Сьогодні у полудень ходив до посольства РФ, де обіцяли протестну акцію проти мордування української бранки Надії Савченко в московітському полоні. Якщо чесно, то краще б я туди не потикався, позаяк витерпіти таку примітивність, скудоумство наших політиків просто неможливо. Треба пити валідол після їхніх пустопорожніх виступів, розшаркування перед ворогами. Наяву продемонстровано справжнє пігмейство, публічну нікчемність. Інакше й не скажеш.

                Зібралося трохи людей. Звичайно, думав, що зважаючи на вихідний день, на яскраву, теплу, сонячну погоду, прийде значно більше. Але й того могло б вистачити, щоб голосно заявити під головним форпостом Московії в Україні, що ми будемо горою стояти за кожного нашого громадянина, і тим, хто влаштував загибель понад дев’яти тисяч українці у Донбасі, хто заживо убиває в камері СІЗО Надю Савченко, як і за анексію Криму, доведеться відповісти сповна. Рахунки ми пред’явимо, тремти Росіє.

                Так виглядала протестна акція під російським посольством о 12 годині 8 березня ц.р. 

            Але хто ж це може заявити, продемонструвати нашу відчайдушну рішучість?

                Організували й вели ту акцію декілька жінок народних депутатів України. В мене склалося враження, буцімто вони подумали, що від їхніх імен рашівські вороги потьмяніють за наглухо задраяними бійницями вікон московітського посольства, а всі, хто зібрався перед ворітьми амбасади поклоняться в шанобі. Бо такі ж вони великі люди.

                А почали відкривати роти перед мікрофоном – зазвучали трафаретні слова. Без тривоги, без болю, хоча Україна як наелектризована від подій у ростовському Донецьку. Жодної живої думки. Дешева політична тріскотня.

                Ось виступає пані Кужель. Майже дослівно:

                -Я знаю Надю, ми з нею зустрічалися. Вона дівчина зі стержнем. Думаю, що вона все витримає, ми з нею. Слава Україні! Слава Надії Савченко!

                 Альона Бабак від «Самопомочі». Все таке ж подібне. Можливо, трішки ширше висловилася. Але по суті нічого. Начебто виступ на тусовці з відкриття мосту закоханих побіля стадіону імені Лобановського. А де ж вогонь полум’яного слова в часи, коли вороги катують наших героїв, заклик до нації? Якщо не вмієш, чого лізеш на горбате авто, яке слугує трибуною. Не можеш бути трибуном – не соромся.

Борис Тарасюк:

-          Подібні акції протесту відбуваються в багатьох містах світу… Тому ми теж зібралися тут…

Еге ж, це ми знаємо й без його. Мабуть, значно більше того, що він як жвачку видавлює з себе через старі зачовгані слова. Мова фактично ні про що. А ось у багатьох країнах світу люди не лізуть до кишені по слово оцінки убивць українців. Ріжуть правду-матінку московітам в очі. Пан же Тарасюк все кругленьке так стелить, наче прийшов на іменини до Путіна, а не на акцію захисту дівчини-офіцера Збройних сил України, яку московіти доводять до смерті. Не знаю чого в цьому більше – банальної старості, чи хитрості – щоб у російському посольстві не засікли, не позбавили права в’їзду в країну. Якщо боїшся, чого прийшов? Грій дивана дома…

Ведучий з позаминулорічного Майдану знаменитий Євген Ніщук з висоти величезного джипа зачитує через потужні динамики, встановлені в авто, резолюцію цього начебто мітингу. Все настільки стандартно, аж вити хочеться від зубодробної банальної процедурщини. Жодної серйозної вимоги до агресора. Точно, як у тій примовці мовиться: злякали їжака голою дупою. Петицію доручають віднести і вручити народним депутатам України. До входу прямують уже вище названі особи, а також Ірина Луценко, Світлана Заліщук,  Іванна Климпуш-Цинцадзе, Борислав, Розенблат.

І тут починається найганебніше. До хвіртки навпроти входу в посольство РФ збилися нардепи, десятки телевізійних камер і фотокореспондентів, людей з плакатами і без них. Натовп завмер. Бо ніхто до них не поспішив назустріч. Московітська амбасада, насуплена, як озброєний панцерник, дивилася на людей похмуро й загрозливо. Здається, ось зараз з ляскотом відкриються бійниці, і зсередини загрозливо виглянуть стволи кулеметів і гармат. Люди натискають раз по раз кнопку виклику на вході. Відповідь - мовчанка. Минає хвилин п’ять, десять. Знову тиснуть. У відвіт: «Подождите…»

На проводі, напевне, Москва. Доповідають, радяться. Минає ще хвилин десять. Знову тиснуть кнопки. У відповідь чергове «Подождите…» І народ весь стоїть, чекає. Явно знущаються рашівці.

Я не витримую, підходжу до вибраних біля хвіртки і голосно, так, щоб почули всі в цьому нардепівському десанті, зично гукаю: «А станьте всі на коліна… Я вам зараз принесу поему Некрасова «Размышление у парадного подъезда…»Там все про вас, недолугі політикани, бездарі оратори. Вважайте, що вас майже на годину поставили для роздумів перед парадним раші… Ви цього заслужили своїми недолугими виступами. Точно такими, як у Савіка Шустера на телеканалі… А якби на вашому місці була Надія Савченко. Чи мурликала б вона вашими слівцями до агресора? Ви подумали про це?»

Боже, що тут зчинилося. Всі повернулися до мене. Забули про посольство. Очі горять ненавистю і презирством. З'їли б, роздерди б. Що за ідіот, де він узявся тут? Дєвочкі-нардепкі отигралі красівий спектакль под посольством, показав все лучшиіє своі помади і наряди, готови вот-вот разлєтется по своім дєлам, а тут якийсь чоловічина причепився, все перековбасив. Одна з баришень, заховавши очі за величезними окулярами, почала не своїм голосом волати у мене під боком: «Провокатор! Провокатор!» Як я дізнався, депутат Київради від «Солідарності». Мені так стало страшно, я замало не присів від переляку.

Ось баришня, яка з усіх сил кричала на мене "Провокатор!", коли я привселюдно голосно заявив, що Надія Савченко не так би мироблюбиво виступала на подібному мітингу, де нардепів і натовп прохачів під хвірткою московітського посольства принизливо поставили замало не на коліна, заставивши чекати хвилин сорок для прийому петиції. Вона представилась на моє прохання, як депутат Київради від "Солідарності". Як бачите, кусюча...

Ну, звичайно ж, провокатор. Бо я ще тут же заявив, що якби вони були патріотками і справжніми народними  обранцями, а не пристосуванцями, то повинні були не ставати на коліна перед амбасадою тисячолітнього ворога, а виступити так на цьому мітингу, щоб з посольства вискочили десятки прислужників Путлєра, готові взяти резолюцію, тут же передати її до Москви. А то прішлі дєвочкі, покрутили… шевелюрами в народі, і, вважається, відпрацювали своє. Відіграли спектакль. Ось він справжній гнилий сучасний парламентаризм, який через свою безпорадність, бездарність привів до напіврозвалу України, до повної зневіри народу у владі. Висновок може бути лише один – гнати, якнайшвидше гнати в шию всіх оцих бездарних дєвочєк і мужиків, які нічого не роблять для держави і людей. Лише комизяться і проїдають народні грошики.

Тим часом, біля авто грали на гітарі, пісні співала Марічка Бурмака. Я помітив там і Степана Хмару, маленького, сухенького.

-Як вам цей бедлам?

-Що не пускають? – запитує, наче не розчув мого запитання.

-Та вважайте, на коліна поставили. Мором беруть. Все за Нєкрасовим про роздуми у парадного під’їзду…  Тримають хохлів за мужиків-холопів з дев’ятнадцятого століття…

-Ану, - каже Хмара, - дай мені мікрофон, я їм розкажу, як потрібно мітинг проводити, а не на публіці красуватися. Так говорили, що замало гімн Росії не заспівали…

Євген Ніщук як завжди найвище і з магічним мікрофоном у руках, котрим маніпулює, немовби вправний гендляр 

Я кричу знизу від джипа до Євгена Ніщука, щоб дав мікрофон Степану Хмарі. Євген уже не той, що був на Майдані. Женя пройшов найвищу школу чиновницького мазохізму і обдурювання людей. Клацнув мікрофоном і заявив, що він, мовляв, не працює. Еге ж, в одну мить хитро з дурощів зламався. І кинув його з висоти водію в руки, в протилежний від мене бік автомобіля. Той іще комусь передав його зі свого оточення. Одне слово, наперсточники від влади і їхня бридка мажорна прислуга. Хіба ж дадуть вони слово дисиденту Степану Хмарі, який життям своїм, як Надія Савченко нині, платив за нинішню демократію, свободу слова. Вони тепер у владі, яку він їм дарував в обмін на своє здоров’я, а Хмара навічно залишився в опозиції до влади. Бо вона від виборів до виборів стає все гіршою та гіршою, на жаль. Тепер, ховаючи мікрофона, як від дитини, насміхається над високопавжним чоловіком, Героєм України. Цинічно й відверто.

