Музика, як дихання двох душ...

  • 12.03.18, 22:31
Я загалом людина далека від музики, позбавлена дару слуху на повтори тактів і глибини звуків, але тонко, замало не до сліз сприймаю іноді окремі твори. Ну, що цьому дивуватися. Все живе реагує на музику. Колись у роки мого сільського парубоцтва, я з кімнати від радіоли вивів на вулицю дротики, під’єднав їх до динаміка, і коли мені було весело, міг, що називається, крутнути так щось із тодішньої радянської естради, що музика розливалася над усіма левадами і вибалками, понад нашою сонливою рікою Вовчицею. Під тим репродуктором неподалік стояла псяча будка. Жив у ній хороший мій четвероногий друг Бос. Якось я примітив, що коли вмикаю таку пронизливу з дівочими тоненькими голосами пісню, (пригадуєте, була така?) - «Прішлі дєвчонкі, стоят у старонкі…» Мій пес вискакував з буди, сідав, благосно закочував очі, задирав свою морду до неба і так красиво співав. Такі виводив колінця. Просто заслухаєшся. Я, бувало, на цей концерт приводив і хлопців, і дівчат. Бос міг, хоч десять разів на «біс» виконати підряд ту нехитру пісню. На решту музичних творів він просто не реагував.

Я пригадав цю історію з власної юності, коли минулої неділі вперше в житті прийшов на концерт до однієї з музичних шкіл Києва, де навчається моя онучка. Коли вона прилюдно сіла до фортепіано, я враз подумав: «як би мені не виявитися в ролі давнього мого друга Боса. Якби не заспівати…» Бо ж своє рідне, звісно, сприймається щемніше, і ближче, і серце б'ється в грудях заледве не вискочить. Багато людей слухає її, хоч би не розгубилася... 

Я сидів у передньому ряду невеличкої глядацької зали. Це був не заліковий чи звітний якийсь там відповідальний концерт. Навчиталь просто гукнула батьків, аби, як я розумію, розповісти, чому вона навчає їхніх дітей, і чого вони разом, власне, уже добилися. Така, сказати б, похідна, на марші, презентація успішності дітей.

Викладач музики Ірина Володимирівна Дяченко розмістилася від мене за метрів півтора, через вузький стіл. Вельми гарна, ніжна, струнка і емоційна жінка. Мені було видно, як вона внутрішньо хвилюється, переживає за кожного свого учня, коли він чи вона, чинно поклонившись до зали, сідає до великого чорного фортепіано. На мить вцарьовується крихка кришталева пауза. Тиша. Удар по клавішах… 

Учні виконували різні музичні твори і варіації. Було видно, що педагог те все знає на зубок. Слухаючи учнів, Ірина Володимирівна ледь помітно похитувалася у такт музиці. Чимсь це було схоже на знамениті колись нервові покачування Валерія Лобановського на тренерському містку...
Коли десь, у когось з учнів траплялася загуглина, невеличкий збій по ходу виконання твору, викладач нервово ледь очевидно лише нахмурувала брови, і відчувалося, що учень на відстані вловлює ті порухи її тремтливої душі, розуміє, що вона хотіла б йому підказати. Це була музика двох сердець - педагога і учня.


Музика знову звучить, зображаючи дзюрчання води, то імітуючи політ птаха, а то сріблистий шум дощу. Як же ж це чудово вести в той чарівний світ своїх маленьких учнів, які невдовзі стануть музикантами. Можливо, й великими. 

Як на мій, звісно ж, непрофесійний погляд, то загалом вийшло все аж надто красиво і чемно, довершено. Окремі дівчатка і єдиний хлопчинка так чудово грали, що мені здавалося, їм можна вже зараз йти на сцену. Наче відповідаючи на цю мою, можливо, й завищену похвалу, мила і чарівна педагог сказала на завершення батькам і дітям: 
-Нам ще багато всім потрібно працювати і працювати над технікою виконання. Треба вчитися організованості і терпінню. Тільки після цього може прийти успіх…


Я, звичайно, був дуже радий, що моя внучка Аничка, як висловилася викладач на самому початку свого виступу, принесла ряд перемог у конкурсах. Не буду їх називати, аби не помилитись. Можливо, мій цей невеличкий репортаж прочитає сама Ірина Володимирівна Дячеко у Фейсбуці, зможе назвати, де перемагала Аня Горобець…
Успіхів вам, друзі!
***
На світлинах: педагог музичної школи Ірина Володимирівна Дяченко зі своєю вихованкою Аничкою (Ганною Тарасівною) Горобець; юна маестро за фортепіано.

Тещі повернуло на... 93-и!

  • 12.03.18, 22:17

Можливо, хто й пам’ятає з вас, друзі, рівно рік тому – 11.03.2017-го я тут, на цьому ж місці, у своїх блогах також, тиснув статтю, яка називалася «91 вершник під ворітьми моєї тещі». З нею можна ознайомитись нині тут – http://blog.liga.net/user/ogorobets/article/26336.aspx

Це була своєрідна хвалебна ода матері моєї дружини – Ларисі Михайлівні Дем’янюк, гарній і милій жінці з Андрушівки Житомирської області. Їй тоді виповнився 91 достойний рік. Мені її літа видалися саме своєрідними оригінальними вершниками під ворітьми її обійстя, де вона весь вік звікувала, тому й так, власне, озаглавив ту публікацію. Незвично, може дещо чудернацьки й образно, власне, так, щоб запам’яталося. Онук моєї тещі, Володя Варгалюк, великий майстер комп’ютерної верстки, художник із Мукачева, виокремив ту статтю, обставив її побажаннями бабусі добра і щастя, які заслали тоді мої друзі під статтею у Фейсбуці, прочитавши ту похвалу пристойній жінці-трудівниці. Видрукував Володимир Володимирович той справжній свій публічний твір мистецтва на лощеному, дорогому папері, з яскравими привабними сердечками, які виставили мої читачі. Привіз і вручив ту красу рукотворну своїй любій бабусі. Не надивитися на ту яскраву, оригінальну картину, яку й почитати можна. Вона виглядає, як збільшена моя фейсбучна сторінка з публікацією статті про тещу. Хто навідається до неї у гості, має чим похвалитися Лариса Михайлівна. Он як зять із онуком постарались.



Нині, слава Господу Богу, можна писати, що прибув під ворота Дем’янків уже й 92-ий благий рік-їздець. Вітати славну жінку-трудівницю. Бабуся жива й здорова. Як би з цієї нагоди сказала моя покійна мати, завжди гостра на свіже удатне слівце – «брикає Лариса Михайлівна».

Довкруги бабці клопочуться її старша дочка Катерина, з якої вона мешкає і моя дружина Ольга, яка покинула київську благодать та спокій, більше частину свого часу проводить біля матері. Якось вони, сестри, материні дочки телефонують мені і тамуючи веселий сміх, який, чую, аж розпирає обох, весело розповідають. Проснулася бабуся. Вони до неї, що, мовляв, хочеш, мамо? Може водички, може їсти подати? Бабця усміхнулася й каже жартома: «Мужика хочу…» Бабуся в розцвіті жіночих сил і чар, привабних слів і жартів! А що ж ви думали! Добірна людська порода!

Я сьогодні ж привітав Ларису Михайлівну з її гарним її днем і кажу:

-Ви пам’ятаєте, як рівно дванадцять років тому, ми святкували ваш вісімдесятилітній ювілей?

-Зачекай, - озивається вона. – Давай краще пригадаємо, як їздили на вісімдесятиліття твоєї матері. Коли це було?

-О! Це було… Нинішнього 1-го травня виповниться якраз.. Еге ж, двадцять років тому – 1998 року…

Справді, то ціла сторінка і в моєму житті. 1998-ий був, либонь, найважчим за всі прожиті літа. Бо за завданням недорікуватого Кучми 28 січня, це ж подумати лишень, наказом тодішнього міністра інформації, хоча в правовій державі ніхто окрім суду немає права вчиняти так, вольовим рішенням силоміць закрили очолювану мною газету «Правда України», заборонили її друкування і розповсюдження в Україні. Не чуваний у світовій практиці державний волюнтаризм і бандитський розбів від імені держави, але для мене і 128 працівників редакції - доконаний факт. Куди не вийдеш, не поїдеш, за тобою назирці наглядають люди в цивільному, по дві-три машини супроводу за редакційним авто. А 1 травня матері 80! Коли не позвоню, а вона, чути у трубку, пускаючи сльозу, все запитує: "Тебе ще там не зачинили, бо мені тут усі люди кажуть, що хочуть тебе в тюрму посадити?"

