Чи заспіває український уряд «суліко»?

  Почув з телеекрану. Мова стосувалася того, що всі розпіарені грузинські реформатори – блеф на глиняних ногах. Завозний міністр охорони здоров’я Квіташвілі у найбільш розбалансованому, такому, що стало зразком корупції і відсутності будь-якого покращення відомстві, як шістнадцяте колесо до воза. В управлінні галуззю – нуль, порушенні корупційних схем зі здороженням ліків – нуль, в будь-якому авторитеті – абсолютне zero. Тільки величається у кріслі, як куций бик у череді. Перехвалені шатенки з тбіліським акцентом на чолі поліції – символ ганебно розбитого корита на яке пішли чималі американські гроші, дорогі японські авто з яких браві недоучі вже утворили до сотні куп металолому й скла. Кримінал, насамперед крадіжки, важкі  злочини, кількість нерозкритих злодіянь, у тому числі й убивства з застосуванням зброї зросли у рази і впевнено залишають позаду в статистиці криваві дев’яності роки минулого століття. Відтак, можна сказати, що перелицювання міліціянтів у шикарну і вартісну шкуру американських копів злякали бандитів, як жолудь ведмедя. Попри те, це ще один зайвий  доказ того, що дівчинка, котра очолювала якусь там поліцейську школу на п’ятсот курсантів деінде – справжня трагедія для посади маршала в трьохсоттисячному війську правоохоронців. Тільки й тим прославилися бурлаки-«рятівниці», що їм русковорящій друг Аваков наобіцяв, та й, напевне, вже й видав по 98 тисяч гривень зарплати. При дев’яти тисячах – у нужденного нашого глави держави.

                 Головний революціонер зі зміни складу нижньої керівної ланки генпрокуратури, який мав учинити грандіозний антикорупційний "шухер" на грузинський манер уже вмив руки: до складу управлінців міськ- райпрокуратур держави не прийшло жодної (!) свіжої людини. У колоді всі старі карти, трішки перетасовані. Небувалий успіх підсадного окозамилювання.

            Одне слово, все грузинське диво допомогло Україні, наче сім баб пошептало.   Ситуація стала ще більш чорна, аспідна, немовби у чорній хустці.

            На передачу в ролі коментатора запросили ще одного грузина. З новеньких. Либонь, із тих, кому завтра пан Порошенко буде люб’язно вручати свіжоспечений український паспорт і подавати тепле місце на Печерських пагорбах. У нього за спиною виявилося традиційно мільйон грузинських посад – колишній, ще там колишній, здається, заступник міністра, відомий експерт і таке інше. Ведуча запитує, мовляв, як це все пояснити, що всі результати тбіліського дивовища такі жахливі. Крім того, виявилася ще одна чудасія грузинізації управлінського персоналу в Україні: тих, кого вже давно пора викинути на смітник, як абсолютних бездар, практитчно звільнити не можливо.  Як того ж таки, для прикладу генацвале Квіташвілі.

            Новий претендент на керівну посаду на Банковій немовби чекав подібного запитання, тут же бадьоро відповів:

            -Понімаєтє, тут всьо об’яснімо. Нє можіт біть успеха в отдельно взятом вєдомствє, когда вся страна в таком ужасном состоянии. Чтобі біл блестящий успєх, нужто всьо грузинскоє правітєльство в Украінє…   

Оголосимо російську – мовою окупантів у києві

Друзі! Не грузин Саакашвілі, ні пуштун Найєм, не кримський татарин Іслямов, хоча велике спасибі їм за активність і неспокій, мають принести свободу від загарбників і корупціонерів, бандитів усіх мастей Україні, а ми – українці. І насамперед у святій для кожного з нас справі звільнення нашої землі від багатовікового нашестя московітського «языка». Справу цю не маємо ми права відкладати ні на один день. Особливо ж у пору «Великої Вітчизняної АТО», яке справу мови в суспільстві загострило до бойового списа. Ми ж чуємо повсякчас з Кремля, і це було вкотре повторено цими днями параноїком Путлєром, що він буде звільняти «рускоговорящіх» на нашій землі. Відповідь може бути лише одна – немає у нас московітоязиких, Україна – унітарна україномовна держава! Відповідно до статусу ООН – моноетнічна. А такими, нагадаю, є держави, де понад 67 відсотків населення складає корінну, титульну націю. За даними останнього перепису населення 2001 року ця цифра в Україні дорівнювала 77,8%. Нині без окупованого Криму, загарбаної частини Донбасу взагалі сягне, мабуть, 85-88 відсотків, якщо й не більше.

         Звісно, що приклад святого очищення від окупаційної мови має показати насамперед столиця держави – Київ. Тут зосереджена національна еліта держави. Тут знаходиться мозок всього українства. Тому він має проявити, показати себе нарешті. Зорганізуватися  для того, щоб пояснити всім: якщо ти українець – прояви себе звільненням від пут окупаційної мови. Якщо ти не можеш брати автомат і стати на захист своєї Вітчизни в бою, викинь на смітник свій «язык», заговори українською! Погано володієш? Опануй, ти ж не калузький Азіров, не Савік Шустер, який пише, що володіє ледве не десятком мов, а українську не осилить за десять літ гастролювання тут.

         Думаю, що приклад організації українства в столиці мають показати нові депутати Київради, насамперед від націоналістичного ВО «Свобода», від «Самопомочі», «Батьківщини». Та й, мабуть, від «Єдності», «Солідарності» також. Благо, в нинішньому корпусі обранців міськради відверто не заявлено прямодушних ворогів українства, підпряжних московітів. Хоча побачимо, як вони  будуть голосувати невдовзі.

         Що вони можуть трансформувати? Насамперед рішенням Київради дистилювати місто від окупаційномовної реклами. На правах міської влади потребувати припинення оголошення московітською в рухомому транспорті, оповіщень у велелюдних місцях. Але найбільша турбота має розкритися в цьому відношенні щодо вичищення авгієвих конюшень загиджених Табачником і його клікою в школах та вишах. Якщо ти український вчитель, то маєш бути зразком українства! Бо педагог це не просто професія для заробітку, а спосіб життя і мислення. Ось так маємо підходити до цього. І відповідно діяти.