Зчинився шум, бо люди в натовпі побачили всі ці непристойні ігрища. Почали кричати, аби дали мікрофон Степану Хмарі. Ніщук стрибнув з джипа, почав виправдовуватись переді мною: «Зламався мікрофон, їй-богу, зламався…»

Кажу йому: «Женя, ти хоч Бога сюди не мішай. Якщо дуриш і гендлюєш, в угоду не знаю кому, то при чому тут Господь?»

Повернулися нардепи, когось із них там пропустили за огорожу до порога амбасади, взяли петицію. Основна частина з великих слуг народу тут же осідлала авто. Хтось, я чув, сказав Хмарі. Ви, мовляв, Степане Ільковичу, приходьте сюди завтра. Тут, ЗДАЄТЬСЯ, буде новий мітинг. Там вам, можливо, дадуть слово…

До чого ж ти доборолася, рідна моя Україно? За кого і за що ти помираєш в рашівському СІЗО, Велика наша Надіє?

                  Кто и где написал этот противоестественный и глупый сценарий смерти на виду всего мира? Человек ли он?

                Сегодня в Донецком суде Ростовской области украинская летчица Надежда Савченко должна была произнести свое последнее слово. Но ей не дали это сделать. Перенесли заключительный акт процедуры процесса на 9-ое марта с.г. Наверное, по какому-то повеление. Боевая и решительная, девушка сказала: этому не бывать. Дескать, мое последнее слово будет другим. Я уеду домой, в Украину, – живой или мертвой, но до того, как они расписали слушать меня после праздника международного Женского дня. Заложница объявила сухую голодовку до того момента, пока не вернется в Украину – живой или мертвой. Это значит дан обет - не взять в рот ни крохи пищи, ни капли воды…

Мало кто верит в то, что ее организм, подорванный несколькими уже подобными истязаниями, постоянно находясь в состоянии стресса с 17 июля 2014 года, сможет вынести такое невероятное испытание до 9 марта.  

                Даже трудно представить себе это, если Надежда, сделав отчаянный шаг, не приведи Господи, умрет, не поступившись принципом. Погибнет от голодовки в знак протеста против  действий российских властей, прокуратуры, судей. А то, что она предельно решительная, категорически ультимативная, пани Савченко демонстрировала уже не единожды, находясь в заточении. Вот и теперь известно, что старший лейтенант ВСУ отказала просьбам всех – не объявлять сухую голодовку – группе адвокатов, работающих с ней, сестре Вере Савченко, представителям консульских служб МИД Украины, которые чуть было не на коленях просили ее потерпеть еще несколько дней. Надежда не согласилась. Написала прощальное письмо с требованием ни в коей мере не применять к ней принудительное кормление, а в случае смерти – не проводить вскрытие тела… (Больше об этом читайте здесь.)

                Надежду, наверное, можно понять: ведь есть же предел всякому терпению. Это, видимо, тот особый случай, когда говорят: лучше умереть, чем так жить.

                Но, на дворе, друзья, двадцать первый век. И в курсе «грехов» Надежды Савченко все – от царицы Европы Ангелы Меркель до самого Барака Обамы за морями-океанами. Разумеется, они не раз твердили: нужно выпустить летчицу-заложницу, вину ей придумали. Но этот тон только будоражил воображение тех, кто решил расквитаться с девушкой за все майданы и непокоренные украинские высоты…

                Но разве так, - спрошу, - освобождают из плена? Вот даже когда В. Янукович посадил Юлию Тимошенко в больницу вместо тюремной колонии, была создана из числа европейских авторитетов специальная миссия Квасневский-Кокс, которая десятки раз приезжала на свидания с бывшей украинской «газовой баронессой» в Харьков. А здесь в заточении второй год находится постоянный представитель от Украины в Парламентской Ассамблеи Совета Европы, а в сторону Кремля с Брюсселя и Страсбурга только невнятные просьбы о помиловании. Собственно в чем миловать? Что летчицу увезли  с ее родной земли, посадили в темницу…

                Еще больше вопросов в связи с этой подлой историей к украинскому руководству. А почему Петр Порошенко, не ударив лихом  о землю, не заявил: заберите, мол, у меня, господа россияне, фабрику «Рошен» в вашей Липецкой области, а верните нам девушку. Что называется – мах на мах. Или, странно, что не вышел на Майдан из мэрии (всего-то сто шагов ходу) голова Киева Виталий Кличко, да не заявил: отпустите летчицу, возьмите вместо нее меня в заложники. Я все выдержу. Ведь это все равно, что есть он на своем рабочем месте, или нет, никто не почувствует…

                Самое последнее сообщение из ростовского Донецка: тюремные надзиратели, похоже, будут силой кормить штурмана-оператора вертолета МИ-24 Надежду Савченко. Это издевательство, пытка, физическое насилие. Кто-то из читателей, видимо, не согласиться с моим этим выводом. Скажет: Россия хочет, чтобы Надежда жила. Да, очевидно, хочет… Но именно вот так странно, по-идиотски, как, наверное, в те минуты, когда ей в желудок силой заливают питательную смесь.

                Надежда – это Украина!

***

       Статтю написана московітською лише тому, що я ставив собі за мету опублікувати її на Інтернет ресурсі міжнародної радіостанції «ЭХО Москвы», пояснити рашівцям, що, в разі, коли не приведи Боже, помре Надія, лусне весь їхній «руський мір». Статтю читайте тут.

                Ще одна важлива деталь. Якраз у ті хвилини, коли вирішувалося, чи опублікує Москва мій пост блога про Надію Савченко, де уже 22 місяці блокують мої публікації, кожного разу вважаючи їх екстремістськими для російського читача, в Києві вибухнув «квітковий скандал». Заступник голови Верховної Ради України Оксана Сироїд відмовилася прийняти дорогий букет від голови фіскальної служби пана Насірова. Я подумав, що як все це низько, цинічно в порівнянні з тим, що відбувається в Донецьку Ростовському, як бореться за Україну, віддаючи за неї життя Надія Савченко. Посилати б таких ідіотів, які завжди і у всьому намагаються підкреслити свою вищість і щедрість за рахунок народу, -  на фронт. Або бодай у Донецьке СІЗО під Ростовом-на-Дону. Нехай би ці квіти він завіз Надії Савченко, купив можливість (за свій рахунок) передати його нашій бранці. Ось цей букет. Букет для Надії! 

Як полум’я по сушняку вдарило скандалом у Вінниці: начальником Головного управління Національної поліції в області призначили такого собі Антона Шевцова, вигодованця Севастопольської міліції, друга-приятеля депутата держдуми Росії Миколи Валуєва. Еге ж, того, що неначе бегемот усіх лякає своїм гігантським орангутанівським зростом і нелюдськими розмірами, страшенно по-москвітськи ненавидить Україну, свого часу доставляв у Крим бацилу «руської весни» на розплід. А ще бігав два роки тому  виборчими дільницями, заганяв кримчаків на «референдум» від Путіна. Ось вони удвох – Валуєв та Шевцов, як голубки, у ресторані – прихильник загарбницької, людожерської політики Путіна, її активний проповідник, та тодішній начальник відділу боротьби з організованою злочинністю Севастопольської міліції Антон Шевцов. Це так стверджує все нинішній підполковник поліції у Вінниці, коментуючи світлину. Хоча хто знає, можливо, це фото було зроблено й пізніше, після анексії Криму. Бо й є інші фото, де нинішній підполковник поліції сфотографований на фоні російського триколору.

         Принаймні, минулого тижня на прес-конференції у Вінниці журналісти настійливо добивалися від засланого полісмена пояснень, він їх по-руськи грубо і недоладно відсилав за уточненнями до своєї прес-служби, яка в повному складі була тут же. Наче не знав тих відповідей. Одне слово, грав дурня, як міг.

         Людмила Мрачковська, власкор одного з центральних видань, яка була на цьому дурнуватому концерті нахабного і зарозумілого полісмена, розповіла мені, що Шевцов, заскочений у проросійському шовінізмі і цією світлиною, яку він визнає за факт, і рядом висловлювань його дружини, яка поки що мешкає в Севастополі і пише у соціальних мережах захоплюючі відгуки на адресу Путіна та його військових успіхів, сказала, що це була цинічна насмішка над всіма українцями, які збіглися на прес-конференцію. А. Шевцов, м’яко кажучи, посилав усіх безпардонно далеко, вигадував різні нісенітниці, не скриваючи своєї відрази до представників ЗМІ. Про захоплення дружини кремлівським ідіотом, жовчною її ненавистю до України і всього українського, репліками жінки з приводу того, що Крим, це давно Росія, казав так. Мовляв, її сторінку в Інтернеті зламали і всі знімки їхніх дітей на російських танках та антиукраїнські лозунги, приниження в купі з похвальними відгуками на адресу рідних московітів їй начебто підкинули.