Я й вирішив, аби мати не хвилювалася за свого сина, якому явно готували пастку за сміливі публікації проти режиму рижого ідіота – широко і бучно відсвяткувати день її народження. Газета заблокована, не виходить, народ, сказати б, тиняється без діла по редакції, тому я на те торжество, яке мало відбудитися в моєму рідному селі Джурин Шаргородського району Вінниччини (за 360 кілометрів від Києва!) запросив усіх наших журналістів, дівчат-коректорів, машиністок, а їх тоді трудилося щось із вісім – одна краща іншої. Сіли ми в чотири чи п’ять редакційних авто. Накупляли щонайбільше закусити і випити, і 30 квітня прибули на обійстя бабусі. Гуртом на ще не зораному городі спорудили величезний шалаш. Збили широкі і зручні столи. Допомагали сусіди і родичі. А на ранок ударили музики. Вийшла моя мати в квітчастій терновій хустині, як молода на весіллі. Вітали її всі і квітами, і подарунками. В тому числі і моя теща, котра прибула з ріднею на Вінниччину з Житомирщини. Поліссяни все огладалися на круті подільскі горби, які височули довкола, на вапннякові штольні, що виднілися на виробках...

А як сіли за столи, моя дочка Тетянка, тоді починаюча школярка, підкралася до мого вуха й шепнула: «Я порахувла, як ти сказав. У шалаші зараз обідає 153-оє людей». Відповідаю їй: «А ти ще порахуй, скільки людей сидить на мурах, стоїть під ворітьми…»

Справа в тому, друзі, що у нашому подільському, справді чарівливому і солов'їному селі, що розташувалося у ярах і вибалках, є давня живуча традиція. На торжество – весілля, іменини, проводи на службу молодих бранців приходять, звісно ж, родичі та запрошені. Але коли починається розпал оказії, з потужним музичним супроводом, насамперед, запальні та веселі танці, обійстя звідусіль обступають люди, які не потрапили до столу, але котрим вельми цікаво побачити гостей, споглянути на те, як вони веселяться. Що, власне, собою уявляє торжество. Так на ювілеї моєї матері на кам’яних мурах, під ворітьми і хвірткою збилося аж 120 осіб, - стільки їх нарахувала донька, малолітня Танюша. Надвечір, я гукнув водія свого Льоню, й кажу йому:

-Візьми ящик горілки, якщо не вистачить – добереш іще самогоном з бідона, а також пляшок двадцять шампанського з нашого з тобою НЗ і, щоб гарно, в волю, почастував усіх до одного, хто стоїть за одвірками. Не церемонься, наливай по повній чарці, припрошай, і без пригощання не відпусти нікого…

Льоня визнаний мастак наливати/насипати і припрошати до чарки. За годину ті всі люди, веселі й співучі були вже на бабусиному обійсті. Танці були такі, що подібних у тих краях ніхто й не бачив. Особлвио ж на тому кінці, якийсь чомусь зветься Причепилівка. Не чув я таких щебетливих, задушевних пісень. Бо у розпал торжества, під хатою враз зупинився мікроавтобус, і з нього висиалася група людей з акордеоном, усі в барвистому українському вбранні. Чоловіки у смушевих шапках, вусаті та гостроокі. Дівчата рознаряжені, як з казки! Вони зайшли на подвір’я, як заспівали, як заспівали…. Їй-право, аж густі, головаті верби понад річкою, що струменить побіля обійстя, погнулися. Що за люди, хто і звідки – я тоді, чесно кажучи, й сам не знав. Зупиняти їх, виясняти, зрозуміло ж, не будеш. Треба б їм хоч би чарку та шкварку дати для зігріву. Понесли все їм на тацях у двір наші хазяйки. А вони махнули по чарчині, і в танок. З гопаком. Уперміжку з гостями. Співають, яе Боги! Кращу пісню за кращою ведуть. Весь народ окружив їх, і також співає. Добра моя мати тільки кінчиком хустини визбирує сльози. Мене бережно торкається рукою і стиха каже: «Ох ти ж і придумав…»

Аж згодом вияснилося: що це вітати мою матір, просту колгоспницю в минулому, Лікерію Феофанівну, прибула група артистів Вінницького музично-драматичного театру імені Садовського. Їх направили сюди мої вінницькі друзі. Вже й розрахувалися з артистами, з мене лише чарку піднести. Думаю, тепер ви зрозумієте, що там було за торжество у моєї матері на іменинах.

Я й по нині щиро вдячний, що не зважаючи на опалу, котру влаштувала тодішня центральна влада щодо мене, як головного редактора єдиного в Україні потужного (наклад газети склав 700 тисяч примірників!)в опозиційного видання, приїхали на торжество перший заступник міністра фінансів України, мій друг Станіслав Буковинський, генерал-майор, заступник командуючого Протиповітряної оборони України Олександр Васильович Костюк, суддя тоді Верховного суду України Анатолій Якович Кияшко, його дружина Ніна Гнатівна – тоді керівник юридичного управління Верховної ради України, керівник управління ГУ МВС у Вінницькій області Микола Миколайович Горобець з дружиною Наталкою.

Потім мені розповідали, що наша сусідка баба Горпина, геть древня жіночка хвалилася: «Ніколи в житті не знала, яке воно те чампанське, а в Лікори Горобчихи попробувала – дуже колюче, солодке і страшно в голову б’є». Дід Гнат Гавазюк, ще один наш добрий сусіда і батько мого друга Васі, з яким ми десять років поспіль корів за селом пасли, так, бідняка, захмелів, п’ючи горілку і запиваючи її шампанським, що йти просто не зміг. Вирішив лізти додому… рачки. Але вдарився не в кінець села, де його видніється хата з-під наших воріт, а до центру Джурина. Його розвернуть люди, кажуть: «Повзіть, дідуню, он туди-он, у бік Вербівки, бо вам туди треба…» А він не дається, сердиться: «Я сам,- каже, - знаю куди мені тра…»

Довго легенди ходили в районі про те торжество, бо на нього приїхала і частина керівництва Шаргородщини. І начальник райвідділу міліції був, і прокурор тодішній, кілька голоів колгоспів, моїх друзів навідалися. Не побоялися київської влади. Молодці, і спасибі тим людям, що вшанували мою маму, яка все своє життя селянське чесно трудилася у буряківничій ланці на ті проклятющі трудодні.

Але підоспіло вісімдесят літ моєї тещі. Ну, погодьтесь, було б незручно, якби я матері влаштував такий шикарний бенкет, що й про нього і нині, через двадцять літ пам'ятають, згадують, лиш коли заявлюся у ті благословенні краї, а про милу й чарівну нашу Ларису Михайлівну забув. Дванадцять літ тому я трудився керівником патронатної служби Міністра аграрної політики України. Як хтось казав – у Міністерстві хліба, сала, ковбаси і вина з горілкою. До складу відомства тоді входили й аграрні університету. Ось я й зателефонував ректору Житомирського сільськогосподарському вищу Антону Малиновському. Знав його добре за попередньою роботою на посаді глави Житомирської обласної державної адміністрації. Кажу приблизно таке. Відомо, що на конкурсах ваші студенти-аматори завжди перемагають серед вузів галузі. Чи не можна було б двійко-трійко ваших голосистих та співучих хлопів=дівчат запросити на ювілейне торжество в Андрушівку, до садиби моєї тещі. Я з ними, як надежить, розрахуюся, скільки б вони не замовили за той імпровізований концерт. Нехай скрасять наше застілля молоді та юні гарною піснею та примовкою. Організую транспорт їм додому.

Антон Станіславович наче чекав такого мого прохання.

-Будуть, - переконливо каже, - наші люди. Не турбуйтеся, обов'язково будуть наші хлопці та дівчата. Сільки там їхати до тої Андрушівки. Організують вам таке торжество, що бабуся до кінця днів своїх пам’ятатиме їхні веселі і радісні співи… Вони це дуже файно вміють робити...

Вирішили святкувати ювілей в Андрушівці. У велику кімнату на 45 квадратних метрів, бо на вулиці 11 березня ще було холодно, набилося, спасибі всім, стільки людей, що хоч бери та стіни хати розсовуй для комфорту. Всі шанують, поважать нашу Ларису Михайлівну, аж бігом біжать її вітати. Все своє життя трудилася вона в бухгалтерії цукрового заводу. Вона всіх знає, і всі її...

І ось уже гості за столом, я хвилююся, все скритно поглядаю на годинник, чекаю дзвоника від студентів, які за домовленістю мають самі добитися до Андрушівки. Наготував авто, щоб вискочити за ними, довести під хату, напевне, з автобусної станції. Коли це дзвонить мій мобільний телефон. На моє здивування, чомусь озивається сам пан Малиновський, каже: «Вигляньте у вікно, наша бригада уже під вашими ворітьми…»

Вискакую з хати. Боже ж ти мій милий! Стоїть «Волга», поруч з нею сам пан ректор університету А.С. Малиновський, весь у красі і повазі, високий, бровастий, водій тримає в руках музичний центр з динамиками і мікрофоном, а ще трійко чарівних, як писанок дівчат притупцюють. Сказати б, юними копитами землю б'ють. Одна краща іншої! У вишиванках, червоних спідничках, у червоних чобітках, у віночках з яскравими биндами. Ніжки під ними точені… О-йо-йо-й! Скільки ж неперквітного чуда до нас! Волоокі поліські красуні, немовби з картинки Богині зійшли…

Як ступили мої дорогі гості з голосистою піснею до світлиці, всі від здивування аж роти повідкривали. Чарки, виделки у бік відклали, в очах здивування і захоплення. Це що ж за артисти такі вишукані?! Звідкіля тут взялися?! А я про цей сюрприз нікому, навіть дружині жодним писком не обмовився: боявся, а мій задум враз зірветься! Не хотілося осоромитись. Лариса Михайлівна, дивлюся, аж нібито розцвіла. Значить, догодив тещі... Хоч раз на віку...

А яким же ж удатним, голосистим виявився Антон Станіславович Малиновський. Чорнобровий, циганкуватий, видний чолов'яга. Між дівчатами, як легінь у вишитій сорочці під свою природну смуглявість... Йому б на сцену йти, їй-право, не загубиться серед знаних артистів. А скільки ж він, сокіл ясний, знає тих чарівливих пісень – і давніх козацьких, і про долю, і про жінок-трудівниць. Задушевних і ніжних. А дівчата… Що вони лишень не витворяли на тому березневому торжестві. Здається, ні на мить не залишалися ми всі без пісні, без дотепного жарту.

Дванадцять літ поминуло відтоді, а мені Лариса Михайлівна щороку разів п’ять згадає, скаже: «Ох, Сашко, яких же ти привіз на мій ювілей гарних артистів. Ніяк не забуду».

При всіх вітаючи нині публічно з 92 роковинами рідну тещу, кажу: «Нехай доживе Лариса Михайлівна до свого 95-ліття, повне подвір’я в Андрушівку привезу Заслужених і Народних артистів України. Щоб їй заспівали... затанцювали..." З культурою вона дружить усе життя. Її чоловік, Іван Онисимович Дем’янюк 35 років в Андрушівці керував районним відділом культури. Вона вельми поважає цих людей - артистів...

Нехай це буде своєрідним стимулом їй до столітнього життя! 


***
На фото, яке зробила моя донька Тетяна три роки тому, Лариса Михайлівна Дем’янюк.

Хто там "На білому коні"?

7 березня начебто не визначний день у світовій історії… А ось персонально у декого - вікопомна дата. 92 роки тому, 7 березня 1926 року, на світанку, стиха скрипнули двері в крайній хаті села Тилявка, що неподалік Кременця, мати випустила з помешкання хлопчину з вузликом. Перехрестила через поріг, побажала удачі, і тиха заплакала в кінчик хустини...

Парубчаку два тижні тому виповнилося 21-ин. Ще зовсім дитина. Влітку мав закінчити Кременецьку приватну гімназію імені Івана Стешенка, але польська влада вирішила забрити його в рекрути. Що їм до того, що він навчається, їм потрібен вояка. Влас Самчук, так звали хлопця, сказав: «Я українець і не буду служити Польщі…» Склав торбину зі своїх книжок і зошитів, мати положила до неї запечену курку і декілька варених яєць, пляшку молока і половину хлібини з черені, шматок сала… Батько дав на дорогу гроші, які мав.

«Спробуй дістатися Праги. Там і роботу знайдеш і науку. Кажуть, у златій Празі є Український університет. Спробуй поступити, - сказав старший Самчук. – Світ не без добрих людей…

Ой, батьку-мамо, знали б ви, добрії люди, скільки натерпілася ваша дитина, щоб пройти через всі кордони. Здебільшого, поповзом, на животі. Аби лишень вирватись подалі в Європу. Без документів, без громадянства.

Влас спершу «застряг» на декілька років у Німеччині. Потрапив на роботу до бюргера, дружина якого запримітила в ньому не лише простого, злиденного трудягу, а й цікаву людину, що мала талант у краснописьменстві. Фрау якось побачила надруковані оповідання Уласа в журналі «Духовна Бесіда», що видавався у Варшаві, «Розбудова нації», котрий виходив у Берліні. Стала терпеливо й наполегливо навчати його німецької. Постійно ставила у приклад своєму сину Герману, який був майже однолітком українцю. Тільки заробітчанин кожну вільну годину проводив за письмовим столом, з пером у руках, а її син байдикував по кав’ярнях і забійгайлівках…

Це близьке знайомство з німецькою сім’єю Блюмів з містечка Бойтен згодом врятує панові Самчуку життя. У квітні 1942-го, в Рівному, його вже мали б розстріляти за мовбито зв'язок із ворогами рейху. З в’язниці Власа визволить... Герман Блюм, який за дивним збігом обставин виявився начальником цивільної поліції того ж таки Рівного, і саме до нього по допомогу в останню мить звернувся Влас. Таке іноді серед людей трапляється. Ймовірно, випадковий збіг обставин, а, можливо, й допомога самого Господа Бога...

А в Український університет у Празі, про що мріяв його батько, Олексій Антонович, Улас таки поступив. А головне дуже швидко «обріс» там багатьма друзями-українцями. З числа насамперед поетів, письменників, бо й сам активно публікувався в різноманітних україномовних виданнях. Це було його органічною потребою - творити на письмі. Щодоби, удень, і вночі. Він опирався на підтримку відомих уже авторів краснописьменства – Олекси Стефановича, Спиридона Черкасенка, Оксани Лятуринської, Дмитра Дорошенка, Степана Смаль-Стоцького, Миколи Галагана, Микити Шаповала, які складали тоді справжній квіт української прогресивної, народно-демократичної думки і дії. Це було покоління героїних Крут, вікопомного Базару, історичного Четвертого Універсалу, яке зібралося в Чехії, завдяки лояльності і потужної підтримки на урядовому рівні від тамтешнього глави держави Томаша Масарика до українців. Ці люди боролися і вірили в Незалежну, Суверенну Україну і готові були за це віддати своє життя. Тому й твори їхні були бойові, спонукаючі до активної революційної роботи. А найближчим другом Уласа Самчука став Олег Ольжич, син знаменитого поета Олександра Олеся. Олег був одним із лідерів українських націоналістів, за тим головою Революційного Трибуналу ОУН. Улас щиро поділяв його погляди і вчинки.


jhgcxz

Улас Самчук


1941-го У. Самчук вирішив повертатися в Україну, яку покинув понад чотирнадцять літ тому. Його край був уже звільнений від поляків. Після них там навіть похазяювали комуністи: при втечі зі Львова розстріляли в тюрмі брата Уласа - Григорія, доцента університету. Сталіністів вигнали нацисти: розпочалася Друга світова війна. В рідних краях уже б начебто його не забриють у польські рекрути, не посадять до тюрми за уникнення від призову на службу до Wojsko Polskie. Але тепер на кожному кроці стоять військові пости, а він так і залишився громадянином «Ніхто» – не мав ніяких документів, ні громадянства будь-якої держави. Тому й назад, в Україну, знову пробирався таємно через кордони, уникаючи перевірок документів. Але в цій дорозі у нього була вже попутниця. Незрівнянна поетка, активна діячка ОУН, на два роки молодша від Самчука - Олена Теліга. Йому доручили її провести в Київ друзі-українці. Як же ж не допомогти заради спільної справи?

