Проня Прокопівна розсердилася

Невигадана історія з життя героїні п'єси Старицького "За двома зайцями" у дні недалекої минувшини

          Нещодавно на одному з вітчизняних телеканалів переглянув документальний фільм про відому кіноактрису Маргариту Криніцину, виконавицю ролі знаменитої Проні (Пріськи) Прокопівни  Сірко із славетної комедії Михайла Старицького «За двома зайцями». Всі дійові особи стрічки-спогаду про виконавицю комедійної ролі паняночки з київського передмістя сходяться в думці про те, що мила пані була вельми оригінальною, а подеколи й зовсім таки непередбачуваною  у житті. Послухаєш, їй-право, чимсь схоже на те,  як характеризував героїню М. Криніциної  в однойменному кінофільмі незабутній Свирид Петрович Голохвостий: «В пенціонє всє науки проізошла», де «змарніла та знівечилась», витримавши там лише три місяці міщанської науки. Цю свою науковість, як стверджує він, героїня комедії завжди демонструвала «в царському саду з книжкою безпремінно, бо так приятно під дубом романа читати». Якщо вам цікаво, що саме читала вікопомна Пріська Прокопівна, називаю, цитуючи за твором: «душещипательне» — «Кровавую зведу», «Чорний гроб», «Єруслана Лазаровича…»

          Працюючи в дев’яності роки минулого століття головним редактором газети «Правда України», я був у гарних приятельських стосунках із чоловіком Маргарити Криніциної, відомим українським кіносценарисом  Євгеном Онопрієнком. Євген Федорович вельми часто приносив до редакції свої статті з історії створення багатьох кінострічок, бо сам був автором понад двадцяти відомих кінотворів. Трудився на кіностудії «Молдова-фільм», а також на кіностудії імені Олександра Довженка в Києві.

Він заходив до мене, клав на стіл свій черговий твір, і ми чаюючи, довго розмовляли про кіно, акторів, успіхи й невдачі наших кіномитців. Один із авторів сценарію відомої картини «У бій ідуть самі лише старики», Є. Онопрієнко був свого часу у близьких стосунках з відомим лицедійником Леонідом Биковим, і на моє прохання підготував для публікації в «Правді України» ряд хвилюючих розповідей про цього актора, митця, громадянина, про його славетну кіногрупу. Одне тут попутно уточню: за всі оказії наших зустрічей ми ні разу з Євгенієм Федоровичем не розмовляли про Пріську Прокопівну Сірко, роль якої виконала його дружина. Чомусь до цього образу ми ні разу не зверталися.

          Але як те в редакціях буває, свого автора ми нагородили річною передплатою газети на 1997 рік і сім’я його отримувала газету, коли Євгена Онопрієнка вже не було в живих. А саме тоді в кожному номері ми започаткували таку рубрику: «Анекдот від Проні Прокопівни». Це була коротка, але влучна сатира на відомих політиків, урядовців, керівників держави. На прояви корупції, казнокрадства. Сатира дотклива, в’їдлива і злободенна. Якби її передати в нинішньому дусі, то це б, насамперед, стосувалося щось випуску у жовто-синій обгортці, з написам «Бандерівські», цукерок фабрики «Рошен» у Липецьку, чи  перекачування другого сорока мільйонного траншу доларів США в обшори відомим нардепом від фракції «Народного фронту» під орудою міліцейського міністра А. Авакова. Поглиблення співпраці бізнес-партнерів П. Порошенка та І. Кононенка з точки зору Валентина Наливайченка щодо розкручування маховика корупції на найвищому державному рівні. Себто, те, що знаходиться в центрі уваги всього суспільства.

          Свіжий «Анекдот від Проні Прокопівни» виходив у кожному номері газети, розміщався він «у шпігелі», себто, над її заголовком, і, зрозуміло, його бачили, читали всі, хто лишень брав до рук видання. Ці влучні короткі літературні репризи на злобу дня мали надзвичайно разючий ефект. Редакційну пошту читачі буквально засипали своїми анекдотами. Але найбільше старалися самі журналісти. І не лише нашої редакції. У сусідніх виданнях, які всяко догоджали Л. Кучмі та В, Пустовойтенку, вони нічого подібного надрукувати не могли, а ось «Правда України», яка на той час була єдиним опозиційним до режиму недорікуватого пахана виданням, могла дозволити собі будь-який випад проти Банкової та довколишньої камарильї. Тим паче, що під твором не вказувалося конкретне авторство. Анекдот же ж виглядав, як витвір славнозвісної міщанки Пріськи.

          Наскільки це дієвим було для влади, може слугувати такий ось промовистий приклад. Якось ми випустили джемеля-анекдота проти голови Національного банку України, який допустив зниження курсу гривні на якісь там копійки. Мені вранці, тільки вийшла газета, зателефонував голова центробанку Віктор Андрійович Ющенко.

-Сашко, - сказав, - я Богом тебе благою, пиши по ділу, що хочеш, але не дрочи лишень на мене цю гостроязику Проню Прокопівну. В одному з найвищих кабінетів усі твори від неї глибоко аналізують до кожної букви, кожен анекдот пробують на зуба. Сиджу тепер, чекаю виклику на килим…

Запитайте пана Ющенка, певен, він підтвердить ці мої слова…

Але одного дня сталося неймовірне.

Дзвонить телефон, підіймаю трубку. Чую, що дещо спантеличена секретар каже:

-До вас наполегливо добивається на зв'язок жінка, яка стверджує, що вона Проня Прокопівна і має конче поговорити з головним редактором. Що робити?

-З’єднуй, - кажу.

Російськомовна жінка одразу кинулася в атаку на мене. Ви чому, мовляв, друкуєте мої анекдоти, а в мене не берете дозволу на їх публікацію? Я почав уточняти, хто вона є насправді. Жінка затято твердила одне й те саме: «Я – Проня Прокопівна Сірко. Мій батько Прокіп Свиридович Сірко, мати – Євдокія Пилипівна Сірко. Мій жених – цирульник Свирид Петрович Голохвостий…» Коли вона повторила це втретє, як мантру, я з жахом зрозумів, що телефонує актриса Маргарита Василівна Криніцина, виконавиця ролі в кінофільмі українського режисера Віктора Іванова «За двома зайцями».

-Маргарито Василівно, це ви? – сказав я примирливо.

-Я Проня Прокопівна, - почув у відповідь. – Я – Проня Сірко, від імені якої ви щодня пишете свої несмішні анекдоти, а я їх вам не затверджую перед публікацією. Ви знаєте скільки ображених людей звертається до мене?

-Але при чому тут ви, Маргарито Василівно?

-Як при чому? Бо це я і є Проня Прокопівна і ви пишете від мого імені…

-Зачекайте, Маргарито Василівно, - якомога лагідніше намагався говорити я. – У вас, мабуть, є громадянський паспорт. Якщо ми заглянемо до нього, напевне ж, прочитаємо, що ви є Маргарита Василівна Криніцина. Там же ж не написано, що ви Проня Прокопівна Сірко. Це ваш сценічний образ… Ви просто виконали роль героїні комічної п’єси Михайла Старицького. Яка, до речі, є переробленим твором Івана Семеновича Нечуя-Левицького «На Кожум’яках», ще інакше її іноді називали – «Панська губа, та зубів нема».

У редакції тим часом уже стало відомо, що у відповідь на публікації анекдотів від Проні Прокопівни зателефонувала знервована актриса Криніцина, і заглянувши до мене, вслухавшись у мою розмову з читачкою, заступник головного редактора Володимир Данилович Малахов мені вже підсовував список ролей, в яких знялася пані Криніцина - у кінофільмах «Катя-Катюша», «Бумбараш», «Між високих хлібів», «Інспектор кримінального розшуку» та багатьох інших.

 У слухавку я казав актрисі, що вона не лише Проня Прокопівна, але й уособлює собою начебто й інших героїв кінострічок. Водночас це ж не дає їй права представлятися цими людьми наяву, як вона робить у даному випадку. Але пані нічого не бажала слухати. І все гнула своє. Вона стверджувала: якщо редакція, мовляв, хоче й далі друкувати анекдоти від неї, тобто Проніни Прокопівни Сірко, то потрібно привозити кожен твір їй на узгодження і підпис. А вона ще подивиться чи можна так паплюжити владу і особисто Леоніда Даниловича Кучму, нашого мудрого президента, як це робить «Правда України».


Кадр із кінофільму: Проня Прокопівна власною персоною

Володимир Малахов махав мені рукою, мовляв, кидай трубку, про що тут можна говорити. Але я цього не міг зробити, позаяк телефонувала дружина Євгена Федоровича Онопрієнка, мною вельми шанованого автора, талановитого сценариста. Дуже шкодував, що відомого автора вже тоді не було в живих. Він би, мабуть, міг пояснити краще за мене вельмишановній Маргариті Василівні, що високо поважаючи її талант актриси, ми зовсім не зазіхали відібрати в неї частину всенародної слави. Навпаки, тільки додавала їй ваги і значення кожною своєю новою публікацією разючих, дошкульних анекдотів від Проні Прокопівни…  

Результат не забарився: за станом на 1 січня 1998 року "Правда України" набрала рекордно високий тираж - 632 тисячі  передплатників! Показник гідний рекорду Гіннеса: в часи незалежності України такого накладу ніхто не мав, та й уже відомо, що ніколи подібного не матиме. На жаль... 

Українці, яких вшановує світ, а Україна забула

(Продовження статті. Початок у подачах 1 та 2)


Воскрешення з забуття

 

            1984 року в США українська громада Нью-Йорка провела вечір пам’яті львівського юриста і публіциста, споборника української мови Романа Домбачевського. Про це, як я уже згадував вище, розповіла найстаріша україномовна газета «Свобода». Автор невеличкої публікації про цю подію Іван Кедрин згадав, що йому в далекі довоєнні часи довелося зустрічатися, задушевно бесідувати з відомим адвокатом у Віденській кав’ярні Львова. Яким же був правник, захисник української мови? Читаємо: «Д-р Р. Домбчевський — високий, статний, лисий, але з чорною бородою, справляв одразу враження радше ученого, а ніж адвоката… Судячи з розмови це була людина простолінійна і чесна… Людина високої товариської та громадянської культури». Ще «Свобода» пише, що на тодішніх урочистостях була присутня дочка львівського адвоката – Христина Навроцька, заступник голови Союзу Українок Америки (СУА). (Про це читати тут).

         Не важко переконатися в тому, що в болісній історії Романа, Ірени, Христини Домбчевських віддзеркалена доля всього нашого рідного українства, як такого, і нашої стражденної рідної мови, котра стала буцімто державною, але все одно знаходиться під загрозою московітів, які пішли на нас війною. За цих обставин, як мені видається, нам, нинішнім українцям, потрібно стряхнути пил з історій роду таких людей, як незабутній випускник Львівського університету, гуцул Роман Домбчевський, його дружина і донька. Заговорити про них на повен голос. Ви ж зверніть увагу, потрапивши до благословенної Америки, донька Христина, продовжила святу справу батьків, на заокеанській землі вона гуртувала українських біженців, поєднувала їх серця й душі з рідною землею, мовою культурою. Тривалий час була комунікатором роботи СУА, а за тим і заступником голови всесвітньо відомої організації. Знаючи це, батько, либонь, був би щиро вдячний своїй доні.