         Знайшов дурників, щоб йому повірили.

         Журналістів зацікавило, що в біографії нового головного поліцая записано начебто з березня по липень 2014 року він провів в АТО. Шевцова запитують привселюдно: скажи, чоловіче, де в АТО ти служив, яку роботу виконував, на якому відтинку фронту воював? В залі були люди, які пройшли фронт і добре розуміються на тому всьому. Це ж начебто не таємниця: фронт широкий у сотні кілометрів. Де ти воював? У відповідь неоковирний, кордубатий посил знову ж таки до прес-служби поліцейського управління: цікавтеся, мовляв, у них. Запитується: в АТО хіба прес-служба ратоборствувала чи все-таки ти, як свідчить запис у трудовій книжці? Чи це тільки запис? Хтось у відповідь на це гукнув: «А може з іншого боку воював?»

         Вінниччина не те, що не сприйняла нового призначенця, а уже й страшенно зненавиділа. В обласному центрі на кожному перехресті, у громадському транспорті схвильовані, запальні розмови, брудні лайки на адресу влади, Всі буквально на вухах. Чи мало тут людей уже похоронили своїх рідних героїв з зони бойових дій. А тут немовби насмішка – прислали неприкритого сепаратиста, та ще й змушують йому поклонятися. Він же ж веде себе з викликом, позірне. Широко в області розноситься думка про те, що підлі московіти в Авакова та грузинських сервіс-дівчаток, які буцімто відповідають за поліцейське наповнення кадрів, купили посаду начальника головного поліцейського управління. Називають навіть цифри відкатів. Незадоволення таке, що 28 березня, о 12:00 на майдані Небесної сотні у Вінниці збирається протестне віче.

         Мене у всій цій історії найбільше стривожило те, як кинувся стрімголов захищати А. Шевцова один відомий блогер з чисто рускопісаним текстом Кіріл Сазонов. Мовляв, придурки вінницькі цікавляться не тим, як новий начальник міліції бореться з корупцією, наркопритони закриває, а яку має дружину. Не менше, не більше. Майстерно відводить увагу в бік жінки поліцейського.

         Цей рускоговорящій і рускопішучій гаспадін, перевівши в тексті ситуацію Шевцова на себе, каже, що, мовляв, яке всім діло до того, чим займається персонально його дружина, лиш би гарні рядки викочувалися з-під його пера. Хіба ж не так? - запитує.

         Ні, відповім, - не так. Подібне порівняння -  повна муйня. Цей приклад тут не підходить для пояснення ситуації. Тому, що коли начальник поліції області не може поставити на місце свою дружину, яка любить, кохається в образі Адольфа Путлєра і розвішує пропагандистські листівки на його підтримку, в той же час поливаючи відбірним брудом країну, якій присягнув її чоловік, то йому не те що ГУ МВС не можна підпорядковувати, а навіть й одного чудакуватого поліцейського з серіалу про поліцейську академію. Особливо ж нині, коли  кремлівський коротун, на очах всього світу, відверто стягує довкруги кордонів України сотні бойових підрозділів, тисячі танків, щоденно влаштовує збройні провокації в Донецькій та Луганській областях. Тільки почнеться нова воєнна завірюха, не приведи Боже, значить так і знайте, що в квартирі головного поліцейського Вінниччини буде штаб колаборантів. Це від нині ймовірно на всі 1000 відсотків. Ось чому так стривожені подоляни. Але хіба руському Сазонову подібне пече? Йому, звісно, значно краще коли  руській собрат Шевцов командує силовим блоком Вінниччини, чи не так?

         Ми вже дивувалися приблизно рік тому, коли одного генарала з Севастополя призначили керівником АТО. Всі тоді щиро розводили руками: як таке може бути, з якою метою із Севастополя на таку посаду? Ось вам відповідь ділом: сепаратистський лід для кадрового наповнення силового блоку рушив далі. Думаю, що у такий спосіб (дай Бог, щоб я помилився) формується другий ешелон п'ятої колони, після тих, як попредній був розігнаний другим Майданом. До нього, як, мабуть, пам’ятаєте, входили колишні міністр оборони, голова СБУ і ще багато-багато росіян, які підривали українські силові структури, прибувши в часи Януковича з Москви до Києва. Тепер на їх місце заводять інших. І котрі, як бачимо, прокололися на своїх ура-московських емоціях з гаслами «КРИМНАШ!»

         Не будьте, друзі, байдужими. Висловлюйте підтримку  вінничанам, які виходять під гаслами «Геть поліціянта-сепаратиста з Вінниці!».

         Для тих, хто глибше хоче зануритись у цю тему, подаю посили на публікації:

 "КЛУБ ДРУЗЕЙ ПУТИНА". АККАУНТ ЖЕНЫ ГЛАВЫ НАЦПОЛИЦИИ ВИННИТЧИНЫ ШОКИРОВАЛ НЕНАВИСТЬЮ К УКРАИНЕ  

Кирилл Сазонов «Антон Шевцов. Назначен виновным?»

 Сепаратизм не пройде!

Чому так страждає Україна, з такими горьованими муками вибирається з багнища корупційних схем, пут кумівства і родинного казнокрадства. Та тому, що сірість дорвалася до влади, а решта мас апатична до всього, що відбувається. Мовляв, я нікуди, ні в що не вмішуюсь. Моя хата якщо не скраю, то на іншому кутку села чи міста. Себто, і 5 стаття Конституції України не для мене. Іншими словами, я не хочу бути «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади». Кому ж віддати це багатство?

         Цими днями, очікуючи знайомого в столичному парку, сів я на лавчину навпроти ласкавого сонечка, як тут же з двох боків пристали двоє – чоловік і жінка. Почали російською, коли я збридився, тут же перейшли на українську. І звичайно ж про Бога. Він творець, він всевидящий.

-Якщо це справді так, - кажу, - то чому допускає те, що гинуть наші  герої? Чому безтурботно спостерігає за тим, як народ так неймовірно страждає…

Пояснюють. Бог дав покерувати сатані.  А луциперові довіряти не можна. Ось він і колотить нашим світом. Зроблено це, мовляв, з метою, щоб усі зрозуміли, що без Бога не можна…

Не зрозумів я цієї логіки, встав і подався до тролейбуса, позаяк знайомий не прийшов. А в транспорті своя суперечка. На Майдані розгорнули якісь люди намети, вимагають звіту влади, відставки уряду, голови Національного банку, нових парламентських виборів, імпічменту глави держави. Якась жінка верескливим голосом у тролейбусі кричить:

-Це все Путін організував. Хочуть у нас третій Майдан заколотити… Хіба нам другого мало?

-         І хто ж таке сказав? – озивається дядько при краватці.

-         Порошенко…

Останні склади слова молодичка вже вигукувала під дружній регіт салону. Думаю, що мало хто повірив у цю бузу влади

-         Знайшла на кого покладатися, - чулося з кінця тролейбусу

-         Та й Тарас Чорновіл виступав по телебаченню, - не вгавала жінка.

-         Незабаром вибори, - пояснював їй інтелігентний з вигляду чоловік. -  Цей метушиться, вилизати має всю владу, щоб взяли до партійного списку.

-         Так кому тоді вірити? – розпачливо мовить пані.

-         Собі і тільки собі, - був вердикт серйозного чоловіка, який поспішив до виходу.

Ось і виріши, де, валсне, керує сатана, а хто підвладний  Богу.

Думаю, що чоловік був правий. Я уважно прослухав усю нічну прес-конференцію тих, хто вийшов  на Майдан з вимогою звіту влади. Були там тверезі, мудрі думки. Ніяка то не заготовка Кремля. (Читайте про це тут). Просто влада зробила за правило для себе, кожен запит людей, кожну вимогу не красти, покласти край корупції, конкретні звинувачення у бездіяльності, некомпетентності видає за мовбито провокативний «голос Москви».  Це дуже просто і легко списувати все на божевілля старшого брата. Тим часом і далі продовжуючи безбожно красти, багатіти, коли народ доходить до ручки.