         Більше того, ми всі маємо особливо категорично підкреслити: що ніхто в Києві зовсім не виступає проти росіян, проти повнокровного використання ними своєї рідної мови в побуті, спілкуванні, вихованні дітей. Це їхнє конституційне право. Ми росіян у Києві вважаємо повнокровними українцями, громадянами незалежної і суверенної України, багато з яких героїчно воюють проти московітських загарбників на Донбасі. Дехто з них навіть смертю героїв поліг за нашу рідну Вітчизну. Честь і хвала цим українцям! Ми ж - за раціональне і логічно виправдане, свідоме звуження аж до викорінення мови окупантів з організації життя, господарського ладу в столиці і на всій території держави. Українці мають свою чудову, красну мову, яка тисячоліттями жорстоко придушувалася з Москви. Цьому варварству потрібно покласти край раз і назавжди. І час цей прийшов.

         Діяти саме так наполегливо і рішуче нас закликають і приклади з історії міжнародного державотворення. Нагадаю, що до нападу Наполеона на Росію  1812 року, вся московська знать спілкувалася виключно французькою. Московіти перемогли загарбників, тоді ж вигнали з  міжлюдських своїх зносин і мову осоружних окупантів. Цілком справедливе, непогрішне рішення.

До обрання президентом Чехії Томаша Масарика у 1918 році в державі пануючою була німецька мова. Ситуація складалася один в один подібна до тієї, яка є у нас нині з російською. Але завдяки тому, що рішучий і безкомпромісний патріот глава держави ввів вимогу на державні пости, насамперед в армії, поліції, муніципалітетах, уряді проводити жорсткі конкурси знань державної мови, німці, які ніколи не вчили чеської, або так, як це робив пріснопам’ятний  тов. Азаров українську, були на законних підставах виключені з системи управління державою. Так Чехія при Масарику стала повнокровною національно однорідною державою. Чого потрібно обов’язково добитися й Україні.

         Я написав проект можливого рішення Київради з цього приводу, і спровадив його дещо раніше керівнику  депутатської фракції Київради від ВО «Свобода» Юрію Сиротюку, нижче подам його для прочитання і можливого обговорення, удосконалення всім. Пан Юрій запевнив мене, що робота над ним уже почалася. Але всю справу за перетворення Києва в  моно українське середовище не можна віддавати на відкуп самим лише депутатам. Цю справу має очолити бойовий і конструктивний, громадянський штаб активних, мудрих людей. Я б, приміром, пропонував, аби до нього ввійшли такі діяльні і толкові люди, як Олександр Мирний, Сергій Гусовський, Юрій Сиротюк, Тарас Марусик, Василь Куйбіла, журналіст Олександр Івахнюк. Мабуть же ж, хтось і від заспаної і геть ледачої нинішньої «Просвіти», від Народного руху України, якому теж потрібно уже оживати, від інших політичних, громадських формувань. Той таки директор автопідприємства, який запровадив в своєму рухомому складі україномовні рейси. Де той О. Доній зі своїм гуртом 300-от, здається, підписантів за українську мову? Одне слово, друзі, українці, не проходьте мимо, приєднуйтесь, пропонуйте.

         Мій проект рішення Київради, звичайно ж, не тягне на повноцінний документ. Циркуляри пишуться не такою мовою і не письменниками. Але цей текст може бути канвою для народження справді  вироку для окупаційної мови в Києві. Вчитайтеся. Вдумайтесь. Доповнюйте…

         Якщо ми вирішимо цю проблему в столиці, будьте певні, розпочнеться активне звільнення від огидного московітсва і всієї України. Тільки потрібно цього дуже хотіти. Всяко до цієї роботи потрібно залучати народних депутатів України. Їм, відповідно до висунутих нами вимог, переробляти закону України про рекламу. Отож, читайте: 

         Рішення Київради

Про дерусифікацію укладу життя столиці, викорінення русифікації у діяльності навчальних, медичних закладів, побуті, культурному житті міста, зовнішній та внутрішній рекламі, вивісках, оголошеннях тощо.

         В Україні і її столиці, місті Києві, активно триває процес очисної декомунізації, метою якої є одірвати наше суспільство, її життя, діяльність державних органів та громадських інститутів від страшного і пригнобленого минулого соціалістичної доби, в результаті чого українці понесли мільйонні втрати своїх сестер і братів. Викреслюючи нині з свого життя назви вулиць і площ, які були поіменовані найменнями катів українського народу, убивць наших людей, ми не повинні забувати, що тим самим виконуємо лише частину важкої і невідкладної роботи з нагального очищення рідного дому. Бо провести декомунізацію свого життя, це насправді означає витягнути з в’язкого московського болота лише одну ногу народу. Тоді, коли інша залишається по коліна загрузлою у поголовній, бридкій і потворній русифікації нашого життя.

         Вийдіть на вулиці Києва і ви зіштовхнетеся з диким засиллям російськомовної реклами, вивісок, оголошень, повідомлень мовою сусідньої держави, яка вчинила щодо України, українського народу віроломство, анексувавши територію Криму, захопивши, розгромивши, розтрощивши сотні населених пунктів Сходу Донбасу. Від куль загарбників загинуло понад дев’ять тисяч українців, близько трьох тисяч із них у бойових зіткненнях. А, отже, патріотів держави. І за це прощення варварам не буде.

         Вийдіть на вулицю, до прикладу, Саксаганського, у самому серці столиці, зупиніться на тротуарі біля Будинку кіно. Навпроти через вулицю велика вивіска такого змісту: «ВареничнаЯ». Подібна на бульварі Лесі Українки. Аж три магазини з однаковими яскравими вивісками «КорицА» між станціями метро "Площа Льва Толстого" - "Олімпійська".

         Не важко здогадатися, що всі ці причіпні «А», «Я» є своєрідним викликом нашому суспільству, зухвальству російськомовних фанатів щодо нашої мови, культури, нашого способу життя. Вони явно насміхаються над українцями, тоді, коли їхній біснуватий лідер з мови ординців, менталітету здійснює на очах усього світу відверту агресію щодо України.

         Яскравим прикладом того, як прибічники московітів, користуючись поблажливістю, доброзичливим характером українців агресивно ведуть боротьбу за придушення мови корінної нації в учбових закладах може слугувати ситуація в київській школі №78 (розташована на вулиці Шота Руставелі, 47). Відправивши дитя до навчального закладу з українською мовою викладання, молоді батьки згодом помітили, що їх школярик практично не спілкується нею в школі. Оскільки вчителі, керівництво школи використовують в позакласний час виключно мову окупантів. Важко сказати, як вони ведуть заняття взагалі, оскільки деякі педагоги, практично не володіють українською.

         Справою зайнявся журналіст Олександр Івахнюк. Про це він підготував матеріал, виставив його на сайті «Радіо «Ера», де працює. Але його публікація була тут же знята з Інтернет видання: керівництво редакції заборонило йому займатися справою щодо дискредитації викладання української мови в столичній школі №78. На знак протесту, журналіст подав заяву на звільнення з редакції.

         Це свідчить лише про одне, що московітська воєнщина не обмежується самим лише захопленням ординцями українських територій, убивством наших громадян, патріотів, розграбуванням населених пунктів і об’єктів інфраструктури, а здійснює спроби взяти під контроль свідомість, уклад життя наших людей, підростаючого покоління насамперед. І з цим миритися не можна. Подібні факти, а цей насамперед, мають отримати фахову правову оцінку, всебічний осуд громади міста, повинні переслідуватися відповідно до закону. Київрада з свого боку має поставити адміністративні заслони проникненню мови, культури окупантів в свідомість і побут киян.

         Єдиний і правильний спосіб відповісти на цю маячню загарбникам наочно довести, що Київ насправді це європейське і винятково українське, україномовне місто. А це означає, насамперед прибрати з наших міст усю російськомовну плюгаву рекламу, оголошення, вивіски. Перестати без найменшої потреби використовувати у державних органах, громадських, побутових місцях, насамперед, у навчальних, медичних закладах, у діяльності правоохоронних органів, підприємств сполучення, транспорту російську, офіційно оголосивши її мовою окупантів.  

         Тому Київ, як столиця України, як  головне місто держави має показати приклад викорінення мови ворога з нашого повсякденного життя. Оголосити, що мова окупантів не може використовуватися в діяльності навчальних закладів на території столиці, бути мовою спілкування вчителів та школярів під час занять та в позаурочний час на території школи, окрім дошкільних закладів і шкіл з російською мовою викладання. В медичних, торгових установах, культурних закладах. Уся документація на території міста має вестися виключно державною мовою.

На території Києва російська мова не може використовуватися в рекламах, оголошеннях, повідомленнях на вулицях і площах, у приміщеннях навчальних, медичних, культурних, торгівельних закладів, державних і громадських установах, військових частин, правоохоронних органів, у місцях загального користування багатоквартирних помешкань і будинків. В оголошеннях у всіх видах транспорту, на вокзалах і аеропортах, у громадських місцях.

Встановити, що ті фірми, торгові та інші підприємства, комерційні структури, які попри все одначе бажають мати вивіски, рекламу про свої товари і вироби, приміром, російською мовою, повинні платити ренту від п’ятдесяти і більше неоподаткованих мінімумів щомісячно, залежно від характеру цього посилу. Рівень подібного оподаткування встановлюється окремим рішенням Київради, кошти від цієї операції спрямовуються до бюджету міста.

Заборонити гастролі артистів у Києві, які в своєму репертуарі мають більше двадцяти відсотків творів мовою окупантів.

Такі філологічні обмеження продиктовані особливими умовами життя в час відвертої агресії з боку Російської Федерації, котра особливу увагу в окупації України звертає на проникненні своє антиукраїнської ідеології на розум і душу молодого підростаючого покоління, на розширення культивування в українському середовищі російської мови, культури, традицій, радянських свят. Ми повинні розуміти, що прогинаючись під мовою окупанта, переходячи на неї в спілкуванні, ми тим самим робимо крок до зради своєї Батьківщини.

Виходячи з інтересів київської громади щодо захисту устоїв рідної мови й культури на території Києва пропонується:

1.     За участі громадських організацій, відділам освіти, культури КМДА, відповідним комітетам Київради створити спеціальні комісії Київради з перевірки дотримання даного рішення у навчальних закладах з українською мовою викладання, у медичних закладах і інших культурних установах, громадських закладах. З перевірки дотримання обмежень зовнішньої і внутрішньої реклами, оголошень, повідомлень російською мовою, репертуару виконавців музичних творів з правом складання цими комісіями відповідних актів для накладення відповідних штрафних санкцій. Їх доручаться розробити і відповідно затвердити фінансовому відділу Київради і відповідним комітетам.

2.     Створити спеціальну комісію Київради щодо вивчення ситуації з викладанням української мови в школі №78 і інших освітніх закладах столиці. У разі, коли підтвердяться факти, що заняття проводять викладачі, які не володіють українською мовою, зажадати від відділу освіти КМДА звільнення керівництва навчального закладу.

3.     Оголосити в Києві російську – мовою окупантів.

Комуністичні пні і літературний процес

 Поза спинами, як шурхіт минулорічного листя, триває активне перелицювання, переодягання, перефарбування. Всі вчорашні припасовують новий одяг, змінюють політичні парасольки і маркери. Щоб пристосуватися. Хамелеонство – друга вдача. Так було споконвіку в колоніальних і постколоніальних українців, а не вільних людей. Пост колоніальна, безпринципна  інтелігенція - трагедія і сьогоднішнього дня. На жаль. Після доленосного буревію Революції Гідності, котру породили романтики і мрійники, до влади прийшли чи не в своїй більшості авантюристи, хабарники і антидержавники, подекуди обіпершись на високих постах на стару компартійну еліту. 

         У триваючому процесі декомунізації ми чомусь головну увагу звертаємо на зовнішні чинники – пам’ятники, назви вулиць, майданів, заборону символіки компартії, її прапорів, гасел, поєднання серпа і молота, тому подібного. Тільки що ж мовчимо про густий дух конфузливої суміші - колоніального та імперського минулого, який досі панує у високих кабінетах влади? У культурі, літературі, журналістиці, насамперед. Загалом в українському мистецтві спостерігаємо грубі залишки невиліковної зарази компартійного минулого, а на шкурах сьогоднішніх прихованих більшовиків-меншовиків помічаємо ще й яскраво виражені родимі плями мрійників побудови ілюзорної утопії  під назвою комунізм. Дух п’ятої колони - невід’ємне єство дикого "руського міра", потайки відновлює своє  панування в українському постколоніальному світі. Знищуючи цвіт нації на фронтах московсько-української війни, започаткованої Кремлем, московські попи на нашій землі вже взялися й за знищення української душі під міфічно-ідеологічним гаслом канонізації, розкольництва, єзуїтизму. Чому ми в своєму домі досі байдуже все це спостерігаємо, не викорінюємо душу російських колоніальних цінностей, практика якої носиться в Україні по всій території, важко зрозуміти. Яскраво  дух "руського міра" виражений в імперському  характері байдужого обивателя, міщанина, пристосуванця, кліщем учепився до кожного з них (та й за нас також) у московському слові, що денно і щохвилинно  висівається у наші голови і осідає там як осадок через радіо, телебачення , зі сторінок  газет, глянцевих журналів, книжок, телепрограм, нахабнуватої антидержавної і міщанської реклами. 

А коли конкретно, вникніть бодай у роботу Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Відповідно до ідеї це, можна сказати, має бути головний дегустаційний центр держави з відбору еталонів зразку нашої національної духовності. Насправді ж набило оскомину говорити і слухати, розуміти, що цей « допоміжний орган , як зазначено у домінанті про Комітет, що забезпечує здійснення Президентом України повноважень із нагородження Національною премією України імені Тараса Шевченка » насправді перетворився у ганебну контору з видачі престижних довідок про найдорожчі державні відзнаки з-під поли, за якоюсь потаєною, підкилимною олімпіадою.  Це рівень того, якби у міжнародній телеакадемії золотих Оскарів вручали статуетки за корупційною схемою. 

Зверніть увагу. У складі Комітету двадцять п’ять осіб. Серед переважного числа художників, акторів, співаків, композиторів, диригентів, хореографів, мистецтвознавців, театрознавців, кінорежисерів сім класичних представників літератури, якщо, звичайно, сюди долучати « майстра » невідомо якого жанру і творчої кваліфікації Дмитра Стуса. Так ось, з цього вузького числа фахівців цеху красного письменства двоє, (аж двоє!) представляють собою яскраво виражену комуністичну еліту. Ніхто ж, гадаю, не заперечить проти того, що голова  Комітету Борис Олійник та парадний аксакал, вірний ленінець Олександр Сизоненко залишаються червоними патріотами СРСР, носіями зрадницької ідеї відновлення московітської імперії. Їхні ідейні побратими з червоним ганчір’ям і автоматами у ці дні бігають у Східному Донбасі, щодоби убиваючи українських патріотів, в тому числі безневинних цивільних громадян, формують в анексованому Криму їхньою дряхліючою « матерью-Рассей » комуністичні банди на підмогу кривавому « руському міру », який намагається зупиняти рух України в Європу. 

Чи не розкіш це, коли у державі НАРЕШТІ до паростка викорінюється все більшовицьке, ленінсько-сталінське, а два замшілих комуністичних пні вирішують, який художній текст, якого літературного, натхненого спрямування видати за еталон в Україні? Бо ж, приміром, О. Сизоненку, дай Боже йому ще багато літ життя, вже без малого 93-и! Нівроку експерт! Про яку, скажіть, будь ласка, новизну вартостей, свіже віяння думок в оцінці творів тут можна говорити? Коли всі його ідеали, це згусток параноїдальних закликів Симоненка-Зюганова… 

Узаступниках голови Комітету з присудження Національної премії імені Тараса Шевченка ходить Вікторія Костюченко. Просто держслужбовець. Ви, либонь, поцікавитесь: мила пані, можливо, пише картини, танцює в опері, глибоко знається в музиці, бодай якесь відношення має до творчості, до високої літератури, мистецтва ?  Відповідно до анкетних даних, колись кілька місяців "трудилася" СТАЖЕРОМ-кореспондентом в одній з газет, за тим - на посаді літературного редактора у якомусь там часописі, який, як я уточнив, більше не виходив, аніж виходив у світ? Насправді ж пробивний резон нинішньої правої руки товариша Олійника знаходиться дещо з іншого боку - її батечко, виявляється, видавав у радянські часи радянську літературу, керував одним з вельми помітних комуністичних видавництв. Так люба доня, як та хитра курочка до крупорушки, прибилася до Комітету. На двадцять (!) років. Хто ж вона нині – експерт чи супер-експерт? 

Треба, нарешті, з усією серйозністю запитати: а яким „світочем” у державі визнано Дмитра Стуса? Які особисто його заслуги перед українською літературою? Наскільки відомо, він колись упорядкував листи геніального свого батька Василя Стуса до сина. Себто, привів до ладу послання тата до його самого. Це загалом тривіальна робота технічного працівника – не більше. Яке ж він має відношення до розуміння вартості творчості кращих авторів держави, до оцінки літературних творів вищого ґатунку, чим, власне, покликаний займатися у Комітеті? Ага, він ще, як міг, лізучи зі шкури, не так давно прославляв такого діяча минулих злодійських часів як Віктор Федорович Янукович. Кажуть, що Стус потрібен був у Комітеті, аби, як колись Леоніду Іллічу Брежнєву за « Малу землю » та « Цілину » присудили Ленінську премію в краснописьменстві, так лідер донецьких бандюків повинен був одержати згодом київського « Золотого лева » з рук Бориса Олійника за літературну діяльність за підтримкою „маленьких стусів”. Це ж тому такі незглибимі гонорари платилися В. Януковичу за якісь там міфічні видані книги. Їх і мали провести на найвищу нагороду такі кооптовані в Комітет люди, як Д. Стус. 

Треба окреме слово сказати і про мстивий характер нинішнього голови Комітету з присудження Національної премії товариша православного комуніста Б.Олійника. Згадаймо бодай його помсту Павлу Загребельному. Не міг він вручити чудовому письменнику Юрію Щербаку премію тільки за те, як стверджують знаючі люди, що той під час якогось зібрання у Спілці письменників іронічно висловився, мовбито, тепер рівень поезії визначають електрозварювальними способами і відтак висувають поета на Нобелівську премію. З натяком, зрозуміло, на голову Комітету. 

Те ж саме можна сказати про видатного сатирика нашого часу Олега Чорногуза, який ще в роки перебудови написав фейлетон (газета „Молодь України”) „Автоматний плюралізм”, в якому фактично пророче передбачав те, що нині діється в нашому Криму і в розгромленому Донбасі. Автор фейлетону застеріг  свого на той час приятеля Б. Олійника, що його порада партайгеносе Горбачову вивчати систему автомата Калашникова приведе до нечуваної крові між нашими народами. Таке не забувається. Саме тому, думається, Б. Олійник ні словом ніколи не обмовився про згаданих вище орачів літературної ниви під час засідання Комітету і ці письменники під його „об’єктивним” керівництвом  ніколи б не удостоїлися найвищої державної премії, на яку давно заслуговують.    

Від багатьох чув, що Борис Ілліч буцімто і нині, під час війни між Московією і Україною, вряди-годи робить вояжі то до Москви, то до Мінська. Хіба ж заборонено? Ні. Але чи бува не за новими вказівками Кремля щодо уточнення подальшої діяльності проклятого "руського міра" в Україні здійснюються ці візити? «Я – комуніст», і цим усе сказано», колись висловив своє літературне й громадянське кредо товариш Олійник, йому й залишається вірним завжди. Тягне туди, до зореносного Кремля, й члена Комітету Дмитра Стуса. 

Ох і справедливо ж у народі сказано: дай комуністу волю – заведе в неволю!
Решта так званих членів Комітету, яких письменницька братія на чім світ стоїть лає вже чимало років за те, що не читають конкурсних творів, що виконують в Комітеті ганебну роль статистів, якихось дивних підлабузників. Можливо, ці люди й стоять на українських позиціях, одначе, як представники пост колоніальної інтелігенції, ніяк  не афішують своєї принциповості. Можливо, й про всяк випадок… Швидше – навіть гордяться своєю... аморфною безпринципністю, яка, відомо, практично завжди межує з байдужістю. Позаяк ще не було випадку, аби хтось із цих людей у вирішальний момент проявив свою громадянську сутінсть, дух патріота, виступив проти підкилимного призначення лауреатів. А таке вчиняється щорічно. Через те, за бортом недооцінених не рідко залишаються твори справді талановиті, неординарні. Як і нинішнього року уже також сталося подібне. 

Тому панове-товаришечки, під проводом комуністів, відбір робіт на найвищі державні літературно-мистецькі премії, це все-таки не сороміцький конкурс дівиць, де перемогу заробляють, навіть не «вигравання» за мільйони американських банкнот прохідних місць у партійному списку до парламенту, це щорічний пошук серед найкращого справжніх талантів і їх блискучих, незрівнянних творів. І тому таке дійство повинно проводитись не у підкилимний спосіб, має бути по-справжньому ВІДКРИТИМ. Бо демократія, це насамперед ПРОЦЕДУРА. А процедура в роботі Шевченківського комітеті залишилася архаїчно радянська, до зубного болю комуністична. Я, приміром, хочу знати, скільки балів за який твір, якому автору виставив кожен з експертів. У тому числі, Стус, Костюченко, Сизонеко. Як і за кого голосує Б. Олійник. 

Невже ж у сьогоднішній державі, яка знаходиться на шляху декомунізації, перетворення в країну вільної демократії, відкритості всіх процесів управління, в тому числі й відбору кращого в творчому житті немає більш достойних людей для визначення ідеалів духовності, аніж старі, замшілі комуністи? Московська агентура в особі  українських комуністів  має негайно залишити посади і пости в управлінні українською державою. Декомунізацію вищих ешелонів влади потрібно починати з ідеологічних Комітетів, яким є, до речі, насамперед Національний комітет з Шевченківських премій. Цей Комітет очолюваний комуністом Б. Олійником давно вже позаочі називають комуністичною конюшнею з розписування премій, де номіновані на престиж літературні твори, як правило, мало хто з державних експертів читає. Тут переможця, як і в радянську добу, традиційно призначають. І це ганьба нам усім - літераторам, художникам, композиторам, архітекторам, співакам, усім творчим людям. Чому ми мовчимо, миримося з цим?   

Усе це призвело до різкого падіння престижу головної державної премії за творчість. Чимало її лауреатів, перевидаючи  свої лауреатські книжки за кошти  названого Комітету, виділені з державного бюджету, до списку майбутньої  серії соромляться подавати якраз ті твори, за котрі отримали найвищі престижні премії. Ось оцінка урядуванню комуністів в ролі репутаційних експертів! 

Ще разючіший ось цей приклад. За кілька днів перед Новим 2016 роком у Клембівці Ямпільського району Вінницької області похоронили народного художника, лауреата Шевченківської премії імені Тараса Шевченка за 2009 рік Віктора Наконечного .  Проводи за світи були вкрай скромними, оскільки знаменитий маляр, до майстерні якого десятиліттями пишно возили всіх президентів і високих осіб з Києва і з-за кордону насамперед, жив останнім часом вкрай бідно, якщо не сказати впроголодь. Рятуючи ситуацію, його дружина, і про це не гріх сказати, гнала самогон й продавала на ринку. Щоб мати гроші на хліб та молоко. 

Так ось, на похорони лауреата найвищої державної нагороди не приїхав ніхто зі столиці, а з Вінниці навідався лише начальник обласного управління культури. Але він прибув швидше не як чиновник, як друг покійного Віктора Андрійовича, з яким  товаришував усе життя. 

За дивним збігом обставин, у ті ж передноворічні дні у Вінниці проводжали в останню путь очільника міської міліції чи вже поліції. Провести його в останню путь прилетів сам голова Верховної Ради України пан Гройсман. Обласні телевізійні канали годинами вели прямий репортаж. Спікер парламенту на всю область клявся, що ніколи не забуде покійного. Всі витрати на погребіння, парастас взяла на себе… держава. 

Висновок робіть самі. 
Ніскільки не протиставляючи небіжчиків, варто все-таки сказати, що в державі точно все поставлено з ніг на голову. Талант, як самородок, в усіх народів завжди оцінювався по-достоїнству. І вшановувався також. У нас тут й по нині панує комуністичний волюнтаризм. Кращі твори літератури, мистецтва не можуть пробити собі дорогу в маси, в життя саме через корупційні складові, бездарність тих, хто наділений правом бути суддею в оцінюванні достоїнств творів. 

Чи не досить аргументів для того, щоб негайно приступити до очистки «а вгієвих конюшень » , головною з яких на літературно-культурному фронті є Комітет з присудження Державної премії імені Тараса Шевченка ? Іще принагідно у всіх запитаю: а найвища державна Шевченківська премія з-під поли, це - корупція? 

А на завершення цього найбільш болісне запитання: чому з приводу цього мовчать обласні письменницькі організації, як основні постачальники претендентів на папахи лауреатів? Багатьох знаю об'їхали на козі червоненькі товаришики з прокомуністичного провізорського  депо Олійника-Сизоненка. В тому числі й панів голів творчих колективів. Можливо, все-таки викорчуємо заскорузлі комуністичні пні на літературно-мистецькому проспекті України?

Викинемо Мінські угоди на смітник – врятуємо Україну!

Знаєте у чому полягає найбільша проблема нинішньої України? У фактичній відсутності справжньої, ділової, конструктивної опозиції в парламенті і суспільстві. Не можна ж такою вважати недобиті осколки колишньої Партії регіонів, які присвоїли собі бренд фронди і хизуються з цього, як хлопчаки майками під номерами знаменитих футболістів Мессі та Роналду. Влада, яку нині складають випадкові люди й зовсім не патріоти України, готові спродати все, навіть незалежність і суверенітет наш ворожій Московії оптом і вроздріб, фактично залишилася без партійного і громадянського контролю. Функцію цю в парламентсько-президентській державі має здійснювати насамперед Верховна Рада. Але в ній дві найкрупніші фракції – корумповані до неможливості НФ і БПП знаходяться під повним і незаперечним контролем головного з торгівлі. Ще дві інші – «Батьківщина» й «Самопоміч», котрі входять до правлячої коаліції і могли б, напевне, виконувати роль опозиції, звиваються як  ведмідь у танку. То вони голосують з більшістю, то ні. Але іноді дають голоси для прийняття рішень, котрі відкидають державу у часи мамонтів. Як, скажімо, з бюджетом на 2016 рік.

                На фракцію радикалів, особливо ж після того, як вони буцімто злякалися пострілів терористів… у Парижі і розбіглися з-під Кабміну з розпіариного так званого «тарифного Майдану», після довготривалих там таємних перемовин А. Яценюка з О. Ляшком, більше ніколи не можна покладатися. Для них підпільний зиск – як ласка для панського щеняти. Рідну матір продадуть, що вже там казати про буцімто якусь там теплу черінь для ближнього.  А потім, як нічого не бувало, знову будуть про справедливість, про боротьбу з корупцією верещати, немовби застрягле порося у плоті.

                За такого зрадливого парламенту, тоді, коли глава держави, немовби театральна лялька у руках фрау Меркель і мсьє Олланда, якими з-за куліс хитро і недремно управляє товаріщь Путін, є всеосяжна небезпека того, що може відбутися брудний підкилимний торг з повного розвалу України. І тоді вже важко буде все зібрати, склеїти до купи. Мається на увазі голосування трьохсот плюс один голос за внесення поправок до Конституції про нагородження Донбасу якимсь особливим статусом. Зрозуміло ж, для дальшого розквіту там бандитизму. Для присутності там російських військ, для відкритості кордонів з РФ на Сході Донбасу. Україна тоді залишиться, як у морі без весла.

                Ви ж зверніть увагу. Москва підвищила статус свого представництва у Мінську не дарма, призначивши туди на переговори колишнього багатолітнього спікера Державної Думи Бориса Гризлова. Це ж йому, політичному бездарі, ій льониу поліціянту, належать слова дрімучої сталінщини: «Дума нє место для ій льон…» Ось він і має, за завданням Путіна, «втюкати» у голови Порошенка та його найближчого оточення цей дорогоцінний «руськоміровській» постулат, що київські нардепи повинні не задумуватися над тим, голосувати «за» чи ні, якщо така команда потупає з Банкової.  Про це він практично відвертим текстом виклав у своєму інтерв’ю московському «Коммерсанту» 18 січня ц.р. Так і заявив: для всіх у раші найголовнішим є зміни до Конституції України за наділення Донбасу особливим статусом, і прийняття щодо цього відповідного закону.

                Іншими словами, Москва не церемониться в своєму нахабстві: безпардонно вимагає саме особливого статусу для не зліпленої ними, фактично перетвореної в ландшафт Місяця на українській території Новоросії. Як ніж заганяє у спину недобитої України, не забудьмо, - унітарної держави. Все це робиться тоді, як усе бридке і наївне оточення головного олігарха з Банкової, наче соромливі гусаки – гир-гир-гир, гир-гир-гир – ще й по нині «випендрюються» перед людьми і телекамерами: там, у правках до Конституції, мовляв, немає ніякого «особливого статусу», підшукуючи для пояснення цього відвертого точного значення процесу розколу держави якісь кордубаті, немічні синоніми. Цих діячів, напевне, з парламентської зали потрібно посилати до сьомого класу школи для вивчення значень частин мови. Далі. Якщо ж немає у правках, на яких наполягають московіти, цього значення, про особливй статус Донабсу, то навіщо взагалі копирсатися в Основному законі України? Може з них хтось пояснити це? Навряд чи…

                Зрада під фальшивими словами замуровується до Конституції під благовидним приводом вимог Мінських угод. А давайте скажемо,  що таке насправді самі вони є, ці довбані Мінські угоди? Хто їх уклав, хто підписав? І чому їх неодмінно потрібно виконувати?

З того боку – два бандити-терористи, з нашого – Л. Кучма, якому також уже давно пора сидіти на нарах за корупцію (пригадайте, хоча б, як І. Коломойський розповідав на камеру про те, що цей безликий блазень вимагав свого часу щомісяця платити п’ять мільйонів доларів США оброку його зятю В. Пінчуку), від Росії – посол РФ у Києві і представниця ОБСЕЄ.

                Що ж за статус у нього, цього циркуляру? Невже цей документ від 15 лютого 2015 року вищий, значиміший від того, який підписали 5 грудня 1994 року у Будапешті глави держав – України, США, Великобританії, Росії, до них приїдався, здається, ще й Китай, який, власне. Гарантував міжнародний захист кордонів нашої держави в обмін на здану ядерну зброю. Цей високий документ ратифікований Верховною Радою – не забуваймо. А що ж примхливий, нікчемний  папірець, створений від Кучми в купі з бандитами Захарченком та Плотніцьким, до творення якого також був допущений боягузливим П. Порошенком В. Медведчук, кум В. Путіна, котрий у ньому і наставив стільки зловмисних пасток для України? Як, до прикладу, ця – до прийняття Верховною Радою неодмінно узгоджувати всі закони в так званих ДНР та ЛНР. Це що, у Донецьку і Луганську мають з’явитися  найвищі керівні органи української держави? Новела для всього освічено світу – не інакше. А насправді – дурість, якої ще не бачив світ! Хто нарешті ратифікував цей «документ»? Думаю, що він не вартий і паперу, на якому видрукуваний…

                Дивно, що абсолютно не вникнувши у суть цих істин – у те, що таке Мінськ, хто в ньому засідає, які постулати для 45-мільйонної держави видає, примітивні торгаші з Банкової і собі услід за Кремлем, за Меркель та Олланд, яким уже в печінках сидять проблеми Криму, Донбасу, і котрих вони, зрозуміло, замордували, а тому хочуть якнайшвидше спекатись, стали як мантру повторювати: «Мінським угодам альтернативи немає!». А це , якщо чесно, справжня пастка для України. Що це справді так, почитайте лишень, як подібне оцінює, приміром, такий сліпучий українофоб, колишній журналіст російської редакції радіо «Свобода», нині активний прихильник російсько-донбаських терористів Андрій Бабіцький – читати тут. Іноді непомірна, заслинена хвальба ворога, як у даному випадку, видає всю глибину гадючої нори, в яку нас хочуть силоміць заштохати... 

                Якщо Порошенку, Луценку, Кононенку, Гройсману і подібним до них ця відверта зрада України підходить, то нехай вони й голосують за неї. А у всіх, хто патріот України, хто думає жити в своїй рідній державі, кому вона потрібна для дітей та онуків, мають відмовитись від ідеї підтримувати цей бандитизм. Рука в того нехай відсохне, хто зважиться натиснути кнопку «за», себто, за особливий статус бандитського Донбасу. Не робочого, не українського, а саме бандитського, бо таким вони його бачать. Раковою пухлиною України.  Нехай краще він взагалі провалиться під землю разом із тими, хто там бігає з прапорами «руського міра», ніж вони матимуть особливі права і, напевне ж, якісь привілеї в порівнянні зі всіма українцями. Дурня, якій альтернативи, дійсно, не має. Колись ми ще будемо сміятися з цього всього. Швидше б дожити до того веселого часу.

                Мені просто дивно, чому такі обмежені в мозкових своїх можливостях наші нардепи. Невже не можуть знайти радикальних і надійних способів обійти пастки Медведчука? Я підкажу одну, але досить і досить надійну. Практично безпрограшну.

                Ще 26 січня 2015 року у Верховній Раді України був зареєстрований законопроект №1840, про внесення деяких правок і доповнень до законів України щодо боротьби з тероризмом. Він десь лежить там, пилиться без діла. Ним пропонувалося визнати так звані ДНР та ЛНР терористичними організаціями. Для цього все є: стійкі бандитські формування, організовано управляються, мають своїх вождів і командирів, централізовано фінансуються, мають на озброєні надсучасну вогнепальну зброю, здійснюють терор проти мирного населення й збройних сил України, убивають безневинних людей, зафіксовані, як зона смертельного ризику міжнародними спостерігачами, представниками ООН. Що ще потрібно для того, щоб визнати ці клоаки терористичними організаціями?

                У той день, коли такий закон буде прийнято парламентом й підписано главою держави, буде покладено хрест на всіх Мінських фількіних грамотах імені Кучми та Медведчука. І більше Україна ніколи не сяде за стіл переговорів з ТЕРОРИСТАМИ. Подібного вимагатимуть порядність і закон.

                Ці грамотії з Банкової тільки й тому заблокували проходження, розгляд зданого законопроекту №1840, аби можна було бавитись у Мінськ раз, два, три, до безконечності. Щоб продовжувалася війна, на котрій вони наживають ій льони, а дехто й мільярди. Не їх же ж діти гинуть в окопах. Цим усім точно управляють з Кремля.    

*** 

Про все це я говорив 18.01.2016 р. у прямому ефірі телеканалу 112.ua– дивитися і слухати тут. Відгуки прошу надсилати на мою сторінку в Фейсбуці.      

Олександр Горобець,

письменник, політолог

Немає толку у їхньому полку

  Ситуація на командному містку України стала шизофренічною. Суспільство і начебто виразник його публічних інтересів – парламент дійшли, либонь, розумового дна. Прем’єр виходить і бадьорим голосом, як про найбільшу свою перемогу голосно доповідає: мільйони українців отримують субсидії. В залі Верховної Ради бурхливі овації. Дехто з парламентаріїв, як, приміром, Юрій Тимошенко, народний депутат України від Калуша, випускник ПТУ, за фахом – продавець-консультант щосили кричить: «Геній!»

         Хто зійшов з глузду, скажіть? Той, хто бравурно рапортує про катастрофу, чи той, хто влаштовує аплодисменти з нагоди цієї події? Думаю, що всі разом – і Кабмін Яценюка, і  його політична сила, яка не зважаючи на всі страшні поразки уряду ліпить з нього образ «реформатора», благодійника народу. Бо хіба ж мислимо радіти з того, що значна частина українців фактично не в змозі обійти себе економічно, стали жебраками й нікчемами у результаті недолугої, антинародної політики команди такого абсурдного прем’єра?

