Цікаве навколо нас, треба тільки помічати його. 

Сьогодні дізналась цікавинку. Хоча як сказати, для нашого регіону звісно цікавинка, а для декого звична річ, звична назва побутового предмету/меблі.

Стало цікаво, а як у вас називалась така мебля? Чи бачили ви щоб зараз такими користувались? 

У нас це називалось – Трельяж. У наших батьків воно ще й досі виконує свою роль, але тепер воно/він перекочувало з вітальні в коридорчик  

Так що ж я дізналась? Виявляється, що Трильяж (або трюмо з трьох стулки-дзеркал) в деяких регіонах України називають - «психа»  , а саме на заході України — переважно в Галичині та на Львівщині.

Стало цікаво звідки ж така дивна назва?

Виявляється, що ця назва походить не від слова «психика» чи «псих», а від французького слова psych (на честь міфологічної Психеї, що уособлювала душу), яким у Європі наприкінці XVIII століття почали позначати особливі великі дзеркала на шарнірах чи ніжках, що дозволяли бачити себе з різних боків.

Французьке коріння: У кінці 1700-х років у Франції з'явилося модне гардеробне дзеркало psych, яке кріпилося на стійках за допомогою шарнірів, що дозволяло змінювати кут нахилу.

Поширення в регіоні: Через історичні культурні зв'язки з Центральною Європою та Австро-Угорщиною це слово прийшло до місцевих говірок.

Еволюція значення: Згодом на наших теренах назва «психа» закріпилася за побутовими туалетними столиками та трьохстулковими трельяжами, куди жінки заглядалися під час щоденного догляду. 

Камянець-Подільський

19.05.2026

Ранок моєї особистої перемоги!

Хоч в Кам’янці я вже вшосте, це було більш радісно, цього разу я не приїхала потягом, автобусом чи машиною, а прийшла переможно пішки з наплічником. Не буду переписувати історію цього легендарного і прекрасного міста, бо про нього написано багато. Лише додам посилання з моєї першої зустрічі з ним   Це була найкраща зустріч, майже як перше кохання   https://blog.i.ua/user/729788/1708495/

Сьогодні вранці я одразу пішла отримати Сертифікат, цього року я дісталась Кам"янця під номером 60    Вкотре відвідала костел Петра і Павла   

Вперше я тут була 10 років тому https://blog.i.ua/user/729788/1708560/ Що хочу додати: з року в рік спостерігаю, що місто змінюється на краще, ті будівлі, які були підшарпані, вже приведені до ладу. Звісно багато ще на околицях старого міста не в дуже гарному стані, але загалом краще ніж було.

Пройшлась старим містом

Завітала в улюблену кав’ярню «Кава у поліцмейстера», дуже люблю її старовинну атмосферу. Про це писала тут https://blog.i.ua/user/729788/1713253/  

Замовила сніданок і зробила фото сертифіката і паспорта пілігрима, вже зі всіма печатками, які збирала на Шляху. 

Відмітивши отримання сертифікату йду до мосту, звідки чудово проглядається фортеця.  Ми не бачились два роки. Цього разу зустріч з фортецею була зовсім інша. Це була зустріч старих знайомих, ми стояли одна навпроти одної і немов би розмовляли про життя.

Я стояла і милувалась краєвидом. Навіть не зважаючи на похмуру погоду в душі були радість і піднесення, неймовірні легкість і блаженство. Це був момент безумовної вдячності Шляху за чудових людей, яких я зустрічала, за неймовірні краєвиди, чудові історичні об’єкти, і ще – за погоду.

      Цього разу у фортецю я не ходила, бо була там вже тричі   перша зустріч тут https://blog.i.ua/user/729788/1709259/

  Як вже писала, в Кам’янці я вже не перший раз, але є місця в старому місті, де ще не заглянула, отже цього разу йду до руської брами, яку побачу вперше. 

        Далі вуличками пішла до вірменської дзвіниці. Цими вуличками я ще не ходила і це так загадково, йти старовинною бруківкою серпантинами старовини і за кожним поворотом бачити щось нове для себе або те, що вже бачила, але з іншого ракурсу. 

Також цього разу я вперше відвідала два музеї - музей мистецтв і музей старожитностей. І з музею старожитностей побачила вірменьську дзвінницю з іншого ракурсу 

Копія знаменитого Збручського ідола, датованого X століттям. Пам'ятка язичницької культури зображує слов'янське божество, поділене на три яруси, що символізують світи: небо (Правь), землю (Яв) та підземний світ (Нав).

Це хранитель музею старожитностей  

Музей мистецтв мене вразив, особливо картинами з соломки.

         Я ходила вуличками і згадувала як почала Шлях у Вінниці, як проходила крок за кроком і думала, що в житті весь час виникає багато питань, але інколи людині треба не ще одна відповідь, а просто тиша, в якій мозок перестає воювати сам із собою. Шлях показав, що природа в цьому мудра, вона нікуди не спішить. Дерева не нервують, що ще не все розцвіло. Ріка не картає себе, що тече не так швидко. Природа не живе в режимі постійного “треба”.  Можливо і нам не завжди треба себе так стискати? Можливо часом найбільше зцілення — це не нова порада, а тихий вечір, спів птахів і нагадування, що життя — це не лише боротьба.

Можливо іноді варто спокійно сісти і як цей дядько, сидіти і спостерігати за життям вулиці 

На останок сходила на пошту, відправила собі декілька листівочок, на пам'ять про цю чудову пригоду, пообідала і зібравши речі пішла на потяг додому.

На прощання з цією пригодою споглядаю гарні вітражі на вокзалі Кам'янця-Подільського. 

На душі неймовірна тиша, спокій, радість і трохи суму, що подорож закінчилась. 

До зустрічі чудове місто!   

м.Дунаївці – с.Маків – Камянець-Подільський

18.05.2026

Дунаївці — це затишне місто на Хмельниччині, яке дивує своєю багатою історією та давніми ремісничими традиціями. Перша згадка про місто датується 1403 роком, у 1592 році король Сигізмунд III Ваза надав Дунаївцям магдебурзьке право, підтверджене 1605 року королем Сигізмундом III. На 1870-ті роки припав значний промисловий і торговельний розвиток Дунаївців.

Свого часу воно було відоме як потужний центр сукнарства, де європейські майстри створювали тканини високої якості. Сьогодні Дунаївці зустрічають мандрівників спокійним ритмом життя, охайними вуличками та мальовничими краєвидами річки Тернава. Для багатьох пілігримів це місто стає важливою точкою на маршруті, де можна перепочити, набратися сил і відчути справжню гостинність Поділля.

В Дунаївцях є гарненький палац Красинських. Палац зберігся до наших часів, але без балкону і з прибудовами — тепер у ньому розміщується місцевий Палац культури. Палац з трьох боків оточував ландшафтний парк, який нині майже не вцілів.

Отримую відмітку в Туристично-краєзнавчому центрі та вирушаю далі. Похмурий ранок з підозрою на дощ та обмаль часу змусили скоригувати плани і від Дунаївців до Макова я під'їхала автобусом. Але далі — лише пішки. Від траси на початку Макова я йшла селом, а потім чудовими стежками від Макова повз село Привороття друге, біля підніжжя Кармалюкової гори та біля великого ставочка з лебедями, через довге село Гуменці.

Маків розташований серед мальовничих Товтр поблизу річки Шатавки. На території села виявлено залишки поселення трипільської культури III тисячоліття до н. е., а також артефакти часів Київської Русі.

Перші писемні згадки про поселення, яке раніше мало назву Ступинці, датуються 1482 роком. Сучасну назву Маків отримав у 1746 році за часів власників Маковецьких. У XVIII–XIX століттях містечко активно розвивалося як торговельний та ремісничий центр, де проживали українська, польська та єврейська громади.

У XIX столітті Маків став волосним центром, тут діяли школа, млини, цукроварня та маєток Раціборовських із парком. Важливе місце в історії села посідає розвиток цукрового виробництва та сільського господарства.

Сьогодні Маків є центром територіальної громади та відомий санаторієм «Україна», природними ландшафтами Подільських Товтр і своєю історико-культурною спадщиною.

Коли я пройшла через Маків і вийшла на його околицю, я була вражена тим, що постало перед очима.   Я стояла і не могла повірити, що я на Поділлі, тому що ландшафт нагадував мені Крим.   Білувата глиниста стежка з камінцями, широчезне небо, гори попереду і відчуття простору.

Після вчорашнього спекотного переходу полями я побоювалась, що буде тяжко йти, але на диво, за ніч організм відновив сили і мені досить легко йшлось.   Тим більше, я зрозуміла, що стежка довго веде на спуск, а потім довгий час я буду йти рівно без крутих підйомів  і спусків. До того ж як виявилось далі, весь шлях пролягав чудовою стежкою, яка то відкривала мені сонце, то довго прикривала тінню дерев. 

Хмари то розходились і відкривали чудове блакитне небо, то знову збігались. Я так втягнулась в похід, що йшла і не помічала як швидко проходила кілометр за кілометром. Зазвичай я ділила перехід на декілька відрізків і в середньому відпочивала через кожні 5-6 кілометрів. А тут була якась дивина, мені навіть не потрібен був відпочинок.   Цей відрізок був зовсім не схожий ні на які інші, що я пройшла попереду. Це була неймовірна насолода. 

Шлях повз Привороття Друге, біля самого підніжжя таємничої Кармалюкової гори, подарував дивовижну зустріч: великий затишний ставок з назвою Довгостав і граційних білих лебедів на воді. Як раз тут я планувала сісти на відпочинок. 

Біля води завжди чудово відпочивається та ще й з видом на лебедів. На фото їх лише декілька, але по всьому озеру їх було біля 15-ти. Я була заворожена їхнім граційним плаванням. 

Я милувалась красою і тут опустила очі поперед себе на край ставочка при березі де сиділа, а там  плаває зграя пуголовків.  Може хтось з них майбутня царівна-жаба  

Відійшовши від ставка, і трохи пройшовши, поміж кущами я побачила Кармалюкову гору. Це не та гора, що була на попередніх фото, а з іншого боку, яку не дуже було видно спочатку.

На Гуглмепс знайшла цікаве фото цієї місцевості з висоти пташиного лету

Шлях від Привороття Другого до Гуменців йшов м’якими хвилями подільського рельєфу. Земля тут дихає спокоєм і панує особлива тиша. Цей відрізок Шляху зустрічає мандрівника особливим, майже камерним затишком. Це місце, де час ніби уповільнює свій біг, дозволяючи перевести подих. 

      Від початку села Гуменці дорога стає динамічнішою, проходячи цей відрізок, фізично відчувала, як змінювався ландшафт. Пагорби стали крутішими, а повітря — густішим, наповненим ароматами польового різнотрав'я. Щоразу, піднімаючись на черговий пагорб, хочеться зупинитися, обернутися й просто вдивлятися у пройдену відстань і ніби при зупинці відтягнути своє перебування на Шляху, адже це останній перехід перед фіналом. 

Гуменці зустрічають жвавістю, приязними посмішками місцевих та особливою атмосферою передгір'я Подільських товтр. Тут уже виразно відчувається близькість величного Кам'янця — фінальної точки подорожі.

          Ця ділянка — справжній перехід від спокійного, замисленого споглядання природи до передчуття чогось грандіозного. Тут ти ніби залишаєш позаду тишу глибокого Поділля й поступово наближаєшся до динаміки міста. Довгий перехід через Гуменці — і ось, близько 18:30, я нарешті в Кам'янці-Подільському! 

Сертифікат отримати вже не встигла, але головне відчуття вечора — я дійшла. Я біля мети! 

Завтра у мене буде цілий день, щоб знову насолодитись чудовим Кам’янцем, а сьогодні я відпочиваю, осмислюю щоооо трапилось , п’ю ароматний чай і споглядаю неймовірно красивий захід сонця у вікно готелю.

Зіньків – Проскурівка - Маліївці

16.05.2026

В Зінькові я ночувала в чудовій зеленій садибі з гостинними добрими господарями. Було враження, що я приїхала в гості до рідних людей. Пані Леся дуже любить свій Зіньків і багато цікавого розповідала з історії цього чудового містечка/села. Між іншим, всім відома телеведуча Алла Мазур народилась і виросла в селі Зіньків. Ранок у вікні зустрів мене красивезним сходом сонця. 

Поснідавши, обійнявшись з господинею на прощання, пішла далі відкривати красоти Поділля. Колись оборонне містечко Зіньків, сьогодні вражає своїми пам'ятками: руїнами старого замку, дерев'яною Михайлівською церквою на криничних джерелах та костелом Святої Трійці. Тут кожен камінь пам'ятає минуле. Зануритися в цю атмосферу — це справжній дотик до живої історії.

         Звернувши трохи з дороги я побачила  ще одну історичну будівлю Зінькова. Це садибний маєток ХІХ століття, а нині наче школа. Кому він належав, точно невідомо. Адже збудували його вже після того, як пан Вюртемберзький продав землі держскарбниці. До будинку веде алея височенних сосен, а центральний вхід прикрашає невеликий портик з колонами. Тут я знайшла мушлю Каміно Подоліко і вивіску «Музей історії Зінькова». Щоб потрапити до музею, треба попередня домовленість, але на жаль часу було не багато і не вдалось потрапити туди.

         Далі дорога веде до Михайлівської дерев’яної церкви і на шляху стоїть ще один храм, щоправда, кам’яний і сучасний. Вчора я проходила повз цю  церкву Вознесіння Господнього. Колись тут стояла церква з 1859, на місці храму-попередника з 1730 р., а сучасну почали зводити вже за незалежної України. Біля церкви через дорогу знаходяться соколівські «кринички» з чистою, джерельною водою. Криничкам не одна сотня літ. Вода м’яка і дуже смачна. Вчора я вже спробувала цю живильну водичку і сьогодні, проходячи повз, набрала собі водички на дорогу.

        В першу чергу, Зіньків відомий завдяки дерев’яній козацькій церкві, яка збудована у 1769 році. Це яскрава пам’ятка подільської дерев’яної сакральної архітектури. Михайлівська дерев’яна церква у Зінькові – рублена з дуба, зруб виконаний без єдиного цвяха, на чопах. У радянські часи церква була закрита, її використовували як зерносклад. Це були складні часи для дерев’яного храму, в якому водилися миші, щури, пташки і протікав дах. У другій половині 2000-х років храм реставрували.

   Храм, до речі, оточує справжній ландшафтний парк з рідкісними деревами. Що теж дуже незвично. Тут не видно ні стовпів, ні дротів. Храм не електрифіковано. Це не лише збереження архаїки, але й безпека.

Це саме та локація, яку я вчора відвідала. Не дивлячись на те, що я знала, що шлях далі пролягатиме саме тут, я все одно відвідала її щоб «поспілкуватись» з нею в спокійному режимі. В середину зайти не можливо, але навколо панує дуже енергетична атмосфера. Це ще одне місце в Зінькові звідки мені двічі не хотілось йти, вчора і сьогодні. А ще мені неймовірно сподобалась дорога до цього храму, я йшла і насолоджувалась тим, як чудово люди її прикрасили різноманітними кущами і деревами. Ця стежка була наймальовничішою на шляху. 

На цій чудовій ноті я попрощалась з прекрасним сивим Зіньковом і пішла далі. 

Дорога на карті, круто вигинаючись, вела в подільські поля, до наступного села Покутинці майже 4,5 км.

Приготувавшись до цього переходу, що вів лише полями, без цікавинок і людей, я йду далі, долаючи горбисту місцевість краєчку Зінькова.  І що Ви думаєте відкривається мені десь метрів через 800? Знову Зіньків  

Як я була рада побачити цю чудову панораму! Здалось наче Зіньків наздогнав щоб ще раз попрощатись зі мною Я стояла, дивилась на сусідній пагорб і згадувала як сиділа вчора там над костелом на руїнах замку. А сьогодні… У мене перехоплювало дух. Бачите, я прийшла звідти, де височіє та сіра церква, а ліворуч той пагорб руїн замку.   

Побачене в Зінькові перевищило мої очікування. І з таким піднесеним настроєм я прямую далі в село Маліївці. 

Сьогодні я остаточно впіймала свій темп. Я йду не швидко, насолоджуючись навіть полями. 

Але як і в житті, на Каміно у кожного свій темп і мене наздогнали дівчата, з якими я ночувала в Ялтушкові і в Зінькові. Вони обмежені в часі і плани до переходів у них більш грандіозніші ніж у мене. Вони проходять по два відрізка, тобто приблизно біля 40 км за день. Отже вони пішли вперед, а я залишилась відпочити в холодочку на початку села Покутинці. І тут я бачу вдалині, по дорозі якою прийшли ми, винирює ще групка - четверо дівчат з рюкзаками. Оооо, як ми були раді побачитись, це якесь рідне братство на Шляху. Запитали хто звідки приїхав, хто звідки і куди йде. Дівчата були з Рівного. Невеликий час наш шлях пролягав в одному напрямку, а потім кожен пішов своєю обраною дорогою.

Село Покутинці вперше згадується в податковому реєстрі за 1493 рік. До того село існувало під назвою Кут. Хоча село начеб то і давнє, але нічого особливого я там не бачила. Природа звісно гарна, село охайне, чистеньке, знову були невеликі серпантини доріг.

Але ось який прикольний Пепелац зустрівся   Стала біля нього і думаю, зараз як вискочать звідти пацаки  Це ж треба було таке чудо соорудити 

Далі мій шлях проліг через закинуті будинки села Покутинці. Ось тут за весь шлях мені було найнекомфортніше і навіть трохи моторошно. Це якийсь кадр апокаліпсису. 

Я намагалась якнайшвидше пройти цю ділянку і на радість побачила життєствердну табличку з написом «Тебе вітає Проскурівка. Хай тебе не засмучують покинуті хати, ми вже почали відродження українського села, життя вже є тут»

 А за поворотом відкривалась широка толока з проїждженою доріжкою. 

Фух, видихнула я і пішла в очікуванні місця для відпочинку і обіду. Підкріпившись смачною зіньківською ковбаскою з овочами і сиром, відпочивши на травичці в холодку, продовжую свій шлях затишними тінистими стежками.