Думаю, що всі програли від того, що повірили брехні про зговір з Москвою. Що не відбулося цивілізованого діалогу народу з владою. У суспільства є безліч питань до неї, до олігархів. Тим важчою буде наступна розв’язка, яка не за горами. Думаю, що в квітні-травні – не пізніше. Але вже неодмінно дуже грізно…

 Багато злих коментарів на адресу тих, хто не хоче ходити в столиці мимо російських банків, які заробляють капітали на українцях лунає нині. На тих, хто побив вітрини «Сбербанку Росии». Можливо, хуліганити не варто, але ось наполегливо витісняти все московітське зараз і негайно має стати правилом життя українців. Еге ж так, щоб і наших багатіїв добро на московітських просторах прихвачували, викидали там геть. Щоб, пріце во язице, проклята ліпецька фабрика «Рошен» геть заглухла чи навіть здохла в тій Росії, зовсім не даючи доходів ні хазяям, ні тій проклятій стороні, котра отримує прибутки з податків, які тратяться на зброю, аби убивати наших захисників Вітчизни.

Я приміром сьогодні зі щирим здивуванням прочитав звіт радіо «Свобода» про виступ напередодні у конгресі США держсекретаря пана Керрі, який там заявив, що його служба все зробила для того, щоб «Крим фізично був ізольованій від міжнародних транспортних зв'язків, від глобальної фінансової системи, а туристична галузь була вщент зруйнована. Досі не можна у повному обсязі забезпечувати громадян електроенергією. Інфляція стерла будь-яку можливість втілення обіцянок російської влади про покращення стандартів життя в Криму». (Докладніше про це читайте тут)

Я, грішним чином, до сьогодні думав, що електроблокада півострова була влаштована… українськими громадськими активістами. Бо ж пам’ятаєте, як один навіжений підполковник з групою вірних йому псів в одностроях ганяв там по степу, обіцяючи всіх згноїти в тюрмах, хто мішатиме налагоджувати подачу струму. А, виявляється, блокувати  енергоподачу - це стратегія глобального масштабу. Чому ж тоді знову проти цього була наша влада? Чи палки в колеса ставили тільки ті, хто на цьому конкретно заробляв гроші?

І коли нині активісти знову ж таки виступають проти проходження транспортних фур з Росії, стовідсотково знаю, що з часом це буде називатися не злочином проти діяльності міжнародних трансконтинентальних магістралей, а вимогою гібридної війни з ворожою Московією. Головне зараз не бути байдужим.

А всі ці слова вище написані заради одного. Не можна бути глухим у суспільстві, тому, що від голосу кожного насправді залежить надзвичайно багато.  Ось вам конкретний приклад. Сьогодні я написав і виставив на сайт КМДА петицію про те, що для того, аби благополучно жив і щодалі краще розвивався Київ, конче необхідно завершити нарешті спорудження другого виходу на станції метро «Вокзальна».

Передумовою цього стали значні скупчення, справжнє велелюддя у ранкові години, особливо ж на початку трудового тижня, коли вранці одразу з кількох географічних напрямків прибувають переповненні і приміські, і пасажирські поїзди. Подібне відбувається в зворотному напрямі напередодні вихідних і святкових днів. Відтак, станція метро "Вокзальна" понадміру перевантажена, позаяк вона одна приймає сотні тисяч людей, які з залізничного вузла щодоби роз'їжджаються у різні кінці столиці. Потрапити до ескалаторів надзвичайно важко. Тут, як правило, буває неймовірна тиснява і давкотня. Створюються жахливі незручності. Це надзвичайно небезпечно з точки зору техніки безпеки й охорони життя громадян у часи воєнної пори. Варто, не приведи Боже, статися терористичному акту, лік жертв може йти на сотні. Саме тому, ще в минулі часи був розроблений і давно готовий для втілення проект обладнання другого входу/виходу з боку площі Петра Кривоноса і вулиці Митрополита Василя Липківського (Залізничного масиву), що, звичайно ж, значно розвантажить пасажиропотік і транспортне навантаження на привокзальну площу. Другий вихід зі станції метро "Вокзальна" потрібен Києву як повітря.

Для того, щоб добитися реагування на подібне публічне звернення необхідно набрати десять тисяч голосів. Якщо не вистачатиме одного голосу – все провалиться. Ось вам конкретна ціна одного людського реагування в комп’ютері. Зібрати стільки голосів – все одно, що скликати собі під вікна мітинг у десять тисяч осіб. Спробуйте, зрозумієте.

Я це зробив, виставивши петицію о 13:02 - 26.01.2016 року. Через чотири години набрано лише 18 голосів. При таких темпах потрібно затрати рік, щоб накапало десять тисяч, якщо не буде розуміння багатьох людей і всенародної підтримки. А час голосування обмежений - 90 діб.

Тут знову на перший план вийшла байдужість і лінощі – головна іржа суспільства. Відсутність громадянської позиції в багатьох людей. Нічого особливого в  тому, щоб зареєструватися (хто ще не зареєстрований на цьому сайті) і проголосувати немає. Просто кожен приміряє проблему до місця свого розташування. Мовляв, якщо я мешкаю в Полтаві чи Чернігові, або десь на харківському масиві столиці, нафіга мені той другий розвантажувальний вузол станції «Вокзальна» метрополітену. Неправда, треба він вам, конче потрібен, друзі. Бо одного дня ви зіштовхнетеся з цією проблемою обов’язково, позаяк головними залізничними ворітьми держави  рано чи пізно користуються всі, і метром також. А це комплекс без якого не обійтися всім. Якщо не ви особисто зіштовхнетися, то ваші діти, онуки, родичі. Тому поставити галочку в петиції значно простіше, ніж пройти мимо. До проблеми, а то й майбутньої біди…  

Вами ж, сподіваюся, не керує сатана? Якщо Бог, тоді голосуйте…

Закличте до цього своїх друзів і знайомих. Натискайте сюди і ви опинитесь перед  змістом петиції, механізмом реагування на неї.  

               Рівно опівночі, казати б, уже 21 лютого ц.р., у готелі «Козацький», що на Майдані Незалежності, розпочалася прес-конференція тих, хто начебто його захопив у суботу Були такі провокативні повідомлення. За столом зібралися четверо людей у камуфляжах і двоє в цивільному. Один із них, кого я добре знаю – колишній народний депутат України ряду скликань Юрій Кармазін.

                Тривала вона рівно годину. Те що там говорилося, думаю, стовідсотково відповідає реаліям дня. Те, що наболіло в мільйонів українців після Революції гідності. Що владу в Україні захопили олігархи і їх безпардонні й нахабні служки, що так званими «реформами Порошенка-Яценюка», які перетворилися в банальний грабунок народу, людей доведено до повного розорення і відчаю. І кінця краю цій брутальній татьбі немає. Що так звані Мінські угоди це повна і неприкрита зрада України. Що глава держави практично усунувся від виконання своїх обов’язків, не бажаючи міняти ЦВК. Що на головні державні пости він висовує своїх кумів, загалом бездарних, сірих людей, для яких інтереси держави на якомусь там 47-му місці. Всі вони безбожно обкрадають державний бюджет і кричать про боротьбу з корупцією. Глава уряду з своєю бригадою злодіїв також розкрадає державу.

                Усього навіть не передаси про що говорили люди, відчуваючи свою відповідальність за долю держави, інтереси якої  практично неприкрито здають московітам Порошенко, Яценюк і їхній верткий підручний Гройсман.

                Юрій Кармазін зачитав до двох десятків категоричних вимог людей, які зібралися за столом, а там, як я зрозумів, були командири підрозділів, які пройшли АТО, і як можна було зрозуміти, представляють новоутворену організацію за дотримання вимог Конституції. Усе це робилося на фоні розгорнутого за спиною учасників зібрання прапора зі словами РПС. Вони оголосили, що їхня мета 21 лютого ц.р., о 17:00 провести на Майдані всенародне віче з вимогами до влади прозвітувати перед українським народом про зроблене за два роки. Кармазін декілька разів підкреслював важливість того, що це не третій Майдан, це продовження другого, вимогами якого влада підло знехтувала. 

                Серед найперших вимог до влади – негайно звільнити з ув’язнення всіх патріотів, яких «запакували» під різноманітними приводами до в’язниць. Притягнути до кримінальної відповідальності поплічників Януковича, які допомагали йому розкрадати Україну, а тепер втираються у владу, знову дориваються до командних висот в економіці і управлінні. Звільнення прокурорів і судів, які заплямували себе переслідуваннями майданців, служінням владі злодіїв. Арешту корупціонерів, казнокрадів, які зажили по-новому. Звільнення уряду крадіїв Яценюка. Притягнення їх до відповідальності за повний розвал економіки. Розпуск Верховної Ради, оголошення імпічменту президенту держави за зраду інтересів України. 

Новостворена організація бажає на віче пояснити тим, хто дорвався до влади, став служками олігархів, що жодне з завдань, за яке віддали життя тисячі патріотів України, починаючи з героїв Небесної сотні в лютому 2014 року, нинішніми керівниками держави не виконано. Жодне!  Глава держави, прем’єр-міністр, нинішній секретар РНБО безславно здали ворогам Крим і частину Донбасу, вперлися рогом у якісь дикунські Мінські угоди, які є насправді смертельним зашморгом на шиї України, котрі передбачають, зокрема, амністію убивцям українців, зміну Конституції на догоду Медведчуку і Путіну. А відтак і устрою держави. Усе це разом узяте засвідчує, що українська дипломатія, за яку відповідає перед народом України персонально глава держави, разом з контрольованим ним зовнішньополітичним відомством, програли в міжнародній політиці все, що лише можна було програти. Ізганьбилися навіки разом зі своїм маленьким міжнародником Клімкіним. Отримали повне фіаско. Що від зрадницьких Мінських угод потрібно негайно відмовитися, як і від Норманського формату переговорів, де пан Порошенко проявив себе повним профаном. Учасники нічної прес-конференції  закликали українську владу якнайшвидше переходити до вирішення проблем на основі Будапештської угоди від 5 грудня 1994 року з додаванням за столом переговорів окрім США, Великобританії, Росії, Китаю й Франції, як основних учасників гарантії безпеки України за здану ядерну зброю,  ще й Польщі та Туреччини, як наших найближчих і впливових сусідів.

Цікава деталь. На прес-конференції були присутні представники ряду телевізійних каналів, але жоден з них цю розмову не транслював наживо. За винятком якогось телеканалу з поміткою 17-ть, сигнал якого розповсюджувався в Інтернеті. При чому здійснювався репортаж через Інтернет видання Житомир.інфо.

Зрозуміло, що нині в Україні вся телепродукція належить олігархам. Вони вирішують, що нам можна знати, а на що накласти табу. Суворіше, ніж у часи комуністичного режиму. Люди, які зібралися в готелі «Козацький» одразу виступили проти олігархізації держави й привласнення багатіями медійного простору. Думаю, що телеканали навряд чи покажуть цю прес-конференцію, позаяк це означатиме Ахметовим, Коломойським, Пінчукам вихльостати самих себе.

Але через 10-12 хвилин після закінчення прес-конференції, (себто, на початку другої ночі), на тих, хто транслював події з публічними заявами РПС і залишався в прямому ефірі, стали нападати якісь люди. Вихопивши мікрофон, один із них став вигукувати, що 17-ий канал мовбито фінансується колишніми оплічниками Януковича – Арбузовим та Захарченком, а тому, мовляв, йому зовсім не потрібно вірити. Це, мовляв, вороже кіно. Зчинилася страшенна штовханина в прямому ефірі. Подібне продовжувалося, напевне, з хвилин двадцять – не менше. Але трансляція телеканалу з Майдану, де ночує група активістів, які в неділю, 21 лютого, планують провести всенародне віче, продовжується. Його в Інтернеті ви можете отримувати тут.

Надзвичайно складно зрозуміти все що відбувається. Але люди, яких мені вдалося вислухати на прес-конференції, казали правильні й розумні речі. А потім я особисто вірю патріоту України, юристу Юрію Кармазіну, який серед них вів головну скрибку.

У мене склалося чітке враження, що нападки на 17-ий телеканал організовано нинішньою нечесною, ще більш брехливою, цинічною владою, ніж були попередники донецькі, з тим, щоб відрізати тих, хто прагне запитати владу про виконання завдань Майдану 2013-2014 років, Революції гідності від медійного простору. Від інформування народу. Зранку ми вже почуємо, мабуть, і про руку Москви, яка з’явилася буцімто в готелі «Козацький». Невже це вона, та міфічна Москва, а не персонально Порошенко, Яценюк, Турчинов, Гройсман довели все в Україні до повного розвалу? Народ до зубожіння? Думаю, що це абсолютна брехня…

Тому закликаю: думайте, друзі, кого підтримувати. Добре думайте...

   Чесно кажучи, мене обурила цими днями безсовісна й зухвала відвертість донецького багатія, підручного пана Ахметова Сергія Тарути, який даючи оцінку діяльності членів уряду А. Яценюка найвищий бал – четвірку, поставив панові Авакову. У відповідь на запитання одного з телеканалів. Мовляв, у ним очолюваному міністерстві відбулося стільки новаторських реформ, змін на краще. Що, звичайно, є абсолютною неправдою. Окозамилюванням. Я зібрався було навіть написати пост зі спростуваннями цього баламутства, позаяк тільки сліпий не бачить, глухий не чує, що результатом так званих змін МВС в останні місяці стала грандіозна хвиля крадіжок, не розкритих злочинів, у тому числі й тяжких, які буквально накрили суспільство. МВС показує сбе, як найбільш небоєздатною структурою до останніх викликів життя. Через це Україна у справі організації захисту особи громадянина, його майна, охоронюваних прав та свобод скотилася до рівня племені людиножерів. І навряд чи можна взяти ситуацію під контроль зусиллями тих керівників, які допустили це. Без революційних змін у структурі, у керівництві міністерством.

     А ось відповідь на питання, чому так говорив пан Тарута з’явилася несподівано швидко, в пору останнього (16 лютого ц.р.) голосування за довіру уряду. Всі люди Ахметова в парламенті, напевне за певною командою, підтримали Яценюка, який своїм невіглаством на посту прем’єра довів народ України до зубожіння. Припускаю, що лише заради того, аби не померти з голоду, багато людей стали на шлях крадежів і злодійщини. І це справжня трагедія України. До того ж, з’явилося безліч публікацій у пресі з доказами тісної співпраці нинішнього Кабміну з донецькими, які вчора були опорою В. Януковича. Ось справжня ціна «четвірки» від С. Тарути.

      Я хотів написати про те, що, на скільки знаю, все добро, як і свою персону, пан Тарута надійно охороняє спеціально навченими людьми: статки це дозволяють. Ось чому йому здається, що Аваков усіх правопорушників приборкав. Аж сьогодні з’явилося повідомлення про те, що будинок нардепа Сергія Тарути нахабно обікрали. Пропали гроші, банківські картки.

Одне слово, вийшло на четвірку. Думаю, що якщо й далі потрудиться Аваков з залітними грузинськими дівчатками - буде й на "відмінно". І тут справа не в моєму злорадстві, а в тому, що все в житті має свою ціну. І публічна брехня також. За неї, трапляється, іноді треба відповдати. Навіть у такий дивний спосіб.

       Загалом усе це вельми прикро. Але я водночас, не скрию, і радий тому, що подібне сталося – не збідніє олігарх…. Нехай хоч трішки побуде в ролі тих, кого ошукали, кому тепер потрібно віднайти вкрадене. Побачимо, як спрацює розхвалена ним поліція... 

        Чи відповідатиме Ігор Кононенко за свої вказівки міністрові економіки Айварасу Абромавічусу ставити на грошові потоки йому потрібних людей?

         Відповідь уже є. Її озвучили найближчий до Петра Порошенка радник і права парламентська рука-розпорядниця глави держави по лінії БПП – Юрій Луценко. Та й сам вождь-правитель висловився теж приблизно в унісон сателіту. Хіба, мовляв, можна притягнути людину до відповідальності за відіслану СМС? Щоправда, пан Луценко при цих словах зробив ще й уточнення: начебто послання відправлено не з телефону Кононенка.

         А хто скаже, скільки їх у нього?

         Даруйте, але тут мимоволі виникає аналогія з «замінуваннями» станцій метро, шкіл (коли не хочеться йти на контрольну), будинків, державних установ і повідомленнями про це з невідомих ґаджетів. Чому ж МНС реагує на це блискавично, і на місце негайно виїжджають фахівці-мінери, і собак з собою привозить? Та тому, що хоч і десятки тих несподіваних погудок буває на добу, а реагувати серйозно потрібно на всі, позаяк може рвонути.

         Тому тут підхід до з’ясування обставин серйозності корупційних вказівок має бути явно не з того боку, панове начальники, звідкіля СМК відправлялися, з якого саме апарата, а як сприймалися ті конкретні вказівки міністром економіки. Чи знав він, чиє розпорядження йому поступає? Не залежно від того, СМСкою його передали, кінетичною мовою – себто, помахом руки, ноги, змигом брови, чи, можливо, поштовими голубами. Якщо пан Абромавічус чудово уясняв, хто за цим конкретно стоїть і яких дій від нього вимагалося, чітко й однозначно означає таке: райські кущі корупції буйно розквітли на Банковій. А в тих корчах хазяюють відомо хто – Ігор Віталійович та Петро Олексійович.

         Важлива деталь. Ви ж зверніть увагу, куди кинувся за захистом від наступу високорангових крадіїв пан Абромавічус? В Україні, як бачимо, не знайшов до кого. Хоча, здавалося, мав би по ідеї насамперед звернутися до прем’єр-міністра, як до свого прямого і безпосереднього начальника. Але хіба він не знає, хто такий насправді є пан А. Яценюк? Ще у вересні минулого року ряд народних депутатів України, зокрема, і Сергій Каплін в ефірі телеканалу 112.ua (запис цей у мене є) неодноразово заявляв, що оточення глави Кабміну в тісному крузі бурхливо відзначило перший мільярд доларів США, нібито вкрадених чиновником на різноманітних оборудках в уряді. Святкували народження нового доларового мільярдера. Казати б, чергового злодійського олігарха. Все це, зрозуміло, було відомо литовцю, думаю, що він мав і свої ще яскравіші дані з цієї проблеми. Чи можна було шукати йому захист від І. Кононенка на сьомому поверсі вулиці Грушевського, в кабінеті прем’єра? А в глави держави? Погодьтесь: риторичні запитання.

         Ви, можливо, скажете, а чому не в Національне антикорупційне бюро (НАБ) звернувся міністр, яке уже функціонує?

         Не знаю, чи відомо А. Абромавічусу, що НАБу, як стверджують професіонали юристи, Віктор Іванович Шишкін, зокрема, колишній генеральний прокурор України, колишній суддя Конституційного суду, що Національне антиконституційне бюро створено не в конституційний спосіб. Тому, що директора НАБу чомусь призначив президент України, навіть посвідчення йому підписав. А Конституцією України таких повноважень главу держави не наділено. Тому вже перші грамотні адвокати будь-яку кримінальну справу, оформлену в НАБу, розвалять у суді за п’яток хвилин, заявивши про цей неспростовний факт. Тоді вся робота детективів піде під хвіст коту. А все тому, що як мені особисто видається, глава держави проявляє щонайбільш посилену увагу до антикорупційного бюро, ледве не щомісяця з’являється туди. І чого б це, скажіть?

         З цих мотивів, чи ні, але пан Абромавічус до НАБу не пішов. Він знайшов інший громовідвід – в особі послів країн G-7. Такого собі комічного правління колгоспу «Україна», яке взяло собі за моду безапеляційно порядкувати в нашій державі, хоча люди, які зібралися там не завжди навіть мають бодай ілюзорну уяву про наші проблеми, нашу ментальність, мову, культуру. От приміром, нині вже точно відомо, що й вони доклали зусиль до того, аби Арсеній Яценюк залишився й далі на посту прем’єра при голосуванні за недовіру Кабміну. Через народних депутатів, на яких мають персональний вплив. Відтак, українці, переважній частині яких уже бракує коштів навіть на харчі, (я це вчора, до речі, побачив наяву, зайшовши до найдешевшого супермаркету «Ашан», де практично зовсім не було покупців) вважають, що цей Кабмін  привів їх до голоду, вимирання, а посли країн великої сімки навпаки переконані, що Яценюк це велика надія України. Бачите, він блискуче розмовляє їхньою мовою, він красиво повістує їм про якісь там реформи, яких насправді немає, окрім у його хворобливій уяві, малює різноманітні прожекти. Одне слово, муйня в європейсько-японсько-американському соусі. Яка точно закінчиться діареєю…

         І все-таки, чи є СМС Кононенка вказівкою Порошенка?

         Відповідь на це питання ми повинні були отримати ще в вересні… 2000 року? Так, так, я з часом не помилився. Відповідь мала поступити одразу після зникнення Георгія Гонгадзе, бо були і по нині є свідки злочину, і люди знають, хто є замовниками вбивства, але суду над ними нема. Там теж, пригадайте, прямих вказівок знищити журналіста начебто не було? Але й голову молодому чоловікові відрізали і не раз її переховували.

         Нинішні події - пряме продовження минулого злочину. Щоправда, голову уже одрізають не окремій людині, а всій державі. А ми мовчимо…  

  Що було?

                Думаю, що вчора, при розгляді питання відставки уряду найбільше програв… Порошенко. Його нібито публічна жертва – прохання про відставку генпрокурора Шокіна і глави уряду Яценюка, насправді виявилася повним блефом. Ні той, ні інший його кумири постів не покинули. Останній у результаті лише формально міцніше укріпився в своєму кріслі: питання про відставку Кабміну тепер можна порушувати наступного разу лише на початку сесії нового скликання – орієнтовно 2 вересня.  І це було явно реалізовано стараннями глави держави. Позаяк у критичну мить проти відставки уряду проголосували надійні штики П. Порошенка – багатії-жировики фракції БПП парламенту, ті, хто входять до  найближчого оточення олігарха-президента – Третьяков, Павелко, Загорій, Демчак, Недава, Козир, Довгий. Усього – двадцять два. Це у порівнянні з попереднім голосуванням за незадовільну роботу Кабміну. До цієї мінусової групи  ввійшли також люди Коломойського, Ахметова та Пінчука. Тобто, мінус 53, з яких 22 із БПП. І цього було достатньо, щоб у вирішальний момент, коли голосувалося питання відставки уряду, розігрався драматичний пшик: 247 при першому голосуванні і 194 при другому.

                Про що це свідчить? А лише про те, що насправді відбулася підла змова олігархату проти обездоленого народу.  Ринок прибутку розподілено, кожен спокійненько відсмоктує своє. Їм зовсім не хочеться, щоб з Грушевського прийшов хтось інший замість Яценюка і починав перерозподіл прибутків. Головним гаманцям держави понад усе потрібен статус-кво.

                Пані Тимошенко вчора заявила про те, що кожен голос НЕ за відставку уряду оцінювався в мільйон доларів США. І можна повірити в таке. Це означає, що на подібне шоу о 20:05 вівторка, 16 лютого ц.р., затрачено мінімум 22 млн. доларів, максимум - 50. Значить тим, хто потрусив калиткою вчора нині потрібно відтворити ці гроші. Найстрашніше, що все це робиться за рахунок бюджету. Отож дивіться тепер за руками…

                Що маємо?

                Зовні все виглядає так начебто виграв А. Яценюк. І він думає, що все є саме так. Насправді глава уряду у страшенному програші після кінця грудня 2015 року, коли легко відзвітувавшись (що поробиш, мовляв, війна), міг би спокійно відійти від справ. Зайнятися, наприклад, партбудівництвом. Але АП виявився не гнучким, пластичним політиком, а ортодоксальним шматком залізобетону. Повірив у те, що незамінний.

Ви, до речі, помітили, яким менторським тоном, з левітановським металом у голосі виголошував він учора свої дивні хвалебні постулати про «здобутки» свого уряду і навіть банальні репліки. Таке складалося враження, що людину начебто переповнювала нечувана радість. При страшенній біді, підкреслю, українського народу. Це могло, як мені видається, лише свідчити про одне: пан Яценюк наперед знав результат голосування, повірив у те, що гроші своє зроблять. І тому до нестями, до фанатизму твердив, що курс уряду «єдиновірний». Що альтернативи його діям на посту прем’єра просто таки немає. Що він Мойсей для українського народу. Одне слово, пішли ви всі далеко…

Наразі склалася така ситуація, коли завдання-прохання глави держави про відставку не виконано. Вчорашня правляча коаліція (проєвропейська!) почила в Бозі. Діючий Кабмін глибоко ненавидить за його антинародну політику основна частина українського суспільства (всі говорять про 70 відсотків недоброзичливців, я думаю, що таких усі 95-96%) і котрий тримається на штиках до нестями згуртованої дивної фракції «Народний фронт» довкола злодійського уряду Яценюка та ще на осколках колишньої Партії регіонів у парламенті. Крім того, в уряді Яценюка одинадцять посланців-міністрів блоку ПП, один від «Батьківщини» (спортсмен!?) та один від «Самопомочі» (міністр хліба та сала). Як тепер їм усім жити? Їм що прищепитися Стокгольмським синдромом, себто любов’ю до тепер уже справжнього камікадзе Яценюка?  Вступити з ним у захисно-безсвідомий травматичний психологічний зв’язок чи все-таки сподіватися на те що парламент, під опікою П. Порошенка, їх звільнить від диктату прем’єра? Але ж так солодко бути міністрами…

Що буде?

 Є не один варіант виходу з цієї патової ситуації на горищі влади, але не так важливі вони. Всі ходи, які б не робилися жодним чином не ведуть до покращення ситуації для простих людей: бо нові, ще агресивніші злодії за донецьких і далі  успішно залишаються при владі. І це головна біль народу. Крадії та розтягаї з допомогою олігархів на чолі з П. Порошенком одержали новий карт-бланш. Для суспільства стало остаточно зрозуміло: влада не здає Яценюка і його злодійське оточення. Вона зацементувалася в нинішній своїй кримінальній суті і готова далі «дерибанити» залишки добра, що залишилося в державі. Тим паче, що вчора прийнято закон про новий етап приватизації, після якої простій людині не буде й де стати на українській землі. Владу не цікавлять питання створення нових робочих місць, відміни податків з пенсій, підвищення заробітної плати і пенсій. Її перш за все цікавить надходження нових траншів від МВФ для того, щоб поділити їх поміж своїми.

Іншими словами, народ з цієї афери в парламенті має зрозуміти, що тільки ВІН І ЛИШЕ ВІН ПЕРСОНАЛЬНО має прибрати цю «урядову малину» Яценюка. Іншого виходу немає.

Думаю, що ситуація буде нагнітатися до квітня. Рішучий штурм станеться у травні. Яценюка в прямому розумінні винесуть з Грушевського. Голод не тітка. Йому ж цього не зрозуміти.

А розбірки з олігархами пройдуть дещо пізніше – під завісу літа. Порошенку згадають усе – і зраду в Мінських угодах і шоу з відставкою Яценюка, особливо ж прикриття бандюків Януковича з яких не осипалося ні волосинки, ні мільярда вкраденого… Високосний рік… 

Директору  Інституту національної пам'яті Володимиру В'ятровичу

Вельмишановний, пане Володимире! 

Ви, безперечно, великий чоловік для України. Особливо в справі декомунізації. Розумію, що це вельми непроста і клопітна робота. Як можу сприяю вам у популяризації цієї справи. Але ось пригадав одну давню історію, якою хочу поділитися з вами публічно.  

У вісімдесяті роки (напевне, у 1985-му - буде точніше) минулого століття працював я завідувачем відділом і членом редколегії газети "Сільскі вісті" , яка виходила тоді накладом у два з лишком мільйони примірників. Побував я у відрядженні в Володарсько-Волинському районі Житомирської області. Зустрівся там з тодішнім першим секретарем райкому партії Петром Петровичем Олещуком. Запитую, а чому така назва в містечка і району, відповідно? Чому подвійна? Він, щирий українець, каже:"Я сюди засланий з іншого кінця області. Як приїхав, став запитувати місцевих, вияснив, що Володарськ - перша частина, себто, приставна частина назви містечка походить від увіковічнення імені соратника Троцького-Бронштейна, а потім і Лєніна, до якого перейшов революціонер . Згодом, він у більшовиків керував пропагандою і був убитий есерами ще 1918 року.   

Цікаво, що насправді даний революціонер ніякий не Володарський, а Мойсей Маркович Гольдштейн, - казав мені П. Олещук, - і родом він зовсім не з Житомирщини, а з Старокостянтинівского району Хмельниччини. Це за сто двадцять кілометрів по карті, а дорогою - ше далі. Хтось приліпив це ім'я нашому райцентру, так увіковічили пам'ять соратника вождя. Я ось взяв і порушив на сесії районнної ради питання, щоб відчепити цю першу половину імені містечка,назвати селище просто Волинськом. Усе пройшло спокійно, всі підтримали мою пропозицію одноголосно, бо ніяких родичів Володарського в цих краях ніколи не мешкало, і якщо чесно, то тут давно вже ніхто не знав про кого це взагалі йдеться у причепі до назви поселення. За моїм наполяганням послали те рішення до Президії Верховної Ради СРСР. А десь через місяць мені несподівано телефонний дзвінок з Москви поступає. На зв'язку товариш Володарський - голова Центростату СРСР - ЦСУ. Виявляється, він син Гольдштейна. І каже відкритим текстом:  

"Навіщо тобі перейменовувати місто? Забудь про це. Ніхто цього зробити тобі не дозволить, бо я за цим стою. Ти скажи, що тобі потрібно для району. Тільки зараз скажи, офіційні листи писати не потрібно, я тут занотую все, тобі всі заявки прийдуть. Тільки точно назви вашу залізничну станцію ...І щоб більше ніколи про відміну імені Володарського не заїкався ніхто у вас..."  

Ну, й я продиктував, - мовив Петро Петрович. - Через тиждень нам загнали з Азербайджану ешелон бітуму, з інших кінців почали надходити, як за щучим повелінням, вагони комбікорму, шиферу, скла. Поступило десять нових вантажівок, десять молоковозів, цех для машинного доїння корів. Так несподівано прибарахлилися, кілька доріг збудували... Через кілька місяців несподівано приїжджає Кавун, перший секретар обкому і одаразу запитання: "Звідки манна небесна? Хто сипле?" Так і так розповідаю, вислухав. "Гаразд, - каже, - до нього зайду..."   

Сьогодні, в 2016-му, я поцікавився і виявив: все й по нині стоїть мертво, як того хотів голова ЦСУ СРСР Володарський-Гольдштейн у 1985 році. Як, власне, ще товариш Лєнін заповів у 1918-му. Що це справді так, доказую наочно. Заглянув до тамтешньої районної газети "Прапор", яка, виявляється, розміщується, за станом на 12 лютого 2016 року на Червоній площі у Володарську-Волинському. З чим нас усіх і вітаю. Справа Леніна-Гольдштейна живе на Житомирщині й по нині. Мій доказ перевіряється тут -  http://www.prapor-vv.zt.ua/pdf.php- 

Алгоритм для відкриття тисячоліття у США про існування гравітаційного поля винайшла, виявляється, людина з українським прізвищем -  Сергій Клименко. А ми в 43-мільйнній державі, де талантів хоч відбавляй, найбільшій у Європі, чомусь маємо без будь-якої реакції спостерігати за тим, як  наш уряд намагаються очолити, приміром, залітні кавказці, або те, як ряду послам зарубіжних країн, акредитованим у Києві, які безбожно й нахабно повсякчас нині втручаються у внутрішні справи держави (про це читайте тут), дуже подобається литовець Абрамівічус, як до сірості в очах миготить у пресі прізвище колишнього міністра закордонних справ Швеції пана Більдта – ще одного претендента на високу папаху…

             Як для громадянина України, всі ці дикі ігрища довкруги хлібних командних містків мене надзвичайно принижують і ображають.

            Колись я недовго працював власкором однієї центральної газети по Херсонській області. І за той короткий час, що мешкав там тричі залюбки відвідав село Зміївка Бериславського району. Четверту частину його, так зване поселення Старошведське, займають лютеранці, вихідці з Швеції, які відкидають папську владу і визнають лише святе письмо – Біблію. За деякими даними, справжніх корінних шведів там мешкає нині лише 108 осіб. Їхні родини, заслані сюди Катериною II ще у вісімнадцятому столітті, поспіль з українцями пережили кілька голодоморів і московітсько-кагебістські чистки радянських часів. Мужні і красиві люди. Я б радив Карлу Більдту, перед тим, як він захоче все-таки претендувати  на пост прем’єр-міністра України хоч на деякий час пожити серед українських шведів, щоб вони ввели його в курс справ того, як воно там у сільському низу. Нехай би хоч покерував шведською громадою в Україні преш, ніж рватися на Грушевського.

Ось понад чотирнадцять місяців тому, під знаком того, що така собі пані Наталя Яресько, мешканка США, українка за походженням, навіть трішки, здається, трудилася в Держдепу Сполучених Штатів, її висунули і призначили на пост міністра фінансів України. Відтак, стала пані правою рукою вельможного А. Яценюка в усіх його фінансово-економічних подвигах. І те, що держава наша через рік з лишком під їхнім «талановитим» управлінням перетворилася фактично в економічну руїну,  є величезна персонально її заслуга також. Завдяки турботі міністра фінансів Н. Яресько, міністра економіки – А. Абромавічуса (ще один невідомо звідки завезений гастарбайтер-парашутист)  та прем’єра А. Яценюка, за минулий рік ВВП України скоротився на 10,5 відсотків, це означає на два військових бюджети, а він нині складає в межах 113 млрд. гривень. За 2015 рік Україна отримала$ 30 млрд. допомоги від МВФ, Світового банку, ЄС та за угодами з іншими двосторонніми донорами. Саме вони їх розподіляли ці кошти. Де вони, куди пішли, хто їх де помітив? Рік тому борг України складав 1 трлн. 100 млрд. гривень, тепер зріс ще на 500 млрд. Від приватизації планували отримати до бюджету 17 млрд. грн., поступило 144 млн. (менше 1%). В індексі економічних свобод за рік під їхнім управлінням, міністерства економіки (А. Абромавічус) це стосується насамперед, Україна залишилися на 162 позиції і далі займає останнє місце у Європі. Такі ось доленосні "успіхи". Начебто будуємо країну під проводом Саливона Гапоновича Часника з колгоспу "Смерть капіталізму" - п'єса "В степах України. 

Є ще один показник, який вельми важливий для нас усіх і яскраво характеризує те, як ми насправді живемо, а ВОНИ керують економікою. Якщо станом на 14 лютого 2015 року курс долара США складав 15,8 гривні, то нині вже сягає 26,6.  Співставте. 

