимался.. Теперь я понимаю, что смысл моей жизни был в ожидании этой встречи. Я не хочу описывать её. Вернее, я просто не смогу описать её, чтоб вы действительно поняли, какая она. Потому, что каждая буква, каждая строчка моего письма пропитана любовью к ней и за каждую ресничку, упавшую с её печальных глаз, за каждую слезинку я готов был отдать всё. Итак, это было 31 декабря. Я сразу понял, что пропал. Если бы она пришла одна, я бы не постеснялся своей третьей супруги подошёл бы к ней в первую минуту нашей встречи. Но она была не одна. Рядом с ней был мой лучший друг. Знакомы они были всего пару недель, но из его уст я слышал о ней очень много интересного. И вот, теперь, я увидел её. Когда пробили куранты, и были произнесены тосты, я подошёл к окну. От моего дыхания окно запотело, и я написал: "ЛЮБЛЮ". Отошёл подальше, и надпись на глазах исчезла. Потом опять было застолье, тосты. К окну я вернулся через час. Я подышал на него и увидел надпись: "ТВОЯ". У меня подкосились ноги, на несколько секунд остановилось дыхание.Любовь приходит только раз. И это человек понимает сразу. Всё, что было в моей жизни до этого дня была мишура, сон бред. Очень много слов есть этому явлению. Но жизнь моя началась именно в тот новогодний вечер, потому что я понял, я увидел в её глазах, что этот день тоже первый в её жизни. Второго января, мы переехали в гостиницу, и планировали купить свой маленький уголок. У нас вошло в привычку писать друг другу на окнах записки. Я писал ей: "Ты мой сон". Она отвечала: "Только не просыпайся!". Самые сокровенные желания мы оставляли на окнах в гостинице, в машине, у друзей дома. Мы были вместе ровно два месяца. Потом меня не стало. Сейчас я прихожу к ней только когда она спит. Я сажусь к ней на кровать, я вдыхаю её запах. Я не могу плакать. Я не умею. Но я чувствую боль. Не физическую, а душевную. Все эти восемь лет она встречает Новый год одна. Она садится у окна, наливает в бокал шампанского и плачет. Ещё я знаю, что она продолжает писать мне записки на окнах. Каждый день. Но я не могу их прочитать, потому что от моего дыхания окно не запотеет. Прошлый Новый год был необычным. Не хочу рассказывать вам секреты потусторонней жизни, но я заслужил одно желание. Я мечтал прочитать её последнюю надпись на стекле. И когда она заснула, я долго сидел у её кровати, я гладил её волосы, я целовал её руки. А потом подошёл к окну. Я знал, что у меня получится, я знал, что смогу увидеть её послание и я увидел. Она оставила для меня одно слово "ОТПУСТИ". Этот Новый год будет последний, который она проведёт в одиночестве. Я получил разрешение на своё последнее желание, в обмен на то, что я больше никогда не смогу к ней прийти и больше никогда не увижу её. В этот новогодний вечер, когда часы пробьют полночь, когда вокруг все будут веселиться и поздравлять друг друга, когда вся Вселенная замрёт в ожидании первого дыхания, первой секунды Нового года, она нальёт себе в бокал шампанского, пойдёт к окну и увидит надпись "ОТПУСКАЮ".

автор: невідомий

Вона

  • 26.03.09, 20:03




Вона йшла весняним парком. Довге волосся спало на тендітні плечі, і закрило її обличчя. Ніхто не бачив її сліз. Чому вона плакала? Тому що той, якого вона так любила пішов. Сльози котилися по щоці, вітер ледве їх осушував. А вона ішла, ішла… Бачила навколо щасливих закоханих, і серце стискав гіркий жаль. Вона знову ховала свій таємничий погляд. Вона думала про минуле, про ті щасливі моменти які вона проводили разом. Це все залишилося позаду, сьогодні він просто попросив вибачення і, нічого не пояснивши, пішов. А вона нічого й не запитувала. Просто
мовчала, відчуваючи як тендітне тіло сковує холод. Небо вкрилося хмарами, а вона ішла. Зрідка повертала свій шлях на іншу стежку, і йшла вперед. Почав іти дощ. Вона не зважала. Раптом побачила перед собою чоловічу постать. Перед нею стояв незнайомець. Він мовчки накрив її своєю парасолькою і поглянув у її очі. «Це каплі дощу на
твоїх віях, чи ти плачеш?» - запитав він. Вона мовчала. Тоді він обережно витер її очі і вони пішли вперед.
Пройшов рік. Двоє закоханих молодих людей сиділи на лавочці в парку і розмовляли. «Здається буде дощ», - сказала дівчина. «Нехай буде, я полюбив дощ з того моменту, як він подарував мені тебе. Жаль, що тоді на твоїх щоках були сльози, а не каплі такого щедрого весняного дощу»,- промовив він, пригорнувши дівчину до себе, - « Я не відпущу тебе більше ніколи саму в дощ, тепер ти будеш у моєму полоні». На землю почали падати важкі каплі весняного дощу, а двоє закоханих повільно піднялися і пішли алеєю. Вони насолоджувалися дощем; дощем, який подарував їм один одного…
Автор:Ірочка Красновольська