            Думаю, що нинішнє завдання тих, хто любить Україну, вважає себе борцем за зміцнення української мови в суспільстві, захисту її інтересів як найбільшого національного скарбу народу, повернути пам'ять про Романа Домбчевського, його високопатріотичну родину. Трагедія його сім’ї, яка за любов до рідної мови, її пропаганду в масах, розробку правових канонів національного способу спілкування показала всьому світові, що українці готові піти на неймовірні муки, навіть на смерть за свою ідентичність. Такий приклад заслуговує на всенародне пошанування.

       Я підготував статтю до Вікіпедії про Романа Домбчевського та його стражденну родину, читати тут. Написав також цими днями листи ректору Львівського національного університету імені Івана Франка, декану юридичного факультету, сповістивши їх про мою «знахідку» справжнього дорогоцінного скарбу серед їхніх випускників далеких-далеких років іще початку минулого сторіччя. Запропонував відшукати і перевидати книгу Р. Домбчевського «За права мови», так актуальної, злободенної нині, провести науково-практичну конференцію за участі правників, мовознавців. По можливості встановити пам’ятку дошку на фронтоні стіни факультету.

            Написав листи про це ж і голові міста Львова Андрію Садовому, голові Львівської обласної держадміністрації О. Синютці. Спробую письмово переконати голів міст Миколаєва та Стрия, що було б дуже добре, якби там з’явилися вулиці чи сквери пам’яті колишнього мешканця, відомого на весь світ юриста Романа Домбчевського, щоб про нього нагадували пам’ятні знаки. Це б лише додало авторитету та історичного шарму їхнім поселенням.

          Зв’язався з Союзом Українок Америки. Мені пообіцяли незабаром прислати розповіді про заокеанську частину родини знаменитого гуцула. Я обов’язково поділюся цими матеріалами з вами, друзі-читачі.

 

            ***

 

          Як повідомили з архіву СБУ, у них, а також обласних управліннях спецслужби немає жодних матеріалів щодо судового процесу чи справ з приводу нагляду за політв’язнем Романом Домбчевським. Як висловили там припущення, їх, можливо, вивезли до Москви, тим паче, що відомий юрист і захисник української мови був не зовсім рядовим «клієнтом» кагебістів. Але пошук документів треба пр

Українці, яких вшановує світ - 2

(Продовження статті..)


Правовий мовний трактат сотника-юриста

У кінці 1922 року сотник Домбачевський повертається до Миколаєва, відновлює колишню юридичну канцелярію, знову займається юриспруденцією. Подібне триває до 1926-го року, коли Р. Домбачевський переїздить до більшого міста - Стрия, організовує  й тут юридичну практику. Доволі часто виступає з блискучими статтями в місцевій газеті «Стрийська думка», в обласній пресі, юридичних часописах на правові теми, на теми моралі. З-під його пера виходять яскраві публіцистичні твори на злобу дня.

Ім’я адвоката Романа Домбчевського в Стрию пов’язують з організацією музейної справи. Саме він у тридцяті роки минулого століття підготував статут краєзнавчого музею «Верховина». Зайнявся публічною пропагандою ідей збереження старожитностей, публікуючи статті про це в місцевій та обласній пресі. Тема для нього була надзвичайно близька й зрозуміла, бо родом він був з Гуцульщини, з самої Верховини. Писав різноманітні звернення, відозви громадськості до органів влади з метою створення в місті нового культурного центру зі збереження спадщини віків. В цьому йому активно допомагала дружина Ірена. Разом із гуртківцями вона поставила виставу про життя людей у горах.

Невдовзі його статті на захист рідної української мови все частіше носять характер ґрунтовних наукових досліджень. Практикуючи в судах, доктор Р. Домбачевський доволі часто зустрічається з несправедливістю, коли його клієнтів змушують відмовлятися від рідної і переходити на мову, не властиву їм для вільного, невимушеного спілкування, приміром, польську чи російську, що, зрозуміло, звужує можливість викладу представником сторони у суді власних аргументів, доводів, переконань через штучно фільтрований словниковий запас. Ще гірше, коли в суді рідну мову втрачають адвокати. Юрист Домбачевський чи не вперше в українській юридичній і філологічній практиці виступає за законодавче закріплення права національної мови в суді. На повен голос говорить про соціологічне і правове поняття нації та її мови, про право нації мати таку. Здійснює детальний аналіз стану української мови в Австрії, Росії, Угорщині, ЧСР і Румунії, про її правовий статус у законодавстві цих держав. Досліджує мовні закони УНР, ЗУНР і УСРР.

Напевне, першим серед українських правників Роман Домбчевський ще в двадцятих роках минулого століття на порушує проблему права мовного носія на рідну мову, як засіб  життєво важливої суспільної комунікації. На її природне право, як дихати, думати, мати одяг, житло, рідню.

Тоді, майже сто років тому, Роман Домбачевський пише: «Існує непорушне право рідної мови нації: у школі, уряді і загалом у публічному житті, це перше право людини, народу і нації, що бореться за свою ідентичність. Воно перевиховує своє громадянство на членів новочасної нації, що мусить мати глибоке і непохитне відчуття свого етнічного походження, володіння правом рідної мoви, цим знанням воно презентує свій xapaктep національного існування і самостійності, честі та поваги…»  

       Як результат, з-під пера юриста Р. Домбачевського виходить цікава і актуальна, злободенна більш як на ціле століття, праця «За права мови». Це фахове і цікаво викладене, юридично виважене дослідження про роль і значення національної мови, ролі адвоката – справжнього українського речника прав нації у судових процесах.  Автор, зокрема, зазначає: «Факт, що національна адвокатура має по закону привілей бути речником прав національної мови, створювати фахове положення того суспільного стану серед нації й накладає на нього особливі обов’язки з утвердження етнічного засобу спілкування в процесі». 

   Національна мова, слова, це золоті ключі, - казав Роман Домбчевський, - якими відкривають душу і закривають чорні роти.         

        Є небезпідставне твердження, що ця оригінальна, автентична праця з’явилася вже в кінці двадцятих років минуло століття, коли Польща в Галичині злісно викорінювала українську мову. Однак не важко в дисертаціях, дослідженнях науковців і тієї, і навіть зрідка нинішньої пори (напевне, за традицією) знайти посилання на її друковані версії 1934, 1935 і 1936 років. Вона, через її актуальність, злободенність, високий фаховий рівень начебто неодноразово (це, зазначу, ще потрібно вивчати й доводити) перевидавалася і в Львові, і навіть у буцімто й у Варшаві. Але варто було зійти комуністичному «золотому вересню» над Заходом України, як Р. Домбачевський тут же опинився у в’язниці спецслужб Москви з тяжким обвинуваченням у махровому українському буржуазному націоналізмі. Після довгих митарств підвалами НКВС, автор твору на захист української мови був засуджений комуністичною трійкою до восьми років каторги, яку відбув до останнього дзвінка на Північній Колимі. Після ув’язнення Р. Домбачевському суворо заборонялося повертатися в Галичину, займатися юридичною практикою, писати статті, будь-де публікуватися. Він поселився в Одесі, трудився вантажником у порту, слюсарем, постійно знаходився під наглядом комуністичних спецслужб.

 

По два боки морів та океанів

 

          1911 року Роман Домбачевський узяв шлюб з Іреною (06.02.1886 р. н.), яка також походила з родини греко-католицького священика Григорія Рибчака з Бучача (нині Тернопільська область). У часи буремних випробувань батько її служив духівником УГА. Неодноразово заглядав у вічі смерті, коли червоні проривали фронт. Пані Ірена стала громадською активісткою, активно зайнялася журналістикою. Вона - фундатор бібліотеки «Просвіти» у західному містечку Миколаїв, де вони мешкали з Романом, комплектувала її власним коштом. Під її проводом споруджено і будинок «Просвіти» у містечку, де Ірена Домбачевська, організувавши перший в цьому краї драматичний гурток, поставила на сцені п’єсу поетеси-гуцулки, родом з села Білі Ослави тепер Надвірнянського району Івано-Франківщини Марії Підгір’янки (справжнє прізвище – Ленгерт) «У чужому пір’ї». Синьоока Марійка разом з чоловіком Августином Домбровським, також великим поборником української поезії, мистецтва, бувала на виставах Ірени Рибчак-Домбчевської і в Миколаєві, і Стрию, в довколишніх селах, і на Львівській сцені, куди містяни любовно запрошували талановитих аматорів з тамтешньої «Просвіти». Квартетом, разом з Іреною та Романом, вони особливо вдало, на «біс» у місцевої публіки виконували пісню Марічки Підгір’янки «Ой, не нам у кайданах ходити». Яку владою суворо заборонялося співати, особливо ж у людних місцях. 

           У 1928-1932 роках пані Ірена трудилася головою Союзу Українок у Стрию, була на самому вістрі громадського і політичного життя. Гуртувала людей в рядах «Просвіти», організовувала драматичні гуртки, виступи аматорів, конкурси української мови, української пісні. 

     Починаючи з тридцятих років журналістка Ірена Рибчак-Домбчевська активно друкувалася в журналах «Жінка», «Жіноча доля», «Кооперативна родина», «Кооперативна республіка». Була вона вельми активною, цілеспрямованою людиною, вся націлена на громадську, національно-патріотичну роботу. Мала пісенно-поетичну душу. Була навдивовижу комунікабельною, патріотично налаштованою особою.  Вправно володіла писемним словом, мала художні публікації. Львів’яни зачитувалися її нарисами, оповіданнями. Найбільше з них вирізняється виточеним смаком і чуттям слова спомин «Три стрічі. Пам’яті Олекси Наваківського». Опублікований він у вересневому номері журналу «Жінка» за 1935 рік. Через сорок чотири роки часопис «Наше життя» (стор. 11) Союзу Українок Америки (СУА) передрукує уривок цієї розповіді з присвятою пані Ірені Григорівній, яка все своє життя і в Україні, і за океаном жила для людей.   

          У родини Домбачевських народилося двоє дівчаток – Христина та Стефанія. Молодша померла від тифу. 1939 року, коли Львівщину окупували радянські війська, передчуваючи загрозу від комуністів, Ірена Домбачевська з Христиною зуміла пробратися на територію, загарбану німецькими військами. Сталося це одразу, як нові господарі життя уночі заарештували чоловіка, провели обшуки в їхньому помешканні, забрали всі його рукописи, зажадали і їй вранці особисто з’явитися на допит до слідчого НКВС. З Польщі, мати з донькою незабаром виїхали до США. Там вона одразу примкнула до міжнародних громадських організацій.

       Усе своє життя  за кордоном, аж до смерті 05.08 1964 року, пані Ірена невтомно розшукувала чоловіка, повсякчас посилаючи запити про нього в радянське посольство, розпитуючи новоприбулих утікачів з комуністичної держави, чи бува не чули, не зустрічали її Романа. Уже пізніше, маючи знайомих, які працювали безпосередньо в апараті ООН у Нью-Йорку, намагалася організувати офіційний запит світової організації до керівництва Радянського Союзу з приводу долі юриста Домбчевського. Але так нічого і не змогла дізнатися про його долю за непробивною «залізною завісою» СРСР. Весь цей час Роман Домбачевський повсякчас жив одинаком, постійно мріючи про зустріч з дружиною та дочкою, доля яких йому теж була невідома. Помер у скруті й глибокій депресії в непривітній для нього Одесі 1952 року.

 


Українці, яких вшановує світ, а Україна забула

Воскреслі з мороку комуністичного забуття

Тінь забутого предка

         Для мене ця неймовірна і приголомшлива історія розпочалася доволі несподівано. Гортаючи сторінки газети українців Америки «Свобода», яка безперервно видається в США з 1893 року, я у номері від 26 травня 1984 року прочитав невеличку публікацію, озаглавлену доволі просто - «Роман Домбчевський». У ній розповідалося, що попереднього дня в США урочисто відзначили сторіччя від дня народження цього львів’янина – вдатного юриста, споборника української мови, публіциста. Я, щиро кажучи, здивувався, що ніколи не чув цього імені. Бо  прізвище його було, так би мовити, з викликом. Початкові літери вказували нібито на глибоке польське коріння. Адже корінь слова «домб» у перекладі на польську близький до значення – дуб, себто, неймовірно в’язкий та кріпкий. Хоча, як виявилося, то Роман Йосифович Домбчевський насправді чистокровний гуцул. Він народився 25 травня 1984 року в маленькому селі Ясенів Горішній на Гуцульщині, в Австро-Угорської імперії, тепер це Верхній Ясенів на Івано-Франківщині. Розташоване воно за дванадцять кілометрів від районного центру Верховина, за сорок п’ять від залізничної станції Ворохта, у долині річки Чорний Черемош.

         Вшановували у Нью-Йорку українці США Романа Домбчевського як відомого правника, споборника прав української мови, як національної. Хоча всі мої пошуки показали, що нині ніхто в Україні цю людину, на жаль, фактично не знає. Нікому її прізвище невідоме. І не лише на рідній Гуцульщині, а й на Львівщині, де провів він основну частину свого життя. Сказати б, тінь дочасно забутого предка.

         Роман походив з родини греко-католицького священика Йосифа Домбчевського. Мати його, Варвара, також з родини служителів культу цієї ж віри. Батькам дуже хотілося, щоб їхній метикуватий син був освіченою, грамотною людиною. Тому в дев’ятнадцять років, не по літах високий та кріпкий, він був уже у Львові, успішно склав іспити на юридичний факультет тамтешнього університету.

Юнак надто швидко освоївся до міського життя, і вже дуже швидко поринув у бурхливе студентське життя. Маючи природній дар до швидкого засвоєння наук, молодий гуцул легко опановував академічні знання, які дарували відомі правники того часу: Олександр Огоновський, Маврикій Алергант, Олександр Долівський, Марцелій Хлямтач, Станіслав Шаховський, Пшемислав Домбковський, Юліан Макаревич, Станіслав Дністрянський. З задоволенням поза програмою  відвідував лекції одного з найвидатніших істориків України, автора 10-томної «Історії України-Руси», сотень праць з історії, історії літератури, історіографії, джерелознавства Михайла Грушевського.

Університет Роман Домбачевський закінчив 1908 року не лише з ґрунтовними теоретичними знаннями правника, а й високим патріотичними переконаннями галичанина, шанувальника й поборника української мови. Поселився в містечку Миколаїв неподалік Львова, організував юридичну канцелярію. В краї якраз розпочинався шалений наступ на україномовне населення з метою  його полонізації, і молодий адвокат часто безкоштовно надавав послуги бідним місцевим селянам-українцям. До нього потяглися люди. Він часто бував у рідному університеті, де молодь організовувала акції протесту проти переведення навчання виключно польською мовою. Роман Домбчевський був автором ряду петицій до польської влади у Варшаві.

 

Поліглот в окопах імперіалістичної

У серпні 1914-го адвокат Домбчевський закриває свою контору, полишає молоду сім’ю і відправляється на фронт. В окопах зближується з активістами політичної організації Спілка визволення України (СВУ), головною метою якої було проголошення самостійності та соборності України. Приводом для виокремлення України як держави вони вбачали у використанні ситуації війни між Австро-Угорщиною та Німеччини проти Росії. Майбутнім устроєм незалежної країни представники СВУ бачили монархічну державу з однопалатним парламентом. Ось чому члени СВУ так гаряче згодом (29 квітня 1918 р.), сприйняли прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського.

Але це було дещо пізніше. Тим часом, як високоосвіченого фахівця, СВУ направляє Романа Домбачевського на мобілізацію українських військовополонених з російської армії в таборах Австрії. Працювати доводиться в австрійському місті Франштадт. Політичні активісти, серед яких і високоосвічений пан Роман, організовують національно-культурну, виховну роботу серед вояків. Тут Р. Домбачевський вперше зблизька стикається з справжньою журналістською роботою: потрапляє в редакцію газети «Розваги», висвітлює на її сторінках правові і просвітницькі теми. Цими загальними зусиллями СВУ організувала так звану Сіру (від кольору однострою) дивізію, яка 30-тисячним військом влилася в українську армію і воювала за незалежну Україну.

Після розвалу Австро-Угорської імперії на початку листопада 1918 року в Галичині проголошено Західноукраїнську Народну Республіку.  В цей же час польська влада з усіх сил прагнула приєднати Галичину до відновленої своєї держави. Для захисту українських земель активно формується Українська Галицька Армія (УГА). 34-літній дипломований юрист стає сотником УГА.

Роман Домбачевський досконало володів восьма мовами. Ще коли він практикував у судах до Першої світової війни, його часто запрошували на різноманітні гучні процеси в ролі високоякісного перекладача-юриста, оскільки він практично владував усіма мовами й говірками, які використовувалися на території Галичини. Цей резон був визначальним й 1921-го року, коли Українській Народній республіці (УНР) конче знадобився фахівець з чеської мови в українській амбасаді Праги. Р. Домбачевський у 1921-1922 роках трудився секретарем посольства України в Чехії.

(Продовження статті буде).

Одесит, який віддав життя за українську мову

Ми збідніли на великого Мудреця, Патріота, охоронця прав Мови

Відхід за світи мудрого Святослава Караванського повна несподіванка, позаяк мені здавалося, що він буде жити вічно. Особливо надійно подібне утвердилося в мені після того, як йому виповнилося всі  95-ть. Рухливий, молодцювати, він мешкаводинаком (дружина померла) у Балтиморі, як метеор мотався на своєму незмінному скутері. Почувався, як стверджував,  на колишніх п’ятдесят. 24 грудня йому б мало виповнитись 96-ть…

Я давно вже мав намір написати про цього мудрого одесита, котрий найкраще у світі володів українською мовою, а тому активно  збирав матеріали для такої статті. Ціла тека їх залишилися за снігами у селі: планував засісти за есею з весни. Шкодую нині, що тих вирізок, заміток немає зараз під рукою, коли доводиться несподівано писати ці прощальні рядки. А там зібралося багато цікавого про Караванського. Мені хотілося б краще вам поянити, друзі, що він за людина така особлива, з вічною молодістю на душі. Пан Святослав, до прикладу, стверджував, що за 31-ин рік, проведений у в’язницях московітської імперії, куди його постійно вкидала радянська влада, надзвичайно багато разів голодував. Тому, мовляв, організм його оновлювався після таких екзекуцій.

Святослав Караванський насамперед унікальний мовознавець. Він своє життя присвятив лікуванню нашої рідної мови, яку сусіди-вандали впродовж століть намагалися знищити, позбавити права на життя. Для мене особисто, як для ділового журналіста, письменника, для моїх колег, він зробив колосальну справу – створив «Практичний словник синонімів української мови», без якого я не обходжуся жодної доби. Без нього, його унікальних старань, певен, наша мова була б у стократ обмеженішою, примітивнішою. Бо чим багатше, крилатіше слово, тим вище воно злітає до небес, тим глибше западає в душу народу. 2014 року вийшло останнє – п’яте, суттєво розширене , доповнене видання «Практичного словника…» Це означає, що роботу над ним, автор не закінчував ніколи, від 1951 року…

Святослав Караванський найближчий із фахівців мовознавців і для поетів, позаяк він ще відбуваючи перший свій строк дисидентського  ув’язнення, почав створювати «Словник рим української мови». Відтак, знайшов понад 60 тисяч пар римованих слів. Завдяки чому наша культура, література стали в рівень з кращими світовими.   

Святослав Йосипович завжди тримав руку на пульсі політичного життя України, хоч давно уже мешкав за кордоном (з 1979 року), куди його спровадили ще недолугі радянські  вожді-правителі. Він регулярно, практично щотижня подавав у пресі замітки з найактуальніших тем життя нашого суспільства. Ось маю газетину з його міркуваннями від 22 вересня ц.р. Озаглавлені так: «Як нам уберегтися від Януковичів?».  Пан Караванський написав: щоб убезпечити державу від нових президентів-самодурів, які прийшовши до влади починають потім працювати на ворогів, належить записати до Конституції Україну одне додаткове слово… Це, власне, буде обіцянка, яка його контролюватиме. Що той, хто вступає на престол, повинен не просто «… володіти, а і МОЛИТИСЯ українською мовою».

А ось зовсім свіжі його замітки від 10 листопада 2016-го, які також знаходжу на своєму робочому столі, стосувалися вони «Е-декларацій та виборів». Це, казати б, роздуми про те, як побороти чуму українського суспільства – корупцію. Святослав Йосипович застерігав, що сучасні партії перестають бути осередками політичної активності, перетворюються в інструмент, знаряддя олігархів з закабалення мас. І цю проблему, вирішення якої стоїть перед Україною насамперед, ще маємо вирішувати. Уже без його...

Україна збідніла на одного Мудреця і Великого Патріота. Тому бережімо одні одних.

Чи помиляються генії у Коханні

Історія з Іваном Франком, до якої довелося доторкнутися через сто літУ друкарні відомого київського видавництва «Фенікс» завершилася верстка і підготовка до друку моєї нової книги, озаглавленої «ПОСТАТІ З ВИРІЮ». Це твір письменницьких розслідувань, пошуку й оприлюднення нових, іноді зовсім невідомих фактів з життя людей, які незаслужено забуті, або зумисне викреслені з історії України через те, що вони були знаковими фігурами. А ворогів у нас завжди вистачало. Ось чому на обкладинці, поруч із назвою книги є ще підзаголовок: СТРАШНО БУТИ УКРАЇНСЬКИМ НАРОДОМ. Хто прочитає ці есеї, зрозуміє чому так я стверджую…

Привілей друкуватися в «Феніксі» та ще й за кошти Київської міської державної адміністрації «Постаті з вирію» заслужили на конкурсному відборі. Про нього я дізнався буквально за декілька днів до закінчення, і зі своїм рукописом встиг буквально за годину-другу до його закриття. Туди на той час поступили твори від замало не сімдесяти професійних письменників столиці. У підсумку мій доробок із цього загалу набрав найбільше – 42 бали із 50 можливих! І я знаю чому. Бо всі чотири історії, з яких складається мій твір, унікальні самі по собі. За добором фактажу насамперед. За викладкою історій. Бо всі повісті з конкретного життя.  

У результаті розслідування мені вдалося вернути Україні імена екстраординарних людей -особистостей, наймення чиї вже було згубилися в історії, як, до прикладу, гуцула, доктора права, автора рідкісної книги «За права мови» Романа Домбчевського і його дружини, львівської журналістки Ірини, яких розлучила, фактично знищила радянська влада. Завдяки тому, що мила пані в буремні 1915-16-ті роки служила управителькою шпиталю Українських січових стрільців, вдалося побічно відкрити нову хвилюючу сторінку життя Великого Івана Франка. Адже пані Ірина виходжувала в притулку вояків і самого Каменяра, споряджала, проводжала його в останню дорогу.

Через історію життя Ірини Домбчевської вдалося доторкнутися до таємного в душі генія, до того, що іноді ще називають п’ятою порою року людини. Була дивна жінка в житті Івана Яковича, в якій окрім нього одного ніхто не помітив Богині, а він саме для неї створив найкращі поезії, котрі ввійшли до ліричної драми «Зів`яле листя». Які й по нині зворушують мільйони нових і нових молодих людей. Так ось мені вдалося віднайти серед різношерстої української емігрантської літератури у США один тоненький журнальчик, котрий у п’ятдесятих роках минулого століття видавався у Нью-Йорку мізерним накладом, а в ньому, напевне, найповніше викладено історію обворожливого «Зів’ялого листя» з картин зустрічей Івана Франка та Целіни Журовської. Сьогодніші інтелігентні люди, як мені видається, це мають прочитати, мають знати цю дивну історію.  

Думаю, що моя книга допоможе тому, хто цього забажає, відкрити історію стосунків поета і дивної полячки, яка, здається, так і не зрозуміла висоти почуттів великого поета, філософа. Вона ставилася до всього вельми по-споживацьки.  

Один із розділів твору присвячений діяльності україномовної газети «Українська дійсність», котра виходила у світ впродовж Другої світової війни у Берліні. Друкувалася для українців, котрі працювали, мешкали у Німеччині, знаходилися в концентраційних таборах, насильно були вивезені фашистами до рейху з України. Мені вдалося натрапити в одному з державних архівів Києва на вивезені з переможеної столиці 1945-го матеріали цієї рідномовної нам редакції – газетні гранки, себто, набрані, зверстані відбитки статей, репортажів, заміток, а також сотні листів читачів, які люди фактично з усієї окупованої німцями Європи надсилали в газету. Знаєте, мені явився несподівано такий оголений нерв життя нашого бідового народу, який щонайглибше і нині достає до серця й душі, варто лише заглибитись у суть того, що знаходиться в архівних папках. 

Цікаво, що окрім мене цих гранок, листів ще ніхто не торкався з часу закінчення тієї страшної війни, вивезення редакційного архіву до столиці України. Окрім, напевне, нишпорок чекістів. А ви, друзі, хто розживеться на книгу першими прочитаєте про найсвятіше, чим ділилися люди з редакцією тієї грізної, фронтової пори. Я залишив для потомків, перелиті в сторінки книги, чітко вказані їхні домашні адреси, історії життя і участі в страхітливій бійні, зовсім не правив тексти їхніх сповідей, іноді надзвичайно зворушливих і сентиментальних. Нехай ця відвертість і біль назавжди залишаться в нашій історії, бо людей цих всіх давно уже немає в живих, а душі залишилися в листах, в їхніх оповідях. Ось, власне, чому моя книга і називається «ПОСТАТІ З ВИРІЮ» .  
 
Є інші цікаві історії в книзі, яка з’явиться поміж людьми уже до нинішньої Йордані. 
Звичайно ж, тираж її мізерний – лише 500 примірників. Але на сьогоднішній час, на мої статки, це й так великий поступ. Всі до одного примірники будуть розписані для бібліотек Києва, для шкіл і вишів. І я цьому надзвичайно радий. 

Перебуваючи в друкарні цими днями, вияснив, що тепер, у разі, коли книга друкується не за особисті кошти автора, а як зараз у мене – за муніципальний чи державний кошт, письменнику не виділяється жодного примірника авторських творів. Свого часу літератор мав право для власних дарчих потреб отримати безкоштовно певний процент накладу. Нині, якщо бажаєш свою книгу бодай потримати у руках, можеш замовити додатковий наклад їх друкарям – у певній кількості, хоч і сотню-дві екземплярів. Але сповна плати. Іншими словами, для бідного розумника, хто написав, підготував до друку твір є реальна загроза взагалі не мати жодного примірника свого твору, який вийшов у світ. Весела ситуація, чи не так? 

Ціна мого примірника книги, який додатково видрукують у «Феніксі» для, так би сказати, авторського накладу складе 45 гривень за штуку. Тому, хто із вас, мої друзі-читачі, бажає мати «ПОСТАТІ З ВИРІЮ», книжку, котру, якщо не тепер, то пізніше обов’язково будуть розшукувати книголюби, історики, можна отримати, переказавши на моє ім`я та прізвища в Приватбанку означену суму коштів за кодом 4149 4978 1878 9515. Дуже хотілося, щоб ті, хто зробив замовлення переказом коштів, повідомив мені про це через Фейсбук, або за електронною поштою – [email protected] Аби знати, кому варто підписати, вручити книгу. До того ж, період замовлення надзвичайно короткий – до 10 січня включно. Поміркуйте, панове.

Краща публіцистика 2016 року

Мою книгу "Свічка на вітрі" визнано кращим публіцистичним твором 2016 року, вона удостоєна Диплома і медалі Міжнародної літературної премії в царині літератури і публіцистики імені Уласа Самчука

Початок нинішнього тижня виявився для мене надзвичайно хвилюючим. У понеділок, 20-го лютого ц.р., стало відомо, що мені присуджено Диплом і медаль Уласа Самчука за перемогу в Міжнародній літературній премії в галузі літератури та публіцистики імені Уласа Самчука. Цю відзнаку заснували Національна спілка письменників України (НСПУ) та Тернопільська організація НСПУ. Вручення традиційно відбувається в селі Тилявці, або у райцентрі Шуйськ на Тернопіллі.

Сто чотири роки тому, у восьмилітньому віці Улас Самчук прибув сюди, у тихе, непримітне село Тилявку, ща 15 кілометрів від Шумська. Тут батьки пригляділи і купили поле, аби хазяювати на ньому. Скраєчку поставили хатинку. Була вона крайньою у селі. Такою залишилася й по нині. Тільки від часу вросла в землю замало не по самі вікна. Її причепурили, бо ж народу тепер їздить сюди багато, вималювавши в світло синю фарбу її стіни. Так і стоїть вона край села, першою зустрічаючи і останньою проводжаючи мандрівників.

Ось він колишній лан Самчуків у снігу аж до виднокраю, цікаво, чий він тепер, кому належить?

Оглядаюся, наче хочу побачити білого вершника на гарячому коні, що виїхав звідси, від синьої хати. А може він подався на коні вороному? Бо ж в Уласа Олексійовича є твір із назвою «На білому коні», виданий 1956 року, і «На коні вороному» (1979 р.).

Як прожив письменник, покинувши 1925-го цю хатину, Улас Самчук розповів у свої книзі «П’ять по дванадцятій». Ось яка вийшла чудернацька схема:

«ОСЬ МОЯ ВЛАСНА ІСТОРІЯ:
1905 – 1917 – імперія Романових;
1918 – 1920 – Українська Народна Республіка;
1920 – 1927 – Жеч-Посполіта;

1927- 1929 – Ваймарська Німеччина;

1929 – 1940 – Чехословаччина;
1941 – 1944 – німецька окупація в Україні;
1944 – до цього дня (28.07.1945) – Німеччина «п'ять по дванадцятій» (Так Гітлер визначив час, коли Європа впаде до його ніг, а натомість упала Німеччина).

Маю сорок років життя. Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни; 11 років війни і революції, 15 років вигнання, 14 – миру. Польська, німецька, мадярська в'язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, 
Райхскомісаріяту України, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії людства. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори. Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932 – 1933, концентраційні табори… І вічне вигнання.»

Улас Самчук - це знаменитий його роман «Марія», це трилогія «Волинь», за яку його представили до Нобелівської премії в царині літератури. Звісно ж, удостоєння зірвали комуністи, бо світ би широко дізнався про Голодомор... Одначе, історія зафіксувала цей факт - люди бачили в волинянові справжнього генія.

Як не гордитися тим, що мене нарекли продовжувачем бойової журналістики такого великого публіциста.

У Шумську, в районному будинку культури, де зібралося багато людей і коронували мої літературні успіхи, засвідчивши те, що моя публіцистична книга «Свічка на вітрі» є кращим прикладом "вогню в одежі слова" за 2016 рік.

Дякую всім, хто за це голосував.

Фото Віктора Смоляка.

Рецензія на книгу "Не проспімо, браття, волю"

31.10.2023 АВТОРОМ ADMIN
Із закликом до кожного не проспати волю.

Тарас Головко.

Без будь-якого перебільшення Олександра Горобця можна зарахувати до когорти найталановитіших українських журналістів, публікації яких дуже часто збуджували громадську думку, привертали до себе увагу широких читацьких кіл.

Автор цих рядків кілька років тому мав нагоду ознайомитися з книгою його творів «Свічка на вітрі». Справила вона досить приємне враження насамперед рівнем професійності, а ще конкурентоздатністю Горобця-публіциста, який в чужому для нього російськомовному медійному середовищі спромігся так допекти своїми гострими виступами у пресі (відбувалося це на межі двох століть), що настирливого українця з «гострим пером» помітили на самих верхах і, в прямому значенні слова, відкрили полювання на нього. Мало не всі колеги по журналістському цеху, вдаючи раніше із себе лібералів, в одну мить відвернулися від Горобця, бо відчули реальну загрозу з боку репресивної кремлівської машини, яка через своїх агентів почала не лише гальмувати демократичні реформи в Україні, а й фізично розправлятися з тими, хто ці реформи намагався втілити у життя – журналістами, політиками, громадськими активістами. Чим це все закінчилося, в наші дні всім відомо – апофеозом путінізму в апокаліптичних його проявах.

Дистанція між згадуваною книжкою «Свічка на вітрі» і романом у новелах із життя, своєрідними документальними оповіданнями «Не проспімо, браття, волю» Олександра Горобця вимірюється сімома роками. Цього разу автор виніс на суд читачів твори зовсім іншої тематики. По суті, тут вміщено оригінально подані спогади про дитинство, юність і зрілі роки. Судячи з авторських розповідей, життя виявилося дуже динамічним, наповненим щирими емоціями, веселими і сумними подіями, якими читач переймається з перших сторінок великої за обсягом книги.

Дві рідні людини у житті Олександра Горобця відіграли виняткову роль, вплив яких позначився на його вихованні, подальшій освіті, в цілому на світосприйнятті. Це його бабуся Сандра (героїня оповіді «Зряча душа сліпої бабусі Сандри») і мама Ликерія Феофанівна («Ювілей сивої горлиці»). Обом випала невтішна доля, особливо першій, яка осліпла у ранньому дитинстві і все життя прожила незрячою. А друга, народивши сина Сашка, як кажуть у народі, світу божого не бачила, горбатячись роками на колгоспних полях із сапкою в рука коло цукрових буряків… Автор в деталях описує мінорний сільський побут, в якому дві найрідніші людини ділилися з ним душевним теплом, оберігаючи від лиха і неспокою. Відчувається, що у ставленні до рідних Олександр Горобець зберіг синівський обов’язок, почуття неоплатного боргу, бажання зробити їхнє життя кращим і щасливішим. Мабуть тому, ставши самостійним і матеріально забезпеченим (а відбулося це, як тільки Горобець набув статус професійного журналіста), одним з перших його бажань була допомога бабусі подолати невиліковну сліпоту, а на вісімдесятиліття матері дав собі обітницю збудувати пам’ятник українській сільській жінці-трудівниці і в такий спосіб віддати шану всім тим, які винесли на своїх плечах тягар підневільної колгоспівської праці.

Важливо, що і в інших творах письменник подумки повертається у минуле, фактично, в іншу державу, де люди підкорялися іншим законам й обставинам, що впливали на їхню подальшу долю. Для одних вона виявлялась манірною, для інших – дещо прихильнішою, хоча багато залежало від здатності людини виявити свої здібності й чесноти. Так сталося і з Олександром Горобцем на самому початку журналістської кар’єри, розпочатої працівником районної газети. Мабуть, щасливим збігом обставин слід вважати випадок, що трапився з кореспондентом-початківцем, коли той написав про колишнього бургомістра подільського містечка Шаргород («Довгі вуха старої стодоли»). Головний редактор, напевно, через заздрість до меткого і перспективного газетяра, притримував цей, по суті, сенсаційний матеріал, фактично, не даючи йому ходу. Але однією з рис, притаманних Горобцю, і це добре прослідковується в його подальших вчинках, зафіксованих у документальних оповідях, було не зважати на перешкоди, що виникають на шляху до задуманого. І в цьому випадку він через голову редактора, з порушенням умовної субординації, надіслав в обласну газету матеріал про колаборанта-зрадника, котрий понад двадцять років після війни переховувався у схроні, уникаючи покарання. Там одразу надрукували резонансну статтю, а ще згодом, її, переклавши, оприлюднила і всесоюзна газета. Так вісімнадцятилітній юнак із невеличкого села Джурин на Вінниччині, який щойно почав працювати у районній газеті, долаючи упередженість, обмеженість і заскорузлість, в одну мить здобув визнання.

Кожна новела із життя, а їх у книжці «Не проспімо, браття, волю» нараховується понад п’ять десятків, є відображенням етапів становлення самодостатньої творчої особистості, котра постійно перебуває у пошуку, відкриваючи маловідоме для себе, а потім, ніби ділячись віднайденим духовним скарбом, доносить людям у публікаціях. Приміром, читач дізнається про маловідому трагічну історію, розказану Горобцю другом дитинства Іллею Рудяком, етнічним євреєм, котрий емігрував до США із Джурина, як тільки відкрилась «залізна завіса» («Файфурин»). Саме в далекому Чикаго, де той осів і відкрив книжковий магазин літератури, Рудяк вперше почув від тамтешніх мешканців, що трапилося з відомим за радянських часів головним режисером Московського державного єврейського театру Соломоном Міхоелсом і приставленим до нього Іциком Фефером, завербованим НКВС, під час їхньої поїздки до США на третьому році війни. За дорученням Сталіна ці двоє відправилися за океан для збору коштів на потреби Червоної Армії. Крім зібраних доларів вони привезли в подарунок Сталіну і Молотову ще й по розкішній хутряній шубі. Тому, хто займався закордонними справами у радянській державі цей подарунок припав до душі, а от в іншого, котрий постійно носив кітель і вершив людські долі, це викликало погано приховану лють, оскільки шубу сприйняв як завуальований хабар. Можливо, саме це виявилося останньою краплиною, що переповнила чашу терпіння кремлівського тирана і майбутня доля Міхоелса фатальним чином була вирішена.

Досвідчений майстер пера, володіючи індивідуальним авторським стилем викладу, завжди вибудовує свою розповідь навколо одного чи кількох промовистих фактів, які одразу ж викликають інтерес у читача. Багато з того, що трапилось давно, збереглося серед журналістських нотатків, нагадало конкретних учасників подій, які з плином часу вже полишили цей світ. Скажімо, якось Олександр Горобець завітав до сусіднього села Покутине з метою підготувати репортаж для районки про відкриття новозбудованого будинку культури. Здавалося б, буденна подія, але за нею приховувалась дуже важлива деталь, яка дала поштовх до створення документальної новели («Шедеври безрукого майстра»). Не важко уявити, як за радянщини відбувались подібні заходи, і автор пише про це, не ретушуючи нічого: згадав у репортажі промови керівників району й області, котрі з пафосом виступали перед сільською громадою, не шкодуючи яскравих епітетів і порівнянь. Єдине, чого вони не згадали, то це про майстерно інкрустовані вхідні двері до новозбудованого закладу культури, що зачаровували присутніх неповторною оздобленістю. А даремно, бо їх виготовив… безрукий сільський майстер. Горобець так само не одразу звернув увагу на цей витвір, аж поки хтось із селян не підказав йому, ким і в який спосіб створені чудо-двері. Виявилося, сільський столяр Іван Громадка два роки трудився над ними, використовуючи у роботі звичайний рубанок, деякі інші столярні інструменти, спеціально пристосовані для культь рук.

З новели життя постає доля хлопчика з Покутиного, якого привезли до районної лікарні у важкому стані, спричиненому вибухом у руках міни часів минулої війни, необережно підібраною, щоб використати для глушіння риби у ставку. У цій драматичній історії Горобця захопила психологічна стійкість і сила духу звичайного сільського чоловіка, котрий, зазнавши важкого фізичного каліцтва в дитинстві, не здався, ба’ більше, знайшов у собі внутрішні сили набути спеціальність і стати потрібним людям.

Судячи з тематичного наповнення окремих документальних новел, Олександр Горобець чимало часу віддає поглибленню знань з української історії. Адже джерела, які фігурують у його оповідях, а також цікаві маловідомі факти, не були доступними за радянської дійсності. Взяти для прикладу публікацію, приводом для написання якої стала зміна у назві нічим не примітного населеного пункту на Вінниччині з початком масштабного процесу декомунізації в країні («Як далекий хутір перейменувався у Синьожупанники»). Раніше це поселення величалося іменем більшовицького сановника Петровського (мав причетність не лише до створення зловісного ВЧК, а й до організації Голодомору в Україні на початку 30-х), а не так давно при в’їзді на вказівнику з’явилась суто українська назва, в якій міститься історія часів національно-визвольних змагань 1917-1921 років.

Олександр Горобець, беручись за розробку нової теми для публікації, завжди намагається детально вивчити архівні матеріали, важливі першоджерела, щоб встановити істину і точно розставити необхідні акценти. Тут автор приходить до парадоксального висновку про те, що генерал-полковник армії УНР, командир Синьої дивізії Віктор Зелінський (стояв біля витоків формування з військовополонених-українців двох дивізій – синьожупанників і сірожупанників) так і не отримав вкрай потрібної підтримки від тодішніх керманичів УНР Михайла Грушевського і Володимира Винниченка у принциповому для військовика питанні подальшому нарощуванні і розбудові збройних сили молодої української держави. На жаль, обоє керівників перебували в полоні модної на той час соціалістичної ідеології, відтак вважали, що не військовим, а мирним шляхом можна домовитися з росіянами, такими ж за переконаннями соціалістами як вони, навіть бачили майбутнє України в об’єднанні з Росією у складі федеративної держави. «Я цю історію розповів для того, скрушно зауважує в останньому абзаці Олександр Горобець, щоб ми всі нарешті зрозуміли, чому не перемогла, захлинулася в крові своїх героїв свята справа Української Народної Республіки». А далі автор виносить справедливий присуд, який багатьох навіть сьогодні, на тридцять третьому році відновленої незалежності, може дещо шокувати: «Як же ж вона могла осилити своїх ворогів, якщо на самій вершині її влади сиділи зрадники-соціалісти, котрі відкрито працювали в інтересах ленінців-більшовиків».

Майстерно препаруючи історичну матрицю, а заодно, як у давній біблійній притчі, відділяючи зерна від плевел, Олександр Горобець у своїй книзі, названій романом у новелах із життя, намагається встановити істину: хто сьогодні достойний називатися справжнім будівничим української державності. Першим, кого автор зараховує до обойми одержимих, є видатний громадський діяч і меценат української культури, видавець і публіцист, агроном і землевласник в одній особі – Євген Чикаленко («Кумир українців дід Чикаленко»). На долю цієї неординарної особистості випало чимало життєвих випробувань, але всі вони були гідно подолані у роки лихоліття і в пам’яті нащадків залишився світлий, незамулений образ патріота, справжнього сина народу, котрий щиро вболівав за краще майбутнє для України.

Кількома принциповими речами привертає увагу читача автор для того, щоб показати велич зробленого Євгеном Чикаленком, якого більшовики сприймали ідеологічним супротивником і робили у пореволюційний час все, аби ніде не згадувалося ні його ім’я, ні колосальний внесок, зроблений ним у державотворення, українську культуру і сільськогосподарську галузь. Перші кроки у справі відкриття багатющого спадку Чикаленка Горобець зробив ще у далекі 60-ті, коли працював у редакції Вінницької обласної молодіжної газети разом з журналістом Олександром Гетьманом. Ризикуючи власною кар’єрою, Гетьман наважився дати прочитати заборонене видання «Євген Чикаленко «Спогади, щоденник та листування», в якому зовсім іншою поставала історична правда про зародження українського революційного руху в Російській імперії, роль у ньому Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, В’ячеслава Липинського, згадування про яких, а тим більше знайомство з їхніми працями у радянській державі загрожувало притягненням до відповідальності за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда». Мабуть, прочитане тоді посіяло у душі молодого журналіста перші зерна сумніву стосовно правлячого режиму, але не на стільки, щоб одразу включитися у боротьбу з ним. Це відбулося дещо пізніше.

Постать Євгена Чикаленка, масштабна за своїм значенням в історії України ХХ століття, на переконання Олександра Горобця, ще й досі належним чином не поцінована. Цьому автор не раз і не два приділяє пильну увагу («Є.Чикаленко: «…хочете соціалістичну революцію – отримаєте безкінечну Росію»), вдаючись до своєрідної конспірології: що було б, якби сьогоднішні доморощені олігархи, такі як, скажімо, Фірташ, чи Пінчук (а ми ще додамо: Ахметов і Коломойський), вболівали за Україну та її народ так само, як це робив упродовж всього життя Євген Чикаленко?..

Колись сказане видатним українським меценатом «Україну треба любити не лише до глибини душі, а й до глибини своїх кишень…» жодним чином не стосується згаданих вітчизняних товстосумів, їхніх діянь, спрямованих, у першу чергу, на особисте збагачення і виведення з-під оподаткування якомога більше власних активів. Чикаленко, не прагнучи утвердитись у політиці, хоча, як наголошує Горобець, мав на це повне моральне право і громадський авторитет. На відміну від тодішнього українського політикуму, наділеного владними повноваженнями, Росію сприймав як віковічного ворога України, тому завжди категорично висловлювався на адресу північного сусіда: «Німці нам не страшні; кацапи страшніші, але не через те, що вони нас обрусять: коли не обрусили нас за 250 років, то не зможуть обрусити й далі. Вони страшніші Україні своєю некультурністю: під московським пануванням наш народ не розвинувся, а понизився культурно, навіть став менш грамотним». Пророчі слова, сказані ще задовго до того, як почнуться репресії, голодомори, русифікація, і, що найстрашніше, з’являться мільйонні людські жертви у результаті диявольської політики, втіленої у життя Московією.

Слідом за Чикаленком автор зі сторінок своєї книги подає цілу плеяду українських достойників, які віддавали свої помисли і власне життя заради утвердження української ідеї («Чому вони так мало прожили, лише 47 літ? Короткий вік Великих Українців»). Великими українцями Олександр Горобець вважає Тараса Шевченка, Василя Стуса, Симона Петлюру, Бориса Грінченка, Миколу Зерова, Олексу Коваленка, Василя Різниченка. Всім їм доля справді, за мірками біологічного віку пересічної людини, відвела зовсім небагато, але яка величезна вага зробленого ними для нації! Торкаючись творчого спадку Великого Кобзаря, із понад 237 віршів і поем Горобець виокремлює ті, що стосуються національно-визвольної боротьби українського (і не тільки) народу з колонізаторами-московитами, заповіти і настанови для прийдешніх поколінь українців, які мають усвідомити рівень відповідальності у цій священній війні, що триває навіть у наш час з вини біснуватого путіна. Василь Стус своїм життєвим чином показав затурканому марксистсько-ленінською ідеологією обивателю, що немає більшої цінності на земній кулі, аніж щира любов до рідної землі, заради якої варто боротися, а якщо треба, то і вмерти. Власне, поет це продемонстрував, поклавши власне життя на олтар служіння Батьківщині. Симон Петлюра, на думку автора, є найяскравішою особистістю за останню столітню історію українського державотворення. Він уособлював нескореність української нації перед поневолювачами різного ґатунку, тому для Кремля становив не уявну, а реальну загрозу, відтак за завданням Москви був убитий агентом Самуїлом Шварцбардом навесні 1926 року. Мало хто знає, але ім’я убивці присвоєне одній з вулиць Тель-Авіва, що викликало обурення у Горобця під час відвідин ним столиці Ізраїлю. Чесно кажучи, важко зрозуміти владу цієї близькосхідної країни, що наважилась прославляти терориста, московського агента-вбивцю Головного отамана військ УНР. Щодо згадуваних у публікації філолога Бориса Грінченка, поета Миколи Зерова, письменника Олекси Коваленка й історика Василя Різниченка, то всі вони, крім Грінченка, котрий плекав українськість у царській Росії, стали жертвами репресивної машини радянської держави в 20-30-х роках, бо, на переконання автора, стояли на сторожі національної самоідентифікації, відкидали нав’язану силою асиміляцію, викривали злочинну суть однопартійної політичної системи. Саме тому ці люди заслуговують на всенародну шану.

Тема винищення української еліти в страшні часи сталінського терору присутня і в наступній новелі з дещо інтригуючою і загадковою назвою («Смертний вирок в обмін на… метелики. За чим приїхав до Києва суддя-вбивця?»). Олександр Горобець тут дослідив фатальну роль першого секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора і заступника голови Верховного Суду СРСР Василя Ульріха у незаконній розправі над 39-ма представниками української творчої інтелігенції грудневої пори 1934 року, прив’язавши вчинене беззаконня до помсти за вбивство Кірова. Аби заманити до себе сановного вершителя доль людських для участі у судовому процесі, Косіор, знаючи про слабкість Ульріха до колекціонування рідкісних комах, сказав тому про рідкісний екземпляр метелика з колекції, конфіскованої під час обшуку в одного з арештованих. Все склалося саме так, як задумав Косіор. Вже 16 грудня 1934 року за безпосередньої участі Ульріха засудили до розстрілу групу письменників, літературних критиків, мистецтвознавців, публіцистів, митців, серед яких були: Тарас та Іван Крушельницькі, Кость Буревій, Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Олекса Влизько, Михайло Лебединець… Ульріх, підігравши Косіору, як дізнається читач з твору, поїхав до Москви з колекцією метеликів, а його візаві залишився у Києві, щоправда, ненадовго. Через чотири роки після описуваних подій його заарештували, піддали нелюдським тортурам, а щоб вибити зізнання зґвалтували неповнолітню доньку в його присутності, а потім розстріляли.

Здатність автора зачепити тонкі душевні струни, викликати гаму емоцій після прочитання ним написаного, одна з важливих рис його професійної майстерності. Це повною мірою стосується документальної новели, що вийшла з-під пера письменника в час російсько-української війни («Журавель, над яким плакали зорі»). Сюжет розгортається навколо одного з тисячі подібних епізодів нинішньої кривавої бійні, де наші воїни буває гинуть через фатальний збіг обставин. Саме це трапилось і з сержантом-розвідником Ярославом Журавлем на Донбасі, який, виручаючи пораненого командира, сам наразився на ворожі кулі і з невідомих причин не був вчасно евакуйований з поля бою. Як пише автор, Ярослав помирав три доби під пекучим сонцем вдень і холодними зорями вночі, а вищі командні чини, по суті, не спромоглися зробили щось путнього для того, щоб врятувати бійця. Дещо дисонансом у тексті прозвучала під кінець поезія Свєтлова, адже написана вона мовою ворога. Так і кортить запропонувати Олександру Горобцю альтернативні поетичні рядки (замість: «Он еще вздохнет, застонет еле, Повернется на бок и умрет…» рідне, українське, тичининське: «Як упав же він з коня та й на білий сніг. Слава! Слава! – докотилось і лягло до ніг»).

Заради об’єктивності, зазначимо, що окремі документальні новели за своїм змістом дещо випадають з книжки, а насамперед ті, в яких йдеться про перші юнацькі захоплення протилежною статтю («Любили хлопці дівчат»), застілля з напоями і стравами із занадто детальним описом їх приготування («Балада про «криве м’ясо»), необліковану з колгоспного поля сільгосппродукцію («Веселі комуністичні помідори»), «подвиги» і «звершення» засудженого американським судом колишнього прем’єр-міністра, включеного міжнародною організацією Трансперенсі Інтернешнл до десятки найкорумпованіших державних діячів світу («Як Павло Лазаренко «сватав» мене на пост міністра інформації України і що з того вийшло»).

Водночас книжка «Не проспімо, браття, волю» Олександра Горобця читається на одному диханні, вражає його віртуозним володінням пером, відкриває призабуті сторінки нашої історії, звеличуючи справжніх, а не дутих національних героїв, якими б міг пишатися будь-який народ на всіх континентах землі.

"Так тепер не пише ніхто: не вміють"

27-го листопада ц.р. виповнився місяць, як вийшов сигнальний номер моєї нової книги, озаглавленої «Не проспімо, браття, ВОЛЮ». Ось усю цю безповоротно неповторну пору, не помічаючи ні заморозків, ні першого снігу, живу начебто в затишній ванні, бавлячись милими І пригожими словечками присвят майбутнім власникам книг, водночас із жахом спостерігаючи за тим, як швидко меншає, просто таки міліє гірка затиснених цупкими палітурками видання моїх приватних думок, помислів, мрій, розпростертих по чотирьох сотнях сторінок роману у новелах. А що ж буде, коли закінчиться ця райдужна казка?

Тим часом, книжка йде у люди і викликає поміж них не прості емоції. Ось телефонує із Кривого Рогу мій давній друг Анатолій Олександрович. Колись дуже давно, втім, зараз вирахуємо скільки це років тому відбувалося, нас доля звела у будинку відпочинку «Гантіаді» — під Ґаґрами. Він приїхав відпочивати з сином, і я також з нащадком. Ось нас і звели адміністратори в одну кімнату будиночка на самому-самому березі пінистого моря. Тарасу моєму, як і його Андрію, було тоді по дев’ять літ. Тепер цим дядькам уже по 47. Ось і рахуйте – 38 літ тому починалася наша спільна історія.
Ми здружилися настільки на тих адлеровських хвилях, що й по нині — не розлий вода. Я чи не першим відправив на початку листопада Анатолію примірник свого роману. В моєму чималому людському оточені він, без перебільшення, справжній інтелектуал. Толя здобув освіту в Московському історико-архівному інституті — унікальному радянському виші, який кував кадри істориків з глибоким архівним нахилом, котрим на кожну тезу, як жартували в просторіччі, потрібно було подавати довідку. Одне слово, його випускники завжди славилися тим, що вони майже нічого не сприймали просто так, сказати б, на віру. І завжди докопувались до істин. Мій знайомий попри все відзначався ще й тим, що це була людина надзвичайно начитана, по-справжньому ерудована. В морі літератури, історії, оцінки подій і настроїв — справжній всезнайка. Про що не заведемо мову, а він або вже прочитав усе в оригіналі, або має повне уявлення. З таким завжди цікаво, привабливо. Можна звіритись думками, побачити зворотню сторону явища.
Анатолій Олександрович вже давненько мешкає на дві країни – США і Україну. От приїхав минулого літа в наші краї і застряг тут через пандемію. Тепер і зимуватиме в Кривому Розі. Цими днями він телефонуж під обід.
—Знаєш, — каже, — сьогодні цілий ранок… плакав. Ніколи подібного не було…
—Щось сталося, Толю? — кидаюсь у розмові до нього. —Щось із дітьми, онуками, дружиною?
—Та ні, — відповідає глухо. — Ти довів…
—Я-я-я? — вирвалося у мене протяжне…
—Твоя книга… Цілий ранок читав твою оповідь про сліпу тітку Сандру. Боже, яка це справді неймовірно страшна, моторошна трагедія все життя бути незрячим. Ти так майстерно все передав, що я мовбито перевтілився в цю жінку, котрій понад усе хочеться, хоч би разок побачити краєчок білого світу. І ти ведеш її за руку до одних лікарів, до фахівців Одеського інституту очних хвороб імені Філатова, особисто до академіка Рамоданова у Києві. Показуєш його благородну душу. Як ця бідна, нешасна жінка вірить у тебе, що ти її можеш, напевне ж, зцілити. Як тобі страшно зайти до своєї хати, де чекає вердикту науковців ця сілська жіночка, яка зазнала травми ще 1916 року. Я читаючи все це так пройнявся увагою, стражданнями вашої сім’ї, що просто розплакався. За своє життя я, чесно кажучи, ознайомився з тисячами документів-оригіналів різноманітних трагедій, а ця історія, подана крізь призму людських побутових стоскунків мене, їй-право, потрясла. Я скидаю капелюха перед тобою письменником… І неймовірно радий тому, що у мене є такий щирий друг…

Олександр Горобець.

От стоїть під вашою хатою старезна, солодюща як мед груша, — продовжує Анатолій Олександрович. — Як зажовтіють, восковою ситістю зблиснуть на ній наливні плоди, всі, хто йде чи їде попри обійстя, готові тут же вскочити в потраву, хоч гілля обламати, а нарвати груш. Ходить під те дерево у жнива і сліпа тітка Сандра. Але вона не бачить ні соковитого врожаю на гіллі, ні на землі. Їй, щоб віднайти грушу, доводиться шарити руками по городу. Я хоч не містик і не глибоко віруюча людина, — наголошує мій друг, — але уявляю, що це міг тільки Бог відібрати у злодюжки, котрий прийшов украсти соковитих плодів, гулю, як ти називаєш її, грошей, старанно зав’язану в носовичок, котру він загубив під деревом спокуси. Щоб хоч раз у житті обдарувати нещасну жінку. Дати гроші вам з тіткою на поїздку в інститут Філатова в Одесі. А в що перетворилися ці кошти? В розгардіяш у сім’ї, родинні чвари… Грощі це завжди зваба, котра сіє зло поміж людей. Якщо ти придумав цей літературний хід, то ти майстер сюжету на якому можна будувати навіть кінофільм…
—Ні, пане криворізький американцю, — твердо кажу приятелю, — я в цій історії нічого не придумав, сказати б, від себе. Лише старанно і скурпульозно описав все так, як було насправді. Звідкіля взялися чималі гроші під серпневою грушою так і залишилося загадкою. Але знайшла їх дійсно незряча тітка Сандра і накликала тільки негаразди на її сиву голову, бо всім враз захотілося відірвати куш від тієї знахідки…
Їду за кермом авто. Коли це голосисто обзивається мій телефон. Глянув на екран ґаджета, і швиденько скеровую свого легковика до обочини, тисну на гальма.
—Ванька, — кричу у слухавку, аж дружина морщиться від моїх високих регістрів. — Невже це ти?
—Так, Сашку, так, це я. Хоча думав іще вчора, що, даруй, піздець. Дочка вже мені трагічно сказала: «Здається, все, тату…» А як не хотілося вмирати… І знаєш, що мене врятувало? Твої новели, есеї, сильвети… Я як прочитав під крапельницею про зрячу душу твоє тітки Сандри – немов би ожив. А «Ювілей сивої горлиці». Це справжній літературний шедевр. Де ти лишень береш такі шовкові і запашні, духм'яні слова, такі образи? Я ж там же виріс де й ти, кілометрів десятка півтора поміж нашими селами, а ти пишеш – я не знайду такого нікого, кого можна з тобою порівняти. Можливо, це добра заздрість до тебе, твоєї творчості підняла мене з реанімаційного ліжка. Тепер мене вже, слава Богу, перевили до звичайної палати. Я вже тут прочитав твою думу про дочку і не можу заспокоїтись. Усе так сказано просто і зрозуміло, але водночас і так, що не повторить ніхто…
Запитаєте ж, мабуть, чиї це слова? Я встиг їх записати на диктофон. Телефонував мій давній літературний побратим, журналіст і письменник Іван Кокуца. Головний редактор Інтернет Емігрантського радіо, відомого тепер на весь світ, завдяки Івану. Він, здається, повернувся із пекла. Чотири доби тому мені сказали: у нього дуже й дуже складна ситуація через ковід. Даруйте: навряд чи витягне, бідняка. Тепер ви уже знаєте, в якому він стані нині, Іван Іванович все розповів сам… Хто, можливо, не вірить вище написаному, звертайтесь до мене, я вам дам телефон поета, усе безпосередньо з’ясуєте у самого Кокуци. А мені найбільше радісно від того, що в заслугу своєму одужанню він записав і мою нову книгу. Хочу вірити в це… Спасибі!
А вже нині пролунав дзвоник із Боярки. Від професора кафедри історії України Київської міліцейської академії Василя Сокура. Це настільки скрупульозний, пильний до деталей і нюансів науковець, що мені подеколи просто лячно віддавати на суд йому свої твори. Поліцейський полковник прочитав усю книжку, як заявив, від першої букви, до останньої. Його, звісно ж, насамперед зацікавили оповіді про відомих українців – Євгена Чикаленка, Власа Самчука, Олену Телігу, Марко Вовчок, Миколу Лисенка, Михайла Драй-Хмару. Ми домовились, що пан професор ближчим часом свої замітки і зауваження щодо мого твору викладе на папері і ми їх опублікуємо. Нині ж я не буду говорити про його монолог мені на вухо, аби не склалося враження, що я зібрав думки про нову книгу своїх друзів, аби вони мене розхвалили… Бо й пан Сокур теж, правду кажучи, співав соловейком...
Нарешті останнє в нинішніх замітках. Оскільки наклад книги практично вже закінчується, я вирішив з цієї ж фотокопії надрукувати додатковий тираж видання. Хто бажає отримати мою книгу «Не проспімо, браття, ВОЛЮ» повідомте мене в приват Фейсбуку, або на ось цю електронну адресу [email protected]. Вартість книги 160 гривень. Особливі слова поваги і доброти до можливих спонсорів, не бідних людей. Якщо можете - підсобіть, будь ласка. Для блага України!

***

PS.

У своїй статті я, щоправда, забув вказати, що

1. Люксовий сантарій "Гантіаді", на ту пору був справді райським місцем на землі. В абхазському селі містився елітний будинок відпочинку Ради Міністрів Української РСР.

2. Що мій новий приятель трудився на той час другим секретарем Криворізького сільського райкому партії, я - членом редколегії і завідувачем відділом сільського господарства найпотужнішої в Україні газети "Сільські вісті", котра видавалася тиражем понад 2,5 млн примірників.

3. Що товариш А.О. Резніков був глибоко руською людиною. Що спілкуючись зі мною упродовж 38-ми літ, Анатолій Олександрович досконало, просто таки чудово оволодів українською мовою і став справжнім, щирим українцем. І це найбільш похвально!

4. Нарешті, в моїй новій книзі "Не проспімо, браття, ВОЛЮ" (стор. 380) є розповідь, озаглавлена "Веселі комуністичні помідори", присвячена криворізько-американському всезнайку... Почитайте, гарантую, вам це сподобається...

"ТАК ТЕПЕР НЕ ПИШЕ НІХТО: НЕ ВМІЮТЬ..."

(Журналіст і літератор Сергій Сай-Боднар)

Вельмишановний, Сан Саничу! Отримав ваше свіже видання і я. Що Вам сказати?!! Шкода, що колись пропозиція попрацювати під Вашим безпосереднім керівництвом, чомусь не матеріалізувалася. Але мені вистачило й того, щоб посусідствувати з Вами редакційними поверхами, побувати з Вами разом у відрядженнях і почитати Ваші публікації, а згодом і книжки. Вистачило, щоб вчергове зрозуміти: маємо справу з великим ТАЛАНТОМ! Якщо правда, що нинішнє покоління, за словами класика геніальної думки Л.М.Кравчука, народжується з мобільним телефоном у руках, то Ви однозначно народилися з пером в руках. Це - без перебільшень. За яку історію з Книжки "Не проспімо, браття волю!" не зачепись оком, повсюди - потужна добірка фактажу, легкий, образний їх виклад... Ви пишете, наче співаєте у гарній компанії, десь на сільській пасіці, де все таке запашне і медове... При чому відчувається, що оцей Ваш спів - легкий, без надриву голосових звязок, образно кажучи. І про кого б Ви не писали - про маму Ликерію, чи бабусю Сандру, про здобуття свого першого документа - метрики з редакційної допомоги жмеринської "районки", чи про геніїв-українців, яких повинен памятати кожен патріот нашої держави, всюди - глибоко, всебічно, легко, невимушено, майстерно. ... Маю майже весь Ваш літературний доробок. І буду щасливим отримати наступні видання. Скажу вже геть відверто: сьогодні мало уже хто так пише. Творіть на здоровя до ста літ! Нехай Андрушівка Вас надихає!!