         Одначе, ви ще просто не в курсі, що очікує на нас під керівництвом бригади нинішніх «новаторів». А тут такі перли, як повне знищення безкоштовних освіти і медицини, підвищення вікового цензу до 65 років для виходу на пенсію, маса «подарунків» для пенсіонерів. Скажімо, відміна безкоштовного проїзду в міському громадському транспорті, позбавлення стипендій студентів. Читайте документ і ви побачите, як пропонується ближчим часом загнати українців буквально у печерний вік.

         Хто усім цим керує?

         Варто було б подумати, що уряд, парламентська коаліція, позаяк Україна формально мовбито є парламентсько-президентською державою. Насправді все дещо не так. Буквально цими днями шилом із мішка вилізло повідомлення про те, що державою буцімто отаманує новий найвищий орган – Стратегічна сімка. Якесь позаконституційне формування чиновників і «смотрящих». Ось вони:  "Стратегічна сімка", пише УНІАН, це група чиновників, до складу якої входять президент, прем'єр-міністр, голова адміністрації президента, керівники Верховної Ради і секретар РНБО, міністр внутрішніх справ, а також голова фракції "Блок Петра Порошенка".

         Усе це виглядає вельми по-радянськи. Щоб не робили вчорашні комуністи і комсомольці в сфері управління, у них нагорі завжди виходить дороге і улюблене Політбюро. Мудрий штаб, сонцеликі правителі. Традиція, як бачимо, успішно збереглася, при  чому в найгірших  її вимірах, бо до складу колективного органу ввели тільки найближче оточення глави держави і прем’єра. Хіба, скажіть, міг туди ввійти А. Яценюк без своїх найближчих друзів – О. Турчинова та А. Авакова? Або ж хіба ж можна було обійтися П. Порошенку без Ю. Луценка? Суєтний Ціцерон і Нострадамус в одному флаконі з організації блатного життя по-новому…

         Останній, щоб проявити свою особливу значимість в управлінні державою з амвону Банкової, якось зранку випалив ідею, котра могла народитися тільки в стані особливого збудження – утворити в Україні Криворізьку область, приєднавши Кіровоградщину до Дніпропетровщини. Ставши засідателем «сімки» поспіль з мудрим блогером Аваковим і ніяким Турчиновим, аби виділитись, Юра, відтак, почав мислити масштабно, по-наполеонівськи. Якщо не зупинити вчасно, завтра на білому коні почне звільняти язиком Дон і Зелений Клин від рашівської нечисті, забувши про Крим і окупований Донбас. Ще один геній з кубла політбюро.

         Дехто каже: після пріснопам’ятних сталінських трійок, з’явилася «хунтівська» «сімка». Ні, насправді це величини і управлінські органи зовсім різного порядку. Гадаю, ви не раз чули, як Леонід Кравчук, і навіть «бурідановий віслюк» (той, який стоячи поміж водою і яслами повними їжі, помре з голоду, не знаючи в який бік насправді йому повернути голову спершу)  Віктор Ющенко Петра Порошенка публічно називали боягузом. За беззубу, м’якотілу політику догоджання ворогам у смертельній боротьбі українського народу за територіальну цілісність держави. В цьому не важко переконатися з усіх його півторарічних дій, скупих розпоряджень на посту головнокомандувача: як Божий день видно, що глава держави понад усе боїться відповідальності за прийняті рішення. Тому загиблих українців у Донбасі уже понад дев’ять тисяч, а з Росією, за повелінням з Банкової, ми не воюємо – мило торгуємо. Запорізька «Мотор Січ», до прикладу, і далі обслуговує літальні апарати особистого льотного парку В. Путіна. У Крим, на окуповані території подаємо електроенергію, укладаємо з рашою різноманітні переторгові угоди. Навіть розвиваємо приватний бізнес глави держави на території ворога.

         Ось для відводу громів від прийняття безглуздих, іноді справді таки зрадницьких рішень і створена «стратегічна сімка».  Нехай народ на неї посилає всі гріхи.

         Отже, мамалига, а не борець, не захисник, не воїн на найвищому державному посту. Майстер догоджати загарбникам. Тому окупанти почувають себе господарями на завойованій території і довкола неї. Приміром, нині вони нахабно і безцеремонно вимагають повернути їм сім населених пунктів українського Донбасу, звільнених ЗСУ від бандитів у так званій «сірій» зоні. Увесь світ чув ці хамські заяви з уст В. Чуркіна на засіданні Ради Безпеки ООН. Це ж додуматись до такої безпардонності: наполягати повернути їм ними ж загарбане в суверенної держави! Але хтось бодай пікнув у відповідь у Києві. Навіть «політбюро» це проковтнуло, не скривившись.

    Неухильно дотримуючись дорогоцінних настанов мудрого Петра Олексійовича  щодо тісної співдружності з агресором, маленький наш міністр закордонних справ України П. Клімкін, за це нахабство, зухвальство, після останнього засідання Ради Безпеки ООН, гаряче й міцно потис правицю ідіоту В. Чуркіну. Добре що не почав писок у писок чоломкатись на очах усього світу. Що не кажуть, в обох рідна московітська кров, розумієте, що їм насправді проблеми багатостраждального українського народу. Вони ж все таки свої. Дивіться як це все виглядало.

         Одне слово, немає толку у нашому керівному полку. Хоч стратегічну сімку на раду їм щогодини скликай, хоч і три полки астрологів з відгадувачами снів звези – ніякого толку не буде. Вихід маячить лише один – потрібно провести повну заміну керівної верхівки держави – парламенту, уряду, глави держави. Уже однозначно зрозуміло: ніколи не зможуть виправити ситуацію ті, хто перетворив Україну, за визначенням віце-президента США Джо Байдена, у найбільш корумповану державу світу. А зробили її такою саме ці постмайданівські правителі. Вони бандитські справи януковичів не розплутали, не розвінчали, не вивели донецьких посіпак на чисту воду, а дали змогу всім злодіям і убивцям майданівців утекти за кордон, ситуацію не вилікували, а ускладнили до повного абсурду. Тому їхня «стратегічна сімка» як мертвому кадило.  Це, якщо чесно сказати, маскувальні куліси за якими намагається сховатися від жахливої дійсності  пан Порошенко…

Страницы:
1
4
5
6
7
8
9
10
11
предыдущая
следующая