Колесо Счастья

 

В одном городе (не все равно ли каком, может быть даже в твоем), в Парке Отдыха с каруселями и качелями, с музыкой и разноцветными воздушными шарами, и, обязательно, с мороженым в стаканчике или на палочке, кому как больше нравится, появился новый аттракцион - Волшебное Колесо Счастья.

Очередь на аттракцион выстраивалась с самого утра и не исчезала до самого вечера. Только колокольчик, извещавший о закрытии парка, заставлял людей разойтись. Чтобы назавтра опять собрать здесь.

Люди стояли возбужденные, нервно перетаптывались на месте, пытаясь узнать, что же там будет, на Волшебном Колесе Счастья. Но никто не знал. В очереди не было людей, прокатившихся на колесе.

"О, наверное, счастье такое большое, что его хватает надолго, если люди больше не приходят сюда", - думали ожидающие. А очередь продвигалась так медленно.
Билеты на аттракцион продавал старик. Он был серьезным и молчаливым. На вопросы:
- Ну, как там, на Колесе Счастья?
Всегда отвечал:
- Каждому - свое.
И этим еще больше разжигал любопытство и желание поскорей попасть на аттракцион.

Разные люди стояли в очереди: и дети, и взрослые, и мужчины, и женщины.
Вот - мальчик. Он хочет получить новый велосипед. А этой молодой девушке нужна любовь. Старушка мечтает о том, чтобы приехал сын. Толстяку нужны деньги. Еще больше, хотя и так у него предостаточно. Молодая мама желает здоровья своему вечно болеющему ребенку. Ученый грезит о научном открытии, которое перевернет мир. Парню нужна хорошая работа. А усталая женщина думает о том, чтобы муж перестал пить и наконец-то начал зарабатывать деньги. Мужчина - о победе любимой футбольной команды. Девчонка - о новом платье к выпускному балу.

Все надеются получить свое счастье. Ведь не зря они готовы заплатить большие деньги за возможность прокатиться на Колесе.

А старик, умудренный годами, убеленный сединами, отрывал билетики и думал: "Странные люди. Стоят в очереди за счастьем, не догадываясь, что оно может ждать их за углом. А что Колесо? Колесо оно и есть колесо. За подъемом обязательно будет спуск. Побывавшему наверху блаженства страшно опускаться вниз. Ведь никто не знает, что там его ждет".

Вот поэтому в очереди нет тех, кто уже прокатился на Колесе Счастья. И вот поэтому мудрый старик сам никогда не сядет на этот аттракцион.

Автор lusiie

Сіра мишка

  • 01.03.09, 17:33

Ірина знала, відчувала, що її скрізь вважають сірою мишкою – такою собі непомітною, незначною, занадто скромною, а, може, й навіть недалекою. І в школі так було, і в технікумі. Коли вона, було, натякнула батькам про те, що хоче здобути вищу освіту, ті лише посміялися у відповідь. Перечити не хотіла. Яке „не хотіла”? Не могла! Як це сваритися з тими людьми, які дали їй життя і яких, зрештою, до нестями любила? А, найголовніше, – вони ж життя прожили, мудрості надбали й досвіду. Їм видніше, як правильно в цьому житті поводитися. 