Горобець із серцем орла

Замітки професора історії на полях свіжовидрукованого оригінального роману
Перед прочитанням цієї статті ви, друзі, маєте знати таке. Що підготував її відомий фахівець з історії, науковець Василь Васильович Сокур, який багато літ трудився професором у Національній академіх внутрішніх справ України. Знаючи його скурпульозний характер до прочитаного, публічно сказаного, я одному із перших надіслав йому примірник моєї нової книги "Не проспімо, братта, ВОЛЮ". Нехай, мовляв, потопчеться по моїх текстах. Тим об'єктивнішою буде оцінка зробленому. Пан Василь цими днями прислав мені свою рецензію на мій твір. Але стаття його, як бачите, написана від руки: комп'ютером він, на жаль, не володіє. Тому мені довелося текст В. Сокура набирати самомому. Розмисли Василя Васильовича читайте нижче:
Кажуть, що щастя людське існує в двох іпостасях. Є щастя «довге», котре носиш у собі все життя,.. Скажімо, щасливий шлюб чи гордість за дітей. Є щастя, сказати б, «коротке», яке візитує до нас в окремі миттєвості, коли, наприклад, здійснилось задумане — сів за кермо новопридбаного авто чи нарешті тримаєш у руках диплом давно омріяного вишу.
Гортаючи книгу «Не проспімо, браття, ВОЛЮ», роман у новелах із життя, /О. Горобець. «Видавництво Людмила». 2021, - 416 с.», я почувався двічі щасливим! Від того, що в мене є такий симпатичний і широко відомий загалу друг, однодумець, побратим по перу — Олександр Олександрович Горобець, і від того, що хапливо гортаю його новий роман, який так любо лоскочить ніздрі поліграфічними парфумами! Яка ж це благодать тримати в руках таку капризну новинку!
Мимохідь чи мимохіть стрельнула думка: як же часто прізвища-індифікатори, котрими нас наділили предки, — геть протилежні якостям характеру чи зовнішності ознак їхніх сучасних носіїв. Колишній козак «Горобець» цілком може бути тепер м’язистим атлетом, а «Лисенко» — мати дротяну шевелюру, «Безуглий» — гордитися кількома «хатинками» у Кончі-Заспі чи й на Сейшелах…
Ось так і з моїм «Горобцем»
Прочитав я його новий роман у новелах із життя і вельми серйозно зауважу. Та це ж, друзі, не якийсь там горобчик, що книженцією своєю дрібно процвірінькав, а там хоч і не світай край поля, не займайся зорею… Це ж — орел перед нами! Справжній орлище з могутнім розмахом крил, сокіл-сапсан, що піднявся у височини краснописьменницької майстерності!
І звідти зором недремним спостерігає за нашою байдужістю, млявістю. Казнокрадством, безгосподарністю, жлобством і грошолюбством. А помітивши неправду і несправедливість каменем, аж у вухах свистить, кидається на це Зло. Рве, крамсає, шматує його сміливо й безжалісно.
Ні, не піщинка-горобець мій Сашко — сокіл, орел! А його пазурі — це гостре, разюче перо, — хай і болюче, але правдиве…
Хто ще, крім Ол. Горобця, наважився так правдиво й сміливо сказати про перший візит нині сущого глави держави Л. Кучми до Канади. «Були бровурні виступи, щось мимрив і харамаркав бундючний із перепою Кучма?»
У кого ще, окрім пана Горобця, підніметься перо виписати гнівний вердикт другій за Т.Г. Шевченком відродитильниці українського літературного слова Марко Вовчок? Ця світська левиця, донжуанка європейської культурної еліти паночка-росіяночка Маша Віленська покинула напризволяще свого хворого і безпомічного чоловіка заради втіхи з іншими коханцями, заборонила йому зустрічатися з їхнім сином. І це при тому, що Опанас Маркевич, знаний етнограф і письменник, побратим Тараса Шевченка по Кирило-Мефодіївському товариству, вивів її в люди, зробив великою письменницею!
Це антилюдяно. На фоні цих особистих ґанчів гріш ціна її літературним заслугам … — пише О.О. Горобець. Хто ж не погодиться з цим?
І правильно пише, підкреслю. Бо його девіз письменника і словолюба— люби, Боже правду, якою б гірка вона кому не була!
Дві з половиною тисячі років тому, відвідавши наші краї, батько історії Геродот зазначав, що сам Господь Бог скинув з неба золотого плуга, щоб наші пращури скіфи-орачі (теперішні українці!) мали змогу дбайливо обробляти свої щедрі землі. Та недолугі українці, нащадки древніх орачів, не зуміли скористатися цим святим даром. Більше того, навіть умудрилися вмирати з голоду… на своїх півметрових чорноземах. А нині, у 2021 році, готові остаточно продали їх грошовитим зайдам. Отже, у недалекій перспективі, якщо не поміняються підходи до оцінки землі в державі, наші поля зажовтіють не тільки від соняхів й ріпаку, а й від китайців, які знайдуть тут годівницю для мільярда своїх ротів. Простіше кажучи, — наші чорноземи перетворяться на ЖОВТОЗЕМИ…
Як бачимо, не всі до кого Бог милостивий , вміють скористатися святим небесним даром. Та й не до всіх Він, щоб аж надто такий щедродарний. Скажімо, мамі пана Олександра Горобця Ликерії Феофанівній скинув Бог із неба залізну сапу-годувальницю. І вона з 13 дитячих літ аж до виходу на пенсію пів століття (!), вважайте день у день, обробляла нею колгоспні буряки. Оскільки ця каторжна праця була колгоспом явно недооцінена, то Олександр як Син з великої літери, можна сказати, переоцінив її працю по своєму, вознісши старанність неньки до рангу трудового подвигу. Перечитайте, будь ласка, друзі, новелу письменника з нової книги, озаглавлену «Ювілей сивої горлиці», і, переконаний, ви ще раз захопитесь величчю синівського серця Горобцевого! На 80-річний ювілей матері він зібрав понад… 150 гостей, здебільшого маминих посестер із колишніх колгоспних полів та луків. Ювілярку вітали поважні гості з Києва та Вінниці, артисти обласного музично-драматичного театру безпосередньо в мами на городі, в просторому курені, як хтось сказав «районного масштабу». Численна рідня з онуками. Чи багато наших матерів можуть похвалитися такою синівською любов’ю й повагою до себе?
Нехай вибачить мене Господь Бог, що часто згадує тут його, та не можу обійти увагою й такого факту — матері з небес дісталася металева сапа, а Сашкові Горобцю — Золоте перо журналіста й письменника. Взявши його до рук ще школярем, він уже сивочолий, і дотепер цей талан-златоскарб трепетно і надійно тримає. Застосовує його за призначенням.
…Якось молодому власкору газети «Вінницька правда» у Тульчині надійшов заплаканий лист від двох маленьких школярок із знаменитого тоді села Тиманівка. Розповідали, що їхній батько член КПРС, його портрет беззмінно красується на сільській дошці пошани, бо він удатний тракторист… коли тверезий. А як вип’є чарчину оковитої, що з ним буває замало не через день, тоді в сім’ї починається справжня війна. Він б’є, знущається з їхньої матері, бігає за нею з ножем і сокирою, їх, дітей, сп’яна виганяє з хати. Не дай Бог потрапити йому під руку… Дівчаткам доводиться ночувати в бур’янах і в жолобах для худоби, у сусідів. Немає змоги вчити уроки. Всі звертання по допомогу матері і дітей просто ігноруються в сільській раді, в правлінні колгоспу, парткомі. Бо батько, коли тверезий — кращий механізатор…
Читайте про це новелу в новій книзі Олександра Горобця, названу «Тіні світлого дому».
—Дядя журналіст, — допоможіть! — Гукали дитячі серця з учнівського зошита в клітинку.
Може хто б після ознайомлення з таким горем двох школярок і заснув би увечері праведним сном, але тільки не Олександр Горобець. На автовокзалі він був, напевне, найпершим пасажиром тієї доби, дочікуючи під касою першого автобуса з Тульчина до Тиманівки. Напевне, із пів села обійшов із розпитуваннями про цю сільську трагедію і люди все підтверджували: у сім’ї страшна біда поселилася. А от керівники села проти. Захищають деспота-партійця. І секретар парткому, і голова сільської ради — на диби. «Ви ж, мовляв, хіба не знаєте, що в області існує табу на критику нашого села і колгоспу: ми ж експериментальний населений пункт у Союзі щодо комуністичного правопорядку? Ви хоч про це і напишете, але ніхто вашої статті не опублікує… А бесіду з батьком ми проведемо…», — обіцяли.
Тільки ті бесіди алкоголіку, як розсіл на похмілля. А заборона на критику диктувалася тим, що тиманівським колгоспом керував багато десятиліть беззмінно двічі Герой праці Пилип Желюк. Звідси у назві статті з’явився «світлий дім», якою була позначена тодішня Тиманівка і його проблематичні тіні, яких супроти логіки ніхто не хотів помічати. Але на те й існує майстерність журналіста, щоб словом переконати, лаконічною і лапідарною витонченості стилю довести читача до сприйняття дійсності такою, що ось хочеться негайно встати і кинутись на допомогу. Таке сталося і з статтею Ол. Горобця, розміщеній на другій полосі «Вінницької правди» «Тіні світлого дому». Її прочитав тодішній хазяїн області товаріщь Васіль Ніколаїч Таратута, член ЦК КПРС, депутат Верховної Ради СРСР. Він тут же всіх поставив на вуха у Вінниці і Тульчині. А голова облвиконкому, іще один високий чинодрал, любимчик товаріща Лєоніда Ілліча (а чому, до речі, не Ільковича? — запитаю всіх нас) Васіль Міхалич Кавун викликав авто і особисто помчав до Тиманівки. Тільки дещо запізнився, позаяк, за особистим розпорядженням Таратути туди дещо раніше виїхав начальник УМВС України у Вінницькій області генерал-майор міліції Мельник і персонально доставив деспота-п’яницю-комуніста на примусове лікування від алкоголізму до спецлічниці…
Усе охололо, як кажуть тепер, — «хепі-енд», себто, обернулося щасливим завершенням п’єси. . За чим же шкодувати нам тепер? За часами, коли іноді траплялася така блискавична реакція на ділову критику преси найвищих посадових осіб області і республіки? Ні, за такими блискучими журналістами, яким був на своєму посту власкора газети пан Олександр Горобець. Справжній майстер слова…
У зв’язку із цим я й кажу: «Агов, пані й панове! Мешканці села Тиманівка! Котра колись однією ногою вже буцімто стояла в комунізмі… Є ще хто там живий? Відгукніться, подякуйте пану Олександру хоч би тепер, коли він через сорок літ розповів знову про цю давню історію. Добре слово для доброго серця краще, ніж жменя валідолу!»
У книзі Ол. Горобця понад пів сотні оригінальних новел із життя, есеїв, сильветок (у своєму словнику синонімів знаменитий мовознавець Святослав Караванський позначив цей жанр так — контур, обрис, зарис; (коротке оповідання) літ. образок, шкіц, новелетка, сильветка, тінь). Цих щирих і непідкупних історій чимало. А я ось вважаю, що в цьому ряду найдосконаліша оповідь — «Журавель, над яким плакали зорі» (Стор. 272 книги).
Це, як на мене, надзвичайно поетичний твір у прозі героїчної смерті на полі бою нинішнього вояка, при битві з орками, котрий кинувся рятувати свого командира на нейтральній полосі. (тут попереджу: припасіть хустинку, друзі, бо сприйняти все без сліз просто не можливо.) Але й сам стрілець був підстрелений при цьому. Тільки чомусь його побратими не рятують товариша, не виводять у поле бронемашини, щоб захистити їхніми бортами стікаючого кров’ю старшого сержанта Ярослава Журавля, негайно евакуювати його до шпиталю. Маленький і карикатурний командувач б’є кумедне себе в груди і каже, що ситуація під його контролем, а боєць чотири доби стікає кров’ю під пекучим сонцем Донбасу, помирає під заплаканими зорями України без будь-якої допомоги. Все відбувається точно так, як сто років тому описано у пісні російськомовного Міхаїла Свєтлова (насправді Михайла Штейнкмана») з українського Єкатеринослава «Зорі дев’ятнадцятого року». Есей набув великого громадянського звучання. Його вже передрукували з твору Олександра Горобця чимало видань, у тому числі і журнал «Дивосвіт», де я на волонтерських засадах труджуся заступником головного редактора майже чверть віку. Усі разом ми будемо ставити питання про відповідальність тих паркетних штабістів, хто залишив на полі бою помираючого героя…
Книга «Не проспімо, браття, ВОЛЮ» твір особливого патріотичного звучання. Якби на таких книгах виховувалася наша молодь у школах, вишах, ми б не мали ніякої справи з сепаратизмом, зрадництвом вояків і спецпризначенців, що мало масові явища при початку війни з московитами 2014 року. Та й зараз також трапляється подібне.
Шукайте і читайте нову книгу письменника Олександра Горобця, якщо ви любите Україну, її історію, наших милих і добродушних людей.
Слава Україні! Героям Слава! Україна понад усе!
Василь СОКУР,
професор кафедри історії Національної академії внутрішніх справ України, полковник міліції, письменник.
На фото: полковник, професор, літератор Василь Сокур; Рукопис рецензії на 10 аркушах пана полковника.
Опубліковано 6 грудня 2021 року, сторынка ФБ - https://www.facebook.com/gorobets.san/

Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
14
попередня
наступна