Вони зустрілися і познайомились перед самою відправкою поїзда до кордону з Україною. За добу удвох, в таємному місці, за сприяння місцевих активістів,  перейшли убрід Сян.

З цією захоплюючою історією, у деталях і фарбах, котру міг так привабно і майстерно відобразити на папері лише неперевершений, геніальний письменник Улас Самчук, можна ознайомитись у його блискучій книзі «На білому коні». Мені з цих мемуарних спогадів найбільше подобається те, як українець таємно повертався додому з Європи і дорогу йому поміж людей прокладали його… твори. Ті, які вже читали українці.

Улас Самчук занадто рано став знаменитим. До 33-ох років він уже був автором відомих в українському світі зарубіжжя, у Галичини й на Буковині повістей «Кулак», та «Марія», роману-трилогії «Волинь». Саме за ці шедеври людинознавства українська діаспора висунула його на звання Лауреата Нобелівської премії в галузі літератури. Здобути цю пальму зашкодило лише те, що проти цього активно працювала Московія, і не було належної реклами на Заході. Навіть не всі названі вище твори мали англійський переклад. А без цього годі було сподіватися на всесвітній успіх.

І ось куди б не заходили в українські домівки, районні і міські управи, які виникли влітку 1941 року після звільнення Західних областей від червоного терору наші мандрівники - Улас і Олена, всюди люди знали письменника Самчука. "Ах, це ви?- було щире і радісне здивування. - А ми вас шануємо і читаємо..."

Сприймали громадяни його по-братерськи щиро і привітно. Вважали за честь і обов'язок послухати виступ  пана Самчука наживо. Не випускали в дорогу до Львова, а потім і до Рівного, без велелюдного мітинга, без запитань: "А що ж воно далі буде?"

Іноді не можу відмовити собі в задоволені ще і ще раз перечитати близьку до гумористичної розповідь «Гомера двадцятого століття», як обізвали критики письменника, приїзд і зустріч літератора в рідній його Тилявці, звідки він вирушив у широкі світи хлоп'ягою 7 березня 1926 року. Щоб особливо догодити Уласу, його шкільний друг, який вибився у начальники поліції, зібрав весь особовий склад ввіреного йому війська і припровадив його в село. Для чого б ви думали? Не здогадаєтесь - для... військового параду...

Уявіть собі картину. На ганку колишньої старої школи гордо одиноко стоїть учорашній утікач з села, бездержавний громадянин світу, письменник Улас Самчук, а віддаючи йому честь мимо парадним маршем, збиваючи пилюгу з дороги і споришу крокує нерівний стрій поліціянтів: хто з них в однострої, хто в цивільному. На все це зглядається все село, і захоплено аплодує. У Тилявці вікопомне торжество.  Було це серпневої днини 1941-го…

Так що 7 березня – насправді, пані й панове, грандіозний день! Він виплодив великого Українського Літератора світового рівня. Улас Самчук того весняного ранку випурхнув з польської клітки, склав фігу радянським енкеведистам. Він хотів служити тільки своєму рідному народові. І всю свою творчість присвятив темі боротьбі за незалежність України. 







Продана честь держави

ЗА СКІЛЬКИ УКРАЇНСЬКІ БІАТЛОНІСТКИ ПРОДАЛИСЯ МОСКОВІЇ?

Збірна США ще 24 лютого ц.р. заявила про те, що вона бойкотуватиме Кубок світу з біатлону в Росії. У Тюмені. І це рішення остаточне.

Що, можливо, між цими двома державами триває війна? Ні. Там гинуть американці? Теж ні. Просто у США, і на це нам молитися треба, нарешті зрозуміли, що таке кремлівська РФ і не бажають туди ступати ногою, аби не влаштовувати для Путін-плебс свято. Їм достатньо розуміння того, що Росія агресор щодо України. А Україна партнер США. Що Московія веде проти нашої держави повномасштабну криваву війну, і не зважаючи на всі дипломатичні зусилля Вашингтона покидати цю страшну роботу свою зовсім не збирається. Цим одним-єниним і викликаний спортивний бойкот агресора з боку США.

Приємно, що до американок приєдналися чеські спортсменки. 26 лютого вони заявили, що російський етап Кубку світу ігнорують так само, як і американки. Президент Союзу біатлоністів Чехії Іржі Хамза зазначив: «Підтримуємо американок. Ми готові піти на жертви і втратити щось у плані результатів, але ми знаємо, що робимо це заради підтримки чистого спорту та забезпечення своєї безпеки. Ми не повинні відступати від своєї позиції."

Найцікавіше криється тут, пані й панове: а що ж збірна України? Яка позиція її спортсменок? Адже наші біатлоністки це сестри тих юнаків і дочки старших чоловіків-воїнів, котрі віч-на-віч щомиті не на життя, а на смерть ведуть кровопролитну війну з російськими окупаційними військами на Сході Донбасу? У тій московітській бойні вже загинуло понад 11 000 українців, і кінця-краю цьому стрільбищу не видно. Що підказують нашим юнкам серця і розум: їхати на змагання з біатлону 22-25 березня в Тюмень на дев’ятий етап Кубку світу, чи ні? Безапеляційно підтримати бойкот американок та чеських спортсменок, чи знайти якісь власні шкурні інтересні, аби і підзаробити, можливо, і нібито «підтримати власну спортивну форму» на належному рівні?

Хоча, якщо по великому рахунку, такого питання у високо патріотичній державі і не повинно було б ставитися взагалі. Все зрозуміло саме собою. Але ж ми живемо у Петро-Руїні…

І ось наше спортивно-біатлонне , даруйте, би**о, бо іншої оцінки воно не заслуговує у даній ситуації, відповідає:

«…Звичайно ж, братимемо участь у біатлоні на Тюменській лижні. Чому ми повинні позбавляти себе змагань? У нас навіть не обговорювалося, щоб не поїхати до Росії. Бували там не раз, і жодних проблем у нас не виникало. Впевнені, не виникне і тепер на Кубку світу".

А ось і офіційне повідомлення:

«…збірна України з біатлону стала однією з дев'яти команд, які подали заявки на участь в етапі Кубка світу в Тюмені».

Який великий, безпардонний успіх мудрості спорстсменок воюючої держави… Звичайно ж поїдемо каатися на ворожу територію. Чи не так?


Президент Федерації біатлону України Володимир Бринзак, звичайно ж, говорить про гроші. Його цікавлять тільки гроші і лише гроші. Запевняє, що на поїздку кошти з бюджету України не будуть використовуватись, тому ми всі, напевне, очікує той-таки пан Бринзак, повинні з радошів танцювати, вважати його рятівником і благодіником. Каже: мовляв, постараємось "бабло" віднайти «на стороні». Ви не здогадутесь, друзі, на чиїй стороні... І в чиїх кишенях він їх шукатиме?

Та хіба ж у цьому справа? Допускаю, що на участь українок в російському етапі Кубку світу з біатлону, що, погодьтесь, має вкрай важливе, принципове світове значення нині, можуть бути використанні навіть гроші з кремлівського підкилимного кошторису. Для цього й існує у них цей триклятий «Газпром», який день і ніч "клепає" мільярди рублів… Вони, відомо, насиплять кошти не лише на прямі затрати для прийому офіційної делегації українців. Адже, коли у Тюмені будуть українки, чому туди не їхати, скажімо, чешкам? Та й американкам також. Проти чого їм бойкотувати, якщо в наших спорстменок немає голови на в'язах? Був би я приміром, при владі в Україні, я б давно уже пов'язав, як ворога, як сепаратиста цих хитро викоханих бринзаків...

Сподіваюся, всі розуміють про що йдеться. Росія все і всіх у світі купляє. Але лише тих, звісно, хто продається…

Яким же ж треба бути лай**м, щоб тоді, коли американці бойкотують «гостинні» тюменські задвірки лише через фактично щодобові українські жертви на війні і через гібридну войовничість московітства саме щодо нас на десятках інших фронтах, а великі наші «антипатріотки», на напівзігнутих лапках, підібгавши свої погані хвости, побігли за стіл московітів. Яке ж плюгавство!

Не можу зрозуміти, чи є в цій державі хоч будь-яка влада. Одначе української точно немає.

Куди костоломам з київського "Динамо" до Європи?

Після блискучого, феєричного другого тайму донецького "Шахтаря" у Харкові 21 лютого ц.р. проти справді грізної "Роми", київський матч "Динамо" із грецьким клубом наступної доби створює такий дискомфорт у душі, наче після крупної п'янки - хочеться піти і скупатися, старанно вимити руки з милом. На зеленому у снігу полі перед нами постало брудне і огидне дійство впродовж двох годин. Після зими перед Україною з'явився не козирний столичний, спортивний колектив, а явне недорозуміння. І справді було б правильно, сповна заслужено, якби в наступний руанд Ліги Європи вийшов сильніший, достойніший суперник киян - клуб АЕК із Афін.


Понад пів віку вболіваю за клуб "Динамо", але вперше за цю історію футбольних змагань значно вище, після перегляду зустрічі, ставлю суперника. Можливо, що з образи за такий жахливий рівень спортивної, виконавської майтерності футблістів "Динамо" на полі, за бездарність тренерів і виконавців їх волі. А ось уже хто справжні льви, борці за перемогу були на газоні, так це футболісти, які грали у жовто-чорній формі. Нинішнє ж "Динамо", як мені видається, - це якесь справжнє недорозуміння на полях Ліги Європи. Київські футболісти забули про техніку володіння м'ячем, комбінаційність гри... Та все забули краще, що завжди нам несло колишнє зіркове "Динамо"...

Тепер, що не пас, то в ноги супернику. Наче вони їздіть по закордонах і тільки цій бездарній справі й навчаються...

Іноді складалося враження, що футболістів у жовто-чорній формі на полі знаходилося значно більше. Всі підбори м'ячів у них... Вони рухливіші, активніші, агресивніші. Постійно в атаці. А білі - розгублені, перелякані хлоп'ята, котрі не знають, що потрібно робити з м'ячем...

Рівень же підготовки наших спортсменів, їй-право, дорівню плінтусу районної команди з якогось там Крижополя. Один-єдиний гравець високого рівня був на полі - Микола Морозюк.

Ну погодьтесь, що найгірше враження постійно справляє жахливий костолом, психопат - Денис Гармаш. Його і минулої гри в Афінах, і вчоа увечері потрібно було нагороджувати червоною карткою, просто видаляти з поля і це булоб цілком законно і логічно, а головне - справедливо. Він грає надзвичайно небезпечно, просто таки страшно для суперників - Мабуть, випадково нікого не покалічив, нікому не завдав переломів. Програючи в усьому - техніці, швидкості, він "гасить" супреників силовими, больовими прийомами, хватаючи за футболки, руки, шию, підставляючи ноги суперникам. Все це варте лише одного - повної дискваліфікації. І найголовніше - він, наскільки відомо, не піддається ніяким вихованням-перевихованням, така тупа і бездарна манера гри. Як і поведінки також...

Я просто дивуюся, як головний тренер виставляє таке недорозуміння на вельми відповідальну гру. Тим паче, якщо у нього, А. Гармаша, ще з попереднього матчу є жовта картка. Він же ж лишень забачить м'яч у ногах суперника, кидається на спортсмена, як бик на червону ганчірку, не володіючи технікою відбору круглого за правилами гри, голодним крокодилом стрибає на футболіста. Я ні скільки тут не перебільшую, придивіться за грою цього "великого і хваленого майстра". Минулого вечора він неодноразово ставив усю команду на грань повного провалу, надаючи право судді матчу його банально видалити з поля за грубість, за хуліганство. Це не футболіст високорангового футбольного клуба, а банальний садист із підворотні. Невже комусь цікаво дивитися на "фінти" такого?

Манера гри супреників обох українських команд (і в Харкові, і в Києві) була фактично одна й та ж сама, від першої ж хвилини йти в атаки, з усіх сил тиснути на суперника, не давати йому опам'ятатися. Відтак, у цій дрімучій суматосі забивати переможні голи. Але як же ж тонко, у другому таймі, все розставили по своїх місцях донетчани, додавши у швидкості, агресивності, техніці володіння круглим, розклавши, у підсумку, на лопатки гонорових римлян. А в киян - два бездарних, валідольних тайми. Один гірший іншого. Було схоже на те, що тренер у перерві забув провести настанови, здійснити перестановки модуля гри.

Справді, згадаймо й про тренера. Що це наставник такий, якщо головним своїм завданням він вважає (сам же ж заявив про це якось) - провести турнір динамівських команд - Москви, Києва, Тбілісі, Кутаїсі, мабуть, ще й Конотопа... Білорус, друзі - це совковий діагноз навічно... Цією мрією він довів свою повну ущербність. Добре хоч не заявив, що все це має відбутися під патронатом Путлєра чи Лукашенка...

Прикро й образливо, навіть тоді, коли "Динамо", начебто, й виграло за сумую двох матчів. Адже сезон лише розпочинається. Далі точно буде повний ступор...

Хто влаштував сафарі на Майдані?

Поминуло чотири календарних роки після кривавої бойні на Майдані. Хто там стріляв у беззбройних людей, у дітей, як 19-літній стедент-філософ Роман Гурик? Хто запустив над Україною жалібний плач пісні "Пливе кача...", котрий не змовкає над нами й по нині? Чиїх це підлих рук злочинна справа - формування Небесної Сотні?

Як журналіст і письменник я не можу ні собі, ні іншим сказати нині, а хто ж вони, ці нещадні убивці. Назвати їх диявольські імена і прізвища. Щоб знала, проклинала вся Україна. Хто конкретно команди віддавав, хто цілився у людей, у дітей, хто тиснув на спусковий гачок. Усе, як бачимо, зашито в оболонку секретності буцімто безконечного слідства. Таке враження, що ті, хто мовбито встановлює істину з усіх сил затирають сліди кривавої банди. Будь-яка інша версію сюди просто не підходить...

ТОМУ ВСІ ЗМІ УКРАЇНИ, ВВАЖАЮ, ПОВИННІ ЩОДНЯ ВИХОДИТИ З ЗАГОЛОВКАМИ У ШПІГЕЛІ (над, поруч з заголовками видань): ХТО СТРІЛЯВ У ЛЮДЕЙ НА МАЙДАНІ?

Україні потрібен образ матері-захисниці

 

За останній час я, як і ви, мабуть, знайомі – незнайомі мої друзі, надзвичайно розчарувався в Україні (через владу ж бариг, зрозуміло, недоумків, злодюг, рвачів, крадіїв, брехунів) і в українцях почасти також. Ви, сподіваюся, знаєте чому. Я б, напевне, вернув цю віру в наш величний дух і в нашу незламну силу аж до загину, якби ви, люди добрі, поставили в центрі столиці, а хочете, то на найвищій горі в Україні, пам’ятник ось цій красивій жінці, фото якої представляю. Це мати Героя Небесної Сотні, наймолодшого з наших захисників-майданівців Романа Гурика, вічно 19-літнього (1994 року народження!) студента-філософа з Івана-Франківська. Думаю, що пані Ірина найяскравіший прообраз того, якою є жива сучасна МАТІР, образ справжньої БЕРЕГИНІ незламних нинішніх захисників Вітчизни. Жінка, перед якою ми всі маємо стати навколішки…


 

ВОНА МОЖЕ СТАТИ БЕРЕГИНЕЮ ВСЬОГО НАШОГО БЕЗСМЕРТНОГО УКРАЇНСЬКОГО РОДУ! КРАСИВА І ЧАРІВНА В СВОЄМУ ЖИВОМУ ОБРАЗІ МАТЕРІ УКРАЇНСЬКОГО НАШОГО СОКРАТА ЧИ ПІФАГОРА, ЯКИЙ, НА ЖАЛЬ, ТАКИМ УЖЕ НІКОЛИ НЕ СТАНЕ...

 

Не забуваймо також, що не вирішено питання (ось уже пятий рік – від 8 грудня 2013 року!), чий образ має стояти на постаменті у центрі столиці – на початку Хрещатика і бульвару Тараса Шевченка, навпроти Бессарабки! От би туди поставити образ Матері синів і дочок, безстрашних захисників Вітчизни, котрих так багато уже полягло…

Скільки ж нам спотикатись об мовну меншовартість?

  • 29.09.17, 18:37

Із «Спогадів» незабутнього великого патріота України Євгена Чикаленка врізалася в пам'ять одна важлива оповідь. Автор повістує про те, як у його рідних краях (нині це Одещина), у кінці дев’ятнадцятого століття активісти організовували просування української мови в маси. Селяни з того начебто й раділи, бо вертається до вжитку мова їхніх пращурів, але, коли приходило до діла, то своїх дітей все-таки прагнули віддавати на великоруське навчання. Мовляв, нехай іде вчитись по-рузьки на начальника, а не на селянина в українську школу. Бо сюди, на хутори, у села крутити хвости бикам і коням, завжди встигнуть наші діти…


У нинішньої української мови, слава Богу, є власний дім: своя держава, свої школи, виші. Під неї розширюється повсякчас законодавство, але "росязичної" облуди все ніяк не позбудимось. Ліпиться вона до нас, як реп`яхи до кожуха...


До Києва з села дістаюся електричкою. У переповнених вагонах майже не чую ординської мови. Всі мило спілкуються рідномовно. Аж серцю радо з того благодатного видовища. А заходжу до тролейбуса, (о, Боже!), начебто потрапив до Костроми чи В’ятки, п’яного їхнього Воткінська. На проході навпроти мого крісла (а сиджу я в задній частині транспорту, спиною до руху машини) спинився голосистий контролер, сивий, літнього віку дядько і так несамовито репетує, аж вухам болісно: «Кто не взял білєтікі?! Пріобрєтайтє! Нє забівайтє. За беєбілєтний проєзд штраф 80 грівєн…» І так разів із п`ять. Очманіти можна...


І давить на мізки цим окупаційним лементом без зупину. Я не витримав, і в тон йому голосисто кажу, що чути, мабуть, на весь салон тролейбуса:


-Ніхто не купляйте талонів, аж поки не перейде на державну мову… Бо гроші, напевне, йдуть до Москви…


Чоловічок аж підскочив. І через хвильку аж немовби заспівав українською до мене:


-Та я вмію по-нашому… Але ж при ісполнєнії…


-Ось саме тому і потрібно вам, як кондуктору столичного муніципального автотранспорту оголошувати все державною мовою. А скините після зміни куртку касира-контролера, розмовляйте хоч і мовою гінді чи унду…


Тут поруч зі мною, як зашипить стара, геть вицвіла, намазюкана всіма фарбами «рузька інтєлігєнтка», мабуть же, з числа тих, кого заслані «на Україну» десь з-під Вязьми чи Пітєра батьки в часи жорстоких сталінських репресій проти українців привезли сюди ще в пеленках. Вони, бачите, відтоді «корєнниє кієвляні», і «єто іхній рускій уголок в стАліце Украіни, а ви хохли, пАнімаєш, пАнаєхалі»:


-Какоє вашє дело, как чєловєк рАзговаріваєт? Развє нє пАнятно сказано ім?


На мене повернулося з п’ять перекошених від злоби, злоби обличь. Гнівні погляди, здається, просвердлювали наскрізь. Ох, якби їм воля...


-РАзвелось… І діктуют нам, как жіть, как гАвАріть… - Ветха дамочка не вгавала.


- Бабусю! – кажу. – Чемніше, будь ласка, чемніше. Досить створювати комфорт мові окупантів. Так і знайте: не буде більше цього… Не буде. Тому краще всього й ви переходьте на вкраїнську…


-Ви чєго Абіжаєте жєнщину! – аж підскочив маленький молодик на сусідньому сидінні навпроти, вороже поблискуючи очима.


-Нікого я не ображаю. Просто кондуктору нагадую, що в Україні функціонує державна мова, і його обов’язок оголошення проводити відповідно да законів і Конституції. Годі годувати нас московітською фєнєю…


-І шо нам дєлать, єслі ми нє знаєм вашєй мови? Застрєліца? - зло шипить бабуся.


-Йти до школи. Сідати за парти. Слова вивчати, правильну вимову. Пісні українські співати…


Усі, бачу, задумались. Мовчать. Злі, насуплені. На закінчення додаю:


-Спуску більше не буде. Годі загравати з окупантами, мову будемо утверджувати вперто і наполегливо…


Через декілька зупинок учасники невеличкого попутного «шкандалю» повиходили, я їхав до кінця маршруту, але більше не чув, аби контролер бодай якось озвався до пасажирів. На «язике» йому, напевне, заважав мовити я, українською, - швидше за все йому говорити ще не звично, а, можливо, й соромно, чи незручно. Нічого, нехай звикає і вчиться до кінця бути українцем, якщо хоче працювати в столичному муніципальному транспорті…

Учня І. Рєпіна закатували, бо відрікся малювати «вождів України»

Якби ви знали, любі й милі мої друзі-читачі, яке це неймовірно високе, п’янке щастя відсвіжувати в пам’яті нашого рідного народу позабуті імена синів та дочок, котрі свого часу всі свої сили, знання, розум, віддавали Україні, але під силою обставин, насамперед рукотворних, в образі комуно-фашистських сталіністів, невиправдано опинилися в бетоні забуття. Приміром, нещодавно  вдалося повернути з непритомності постать доктора права зі Львівщини, поліглота, борця за правове торжество української мови на нашій землі невиправдано забутого на Батьківщині  Романа Йосифовича Домбчевського  та його дружини, львівської, за тим нью-йоркської  журналістки Ірини/Ірени . Про них та їхні неймовірно складні людські долі, загублені історією на різних берегах світового океану, можна тепер прочитати і в Вікіпедії, і в новій моїй книзі « Постаті з вирію », яка блискавично розійшлася поміж людей.

                Тепер ось хочу значно розширити знання українців про славетного нашого земляка, художника, учня Валентина Сєрова та Іллі Рєпіна, селянського сина з-під Золотоноші, що на Черкащенні Іллі Шульги.

                За моїм розумінням Ілля Максимович Шульга справжній геній землі української, художник найвищого світового рівня, але потрапив у немилість до радянської влади за те, що свого часу  навчався своєму мистецтву у російських Москві і Петербурзі, а ось усе своє життя розмовляв виключно мовою Тараса Шевченка. Тому, що був його земляком. Митець викладав у Київському мистецькому інституті тільки українською, малював виключно лише українців, героїв козаччини, гайдамацьких повстань. А ще навідріз відмовився довести до творчого фіналу картину, замовлену владою про приїзд до Києва «визначних діячів» того часу Петровського і Косіора, котрих буцімто бурхливо зустрічає люд Києва. За все це був знищений – спершу як митець, за тим і фізично. Величезну колекцію його картин сліпі послушники влади розпорошили.

                Від тих варварських подій поминуло майже вісімдесят літ, але ім’я Іллі Шульги тільки маленьким краєчком повернулося до свого народу. Історія його життя та творчості фактично викреслена з історії України. Бо ще передвоєнні «вожді» заповіли йому творче забуття. І, на превеликий жаль треба визнати, що ті самодурні настанови запеклих ворогів української нації чомусь сліпо виконуються й по нині. Ось заради цікавості загляньте до Інтернету, що ви там дізнаєтесь про художника? Образливо куценька статейка лише у Вікіпедії, а більше майже нічого. Мало що відомо, де навчався, як виходив на творчу дорогу, які відомі картини створив, чим вони знамениті. Де знаходиться його творча спадщина. Більше того, згадується, що художник замолоду закінчив Київську малювальну школу Миколи Мурашка, а ось серед знаменитих випускників цього закладу прізвища Шульги якраз і  немає. Не відомо, де навіть помер художник та коли саме це сталося. Тому я вирішив заповнити цю інформаційну прогалину в ніші славних митців нашого великого народу. Мені довелося перекидати гори архівів преси української діаспори. Ось що з цього вийшло.

                Мистецька школа Мурашка

                Ілля Шульга народився посередині літа 1878 року в убогій бідняцькій родині села Кропивна під Золотоношею, що належало тоді до Полтавської губернії, тепер воно входить до складу Черкаської області.

Хист маляра в допитливому хлопчині яскраво проявився на одинадцятому році життя. Спочатку він здивував усіх здатністю в точності передати зображення з картин, малюнків, а згодом  витончені дива природи в реальності відтворити на папері і полотні. Друзі батька, розуміючи, що це може бути Божим даром, допомогли хлопчину віддати до художньої майстерні в Києві. Одначе, замість навчання, Ілля виконував різноманітну чорнову роботу: тер фарбу, розносив виготовлені замовлення. Таке становище не приносило хлопчині задоволення, бо він прагне день при дні малювати, створювати свої картини, - пейзажі, або ж портрети, і тому наймається на роботу підмайстром до австрійського митця Де-Ольма, котрий якраз практикував тоді у Києві. Роботи для нього на новому місці було небагато, і підліток, маючи певні заробітки і вільний час, влаштовується  на навчання до мистецької (її ще називають малювальною) школи Миколи Мурашка. Вона стала його справжньою професійною академією.