У технікум поступила без особливих перешкод та труднощів. У той час, коли її однолітки всіляко розважалися та цікаво проводили час, Ірина вчилася. Не мала ні подруг, ні підтримки. Чого ж? Тоді, як комусь забракне шпаргалок від вічної „зубрилки”, до неї зверталися. Люб’язності краю не було, однак ненадовго. Пізніше все забувалося і перетворювалася Ірина на ту, якою була завжди.  Випускний вечір у технікумі став незабутньою подією в житті Ірини. Вона так чекала цього дня, чекала й боялася водночас. А що ж далі? Як же тепер без занять в аудиторії, без підручників, ночей, проведених над ними до ранку, й гарних оцінок у заліковій книжці? Тільки встигла звикнути до нової атмосфери, відчути себе потрібною хоча б собі у навчанні – і все: слід починати нове життя.  Однокурсниці, яким допомагала із рефератами, заліками та екзаменами, якщо доводилося випадково зустрітися, радісно повідомляли, що й робота для них уже знайдена. А вона? Тинялася порожніми, чужими вулицями містечка, зазираючи в усі куточки, що з’явилися останнім часом, допоки все не вивчила до дрібниць і не... розчарувалася. Дні тяглися один за одним схожі, як близнюки – нічого нового, нічого цікавого. Батьки на роботу. Вона – по дому. Час до обіду минав дуже повільно. Після обіду трохи легшало. Під вечір зачинялася в своїй улюбленій кімнаті, яка саме в цей час набирала особливо затишних, привітних рис, і читала, читала. В хід йшли всі книжки, що потрапляли під руку. Правда, слізливі, занадто чуттєві її не цікавили, але не відкладала в сторону і їх, переглядала. Не скаже, що примітив. Просто заздрила головним героїням, певно, вродливим, впевненим у собі, розумним, коли чоловікам голови крутили. Їй, Ірині, так ніколи не вдасться. Сіра мишка вона й в Африці така.  Доля спромоглася на щось схоже на посмішку наприкінці зими. Того вечора вони святкували день народження батька. То зазвичай відбувалося в сімейному колі. А цього разу завітала давня мамина подруга. Не те, щоб подруга, бо спілкувалися зрідка, але час від часу нагадувала про себе – хоча б такими от візитами.  – Красуня яка! – почалося ще з порога.  – Розумниця! – пильно оглянула книжкові полиці Ірининої кімнати, – і що? Ось так без роботи сидітимеш? Треба тобі, люба моя, допомогти.  Гостя була прямою протилежністю Ірининих батьків, скромних, простих людей. Не дивно, що й Ірина – вся в них. Заяснів погляд в дівчини. Надія в них заіскрилася невимовною піднесеністю та світлістю.  Роботу мамина подруга дівчині знайшла. На період декретної відпустки в одне з районних управлінь. Ірина – на сьомому небі. А що вже підготовки до першого робочого дня було! Й словами не переказати. І ось – нарешті. Чужі люди, новий (не студентський!) колектив. Ірина не знала, що сказати, як повернутися. Заздрила усім, хто зумів тут прилаштуватися, відчув, що незамінний на місці, яке дісталося. Поведінка, одяг, вміння спілкуватися. Невже вона так ніколи не навчиться? Але ж, наприклад, Оксана, з якою сиділа в одному кабінеті, той же облік та аудит знає не краще за неї, вчорашню студентку. І через тиждень-другий Ірина всі секрети та тонкощі у бухгалтерській справі лущила, як горішки. На комп’ютері працювала найкраще – ніхто не докопувався до глибин, які знала вона. У колективі стала першою паличкою-виручалочкою. Такий собі універсальний спеціаліст. А Ірині робота подобалася. З ранку до ночі – у справах, у клопотах. Нікому не відмовляла. Знала, що, можливо, за когось роботою виконує, проте це не бентежило. Навпаки, тішило. Де ще школу таку зможе пройти?  – Ти у нас молодець, – не упускала нагоди похвалити нового працівника керівник.  Саме до цієї жінки Ірину тягнуло найбільше: щось особливе було у поведінці, характері. Як мама вдома. Інші чомусь її побоювалися, а новоспечений спеціаліст управління ніяк не могла второпати, чому. Головне – знати й любити свою роботу. А все інше додасться.  Так тривало десь з півроку. Ірині ніяк не хотілося втрачати неповторного відчуття, що вона знайшла, нарешті, своє місце, що вона, її знання потрібні, а старання не пройшли марно.  Не помічала одного: всі одразу затихали, коли вона переступала поріг якогось з кабінетів, з насмішкуватим поглядом зустрічала у приймальні секретар, коли Ірина виходила від керівництва. Не ділилися жінки секретами, що стосуються моди, косметики та кулінарних рецептів. Своя – коли справа торкалася допомоги, і, все-таки, чужа серед своїх.  Почалося з виклику „на коврик”:  – Знаєш, Ірино, та людина, на місці якої ти наразі працюєш, вже виходить на роботу. Вибач, але ми змушені відмовитися від тебе. Гарний ти працівник, і мені тебе бракуватиме. Можливо, з часом, коли якась вакансія підвернеться, я обов’язково тебе повідомлю й заберу назад, якщо не влаштуєшся.  Ірина не бачила перед собою дороги. Потому згадувала, хто зустрічався їй на шляху, але нічого не виходило. Темна пляма у спогадах – і все. За документами навідається пізніше, коли вляжеться трохи сум і біль притупиться.  – Так тобі і треба, – прошипить секретарка. – Неприємно працювати з людиною, яка про все доносила у вуха керівництву. Ми тебе прийняли з усією душею, а ти...  Ірина не розуміла, про що йдеться. Невимовно щеміло на серці. Намагалася щось пояснити, однак нічого не виходило. Неприємну розмову з колишньою колегою перервав дзвінкий сміх симпатичної молодої особи, яка разом з клубками свіжості та післядощової прохолоди ввірвалася до кабінету.  – Ви за мною ще не сумуєте?  От би такої розкутості Ірині!  – А це в нас хто? – безцеремонно оглянула ту з ніг до голови.  Мовчання – у відповідь. І лиш потому секретарка урочисто повідомить, що ця дівчина працює на вільній вакансії, яку обіцяли колись Ірині. Сірих мишок у них в колективі не терплять. Ірина зустріне на порозі вхідних дверей колишнього свого керівника, але та в задумі пройде мимо – не помітить колишнього свого працівника. А, може, не захоче помітити...