Тепер дивіться, що виходить. Віжки управління Україною, при бездарному правителю нинішнього часу, впевнено перебирає на себе група послів світової сімки. І першим це відчув якраз міністр економіки А. Абромавічус. Він кинувся саме до них за захистом від корупціонера І. Кононенка, найближчого бізнес-партнера П. Порошенка. Про це пан Айварас якось, зі сльозами на очах, розповідав під час таємної вечері в посольстві Швеції. Керівники дипломатичних місій G7 у Києві за тим столом прийняли рішення (дарма, що це втручання у внутрішні справи України, хіба це для нас новина?!) – Абромавічус повинен щосили грюкнувши дверима, подати у відставку. Вранці вкрай схвильований литовець невпорядковано й сумбурно виголошує свій спіч про складання повноважень міністра, примішавши сюди зовсім не випадково, як на мене, і аргумент-образу про мовбито зняття державної охорони з нього і членів його сім’ї, яка раніше надавалася, мабуть, протиправно, в обхід українських законів. Тому, що за чотирнадцять місяців роботи міністром він так і не вникнув у суть своїх прав та обов’язків, гарантій держави щодо його та сім’ї. Що вже там казати про економіку найбільшої європейської країни, коли йому незрозумілою є ментальність країни, куди його закинули на вахту. Але договір таємної вечері вже працює: не встигли ЗМІ, захлинаючись від здивування, проковтнути новину про відставку міністра економіки, як з’явилося реноме послів, котрі сміливо залізли в город глави держави й українського парламенту, який, відомо, призначає очільників відомств.  

Таким чином, високоросле литовське дитя, яке понад рік удавало з себе великого реформатора, досягнувши в цій справі, разом з командою своїх молодиків,  zero помножене на zero,  стає героєм начебто антикорупційного руху, започаткованого на вищих щаблях влади. Розуміючи звідки куруються процеси, А. Яценюк, першим публічно  й перелякано вигукує: «Я беру під особистий захист Абромавічуса?»  Від кого? Невже він власноручно тепер охоронятиме дружину й дітей  Айвараса при їхніх походах до супермаркету? – тоді подумалося мені. Ще більш дивними були ці самі слова, мовлені через тиждень, з уст глави держави. Пан Порошенко лише гордо додав, що це саме він привів у владу 2 грудня 2014 року пана Абромавічуса, подарувавши йому український паспорт. Після цього гордого зізнання Петра Олексійовича мав би, либонь, прозвучати патетичний туш, але на фоні економічних результатів держави в 2015 році, які викладені мною вище, це могло б виглядати танцями на цвинтарі…

Розуміючи, що відповідати за річну бездіяльність уже не доведеться, він врятований від критики за повний провал в економіці держави, литовець перебирає на себе роль ньюсмейкера – себто, творця новин. Заявляє, що наступним прем’єр-міністром України має стати пані Н. Яресько. Хто мені докаже, що це не консолідоване рішення послів, з якими вечеряє англомовний литовець?

Тим часом в останній робочий день попереднього парламентського тижня у Верховній Раді діждалися голову Національного банку України Валерію Гонтарєву. Це та, яка за словами П. Порошенка, проголошеними на першій його цьогорічній прес-конференції у Києві, може претендувати на роль найкращого банкіра світу. Чуєте, найкращого, номер один? Через тиждень у Давосі, коли було оприлюднено результати роботи світових банківських систем виявилося, що українська банківська структура, за яку совістю і професійною честю відповідає мила й люба Петрові Порошенку пані Гонтарєва, займає найгіршу позицію в світі. Тобто, українські банки найгірші на планеті. А такою дорогоцінною для глави держави пані Гонтарєва є, як не важко здогадатися, лише тому, що створює вигідні, комфортні умови для персонального його банку,яким він володіє у купі все з тим же бізнес-нардепом І. Кононенком. Ось і вся розгадка.

Так ось, ця мила пані, суперфаворитка прибуткових мільйонів пана Порошенка, виступаючи в парламенті, з трибуни заявила, що в Україні ніхто не відповідає за гривну. І це надзвичайно добре, правильно!

Це уважно послухали, похлопали вухами близько трьохсот народних депутатів, і, звичайно ж, юродиве й байдуже промовчали. Значить погодились з цією тезою. Але ще ж є і міністерство фінансів України. Казати б, сторож і розпорядник наших грошових ресурсів. Що ж воно скаже з приводу цієї лободи пані головбанкірши?

Через кілька діб після цього пані Яресько враз вискакує як Пилип з конопель і повторює дурощі В. Гонтаревої: ми, мовляв, щасливі з того, що в Україні ніхто не відповідає за гривну. Це заледве не головна економічна свобода. Читайте про це тут.

Я буду відвертим до кінця, і не боюся за інтереси моєї держави, її громадян ображати невігласів у владі. Бо запитується, звідкіля на владному олімпі з’явилися такі тупі, бездарні баби? Що їх за просторіки висадили на найвищі щаблі влади не поцікавившись рівнем фаху? Як можна публічно плести подібну єресь? В Україні, що вже, можливо, не діє Конституція України? Хто і коли її відмінив? Якщо ще ні, то нехай заглянуть ці  убогі й безграмотні люди, а з ними й народні депутати, які населяють сесійну залу Верховної Ради,  до Основного закону України, де в статті 99 чітко й однозначно записано: «Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку України».

         Якщо НБУ не виконую свою «ОСНОВНУ ФУНКЦІЮ», як викарбовано в Конституції, то щодо нього вчиняють одну з двох цілющих речей: або заміняють голову центральної банківської установи, або, мабуть, закривають НБУ, на його місці створюють нову керовану державну структуру.  А в нас НБУ, виходить, діє з однією метою – гусеницями постанов і розпоряджень відомчої структури подавити усіх конкурентів заради розквіту одного-єдиного привілейованого банку імені Порошенка-Кононенка. Міністр фінансів, як можна зрозуміти з її слів, теж вважає, що так усе й повинно бути – за стабільність національної валюти ніхто в Україні не відповідає.

Коли людина за чотирнадцять з половиною місяців знаходячись на посту міністра не уяснила, якою повинна бути функція держави щодо крові економіки – грошей, хто насправді повинен відповідати за провали на валютному ринку, нарешті, ні разу не заглянула до цього розділу Конституції України – закону прямої дії, який регламентує грошово-фінансову систему держави,  то про яке прем’єрство пані Яресько, скажіть, тут можна говорити? Судити потрібно її за подібне нехлюйство. Примусово змусити пройти курс економіки в українському виші. Гарварди, як бачимо, цього не вивчають, а самі розібратися в суті вони не в змозі.

А, можливо, нехай уже краще прем’єром буде пан Аваков? Ви думаєте я жартую? У суботу, 13 лютого, весь інтервент був забитий подібними безділлями, самопіарами. Про це читайте тут.

Бридко навіть обговорювати цю тему. Звичайно ж, знаходячись поруч з Яценюком, який перевівши усю економіку на власне ручне управління, ставши головним паханом при роздачі пожертв друзям і партнерам по бізнесу з бюджету (для того ж він і затверджується у ВР без тіла) і міжнародної валютної допомоги, якої, не забуваймо, надійшло торік лише аж 30 млрд. доларів США, спостерігаючи за його не безбідними потугами, ближні друзі, звичайно ж, готові «погарцювати» на цьому посту ще краще. І пан Аваков, який довів МВС до того, що від нього залишилася тільки згадка, що кримінал, крадіжки буквально накрили Україну, а нова поліція вже "прославила" себе, як мені видається, зумисним вбивством підлітка, хотів би, звичайно ж, перескочити в затишніше і прибутковіше місце  Я щоправда просто дивуюся, чого мовчить про свої високі амбіції пан Турчинов? Після «генія» в прем’єрській подобі, як про Яценюка якось лакейське кричав з трибуни ВР представник «Народного фронту» з Коломиї Юрій Тимошенко, саме він є «генієм-2». Бо пан Саакашвілі вже підбирається до самого командного містка на якому весь у багні, з фіолетовим вогнем шкідливого кота  в очах відбивається від усіх претендентів на його папаху, ледве живий  пан Яценюк.

А якщо чесно, то це велика образа для мільйонів і мільйонів моїх братів і сестер, свідомих своєї гідності і честі українців, до яких парашутами на вахтову роботу прем’єрами та міністрами закидають іноземців, насправді паршивий фаховий непотріб з-за кордону, а управління державою Україною і нацією перебирають на себе невідомо які в управлінському ремеслі чужорідні посли-іноземці. Все це результат нашого з вами, друзі, шалапутного однотурового невибагливого вибору. Який потрібно негайно всенародно, дочасно переглянути.