В учнях Сєрова і Коровіна

За два роки І. Шульга закінчив навчання в школі Мурашка, і на зароблені гроші, 1899 року, відправився до Москви. Там успішно склав іспити і вступив на навчання до мистецької школи під назвою «Живопису, архітектури та будівництва» (ЖАБ). Навчався винятково добре. З предметів рисунку і живопису був першим учнем школи, через це незабаром позбавлений потреби оплачувати за навчання до кінця учбового процесу. В школі ЖАБ викладали знамениті художники Серов, Касаткін, Пастернак, Коровін, Архіпов. Усі вони часто хвалили роботи молодого Іллі Шульги, водночас і вказували на неточності, ділилися секретами майстерності щодо передачі тонів і напівтонів, проекції світла, техніки відтворення тих, чи інших предметів на полотні. Молодий митець був винятково послушним учнем, йому не потрібно було нагадувати про якісь там хиби чи упущення в роботі.

Наука від Іллі Рєпіна

Шко­лу живопису закінчив Ілля Шуль­га 1903 р. з відзнакою і двома срібними медалями. В тому ж році почав учитися у Петербурзькій Ім­ператорській Академії Мис­тецтв, у майстерні славетного художника Іллі Рєпіна. Підбадьорюючи молодого майстра, знаменитий художник, траплялося, жартома казав: «Не забувай, що у художньому мистецтві є тільки два Іллі – це я, і ти…» Напевне, то були пророчі слова для українця.

За блискуче виконану дипломну роботу, картину „Козаки пішли", Шульга 1909 року з рук земляка-українця Іллі Рєпіна одержав звання „вільного митця".

Подільський цикл творчості

З 1910 року дипломований художник Ілля Шульга поселився у Вінниці. Сюди він прибув з дружиною та дочкою. Тут уперше серйозно почав захоплюватися світло­вими зображальними ефектами в мистецтві написання картин.  Сонце, світло, тіні, так і переливаються в його художніх полотнах того часу, додаючи колориту, реальності зображуваному світові: „Зелене свято", „Подруги в хаті", „Рідна , хата", „Водяний млин", „Вінницька Старогородська церква", „Малі хутори", „Старовинна жидівська Єрусалинка" й інших. Характерні глибоко історичні та соціально-побутові деталі, додатково і характерно вирізняють українську історичну тематику. В своїх творах він широко змальовував і героїчне українське минуле, як: „В'їзд Хмельницького до Киє­ва", „Козаки пішли", „Переїзд полков­ника Джеджелія через село Кропивну". „Дорошенко в засланні", „Козача розвідка", „Мазепа" та інші. Частина цих праць виставлялися на виставках у Києві, Вінниці, Харкові, Москві.

1919 року Ілля Шульга переїздить до Золотоноші. Наполегливо працюючи над технікою зображення, до тонкощів відпрацьовує малю­вання портретів та пейзажів, в яких переважали світлові контрасти. В Золотоноші І. Шульга написав картини: „Шевченко на етю­дах", „Мати". „Діти на перелазі". 1928 року художник переїхав до Києва, до якого рвалася його душа, як до знаменитого мистецького центру.

Професор Київського мистецького інституту

1934 року в Києві відбулася чергова виставка художніх робіт Іллі Шульги. Відвідувачі, начальство були в захопленні. Особливо від портретних робіт митця: «П.К. Саксаганський», «М.К. Зеров», «Автопортрет», «Пані з трояндою». Високо були оцінені також картини «Діти», «Хлопчик над водою», «На капусті», «Діди». Преса відмічає особливий талант художника до реального зображення дійсності, вміння віднайти найяскравіші деталі, котрі найбільше характеризують час, місце дії, особистість героїв. Як ось, скажімо, сцену в його рідному селі Кропивна. Вулицею біля стародавньої церкви їдуть верхи на конях коза­ки. Це вертається з походу кропнвнянський полковник Джеджелій, котрий народився і виріс у цьо­му селі за часів гетьмана Богдана Хмельницького. Весь сільський люд зустрічає героїв. Малий хлопчина подає одному з козаків кухоль води. Усе настільки природно зображено, що ті, хто бачив цю картину, довго не міг відірвати очей від неї. Позаяк тут, що називається, «грає» кожна деталь, кожен штрих, несучи певне смислове навантаження.

rewq

Одне з художніх полотен Іллі Шульги, яке залишилося в Україні: "Дівчина з кошиком яблук"

Іллі Шульзі пропонують посаду професора в Київському мистецькому інституті. Йому є ще передати учням. Він з головою поринув у роботу з підготовки молодих митців.

Смерть у пересильній тюрмі

1937 року художник Шульга зі своїми полотнами займає чільне місце на виставці робіт під гаслом «Квітуча Україна». Про нього знову співають дифірамби творці партійної преси. Щонайбільше його розхвалюють за картину «Перший трактор на селі», вона й нині зберігається в Національному художньому музеї. Ще столичні партійні газети писали, що з «великим натхненням відомий художник, учень В. Сєрова та І. Рєпіна працює над картиною про радісну зустріч українських вождів Г. Петровського та С. Косіора з трудовим народом Радянської України…»

Прочитавши цей газетний єлой, художник назавжди відклав пензлі від цієї роботи. Його єство перечило проти партійно-чиновницької замовності в мистецтві, ще більшу відразу викликала нездорова публічність його творчості. Він заявив, що такої картини, яку йому наказали виготовити, не буде: вона померла.  Шульзі кілька разів нагадували про те, що народ начебто чекає на його шедевр. Він просто посилав гінців з високих кабінетів подалі, твердо казав, що немає натхнення малювати партійних бонз. Це противно його духу вільного митця.

vftyu

Ще одна відома картина знаменитого митця

Терпець влади обірвався занадто швидко.  1 березня 1938-го Іллю Максимовича зненацька заарештовують. Йому НКВС «шиє» традиційне для тієї пори - український буржуазний націоналізм, поклоніння перед закордонним мистецтвом, шпигунство і тому подібне. В кримінальній справі його постійно називають «мазепівцем», тому, що розмовляє лише українською, в своїх картинах зображає лише українців, героїзує козаччину та гетьманівщину, коліївщину. А ще – відмовляється співробітничати з органами радянської влади…

Вирок був швидким і таким же бездарно недолугим: за три місяці після затримання його вже засудили на сім літ таборів. На початку 1939 року дружина Іллі Максимовича Лідія Шульга отримала повідомлення, що її чоловік помер у пересильній тюрмі  Петропавловська  19 грудня 1938 року.

Подвиг дружини художника Лідії Шульги

На початку вересня 1941 року, коли німці жорстоко й немилосердно бомбили Київ, готуючись його остаточно захопити, дружина покійного вже художника Іллі Шульги Лідія, з допомогою двох музейних робітників завершувала ревізію робіт чоловіка. На обліку виявилося 564 роботи. Вона відібрала з них близько сотні найцінніших полотен. Їх запакували за всіма вимогами пересилки. Лідія Шульга вирішила вивезти їх. Але, зверніть увагу, не в радянський тил, як робили те всі, а назустріч німецькій армаді, на Захід. Вона була, як і її талановитий чоловік, реалістка і добре розуміла, що таке радянська влада і її репресивний апарат. Як він гнобить і розправляється з неугодними. Прикладом жорстокості було саме безпричинне знищення самого художника, який знаходився в повному розквіті творчих сил.

Уже ніхто не дослідить, як вона з цією величезною поклажею через декілька років дісталася аж за океан, в далеке містечко США у Північній Америці, - Боулдер.  Лідія Шульга довезла туди трохи більше шістдесяти картин. За доставку поклажі змушена була розплачуватися художніми шедеврами. Іншими словами, шлях із Києва до містечка у штаті Колорадо вона, образно кажучи, застелила картинами свого чоловіка. Але врятувала найцінніше з доробку Іллі Шульги. Вважається, що майже тисячу картин художника тоді залишилося в СРСР, розійшлося поміж людьми. Але де вони, хто їх де бачив останнім часом? Напевне, все-так би сталося й з усією рештою мистецьких витворів цієї рідкісної колекції, яку Л. Шульга вивезла з України. Тому подвиг Лідії Шульги, можливо, не менш вартісний за талановиту працю самого художника. Українська діаспора США зуміла зберегти для світу, для людей виняткові твори геніального українця Іллі Шульги – учня Валентина Сєрова, Костянтина Коровіна, Абрама Архіпова, Леоніда Пастернака і, звичайно ж, самого Іллі Рєпіна.