Ось тут струмочок, який сам обираєш як комфортніше перейти, чи по тим накладеним деревам, які чесно кажучи, добренько хитались, чи може зняти взуття, закотити штани і перейти вбрід? Що б ви обрали?   Я обрала йти по деревам, спираючись на трекінгові палиці. Перехід пройшов успішно

Чим далі йду, знову зустрічаю добрі таблички вказівники від «Будинку душі» та хатки села Проскурівка. 

І от вже вказівник показує шлях далі, а переді мною садиба «Будинок душі» де можна переночувати. Я не бронювала тут ночівлю і до мого пілігримського пристанища мені треба ще йти 5 кілометрів, але зайшла сюди на декілька хвилин. Мені тааак хотілось подякувати цим чудовим людям з Будинку душі за їхні позитивні таблички, які неначе розмовляли зі мною, заспокоювали і підбадьорювали. До того ж сьогодні доволі спекотний день і я вже випила всю смачну водичку з зіньківської кринички, отже тут я можу поповнити запаси. Ми дуже приємно поспілкувались з чудовою пані Нелею з зеленої садиби, вона навіть запропонувала мені поставити печатку в паспорт пілігрима, на що я радісно погодилась. І тут хочу сказати, що згадала фразу, на яку натрапила коли готувалась до Каміно, я тоді турбувалась як воно буде в дорозі, щось читала, щось задумувала, але суть така «Шлях не дає те, що ти хочеш. Шлях дає те, що тобі потрібно».

Шлях це філософія. Філософія спілкування з природою, з людьми, та навіть з тваринами на шляху. Філософія в красивезних костелах, старовинних церквах, тоненькій кладочці через ставок, хмарах, які змінюють картину за картиною над твоєю головою. Але ж в цьому і полягає вся філософія життя…. З цими думками підхожу до Малієвецького ліску. Оооо, його, як і Староміський ліс біля Вінниці, я побоювалась найбільше. Раптом зверну не на ту стежку, раптом якийсь вовк вибіже з хащів, раптом там будуть такі непролазні хащі лісові, що прийдеться вмикати ліхтарик, щось там ще раптом – лякала я себе Але виявилось, що ліс був досить лагідним, прохолодним в цей доволі спекотний день, а ще  там стояв неймовірний хвойний аромат. 

Щоправда було там одне містечко з багнюкою, але то чепуха

Обійшла його і за поворотом побачила лісовика, який всміхався мені  і мабуть вітав з подоланням перешкод 

Я чудово пройшла цей лісовий квест і зайшовши в Маліївці вдалині побачила верхні ворота до палацу Орловських. 

А далі, вже підходячи до зеленої садиби, побачила якусь стелу на мосту.

Але сонце вже клониться до землі, отже пора на відпочинок, а палац буде завтра….

Ялтушків — Віньківці — Зіньків

15.05.2026

Вдвох з дівчинкою ми вирішили виходити о 7 годині, але разом ми пройшли буквально 500 метрів і мусили розійтись в різні сторони, тому що вона не бачила Слободу Ялтушківську, якою я ще вчора насолодилась. Отже ми попрощались і пішли кожен своїм Шляхом. Ось це мені в Каміно дуже сподобалось: Навіть якщо ви підете один, ви ніколи не будете самотнім. Шлях зводить людей. Ви зустрінете тих, хто так само боявся, хто так само йде зі своєю історією, але далі ваші шляхи підуть по-своєму. Взаєморозуміння і підтримка на Шляху неймовірні. 

Отже Ялтушків це останній пункт Вінницької області, далі Шлях буде пролягати Хмельницькою областю. Що подарує Хмельниччина?  

Сьогоднішній ранок був приємний і лагідний, радісно світило сонце, відкриваючи світлий шлях попереду. Деякий відрізок до Віньківців я йшла пішки, насолоджуючись чудовим ранком, а потім мені прийшлось трохи під’їхати, повз їхала продуктова машина, зупинивши її, я і дісталась Віньківців. Поснідала в кав’ярні під променями весняного сонечка і вирушила до Зінькова. Попереду 15 кілометрів шляху і чудовий Зіньків, куди я хотіла попасти чи не найбільше. 

Перша письмова згадка про Зіньків датується 3 березня 1404 року. Цього дня король Владислав II Ягайло підписав грамоту, якою дарував Зіньків, Сатанів та ще ряд подільських сіл краківському підстолію Петру Шафранцю. Натомість той зобов'язувався боронити ці землі від набігів татар та войовничих волохів, а у випадку війни виставляти до королівського війська 6 сулиць (списників) і 12 стрільців (арбалетників та лучників) та й сам виступати оружно. Від середини XV до початку XVI — Зіньків був центром Зіньківської округи, що простягалася до Дністра аж до сіл Лядава (Лядова) та Немія…. Мені дуже цікаво було дізнатись про історію Зінькова 

      Протягом століть це місце має й гастрономічну славу. Бо зіньківська чорна ковбаса для Поділля так само знакова, як, скажімо, мацик для Полісся або галушки для Полтавщини. Ніхто навіть приблизно не знає, скільки століть печуть ту чорну ковбасу у селі Зінькові. Місцеві люди кажуть, що років зі триста щонайменше. "Зіньківська ковбаса" занесена до енциклопедії гастрономічної спадщини України та до Хмельницького обласного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Господиня зеленої садиби, де я ночувала, розповіла, що в одному з місць де виготовляють ковбасу, користуються бабусиним рецептом, десь такого типу: відро м"яса, чверть відра сала, жменя перцю, дві жмені солі....   тобто орієнтир не на грами, а на якійсь умовіні міри об"ємів    

Звісно, я купила шматочок ковбаски, овочів, якусь привабливу булочку і пішла занурюватись в історію цього містечка.         Несподівано я знайшла залишки старого базару, де здавалось зараз заїдуть люди на підводах і почнеться великий торг. Я примружила очі і мені згадувались сцени з фільмів з подібними базарними лавками. Я ще ніколи не бачила таких рядів в реальному житті. Цікаво чи ще десь збереглись такі ринкові ряди?

Неподалік ринку знаходяться залишки старого єврейського цвинтаря, а це говорить про те, що тут була єврейська община. Отже від XVIII ст. важливу роль в житті містечка починають відігравати євреї. В XIX ст. вони складають майже все населення горішньої частини Зінькова. Що значить горішньої частини, запитаєте ви – а це значить, що Зіньків розташований на досить великому перепаді висот, отже євреї жили на верху містечка, а інші жителі в долині, яка видніється з замкової гори.

До Другої світової війни Зіньків був типовим єврейським містечком (штетлом), де понад половину населення складали євреї. Колись у Зінькові було кілька синагог, але на жаль, під час нацистської окупації та за радянських часів вони були майже повністю знищені або перебудовані під склади.

Дорогою йду роздивляюсь старі будівлі Зінькова

 

Неподалік сидів кіт-баюн   

А навпроти через дорогу стояла ця гинуча будівля, як потім з"ясувала це давно закинутий єврейський клойз

Між іншим, дізналась, що в Зінькові знятий фільм "Сотворение любви".

Я ще не подивилась його, але днями збираюсь. Ось що про нього пишуть  "Фільм знятий по повісті Якова Тихмана "Мотл-Шотхен". Ця філософська притча з неймовірно достовірними замальовками із сільського життя насичена сонячним містечковим колоритом, гумором та безмірним вселенським сумом. Напрочуд точно і барвисто описується містечко Зіньків, де у 1930-1950-х роках у мирі та злагоді жили люди різних національностей та конфесій, — це фактично райський куточок, якого не було на карті колишнього СРСР: загадковим чином він просто «випав» із поля зору тоталітарної системи. У ньому спокійно та природно сусідили православна церква, єврейська синагога, костел та спадок ісламу — стара турецька фортеця."

           Далі йду до руїн замку і тут відкрилась чудова панорама на нижню частину села Зіньків, а саме головне – біля підніжжя залишків замку виглядав костел. Погода була пречудова, я сиділа на пагорбі, на смарагдовій весняній траві і наче на величезному екрані попереду дивилась фільм ВВС про природу України, в небі пливуть хмари, на городах працюють люди, навколо спів птахів і аромат весни….

Час тут зупинився, в обіймах подільської природи і історії я їла чорну зіньківську ковбаску запечену на дровах і приготовану по старовинному рецепту. Хочу сказати, що по смаку вона не схожа на жодну ковбасу, яку я куштувала досі. 

      Зіньківський замок збудований у 1450 році для захисту від татарських набігів. Початково замок був трикутний, одним боком виходив на р. Ушицю, іншими нависав над глибоким яром. Стіни фортеці були по 85 м в довжину кожна, на кутах стояли 3- та 4-поверхові башти. Загальна площа твердині була близько 0,5 га. На сьогодні із трьох веж залишилась тільки одна, майже вщент зруйнована. До замку прилягали численні підвали та підземні ходи, з яких частина зберіглася досі. Замок був знищений російською владою.

Там ще залишились якісь ходи всередину, якісь залишки кімнат, їх видно, але я не лазила в середину   

Час йти далі, відкривати красоти Зінькова. Спустившись вниз до костелу побачила вверху шматочок колишнього замку, де я щойно насолоджувалась красотами. 

Костел Святої Трійці це один із найстаріших католицьких храмів Поділля заснований у 1450 році. Спочатку він був дерев'яним, його спалювали татари, але у XVII столітті його відбудували з каменю як міцну оборонну споруду. У радянські часи костел закрили й перетворили на господарське приміщення, але віряни таємно приходили вночі під його стін молитися.

Від Костелу побачила стежечку в хащах, яка вивела мене на одну з нижніх вулиць. Які ж гарненьки хатки і дворики на Поділлі. Наче б то і нічого не звичного, але все таки інші ніж у нас і мені так подобається їх розглядати.

               

Цією вуличкою йду далі і знахожу старий пивзавод. Мало хто знає, але наприкінці XIX століття у Зінькові діяв відомий на всю губернію бровар (пивоварний завод), який належав німецьким промисловцям. Зіньківське пиво славилося своєю м'якою водою, яку брали з місцевих глибоких джерел, та особливим подільським ячменем. Броварня вже не варить пиво у великих промислових масштабах. Сорти на кшталт "Зіньківське Світле" випускаються періодично, здебільшого орієнтуючись на локальний ринок та специфічні замовлення для регіональних гастрономічних і крафтових турів  Хмельниччиною. Ворота були зачинені, хоча може і можна було там якось пролізти, але ж я вже поважна пані   і не стала соромитись такою наглою поведінкою, хоча дуже було цікаво, що ж там далі  скажу чесно, пізніше про це пожалкувала, бо цікавість все ж залишилась 

А це я просто просунула в ворота камеру, щоб в шпаринку сфоткати хоч щось 

Вже вдома, коли занурилась в історію цього чудового місця, знайшла старі фотографії. Як я люблю роздивлятись подібні фотки   між іншим, на одній з фото досить не стара дата 

Цей день подарував мені зустріч із легендарним Зіньковом — селом, яке дихає сивою давниною. Взагалі, коли я занурилась в історію Зінькова, не могла зупинитись читати. Скільки всього цікавого відбувалось в цьому містечку. Буремна історія життя євреїв, українців і росіянців старообрядців з сусіднього села мене вразила.

Зіньків — це взагалі унікальне місце. Там ви побачите і дерев’яну церкву, і руїни замку. А обід із крафтовим хлібом та тією самою ковбасою після пішої прогулянки — це буде найсмачніша трапеза у вашому житті, повірте! 

Сьогодні я відвідала ще одну цікаву локацію Зінькова, але про це в наступній розповіді 

місто Бар – с.Ялтушків – с.Слобода Ялтушківська

14.05.2026

Так як сьогодні у мене має бути відносно не довгий відрізок, я вирішила не йти зовсім рано, тим більше, що у вікно приємно заглядало сонечко, а на дворі було досить прохолодно, отже йти буде не спекотно і я маю швидко добратись до наступного пункту ночівлі.

Зранку я приємно поснідала у дворі готелю, поспілкувалась з дівчиною адміністратором і з милими котикам, порелаксувала біля ставочка з японськими коропами і вирушила в дорогу.

Шлях стає все ріднішим. Від Бара через Ялтушків дорога вела мене глибше в серце подільських традицій. Прощавай чудове затишне місто Бар

День пройшов у спокійному, розміреному темпі. Вага рюкзака вже майже не відчувається — він став частиною мене, як і ці безкраї обрії, затишні сільські вулички та Слобода, що зустріла мене своїм затишком. Час для роздумів та внутрішнього спокою.

Я розмістилась в зеленій садибі де буду ночувати, і тут мені сказали, що окрім мене сьогодні будуть ще пілігрими. От це вже було цікаво це щось нове на Шляху. 

А ось таке чудо було в зеленій садибі. Песик Биточок, дуже дружелюбний і прикольний

Я залишила речі і пішла добувати чергову печатку і погуляти селом. На центральній вулиці побачила ось таку стару будівлю.

Коли я читала про маршрут, то бачила цікаву мальовничу кладку через водойму, але до сих пір я ніде її не зустріла. Знайшовши кав’ярню "Тихий куточок", в якій ставлять печатки (фото звідти не робила, то добула в інтернеті для наглядності) 

трошки перекусила і подивившись на карту, побачила, що поряд є гарна місцина – Слобода Ялтушківська. Там позначена церквушка і мені стало цікаво на неї подивитись. 

Прокладаю маршрут, який йде навколо озера, але через його окрайчик йде стежка пунктиром. Одразу якось і не придала цьому значення, подумала, що можливо просто тоненька стежечка так позначена. Вийшла по визначеному маршруту, підхожу до очерету і що я бачу   - саме та мальовнича кладочка через водойму. Мало того, що вона гарнезна, то ще й погода сьогодні сприятлива для гарних фото. 

Стала я і тааак хочеться перейти на той бік, але так само як хочеться так і страшно йти по ній І тут з того боку ставочка скаче хлопець і так швиденько, наче по проспекту йде Підбіг, привітався, а я в нього питаю чи не страшно йти кладкою? І чи зможу і я нею пройти? «та звісно зможете» каже він всміхаючись «Але ж я боюсь впасти з неї»  «Так давайте я вас проведу на той бік» і я пішла слідом Ура, я подолала свій страх і з задоволенням пішла далі. Далі мені відкрились тихі красиві краєвиди Слободи і та гарненька церква. 

Сонце вже пливло до вечора і повернувшись в зелену садибу я побачила одну зі своїх колег пілігримок  Вона була з Миколаєва і так само як і я йшла з Вінниці. Дуже приємно було познайомитись, а ще більше було радісно ділитись враженнями від вже пройденого шляху кожного з нас. Мим проговорили майже три години, про Шлях, про життя, про війну... Я дуже рада, що зустріла цю дівчинку на своєму Шляху  і що у  нас  така чудова молодь. Трохи пізніше підтягнулись ще три дівчини, вони прибули з Києва і початок їхнього Шляху був в Барі. Познайомившись, дізнавшись у кого які плани на завтра всі пішли відпочивати.

….Чернятин — Бар

 Чернятинський палац одна із багатьох дивовижних українських споруд, яка відрізняється від інших своїм стилем. Яскрава коралова будівля в оточенні парку на Вінниччині – це знаменитий палац Вітославських-Львових. Відрізняється палац насамперед своєю незвичайною архітектурою. Він був побудований у 20-х роках 19 століття дворянами Вітославськими в неоготичному стилі - пішов похмурий тягар готики, на зміну їй прийшли легкі візерунки, скульптури та яскравий колір фасаду. Біля входу до палацу сидять скульптури-леви, які раніше тримали у лапах фамільні герби – нині ці герби зруйновані. Примітними є й ворота, з яких і починається знайомство з палацом. https://blog.i.ua/user/729788/2435711/ А я йду далі, де на шляху стоїть сторожка, та ще одні в'їзні ворота.

Трохи нижче, вже коли йшла далі дорогою, побачила ще одні ворота, які ведуть прямо в парк біля палацу

На жаль, від парку залишилось небагато. Були знищені всі паркові павільйони та альтанки, не стало багатої панської бібліотеки палацу. Зараз у палаці розташований Чернятинський коледж Вінницького національного аграрного університету.

Чернятин — той випадок, коли зовнішнього огляду палацу буде точно недостатньо. У резиденції Вітославських частково збережені інтер’єрні цікавинки. Не дарма сусіди-шляхтичі в унісон дивувалися красі місцевої резиденції як зовні, так і всередині: в усьому дотримано готичних канонів. Дотепер є і склепіння вестибюлю, розписані найяскравішими фарбами з сільського будівельного магазину, і камін, і голландські кахлеві п’єци на сходах другого поверху, і герби Вітославських та їхніх предків у розетці на стелі аванзалу другого поверху, і інший ліпний декор. 

Роздивившись красу Чернятинського палацу йду далі і зустрічаю чудову зупинку, яка розписана під Каміно. Зупинку розмалювали яскравими кольорами маршруту та створили малюнок святого Якова.

Маршрут через мальовничі Северинівку та Чернятин привів мене до Бара — міста з величною історією, де колись правила королева Бона Сфорца і де квітла могутня козацька фортеця. Тут, на екваторі Шляху, я отримала свій проміжний сертифікат та  маю вже сім відміток в своєму паспорті пілігрима.

Це була мить гордості: я змогла, я пересилила фізичну втому перших днів шляху, половину подолано! Але попереду кликав новий горизонт, нові цікаві відкриття і я остаточно вирішила йти далі. 

Вечірній Бар, заколисаний історією та прохолодою, став найкращою нагородою за пройдені кілометри. Те, чого я боялась, не сталось Дощ не пішов, я знову проскочила між крапельками і це радувало

Я повечеряла, залишила рюкзак в номері готелю і з легкістю поскакала розглядати цікавинки Бару.

Бар — затишне місто у Жмеринському районі Вінницької області, розташоване на річці Рів. Відоме своєю історією з XVI століття, коли польська королева Бона Сфорца заснувала його та назвала на честь італійського міста Барі. Через свою багату історію місто має велику кількість архітектурних пам'яток, серед яких залишки давніх фортифікацій.

Костел Святої Анни

Витонченої краси храм вважається архітектурною перлиною Бару. Цей витончений неоготичний костел будували двічі, але через постійні війни він руйнувався. Костел був побудований домініканцями в 1811 році в стилі неоготики, перебудований в 1908 р. Його стрілчасті вежі збудовані так, ніби вони тягнуться до неба в постійній молитві, і він вважається одним із найвищих на Поділлі.

Монастир сестер бенедиктинок

Будувався доволі довго, завершення будівництва датується 1787р. До головної будівлі зліва прилягає двоповерховий камінний корпус. Після скасування кляштору будівлі перетворили на православний монастир. Тоді ж добудували дзвіницю.

Зараз монастир потрохи відроджується . З 1992 року тут діє згромадження сестер бенедиктинок-місіонерок.

Собор Успіння Пресвятої Богородиці

На вулиці святого Миколая неподалік від костелу розташована пам’ятка національного значення храм Успіня Пресвятої Богородиці. Зводився храм у середині XVIIIст.

В церкві зберігаються дві старовинні ікони: «Божої матері» та «Святителя Миколая».

Ікона Барської Богоматері вважається чудотворною. Вона внесена до реєстру національних святинь України. Ікону святителя Миколая, за легендою, привезла у Бар Бона Сфорца з італійського міста Барі.

Під час капітального ремонту 1851 року був змінений вигляд куполу, старий купол мав тріщину. В цей час побудовано трьохярусну дзвіницю.

На жаль жменю руїн Барського замку я не знайшла, але знаючи, що дивитись там немає на що, не дуже й шукала. Натомість побачила цікаву скульптуру Святого Миколая

Отже насолодившись історією Бару йду відпочивати, готуватись до наступного дня подорожі.

Сербинівці — Северинівка…

Зранку небо було затягнуте хмарами, дощ то моросив, то трохи збільшувався, але треба йти далі. Я приготувалась до самого неприємного, чого не хотіла на Шляху – до дощу в дорозі. Спочатку вирішила не одягати дощовик, а просто йти в куртці, а далі в дорозі зорієнтуюсь.

 На вулиці моква, під ногами слизькуватий ґрунт, а що буде в полях і думати страшно. 

Я пам’ятаю свій перший день, коли дощу не було, але нічний дощ добре намочив стежки і липка глиниста грязюка страшенно налипала на ноги. Виходжу в центр села і тут мені зустрілась добра жіночка, яка побачила рюкзак за плечима, зрозуміла, що я пілігримка і здивовано запитала, невже я збираюсь йти полями в Северинівку. Я без ентузіазму , але впевнено підтвердила, що збираюсь Вона зі здивуванням і співчуттям сказала, що у них в таку погоду навіть машинами намагаються не їхати туди   А потім порадила почекати шкільний автобус і якщо він таки буде їхати, то проїхати ту дорогу на автобусі. Мені повезло і я під’їхала на автобусі. І коли їхала, побачила яке там було місиво, мене брав страх що було б, якби я таки вирішила йти пішки…

Отже прибула я в Северинівку. Село Северинівка розкинулось на пагорбах за 15 кілометрів від Жмеринки. У західній частині протікає річка Рів, північна частина межує з Чернятином, а південно-східна сторона села обмежена залізницею Жмеринка — Могилів-Подільський.

Колись на місці теперішньої Северинівки ріс дубовий ліс. У 1802 р. тодішній власник володіння Северин Орловський збудував тут свою резиденцію. Власне, село й отримало назву від його імені.

Окрасою місцевості є Северинівська лікарня відновного лікування, яка займає комплекс старовинних приміщень колишньої графської садиби, збудованої в класичному стилі з елементами бароко.

Сьогодні Северинівка — одне з найкращих сіл району. Є газ, є водогін, школа, кафе, магазини, чудовий парк.

Спочатку йду відвідати Палацо-парковий ансамбль садиби Орловських — памятку культурної спадщини Вінницької області. У 1784 р. Межирівський ключ купив Анджей Орловський. Його син, Северин Орловський, отримавши ці землі у спадок, зніс два села (Молохів і Войтівці) і заклав на їх місці село Северинівка, назване на його честь. Садиба заснована у першій половині ХІХ ст. Северином Орловським. У 1802-1804 рр. побудовано палац і створено парк у ландшафтному стилі.

Під час революційних подій 1917 року садиба значно постраждала, була пограбована. Проте більша частина цінних колекцій була вивезена власниками до Вінниці і Києва, звід­ки під час походу Юзефа Пілсудського 1920 року вони були забрані до Варшави. У радянські часи тут були школа та лікувальний корпус кістково-туберку­льозного санаторію, який знаходиться тут і до цього часу.

Звісно тут живуть постійні мешканці  ось така смішна собачка, для якої у мене знайшовся собачий корм, що я брала на всяк випадок для пригощання в дорозі 

І такі два котики  щоправда один кам"яний, а інший живий

Тепер щоб поставити чергову печатку йду в будинок культури. Навколо БК мене вразила яскраво викладена плиточка і дві, вже можна сказати, старовинні скульптури механізатора і доярки .

Всередині мене теж чекало приємне видовище: невеличкий музей побуту, цікава мапа територіальної громади, герб Северинівки. Все таке жваве, цікаве. 

Тут я зарядилась позитивом і пішла далі в село Чернятин.

Йдучи в Чернятин дорогою паралельно з річкою поринула в свої думки і краєм вуха чую надокучливий звук, трохи забутий за ці спокійні три дні – шахед… летить низенько по руслу річки. Як раз закінчилось так зване перемир’я і почалась атака на центр і захід України   

Дякувати Богу дощ не йде, але я йду то стежками, то травою, щоб не набратись глини на ноги. 

Вуличками Северинівки зустрічаю вказівники, яскраві будиночки і котиків

Сьогодні я маю вирішити чи закінчую я Шлях в Барі, і це буде перший офіційний відрізок шляху на якому видають Сертифікат, чи все ж таки йду далі? Ще вдома я боялась, що фізично не зможу пройти весь Шлях одразу і думала можливо розділити його на два рази. Але далі скільки всього цікавого, чого варте село Зіньків і Маліївці, а костел в Підлісному Мукарові!! Та і м’язи вже майже подолали кріпатуру, а рюкзак вже став як єдине ціле зі мною  А ця свобода польоту дорогами України – це щось неймовірне . І я точно впевнена, що якщо не піду далі, вже в потязі додому я буду 100% жалкувати, що не пішла далі. Так зі своїми думками я дійшла до палацу в Чернятині.

Це була лише половина сьогоднішнього дня, а вже скільки всього цікавого побачено. Отже далі чекає огляд палацу і кінцева точка сьогоднішнього дня - місто Бар.

Продовження подорожі. Початок тут https://blog.i.ua/user/729788/2435599/

Спокій, неосяжні поля, безлюдна тиша та перегони з негодою. 

Сьогодні прогнозують грозу, яка має початись біля 13:00. Якщо чесно, в звичайному житті я не стежу за прогнозами погоди, бо не вірю їм  Але звичайне життя то одне, а життя равлика з рюкзаком посеред степу широкого то інша справа  То ж не хотілось потрапити під зливу і краще було перестрахуватись. По карті я розрахувала, що йти мені біля 17-18 кілометрів, отже пройти я зможу їх за 6 годин. Я йду не швидко, роздивляюсь навколо і насолоджуюсь весною. Отже вихід мій був, майже як і запланувала о 6:45

Прощавай Жмеринка. В супроводі по Жмеринці у мене був песик, який ув'язався від готельчику і досить довгенько, десь з кілометр біг біля мене.

 Ранок був похмурий, повітря вогке з присмаком недалекого дощику, і я боялась якби дощ не почався прямо вранці, але ні , все було нормально, а ця похмурість тільки допомагала, бо йти було не жарко і це прискорювало темп.

Першим після Жмеринки було село Рів. Назва така сама як і річки, яка тут протікає.

Цього дня я краще зрозуміла як орієнтуватись картою, бо коли я пройшла село Рів, побачила попереду серпантини доріг, що звивались не тільки вправо і вліво, а ще і спадали вниз і піднімались вгору. Отже я відкрила карту і відмітила, що там видно ці перепади.   Як же мені подобається робити ось такі цікаві, нові відкриття. Звісно, ви можете сказати, що можна було почитати ще до подорожі як користуватись картами – ну так, можна було, але ж ось так цікавіше

Якщо ви поглянете на фото, то ввеху відніються частинки дороги, на яку я мала прийти, спустившись і піднявшись серпантинчиком  На першоому фото правіше - куди я йду, на другому лівіше - звідки прийшла.

 Це було так чудово, бо трохи нагадувало Крим. 

І в селі Рів, і тут понад дорогою росли яблуні, Вінниччина це яблуневий край. Як же гарно яблуньки обстрижені і уквітчані весняним квітом.

І ось начеб то серпантини скінчились і попереду вже видніється  село Межирів з чудовим плесом, де зустрічається річка Рів з річкою Думка.

Ось намагалась по-різному налаштувати фото, але, на жаль, воно не передає того, що бачать очі

Звісно хотілось би, щоб день був не такий похмурий і небо блакитне, бо такі місця хочеться бачити у всій красі. Ну як є так є. І саме сумне, що коли я наблизилась до цього гарного місця, небо ще більше насупилось, ніби лякаючи мене і нагадуючи прогноз погоди 

Йду далі, вуличками роздивляюсь цікаві хатки села Межирів

Перехожу місток, любуюсь річкою Рів, і за черговим поворотом на мене зверху виглядають руїни безіменного костелу. Звісно, колись у нього була назва, в ньому було життя, але тепер він сумно стоїть при дорозі 

Тут я трохи перепочила, перекусила, поспілкувалась з місцевою собанькою, яка радісно вибігла до мене і намагалась йти зі мною в подорож.

І далі мій шлях пролягав між полями до села Сербинівці, де я мала зупинитись на ніч. Ну що сказати, я весь час поглядала на небо і з острахом чекала зливу, але коли я доходила до краю Межирова, хмари розійшлись, вийшло сонце і вже так собі стало тепленько    Йти мені залишалось 5 кілометрів.

Я йшла і думала: Сьогодні день абсолютного спокою, тиші і насолоди весною. Навколо — ні душі, лише простір, де серце відпочиває від війни. Шлях через села Рів та Межирів пролягав посеред диких подільських полів. Я як ота Міс Марпл робила логічні висновки : Під ногами рілля від трактора , але дуже давня, значить люди тут бувають не часто. От навесні засіяли поля і поїхали. Може коли не коли заїдуть поглянуть і до збору врожаю тут так і пануватиме недоторкана тиша.

І тут щось «Вжууух», тріскіт гілок, в мене серце в пяти , піт на лобі…. Фух, заєць пробіг як зляканий, він злякався мене, я – його   Ну заєць то таке, головне, щоб слідом не бігла лисиця, ото вже не дуже приємненько

Час від часу поглядаю на карту, рахую посадки, через дві посадки має бути цвинтар і вже там село Сербинівці.

От як я не вірила в прогнози погоди, так і підтвердилась сьогодні. Дякувати Богу, в прогнозований час дощ не пішов, між 13-тою і 14-тою годинами я вже була на місці. Отже у мене цілих пів дня і ніч відпочинку. Як раз те, що треба після трьох днів мандрівки.

Є місця, де нічого не треба доводити. Де ніхто не питає, ким ти працюєш, скільки заробляєш і чого ще не досяг. Там просто тихо сходить вечір, птахи співають своє, а всередині щось потроху стає на місце. Саме таким місцем була ця зелена садиба. І вже відпочиваючи тут, я зрозуміла кайф Шляху.

А злива таки влупила. Влупила так гучно з акомпанементом, разом з усім набором і блискавкою, і громом. Так солодко засинати під лязкіт дощу. Хоча були думки – а що завтра?   Як я буду швендяти розмитими польовими дорогами? Але завтра буде видно….