Каміно. День восьмий

с.Маліївці – с. Підлісний Мукарів – с.Дунаївці

17.05.2026

Мій Шлях мені подобається все більше і більше і я з сумом думаю, що вже скоро дорога дійде до фіналу, але поки що відганяю ці думки і побачивши у вікно чудовий яскравий ранок, згадавши щоооо мене сьогодні чекає, почала збирати рюкзак. Сьогодні я маю побачити ще одні з найцікавіших об’єктів Шляху, до яких мені дуже хотілось потрапити.

Скажу, що в цих місцях я вже була в 2024 році. В палаці Орловських села Маліївці ми гуляли парком біля палацу, але тоді наш час тут був трохи обмежений і саме головне, заради чого я із задоволенням сюди повернулась, в той раз я не побачила – це Малієвецький водоспад. Також, минулого разу була осінь, а тут росте багато кущів бузку і моєю мрією було попасти сюди саме навесні під час цвітіння бузку. І от сьогодні моя мрія здійсниться.

Зайшла я в парк через бічний вхід, де побачила карети

Палацовий комплекс з дивовижним парком і унікальним водоспадом постав у 1788 р., як резиденція графської родини Орловських. Палац дивом пережив пореволюційні роки. За СРСР тут був дитячий санаторій. Наразі тут Малієвецький історико-культурний музей. Історія його створення розпочалася восени 2020 року. Відродження музею відбулось завдяки дивовижній, креативній і енергійній пані Анастасії Донець. Сьогодні Маліївці перетворилися на один із культурних осередків не лише Хмельниччини, але й України.

Навпроти входу в палац йде доріжка до водонапірної вежі

На початку ХІХ століття резиденція в Маліївцях славилася розкішшю і красою. Класицизм, шляхетна простота i спокійна велич царювали в тодішній архітектурній моді — і тут це помітно. Інтер’єри облаштовані згiдно з постулатом англiйського архітектора Колена Кемпбела «принести красу храму в приватне помешкання». До сьогодні збереглася ліпнина в стилi рококо у вигляді підвішених на стрiчках музичних інструментів (рiжки, сопiлки, кларнети, гітари), якi обвиті стеблами рослин.

Колись тут зберігалася розкішна колекція польського живопису. На жаль, на колекцію збагатилися не українські музеї, а полум’я, яке жадібно пожирало безцінні скарби під час «націоналізації». Ксаверій Францішек Орловський під час громадянської війни, коли Поділля окупував Антон Денікін, вивіз найцінніші речі із маєтку до Одеси, звідти попрямував до Марселя, а потім до Парижа. Так було частково врятовано бібліотеку Орловських і їхній родинний архів, у якому зберігалося листування римських пап із польськими королями. Урятувати вдалося й найцінніші екземпляри з картинної галереї палацу. Решта цінностей (меблі різних епох, вироби з порцеляни, посуд) залишилася на місці й була розграбована.

Біля палацу є стайня, де живуть конячки, переважно пенсійного віку, яких привозять як в будинок пристарілих. Тут їм організували прихисток і турботливо доглядають. Але є й досить молоді коники, як ось цей кінь Бурштин.

Навколо палацу розташований великий парк. Багато місцевих дерев — аксакали віком понад 100 років. Поміж дубів, лип та ясенів з кленами ростуть ялина срібляста, сосна Веймутова та чорна, модрина європейська, смерека гребінчаста, туя західна і східна, оцтове дерево. Зараз парк є частиною національного природного парку «Подільські Товтри». В низині парк прикрашають два ставки, фонтан "Левова паща" та 18-метровий штучний водоспад із двоповерховим гротом.

Найбільше на території парку вражає скеля-водоспад з гротами-печерами. Деякі джерела зазначають, що водоспад не природний, а рукотворний. Але ж скелястий вихід вапняку там природний, джерело, яке б’є зверху теж природне, просто колись давно це все люди об’єднали в спільну красу і берегли до наших днів. І з того давнього часу на скелі утворилась велика колонія моху, серед якого стікають струмені води.

Отже це ще один магніт від якого я довго не могла піти ))) Я ходила навколо нього з усіх боків, фотографувала, милувалась, насолоджувалась прохолодою і бризками води в променях вранішнього сонця. І Шлях нагородив мене ще одними відвідувачами водоспаду, що дало змогу отримати фото на фоні цієї перлини. Але Шлях кличе далі і попереду чекає ще одна цікавезна родзинка Поділля…

Поки я насолоджувалась вранішньою прохолодою парку і водоспаду, ранок непомітно поступався місцем теплому сонячному дню. Попереду шість кілометрів полями і нова зустріч з черговим шедевром архітектури. 

Як позаду у мене були день котиків та день собачок, так сьогодні був день конячок   на шляху сьогодні були ще коники, але не фоткала 

Так я дійшла до села Підлісний Мукарів, згадки про яке зустрічаються в історичних джерелах на початку XV століття як королівські землі, які входили до Барського князівства. В середині XVII століття він вже був центром староства, до якого входило 7 сіл. На зламі XVIII та XIX століть староством володіла Кароліна Гоздська – дружина французького принца Шарля де Нассау-Зігена. На даний час в селі живе менше 1000 мешканців, село охайне і приємне.

Але є костел – неперевершений шедевр неоготики. По ньому можна сміливо вивчати ази готичної архітектури.

Костел Святого Йосипа (Юзефа) Обручника в селі Підлісний Мукарів — це справді шедевр подільської неоготики (архітектурного стилю, що відроджував середньовічні готичні традиції в XIX–XX століттях). Цей шедевр Поділля будувався протягом 1859-1872 років. Освятив костел у 1886 році. При радянщині двічі закривали храм – у 1933 та у 1962 роках. У 1989 році костел повернули римо-католицькій громаді, після чого було проведено його реставрацію. Храм поштукатурили, розписали інтер’єр, реконструювали вівтар і орган та повторно освятили у 1992 році. Його головна фішка — сувора, але витончена краса, поєднання сірого тесаного вапняку, гострих шпилів та класичного круглого вікна-троянди на фасаді. 

Чи могли Ви уявити, що в далекий глибинці можна віднайти такий цікавезний Храм? Я ні. Коли, декілька років тому, я дізналась про його існування, почала придумувати різні способи як туди потрапити, тому що він дійсно в глибинці і добиратись досить не зручно. І тут бінго – ти пілігрим і спокійно можеш дійти до нього пішки   Знову додам, що я вже побувала тут восени 2024 року, але костел і двір костелу були зачинені, то ж ми побачили його лише через паркан і в похмуру погоду. 

Але ж сьогодні моя мрія здійснюється в повній мірі. Це просто джек-пот: погода супер, блакить неба вражає, сьогодні неділя і в храмі буде служба, а це значить я матиму можливість зайти в середину. І що сказати? Йдучи полями я добре підігрілась під сонечком, а коли зайшла в Костел, сіла на лавці, це було неймовірне блаженство. Так я сиділа, насолоджуючись і відпочиваючи, і тут мене пробрали мурашки, бо я почула тиху молитву під звуки органу. 

Так, у костелі Святого Йосипа Обручника в Підлісному Мукарові є орган! І це не просто інструмент, а справжнє серце цього неймовірного неоготичного храму. Це діючий духовий орган, і його величне звучання в поєднанні з фантастичною акустикою високих готичних склепінь створює абсолютно магічну атмосферу. Багато пілігримів та мандрівників мріють потрапити туди саме під час служби, щоб на власні вуха почути, як цей інструмент заповнює звуком простір із тесаного сірого каменю. Мені неймовірно пощастило почути його наживо під час цієї подорожі, і це дійсно особливий досвід — адже далеко не в кожному сільському храмі зберігся такий скарб!

 І я знову повертаюсь до фрази: «Шлях не дає те, що ти хочеш. Шлях дає те, що тобі потрібно». А у мене співпало і те, що я хотіла, і мабуть те, що моїй душі було потрібно.

Служба в Костелі продовжується, а мені пора йти далі, мої наступні 13 кілометрів попереду . Далі я знову йшла подільськими полями, занурюючись в свої роздуми і дякуючи Бога і Шлях, що мені випала така чудова нагода все побачити, почути і відчути. Неймовірний, емоційний та контрастний день! Ранок розпочався казково: витончений палац Орловських у Маліївцях, затишні ставки та величний 18-метровий водоспад у скелі. Далі — спекотний і важкий перехід полями. Але яка нагорода чекала на мене! Малієвецький водоспад і казковий неоготичний костел св. Йосипа Обручника. Я встигла на службу, і коли під високим склепінням залунав орган, по тілу пробігли сироти. Це було до сліз піднесено.

Так я дійшла до місця ночівлі в місто Дунаївці. 

День, сповнений сонця та благословенної самотності. Шлях з Маліївців через Підлісний Мукарів та Вихрівку пролягав майже безлюдними, дикими місцями. Жодної метушні, лише шепіт вітру, спів птахів та тепло травневого сонця. У ці миті я почувалася неймовірно щасливою, розчиняючись у красі української природи. Справжня терапія для душі, яка нарешті віднайшла свій омріяний спокій. Фініш сьогодні дався відносно важко, через сонячний теплий день маю шалену втому, але серце переповнене дивами цього дня.