Діаспора береже пам`ять художника, чому ж осторонь Україна?

Яким був українець Ілля Шульга? У жовтні 1955 року щоденна україномовна газета «Свобода», яка з 1893 року безперервно видається в США, подала репортаж Ст. Левченко з квартири, де жила вдова Лідія Шульга і де зберігалися вивезені з України полотна художника. В ньому, зокрема, говорилося: «Я підійшла ближче і стада оглядати   портрет гарного чоловіка в чорному одязі. Шля­хетні риси обличчя, темні очі, буйне сиваве волосся, витончені пальці рук. Палітра в лівій руці, чорний одяг, все це творило незвичайну, гар­монійну цілість. І здавалося мені, що немов живий пан, з глибоким, розумним поглядом, начебто по­блажливо підсміхнувся під вусом з мого здивування, ко­ли ввічлива пані Шульга по­яснила: „Це автопортрет мого чоловіка". Ще один автопортрет художника у шапці і свиті, висів на протилежній стіні…»    

Тут же знаходився і портрет самої Лідії Шульги. Датований він 1906 роком, себто написаний ще під час навчання Іллі Шульги в художній академії І. Рєпіна. Читаємо: «… портрет витрима­ний в ніжному, пастилевому кольорнті. Молода- жінка ди­виться на світ поважно, дещо сумо­вито, великими сірими очима. Якась ніби грайлива усмішка застигла на устах, у рухах невеличка китиця цільних, привабних квітів. І усміх жінки і бліді кольори квітів, овіяні ледве помітною мелянхолією, чимсь нерозгаданим…»

Після цієї публікації газети «Свобода», де розповідалося про нужденну історію спадщини знаменитого українського художника, котра з такими труднощами, під бомбами і обстрілами вивезена з Києва, тепер її фактично ніхто не бачить, вона пилиться в тісному схроні, американська діаспора почала збирати кошти на відкриття галереї Іллі Шульги. І така згодом була відкрита в містечку, де мешкає понад сто тисяч американців, переважно молодого віку. Тут третина мешканців – студенти. А саме місто визнано одним із найкращих місць для мешкання в США.

Ілля Шульга це ще одна яскрава постать із вирію, яка загубилася там з вини жахливого московітського і комуністичних режимів, які несамовито гнобили українців століттями на Богом даній нашій землі. Не забуваймо цього.  

Лист до співробітників посольства України в США

         Пишу листа до працівників посольства України в США. Звертаюся з проханням, посилаючись на публікацію газети «Свобода» за жовтень 1955 року, відшукати картини Іллі Шульги в американському містечку Боулдер, вияснити, де знаходяться роботи знаменитого майстра пензля, учня Сєрова, Коровіна і персонально геніального українця Іллі Рєпіна. Побачимо чим це завершиться. 

Історія старої світлини

  • 18.08.17, 13:36

Цей знімок я давно розшукував у своїх домашніх архівах з колишньої журналістської роботи, і ось нарешті трапився до рук. Хвилинка, і він уже оцифрований сучасним фотоапаратом, готовий з’явитися у світ. Хоч би у Фейсбуці, чи Інтернет-блозі

Мабуть, у році 1989-му, а то й у дев’яностому, коли я трудився в газеті «Правда України», справи службові завели мене поспіль із нашим редакційним фотокором Петром Приходьком у Дубно Рівненської області. На тамтешній масло- чи сирзавод, гарне тоді підприємство. Ходили ми цехами, розмовляли з робітниками і фахівцями. Петро блимав своїм апаратом. Дівчата верескливо відмахувалися…

Нарешті привели нас до гарної зали. Переступили поріг, а там біло застиланий стіл, а на ньому привабні свіженькі молочні продукти, а поміж них і м’ясні вироби, салати, ще гарячий хліб з сусіднього підприємства.

-Хлопці! – каже директор. – Ви ж, напевне, з учорашнього дня голодні. Адже той Київ… Бути на такому смачному підприємстві, як наше, і не підкріпитись – просто гріх…

З рукава його білого халата щось підозріло забулькало в гранчасті стакани. І далі пішла розмова про підприємство, про те, як воно розширюється, впорядковується. Керівник каже:

-А оце нещодавно ввели в дію нову лазню…

-І вона працює нині? – швидко знайшовся з запитанням наш фотомайстер.

-Працює, - відповідає директор. –Тільки попаритись вам нині не вдасться, у нашій сауні, так би сказати, якраз жіночий день. Ось закінчилася зміна, хто бажає з дівчат, йдуть у сауну. Там душ, є басейн…

Петро вскакує з-за столу, мерщій вхоплює свої сумки, штатив. Звертається до головного інженера:

-Покажите, куди пройти?

Коли за ними зачиняються двері, директор мовить:

-І що він у сауні може сфотографувати? Та ще й у нас, на Заході України? Це ж не десь у безсоромному Криму, чи в богохульній, безбожній Одесі…

-Ой не поспішайте, - відповідаю. – Ви не знаєте нашого Петра Олексійовича, він будь-кого вмовити вміє. У чоловіка просто таки дар до цього Він як задумає певну композицію відзняти, не відступиться від цього…

-Не вірю, щоб наші дівчата перед ним голими стояли чи лежали, - зациклився на своєму директор підприємства. – Б’юся з вами на заклад – п’ять пляшок коньяку, що він повернеться ні з чим…

Що мені було робити, адже я знаю характер Приходька. Сміливо подаю руку. Хтось там розбиває наше парі. А через кілька хвилин повертається головний інженер, який проводив до сауни фотокора.

-Ну, як там? Як? Буде знімок?

Інженер стенає плечима.

-Переконувати він уміє… Бо я думав, що наші дівчата поженуть нас звідти шваброю, а він так мило й лагідно підійшов, так улесливо все розстелив, що вони вигнали тільки… мене. Боюсь, що таки вмовить фотографуватися голяком…

-Не вірю, - роздратовано підскакував на стільці директор… Безсоромні. Я їм пофотографуюся…

Одне слово, пані й панове, до столиці ми повернулися з п’ятьма пляшками коньяку і зі знімками з сауни. Але ж «Правда України» на той час була головним партійним друкованим органом республіки, постали питання: як «вламати» на публікацію «саунної крамоли» редактора, щоб дозволив поставити світлину в номер. Андрій Зоненко був ще тим парійним чинодралом! Редактором районної газети в донецькій Дружківці його призначили з посади інструктора міському партії, бо знав на зубок статут КПРС, як казали. І він настільки вірно служив тодішнім ідеалам, що досить швидко доріс до керівника головного видання УРСР.

-Знаєш, - казав він мені колись, - я не журналіст. Я поставлений сюди чітко виконувати лінію партію в газеті. І я це вмію робити…

Але надворі вже були більш-менш демократичні часи. Окремі газети таке собі дозволяли після дрімучих часів партійних кастрацій…

-Ви хочете, щоб мене завтра на політбюро викликали, з роботи звільнили? – запитував мене і Приходька роздратований редактор. Нервово вимірював кроками кабінет узад-уперед…

-Так це ж дуже людяно буде виглядати, - переконував його П. Приходько. – Сан Санич красивий текст туди написав. Якраз у дусі вимог часу щодо поліпшення умов праці робітників. Почитайте… Підприємство краще в області. А тут якраз почалася передплата на газети та журнали. Будьте певні число наших читачів у Дубному точно виросте…

Зоненко спересердя виставив нас за двері. Знову гукнув з цієї ж проблеми за днів два-три.

-Ви мені лиш правду скажіть: тут є ваші дівки? – Йому вже було за шістедясят…

Ми попадали зі сміху під стіл…

-Майте на увазі, - заявив Андрій Тимофійович, - якщо Кравчук мене «розплете» за цю публікацію, я вас обох також звільню з роботи…

***

РС. Я публікую ці історію з фотознімком і для тих, хто був зображений на світлині Петра Приходька. Милі й чарівні, паняночки, отакими ви без одягу були більш як чверть століття тому. Покажіться своїм дітям й онукам…

А ще цікаво було б дізнатися, що сталося в житті з цими людьми через десятиліття...