Горный Хрусталь

           Горный Хрусталь

   Из каменистого берега горного ручья выступал большой, красивый кристалл горного Хрусталя. Круглый год слушал Хрусталь обращённые к нему возгласы. Когда наступала зима, и скованные морозом льдины боролись друг с другом, он слышал, как очередная Льдина обращалась к нему:
   — Сестра, Льдина, ты видела, я её победила?!
   — Да, — отвечал Хрусталь, — Видела.
   И думал: «Только я — не льдина».
   Когда наступало лето, он слышал возглас очередной проносящейся мимо Струи:
   — Сестра, Струя, ты понимаешь…
   — Да, — отвечал Хрусталь, — Понимаю.
   И думал: «Только я — не струя».
   Шло время, льды растаяли, и вся вода утекла. Проводив последнюю каплю, хрусталь посмотрел в чистое голубое небо, но вдруг услышал рядом голос:
   — Брат, Камень, а ты не так прост, как кажешься.
   — Приятно иметь такого проницательного собеседника! — сказал Хрусталь, и подумал: «Только я — не камень».
   
 

Притча от Александра Шубникова

Счастье и любовь

Куда уходит любовь? - спросило маленькое счастье у своего отца.

- Она умирает, - ответил отец. Люди, сынок, не берегут то, что имеют. Просто не умеют любить!



Маленькое счастье задумалось: Вот вырасту большим и стану помогать людям! Шли годы. Счастье подросло и стало большим. Оно помнило о своём обещании и изо всех сил старалось помогать людям, но люди его не слышали. И постепенно Счастье из большого стало превращаться в маленькое и чахлое. Очень оно испугалось, как бы совсем не исчезнуть, и отправилось в дальний путь, чтобы найти лекарство от своего недуга.



Долго ли коротко ли шло Счастье, не встречая никого на своём пути, только стало ему совсем плохо. И остановилось оно отдохнуть. Выбрало раскидистое дерево и прилегло. Только задремало, как услышало приближающиеся шаги.

Открыло глаза и видит: идёт по лесу дряхлая старуха вся в лохмотьях, босая и с посохом. Кинулось счастье к ней:

- Присаживайтесь. Вы, наверное, устали. Вам нужно отдохнуть и подкрепиться.



У старухи подкосились ноги, и она буквально рухнула в траву. Немного отдохнув, странница поведала Счастью свою историю:

- Обидно, когда тебя считают такой дряхлой, а ведь я так ещё молода, и зовут меня Любовь!

- Так это вы Любовь?! поразилось Счастье. Но мне говорили, что любовь это самое прекрасное из того, что есть на свете!

Любовь внимательно взглянула на него и спросила:

- А тебя как зовут?

- Счастье.

- Вот как? Мне тоже говорили, что Счастье должно быть прекрасным. И с этими словами она достала из своих лохмотьев зеркало.

Счастье, взглянув на своё отражение, громко заплакало. Любовь подсела к нему и нежно обняла рукой.

- Что же с нами сделали эти злые люди и судьба? - всхлипывало Счастье.

- Ничего, - говорила Любовь, - Если мы будем вместе и станем заботиться друг о друге, то быстро станем молодыми и прекрасными.



И вот под тем раскидистым деревом Любовь и Счастье заключили свой союз никогда не разлучаться. С тех пор, если из чьей-то жизни уходит Любовь, вместе с ней уходит и Счастье, порознь их не бывает. А люди до сих пор понять этого не могут.

Автор Iris

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая