Між кульбабами, бараболями і мелодіями мальв...

  • 12.07.18, 15:02
Дуже тонкі, делікатні душу і перо мав письменник Іван Волошенюк

Картаю себе за те, що через банальну неуважність пропустив одну вельми значиму дату, яка однією гарною людиною позначена, як її вісімдесятилітній ювілей. Маю на увазі 3 липня. Цього дня знаковому вінницькому письменнику Івану Степановичу Волошенюку могло б виповнитися 80-т. А його уже понад рік немає серед нас. Благо, є чимало прекрасних людей, які не пропустили цієї дати. До ювілею видали книгу спогадів про літератора, провели вшанування круглої річниці і презентацію твору. Мій спогад про пана Івана також увійшов до його.

Іван Волошенюк - особливий голос в українській національній літературі. Це автор неперевершених людинолюбних літературних витворів. Письменник м’який ліричний співець у прозі картин сільського життя, знавець душі покаліченого комуністичними реставраціями нашого селянства. Герої його творів настільки прості, буденні люди, що у їх діях, висловах, учинках пізнаєш багатьох нинішніх людей, котрі мешкають поруч. Сюжети його оповідань, новел із життя прості і звичні. Але як прочитаєш, або плакати хочеться, або бігти знайомитись з його героями, чи поспішити на поміч. Слово у Волошенюка таке було влучне, вивірене, дотепне, що почитавши той, чи інший його твір, мимоволі думаєш: як же ж влучно підмітив він, виділив явище, характер людини, як дотепно сказав. Аж хочеться виписати, позначити собі для роздумів цю творчу вдачу літератора. 

Волошенюк для мене особисто, це новоявлений словознавець, автор геніальних картин села, казати б, Іван Нечуй-Левицький кінця двадцятого століття. Тільки за одне оповідання «Магеланиха» йому, на моє приватне переконання, Івану Степановичу можна було присуджувати найвищу світову літературну премію. В його героїні, простої сільської жінки, не менше характеру, сили волі, доброти і людяності, не зважаючи на те, що її все життя гнобили обставини дикунської суспільної організації життя, якихось напридумуваних умовностей і порядків, дивних критеріїв моралі, як у «Старику і морі» самого Хемінгуея. А таких квітів-образів Магеланих у творчості Волошенюка просто десятки. 

Коли журналісти газети «Правда України» обрали мене головним редактором, я їм майже одразу сказав: для того, щоб нас читали, в редакції має працювати нарисовець рівня вінницького письменника Івана Волошенюка. І скільки я буду керувати виданням, Іван Степанович буде трудитися тут. 

-Та як же ж це, - казали мені, - він пише лише українською?..

-Ну й що, - відповідав я. – У нього слово таке, що нам усім треба вчитися. Хто прочитає бодай його один твір, він автора більше ніколи не забуде. Шукатиме його твори. Чекатиме нових публікацій, заради його новел із життя передплачуватиме газету…

На моє щастя усе так і вийшло. Кожна публікація Івана Волошенюка в газеті це була надзвичайна творча подія. А загалом його статті, які завжди викликали шквал читацьких листів до редакції робили велику справу – підготовлювали перехід видання до україномовного варіанту випуску газети. І 1997 року мені вдалося це здійснити. Завдяки Івану Степановичу насамперед, його блискучим і неповторним публікаціям. 

Я радий тому, що в біографії відомого письменника є згадка про те, що він свого часу трудився в газеті «Правда України», яку я редагував. Моя це була ідея творчо співпрацювати. 
Волошенюк мешкав у Вінниці. Ми телефоном уточняли черговий об’єкт його письменницького дослідження, він за нашим відрядженням виїздив на місце в обраний регіон, розбирався в певних обставинах справ людських історій, і вже приблизно за тиждень редакція отримувала статтю, яка, звичайно ж, ставала своєрідним, як нині кажуть, публічним хітом місяця, а то й року…

Таких далекобійних публікацій у нього було чимало. Частина з них, можливо, з певним доопрацюванням, чий без його, ставала розділами нових книг письменника.

Вельми похвальним, як на мене, є те, що своїм Божим даром рідкісного володіння словом, він щедро ділився з іншими. 

Унікальним є його опікунство над поетом-самородком Василем Симонишиним із села Пасинки Шаргородського району Вінниччини. Василь Олексійович двадцять один рік відпрацював головою колгоспу у цьому населеному пункті. Отримав під управлінську опіку найгірше господарство району, де все було розбито, розтрощено. Не було кому доїти корів, доглядати громадську живність, кому працювати в полі. Все, як мовиться, в реалії соціалістичного способу життя. Відтак, у селі помінялася лише одна людина – голова колгоспу, а все невдовзі докорінно змінилося на краще. За 21 рік роботи тут В. Симонишина, пасинецький колгосп став не просто кращим, а найкращим у районі. Були споруджені нові господарські об’єкти, виросли вулиці сучасного житла для тваринників і механізаторів. З’явився консервний і м’ясопереробний цехи, завод мінеральної води. Всі до єдиної вулиці населеного пункту одяглися в асфальтове покриття. Таку ж шикарну дорогу спорудили і довкола всього села.

Дикунська капіталізація нині все це перетворила здебільшого у мотлох, руїни. До сліз образливо, що сталося саме так. Але люди пам’ятають добро. Кілька років тому одну з вулиць громадяни Пасинок нарекли іменем… колишнього голови колгоспу Василя Симонишина. Слава Богу, ще живого і здрастуючого. Хоч як не опирався Василь Олексійович, який мешкає тут же, у селі, але вулиця така тепер є у селі. Ось до нього в останні роки свого життя і прикипів був душею й серцем Іван Степанович Волошенюк. Можливо тому, що сам виходець із села, що перша його освіта – хліборобська, що починав свою трудову біографію з посади головного агронома колгоспу на Волині, куди його заслали на роботу після навчання у сільгосптехнікумі. Бо Василь Олексійович попри все кохається у слові. Він видав уже понад… двадцять поетичних книжок. Редактором їх незмінно був Іван Волошенюк.

-Дуже вимогливим учителем був Іван Степанович, - розповідає В. Симонишин. - Зустрінемось, я як школяр перед ним, аж тремчу. Він відкриє сторінку прочитаної поезії, я з трепетанням у душі заглядаю: а скільки ж там правок знаменитого письменника? А він завжди суворий: «тут і тут не піде – переробляй», «так люди не кажуть», «над цим потрібно ще попрацювати, щоб воно задзвеніло…». Дуже багато чого навчив він мене у роботі зі словом. Якби не Волошенюк, не було б у мене стільки читачів…

Про себе Іван Волошенюк писав так: «…не маю себе за письменника, бо не вмію вигадувати і будувати складну, вітійствувату структуру сюжетів – усе в мене з життя, з того, що стрічалося на кореспондентських стежках-дорогах, вразило, зачепило душу. Багато – з довколишньої природи, краси неба, поля, лісу, рослин. Позначилося, мабуть, те, що виріс я над водою сільського ставу, між кульбабами, бараболями і мелодіями мальв, мені завше здавалося, що іхній ріст і краса від того, що вони співають…»

Розповідали мені, що на вечері пам’яті Івана Волошенюка було багато сказано про його творчість, яку шанують читачі. Я ж навздогін до тієї події додам, що в українській літературі поки що більше не має рівного йому знавця сільської тематики, селянських душ, доброти народу. Такого тонкого знавця українського слова. Для того, щоб бути добрішими, поряднішими, українцям треба більше читати твори Івана Волошенюка… 
***
НА ФОТО: Презентація чергової з книг сільського поета Василя Симиношина, яку редагував Іван Волошенюк (на знімку ліворуч).

Світлина від Olexandr  Gorobets.

Недоступна Булька


РОЗУМНИЦЯ АЛЬФА, КОМІСАР РЕКС І ОДНООКА БУЛЬКА

Нещодавно поминуло два роки, як ми живемо без собаки в подвір'ї. Остання, як і попередня, була породи «німецька вівчарка». Розумниця Альфа з малолітства прожила у нас майже десять літ. Відмінний сторож, незрадливий друг. Як не рятували її на фініші життя, возили по спецах і клініках, довелося попрощатися: рентген показав, що у неї втроє збільшилося серце.

Мене у нашій чудовій вівчарці найбільше вражала одна дивна особливість: вона патологічно, з народження страшенно боялася... грому. Либонь, це лихо по роду передалося. Тільки щось далеко-далеко гуркне, наша охоронниця уже місця собі не знаходить. А загуркоче ближче, ховається у дружини… під спідницею, рветься до хати, схороняється під ліжком. Панічно забивається у самий куточок. Найчастіше, коли с правді вдарить грім у небесах, - стрімголов і без роздумів кидається в величезну яму, котра зосталася після будівельників, з якої потім сама вибратись не може. Я змушений був неодноразово ставити драбину, піднімати її на руках. А вона ж важила кілограмів та кілограмів: поїсти ж бо любила. Особливо тлустою ставала восени, коли починали обсипатися… горіхи. Упаде спілий плід, вона навипередки з нами кидається до його: хто швидше вхопить, того й смакота. Якщо горіх здобуває вона, то плід тільки хрустить у її зубах…

Коли не стало Альфи, якось телефонує приятель з-під Києва, котрий уже після нас завів собі також німецьку вівчарку. Каже: якщо, мовляв, бажаєте, то заїдьте, щось цікаве побачите. Пішли вони на прогулянку з вівчаркою удвох у ліс гуляти, а повернулися… утрьох. До них прибився красень самець, знайомиться, виявляє до його сучки знаки особливої уваги. прийшов із ними під хвіртку. Вранці друг мій зібрався на роботу, а на вулиці біля обійстя лежить крупний вродливець – світло-чорного кольору, крупної мускулатури, з великою, просто величезною головою, з великими, карими, магдалиноподібної форми очима. Чекає на сучку. Не покинув її, так йому до душі припала…

Два тижні мій друг, прийнявши в подвір’я приблуду, розвішував оголошення на стовпах по своєму місту: у кого пропала вівчарка – обізвіться. А коли ніхто не відгукнувся, покликав мене. Ми з дружиною поїхали, лише глянули і сказали: «наш».

Це були чотири роки великого обопільного щастя. На початку щоправда, виникла була невеличка проблема: як же ж звати-величати дорогого приймака? Я виписав п’ятдесят найбільш ходових собачих імен, і тоді, коли вівчарка мирно лежала, став у неї за спиною і почав з інтервалом зачитувати імена. Жодного разу наш Барбос не зреагував. Тоді я сказав йому і всім домашнім: «будеш у нас Амуром. Позаяк ти, либонь, великий фахівець з амурних справ, і до сучки прибився додому через потяг любові…»

Амур досить швидко став відгукуватись на цю кличку. Мабуть, сподобалась йому…

Одно разу я порався біля воріт. Амур лежав поруч, контролюючи очима і величезними вухами-локаторами всю вулицю. Дорогою їхав велосипедист-школярик. Враз він різко загальмував, і зупинився біля нас. Звернувся до мене:

-Дядьку, скажіть, будь ласка, це, що Комісар Рекс, якого показують у кіно?

Я збоку глянув на свого Амура, і подумав, що він на 99,99 відсотків і справді схожий на ту вівчарку, котра знімається в кіно. Той же світлокоричневий з чорним по хребту підпал шерсті, та ж клиняста крупна морда… Ймовірно, мій пес іще дещо масивніший, бо він, як гавкне уночі, то, здається, довкруги всі лампочки на стовпах гаснуть. Хоча за характером – наймиролюбніша істота.

-Звичайно, - підтверджую, - це він і є - кіношний Комісар Рекс, хіба ж ти не бачиш?

- А я ж нашим хлопцям кажу, що це він знімається, а вони не вірять...

-А ти приводь їх сюди - твоїх хлопців. Ми з тобою як Рексові команду дамо, то він в одну мить з тих, хто не вірить штани познімає... Це він дуже вміло робить...

Амур у козирній позі поліцейського генерала слухав те все і весело зиркав, то на мене, то на юного любителя кіно...

Моя вівчарка особливо полюбляла, коли ми на вулиці з нею гуляли удвох. Тут же збіжаться хлопчаки і просять: «А-ну, скажіть нехай він гавкне…»

Я залюбки подаю команду: «Амур»! Голос!». Він сідає і у відповідь лунає такий рявкіт, що хлопчаки чманіють від задоволення, аж бризкають слиною у дикому захопленні. Пес, до речі, виконував понад двадцять різноманітних команд. У тому числі й повзав на пузі...

Усе, більше про Амура ні слова, бо надто болюче це... А був він справді надзвичайно розумною, гарно дресированою твариною. Одначе уже надто старою: з сивиною і підтертими, зношеними зубами. Здавалося, що він жив з усіх сил на радість нам. Яких лише ліків, вітамінів ми йому не давали… Амуру з часом почали відмовляти задні ноги, як кажуть, це найперша проблема німецьких вівчарок - "задній міст". Ні, краще помовчу…

І ось не так давно у нашому подвір’ї все частіше стала з’являтися маленька сучка. З породи волооких четвероногих. Не знаю, що це за витвір природи по-науковому, але на фото ви зможете побачити, оцінити…

Я примітив її давно. Вона мешкала за десяток хат від нашої. Коли не проїжджаю там автомобілем, трапляється враз із кущів вискакує таке мале й кумедне і до того дзявонить, супроводить замало не до мого обійстя. Голос дзвінкий, всю вулицю дрібним сріблом засипає. Їдучи, уважно дивлюся, аби з гніву воно мале не вскочило, бідне, під колесо…

А тут бачу по подвір’ю нишпорить. Що ж тут вишукуєш, дзвінкоголоса?

Розповіли мені сусіди, що сучка жила з бабусею. Дуже гарним, уважним охоронцем була. Старенька мала про кого піклуватися і з ким розмовляти. Але Бог прибрав жіночку, і сучка залишилася сама… Хазяйка на все обійстя...

З деяких пір я щодня чекаю на візит до мене маленької поважної гості. Як правило, готую її сніданок і вечерю.

Сказали мені люди, що на вихідні до сучки з міста приїжджає родич бабусі, його хата поруч з осиротілим помешканням небіжчиці. Звуть його Аркадій Іванович. От він сирітці-сучці привозить їжу, різні там делікатеси. Відкриває настіж двері осиротілої хати і сучка заходить до неї, розкошує доставленими харчами…

Цими днями їду вулицею і бачу, що трохи далі попереду переходить її літній чоловік, а поруч із ним біжать двоє маленьких цуциків. Один із них, здається, моя знайома сучка, з загнутим на спину хвостиком. Притискаю педаль газу. Коли порівнюяся з їхнім подвірям, вони всі утрьох якраз зайшли в обійстя, причинили за собою хвіртку і їх з дороги не видно за великим кущем бузку. Зупиняюся, і голосно кажу: «Скажіть, будь ласка, це ваші собачки?»

Чоловік озивається, а потім і повертається з обійстя, виходить на вулицю. Літ йому за сімдесят, чистий, охайний, з лукавою усмішкою…

-Ні, - каже не мої, - але я за ними приглядаю, постійно їм їсти привожу. Вони, так би сказати, знаходяться під моїм патронатом… Сироти...

-Так ви, мабуть, Аркадій Іванович?

Чоловік дивується звідкіля я його знаю, але підтверджує, що це справді він. Дві собачки у нього під ногами уважно слухають нашу розмову. Він нагинається, і одну з них бере на руки. Виявляється, що це якраз моя добра знайома. Я вже якийсь час пригощаю смачними стравами і тепер оглядаючи мене, сказати б, віч-на-віч вона мимоволі смачно облизується…

Зауважу, що сучка… інвалід. У неї майже немає одного ока. Хоча, коли вона дивиться на тебе, то можна побачити, що в примруженому оці зблискують ті самі вогники, які можна спостерігати й у здоровому, балухатому органі. А ще в неї якісь проблеми з зубами. Ряд їх білих і дрібненьких постійно виглядає з-під правої губи. Вона там, напевне, немає прикусу, але курячі кістки потрошить залюбки. Через це каліцтво складається таке враження, мовбито сучка постійно… посміхається. І це просто забавно. Але загалом вона цілком здорова, навіть гарно вгодована. Мала й цуценят уже.

-Осиротіла вона, - зі співчуттям каже мій новий знайомий, - ось усі, хто як може підгодовують її. Я спеціально приїжджаю з торбою харчів для Бульки.

-О! Її так цікаво звати? Булька?

-Еге ж. Булька. Бабця її так називала. Вона дуже гарно реагує на цю кличку, - розповідає Аркадій Іванович. - І хати своєї не покидає, пильно сторожить. Сюди ніхто й ногою не ступить. А в неї тут є і помічниця – її рідна сестра. Мешкає в сусідньому обійсті. В разі чого, піднімають вони удвох такий страшний лемент, що будь-кого від своїх хат відгонять…

Звертаю увагу на сучку, яка присіла під ногами Аркадія Івановича. Ще один собачий інвалід. Як і Булька зі своїми недоліками такою народилася на світ Божий. У неї три ніжки. Четверта є, але вона якось неприродньо витягнута вгору і вперед. Таке враження, мовбито вітається з вами. Подібна до скульптори, якою зображають на пам’ятниках коней начебто у русі. Як у того лошака, що на ньому красується безпощадний і кривавий більшовик Щорс у Києві. Коли сучка біжить, то ця зігнута в коліні ніжка простягнута вперед. Але вона їй зовсім не перешкоджає в русі...

Під час цієї розмови-оглядин проїжджає дорогою старенький «Жигуль». Коли він порівнявся із нами, тринога сучка враз зривається і створює такий дзвінкий лемент, що хоч вуха закривай. Булька тут же виривається з рук Аркадія Івановича і стрімголов стрибає на землю. З переможними криками кидається навздогін сестрі. Маленькі, але тлусті пси гонять «Жигуля» метрів із триста, і звідтіля задоволені, голосно попчихуючи, повертаються назад.

-Ще одне авто прогнали з вулиці, - весело каже Аркадій Іванович. - Ви ж зверніть увагу, вони надто швидкі. Тринога не дасть себе перегнати Бульці...

-Ми з дружиною, - повідомляю йому, - приглядаємося до Бульки на предмет того, аби її, так би сказати, удочерити…

-Та ви що, - тут же противиться мій новий знайомий. - Лєна нізащо вам не віддасть загальну улюбленицю. І я також проти. Бульці тут просто добре і вільно живеться. Її ніхто не ображає…

-А Лєна, даруйте, це хто?

-Лєна, це її хазяйка, - Аркадій Іванович виразно показує на триногу калічку, - яка і здійснює головне шефство над Булькою. Ні, ми її в обіду не дамо, і нікому також… Без неї бабусину хату просто рознесуть.

Дружині приношу додому не зовсім радісну новину. Кажу:

-Булька нарешті попросилася до мене на руки, як її погодував. Любить, щоб її голубити. Але ось взяти в своє обійстя її нам не дозволять. Вона має жити поруч із сестрицею, стерегти своє обійстя. У когось там є навіть синок від їхнього роду. Можливо, і для нас колись народиться...

- Що ж, - каже моя господиня, - їм видніше. Але смачні обіди для Бульки ми все одно будемо готувати. Я її припрошувала якось заглянути до хати, вона не хотіла, мабуть, боялася, а ось нині чую: чап-чап іде по паркету. Бачиш поїла, за собою не прибирає…

***

А це ж і є та сама Булька власною персоною...

Світлина від Olexandr  Gorobets.

Як "прихватизували" відомого поета

До питання, звідкіля ж насправді походить великий український поет, перекладач, літературний критик Освальд Берхардт, він же Брій Клен.

  Загалом це вельми похвально, мабуть, коли українці пам’ятають своїх письменників і поетів, вшановуюсь їхні імена, аналізують творчу спадщину, вільно цитують твори. Як це, зокрема, виходить із набутком унікального українського віршника, відомого перекладача, літературознавця Юрія Клена (1891 – 1947 рр.). Як тепер стало відомо, це була екстраординарна і людина, і митець.

Попри те, що ім’я Юрій Клен це літературний псевдонім великого поета. Під цим таємничим і романтичним прізвиськом творила загадкової душі особистість - Освальд Бургардт, іноді ще пишуть його прізвище так – Бурґгардт. Тоді вони звучить геть на німецький лад.

Звичайно ж, Освальд-Юрій за походженням був німець. Батько його купець Фрідріх Бургардт виходець із Прусії, а мати Каттіна Сідонія Тіль – з родини балтійських німців. Але ось із справжнім походженням літератора, якщо за таке взяти місце народження людини, тривалий час уже виходить певна неув’язка. Представники літературної громадськості двох сусідніх областей його вважають своїм.

У письменницьких розвідках пори незалежності України вважалося, що на світ Божий хлопчина з’явився 4 жовтня 1891 року у селі Сербинівці. До недавнього часу такими сприймалися Сербинівці, котрі знаходяться всього за декілька кілометрів від Жмеринки, колись Подільської губернії, тепер - Вінницької області. І всіх це начебто влаштовувало. Бо окрім того відомо, що батьки з Сербинівець по народжені сина переїздять на нове місце мешкання - до містечка Немирів. Купцю Фрідріху Бертгарду, як можна було зрозуміти, надто тісно виявилося для купецького бізнесу в бідному селі. А коли Освальд підростає, і приходить пора йому братися за освіту, то сім’я вже мешкає в селищі Вороновиця. Тут, власне, він і освоює свою першу читально-письмову грамоту.

Аби уяснити це все з позиції елементарної локації, то всі вище означені населенні пункти знаходяться у межах відстані щонайбільше 20-45 кілометрів одне від одного. А Вороновиця це крупний населений пункт, який розпростерся неподалік обласного центру Вінниці. Свого часу в радянські часи вона певний час була навіть районним центром…

Тепер повернемося до Сербинівців. Село з такою назвою в Україні є лише одне-єдине. У сімдесяті роки минулого століття, працюючи власним кореспондентом обласної газети «Вінницька правда» по жмеринській групі районів я декілька разів бував у цьому біднуватому населеному пункті. Запам’яталися хіба що розбиті сільські дороги у величезних калюжах після дощу, геть занедбані колгоспні ферми. Ще пам’ятаю, що головою колгоспу там був чоловік, якого чомусь величали Сербином. Він начебто походив з сербів, котрі колись громадою жили тут. Нині ж у селі мешкає понад тисячу українців, бо ж у паспортах наших така графа, як національність відсутня. Про неї і запитувати людей незручно…

За сто п’ятдесят кілометрів від Жмеринки, якщо точніше, то за 149-ть по карті, знаходиться райцентр Старокостянтинів Хмельницької області. У тому районі є село з дещо подібною назвою – Сербинів. Мешкає у ньому 777 осіб, як свідчить Вікіпедія. Але комусь на Хмельниччині – у обласному чи районному центрі захотілося, інакше і не вислювлюсь, приблизитись до слави великого українського поета, перекладача і літературознавця Юрія Клена, "Приватизувати" його, чи що...

Справа в тому, що з колишнього маленького німчика у Сербинівцях, за тим у Немирові, Вороновиці з часом виріс великий громадянин переконано щирого українського "розливу", походження. Літературний митець, котрий скінчивши Київський університет Святого Володимира, на початку двадцятих років минулого століття ввійшов до складу відомих письменників-модерністів. З їхнього числа згодом утворилася знаменита п’ятірка так званих "неокласиків", До цього прославленого гурту увійшли такі знамениті особи, як Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт та Максим Рильський. Їх іще величали п’ятьма красенями лебедями української поезії.

Так ось, хтось на Хмельниччині сплів поголос про те, що Юрій Клен буцімто походить родом із їхнього села СЕРБИНІВКА. Знайшлися люди, котрі цю неперевірену інформацію внесли до окремих підручників. Зокрема, таке повідомлення з'явилося в «Історі української літератури ХХ ст.» за редакцією В. Дончика (автор розділу про Юрія Клена – Ю. Ковалів). Той, так і написав, що пан Освальд Фрідріхович «Народився
на Поділлі, у Сербинівці неподалік Старокостянтинова, 4 жовтня 1891 р. у родині німецького купця». І все надалі зашелестіло, закрутилося, загуло у цьому скривленому напрямку.

Ви, друзі, загалом спочуваєте, яка величезна різниця є поміж двома цими однокорінними словами – СЕРБИНІВЦІ і СЕРБИНІВКА? Для мене це така помітна різниця, як поміж співзвучними значеннями - Львів в Україні і Льгів у Курській області Московії, нарешті - поміж поняттями адресат і адресант. Тобто, кому листа відправляти і від кого кореспонденцію отримувати... Десь приблизно так.

Але, либонь, коли хочеться наблизитись до слави такого митця, і мовбито є така слушна нагода добитися цього, то хто там звертатиме увагу на мовні тонкощі. Не зупинило напористих ініціаторів цієї нехитрої ідеї навіть те, що Сербинівці, як я уже підкреслював, в Україні є лише одні, і вони знаходяться поруч із Жмеринкою, а ось Сербинівок маємо аж дві – одна на Хмельниччині, інша в Гребінківському районі Полтавської області.

І поки під Жмеринкою ніхто й не заїкався про свого односельчанина, який зі здобуттям Україною незалежності зайняв нарешті гідне своє місце серед класиків української літератури, а його ім’я викреслили з числа заборонених, у Старокостянтинові віднайшли в селі СЕРБИНІВКА навіть місце, де буцімто стояла колись хата, в якій начебто народився Юрій Клен. Оце, скажу вам, пані й панове, і фантазії у тамтешніх хлопців та дівчат! Ба, більше, вони на тому місці навіть встановили пам’ятний знак. І повідомлення про це записали до української Вікіпедії. Тепер проводять на тому вигаданому місці різноманітні врочистості.

Це ж треба так уміти шукати, щоб віднайти хату, якої насправді там ніколи не було!

З одного боку це дуже добре, що пам'ятають поета, перекладача, літературознавця і в тому краї. А як же ж, друзі, бути з істиною? Невже, якщо мені подобається, приміром, творчість Івана Франка, то я вже можу проголошувати, що він народився в моєму рідному селі на Поділлі?

Що все вище сказане зовсім не мої фантазії, я зараз докажу вам. Даю електронну адресу, забийте її до пошукової системи Інтернету і перед вами вигулькне сторінка електронної версії, як вона себе величає, Хмельницької обласної молодіжної газети «Твій погляд». Тут розміщена чимала фоторозповідь про те, як у Старокостянтинівському районі відзначили 125-річчя з дня уродин Юрія Клена. За повідомленням цього видання, на врочистості прибули літератори, артисти з Хмельницького, представники німецької діаспори, яка мешкає на Поділлі. І, звісно ж, місцеві раби органів влади - державні службовці району, учнівська молодь, котру доставили в село для масовки. (Ось електронна адреса вказаної публікації - - http://tviypog.org/index.php… )

Хмельницькі чиновники, організовуючи паломництво буцімто на родинному місці Юрія Клена, насправді, якби це м'яко сказати, дещо лукавлять, позаяк на тих землях, де відбуваються масовки поет ніколи не бував. Біографічні неточності тут трапляються буквально на кожному кроці. Вище названа молодіжна газета, до прикладу, тоді ж написала, що Освальд Бургардт вперше пішов до школи у «селищі Воронівка».

Міркую: де ж це є такий загадковий населений пункт?

Заглянув до Вікіпедії і виявив, що в Україні є загалом одинадцять Воронівок. Але жодної в Хмельницькій і Вінницькій областях. Усі вони знаходяться переважно в південних регіонах держави. Невже батьки уважні до виховання дітей, прискіпливі німці, мешкаючи на Поділлі, могли б з якогось дива віддати свого малолітнього сина в науку аж десь у степи під Херсон чи Катеринослав (нинішній Дніпро), Миколаїв?

Просто, як мені видається, хмельничани лінуються навіть вивчити біографію Юрія Клена. Вони, либонь, і не знають, що рідна сестра пана Освальда Жозефіна Бургардт ще 1962 року у Мюнхені видала посмертну книгу-спогад про Юрія Клена - «Oswald Burghardt, JurijKlen: Leben und Werke». («Освальд Бургардт. Життя і твори»). Еге ж, німецькою мовою. А ось там чітко і однозначно написано, ЩО ЇЇ БРАТ НАРОДИВСЯ В СЕЛІ СЕРБИНІВЦІ, ЯКІ ЗНАХОДИЛИСЯ ПОБЛИЗУ ЖМЕРИНКИ. Від них до Старокостянтинова, як я уже зазначав, 150 км, а це три годині їзди на сучасному авто…

Хіба не зрозуміло, що здійснюючи «приватизацію» поета, так би сказати, під себе, досконало не вникнувши в першоджерела, які розповідають про істинне походження Ю. Клена, керівники Хмельниччини перетворюють ситуацію, даруйте, на комічну.

А ось другий аргумент на користь того, що Сербинівка під Старокостянтинівкою, як родинна колиска Юрія Клена це щось явно не те. Якщо шанувальникам творчості поета і перекладача на Хмельниччині ліньки було перекладати книгу Жозефіни Бургардт, нехай відшукають вельми поважний твір-спогад Олександра Филиповича конкретно про Юрія Клена. Олександр Филипович - рідний брат Павла Петровича Филиповича, ще одного, окрім пана Клена, із п’яти відомих літературних митців, знаменитих членів п'ятірки «неокласиків». У мемуарах, які озаглавлені «Життя і творчість Юрія Клена» (опубліковано в журналі «Сучасність» за 1967 рік, №10), Олександр Филипович, котрий дружив з Юрієм Кленом, ще пів віку тому українською, членороздільно чітко і конкретно написав, що народився пан Освальд у СЕРБИНІВЦЯХ на вінницькому Поділлі, а не в селі Сербинівка побіля Старокостянтиніва, яка територіально в кінці дев’ятнадцятого століття відносилася до Волині. І підкреслює, вказує, що початкову освіту малолітній О. Бургардт здобував не в якомусь міфічному Воронкові, а в селищі ВОРОНОВИЦЯ, котра знаходилася тоді, та й нині також перебуває неподалік і Немирова, і Вінниці. Та й до Жмеринки від неї недалеко...

Нарешті є й третій, і, як мені видається, найпереконливіший доказ саме вінницької прописки великого українського поета та патріота Юрія Клена. Пошуковцям нарешті вдалося віднайти документ офіційної реєстрації і хрещення новонародженого Освальда-Еккарда Бургардта, який знайшовся на світ 22 вересня (4 жовтня за новим стилем) 1891 року у СЕРБИНІВЦІ. Метрику видано Євангельсько-Лютеранською Консистерію у ЖМЕРИНЦІ. Під документом стоїть підпис і печатка тамтешнього пастора М. Гессе. 

Хто повірить тепер у те, що якби у німецькій сім’ї в селі Северинівка під Старокостянтиновом, у кінці дев’ятнадцятого століття, народився хлопчик, то його повезли б на реєстрацію і хрещення до кірхи аж у Жмеринку, за 150 км. Нехай підводою чи навіть бричкою… То для поїздки в один бік на це потрібно було б затрати зо три доби в один бік. Погодьтесь, абсурдно…

Звичайно, хочеться, щоб на Хмельниччині і далі вшановували творчість Юрія Клена, як вони це вміють робити - широко й активно, з розмахом. Бо він цієї слави заслужив. Але треба, щоб люди знали і пам'ятали те, з якого істинно джерела походить його поетична і вся інша активна творчість. Освальд Бургардт цього заслужив.


 

Тринадцять гітаристів із Шаргорода

  • 30.06.18, 18:47

Телефоную сьогодні на Вінниччину, в рідне село своє Джурин. Мешкає там мій двоюрідний брат Володимир Олександрович Чорний. Усе життя трудився він в різноманітних організаціях водієм, електриком, газозварювальником. Нині на пенсії, вже повернуло на восьмий десяток.

Розмова про дощі, урожаї в саду і на городах. Коли він враз каже:

-А у нас сьогодні є гарна новина. Прилетіла з Болгарії…

-Ого, - кажу, - а що ж вас із нею поєднує…

-Інна туди поїхала на міжнародний конкурс…

Є у них з дружиною донька. Мешкає вона з сім’єю в Джурині, а ось працює в райцентрі Шаргороді. Майже щодня їй потрібно долати сюди-туди по 18 кілометрів в один бік. Але надто до вподоби пані Інні її робота – вона викладач музичної школи. Окрім основних педагогічних навантажень, організувала вчителька ансамбль юних гітаристів. І ось це чудо дітлахів з інструментами, а в ньому аж тринадцять юних музикантів, дивує всіх чарівністю своїх виступів, злагодженістю мелодій, які вони видають на публіку оркестрово. Шаргородські гітаристи спершу перемогли на музичному конкурсі у Вінниці, за тим у Києві, а вчора завоювали перше місце на Міжнародному фестивалі-конкурсі в болгарській столиці Софії. Он куди дісталися зі своїми мелодійними гітарами!

Поки маленькі музиканти зі своєю викладачкою Інною Володимирівною Чорною (у заміжжі – Захарчук) добираються додому з берегів болгарської річки Іскир, Вайбер уже приніс в родини батьків дітей і музичної викладачки ось цю грамоту за перемогу в Міжнародному фестивалі-конкурсі талантів «Золота грааль».

Чудова і радісна перемога учнівської молоді на чолі з моєю племінницею. Порадіймо за них.

Є у мене друг одесит

  • 30.06.18, 15:59

Ігор Борисович Нечіпайло

Є у мене славний односелець, який давно уже мешкає в Одесі, котрого я з великою погордою величаю справжнім другом. І народився він в останній день червня.

Готуючись сказати слово про нього, заглянув я до записів книги знаків Зодіаку, і прийшов до висновку, що пишуть там різні міфи, які зовсім не збігаються з тим, що являють собою особистості, народжені в певні періоди року. Ось, до прикладу, нагородили нинішніх уродженців – Раків такою характеристикою. Мовляв, уроджені 30 червня «кмітливі, емоційно відкриті і вміють допомогти іншим цінними порадами…» Одне слово, беручкі на язик…

Думаю, що все далеко не так.

Ось послухайте, що є насправді в оцінці народженої нині людини.

30 червня 1959 року в Джурині на Вінниччині лелеки в капусті знайшли Ігоря Борисовича Нечіпайла. Батьки його – вихідці з місцевих робочих родин. Батько – Борис Аврамович тривалий час трудився бригадиром РЕМ (райвідділу електричних мереж), мати – беззмінний працівник місцевого сільпо. А старший син, бо й є ще дочка, був завжди всім у приклад. І в навчанні, і в громадських стараннях. А поїхав, самотужки вступив на навчання до міліцейського вишу, завершив його з червоним дипломом. Отримав призначення до бандитської Одеси, (а куди ж було відправляти найкращих випускників?), і там залишився назавжди.

Як тільки виникла перша можливість, коли повіяли вільготні демократичні вітри, полишив Ігор Борисович службу. Вийшов, як мовиться на «творчі хліби», почав займатися бізнесом.

Починалося ж, звісно, з маленького, з реалізації запасних частин до авто, перших СТО у місті. У кмітливих і порядних воно завжди все виходить справно тому, що ніколи сусідському не заздрять, живуть ощадливо і з поглядом на перспективу, на завтра.

Нині Ігор Нечіпайло один із крупних бізнесменів Одеси. Має власні не лише магазини, заправки, СТО, а й ресторани, готелі, іншу нерухомість. Відомий у причорноморському місті чоловік.

Він, як справжній джуринський батько пригорнув до себе багатьох вихідців із рідного села, забезпечив роботою. Знаю, хто не виїздить з наших рідних країв у Причорномор’є, шукає стежки до пана Нечіпайла. Цей порядний чоловік, знають, добра і щира людина завжди і виручить, і допоможе. Підсобить...

2008 року я закінчив підготовку історико-публіцистичної книжки про наше рідне село, про бурхливі події вподовж останнього століття в місцевій громаді, на теренах нашого Поділля. Отримала вона назву «Родинна колиска – Джурин».

Але нині створити твір для автора це лише половина справи. Важливо видати її, надрукувати. А для цього потрібні чималі кошти.

Не пригадую вже з чого почалася якось моя розмова про це з Ігорем Борисовичем, але почувши про те, що таке літературне есе про наш Джурин уже готове, існує, він сам запропонував: "я підключаюся до справи видачі книги в люди". І як справжня ділова людина поставив мені запитання: «У яку ціну обійдеться друк?». Я пошукав друкарню в котрій би нас не ошукали з накладом і згодом повідомив: «Якщо видамо тисячу примірників, з вкладкою кольорових фото, у м’якій обкладинці, це обійдеться в тринадцять тисяч гривень».

Нагадаю, що це був 2008 рік. Ігор Борисович тут же відповів: «З коштами я допомагаю… Нехай друкарня виставляє нам рахунок…»

Ми досягли такого компроміса: книгу видали за подвійного авторства: за підписами – Ігор Нечіпайло (керівник проекту), Олександр Горобець (автор тексту). Так, власне, і значиться на титульній сторінці видання. Книжку відкривала стаття про нашу споконвічну родинну колиску Джурин, авторства Ігоря Борисовича, з його, зрозуміло, файною світлиною. Його, як зізнався мій односельчанин, це сповна влаштувало.

Я щасливий таким творчим співавторством, і скільки житиму низько кланятимусь своєму мудрому односельцю, другові, котрий допоміг подарувати нашим людям книгу про їхнє рідне село.

Якось гортаючи стрічки ФБ, я натрапив на запис розмови двох молодих людей із нашого рідного Джурина. Один запитує іншого, мовляв, яка у нього найулюбленіша книга. Інший відповідає: «Родинна колиска – Джурин», і називає наші з Ігорем Борисовичем імена, як творців твору. Ви, друзі, навіть не можете уявити собі, як приємно і солодко прочитати таке… Заради цього справді варто жити...

А буквально цими днями телефонує мені письменник із Вінниці Микола Рябий. «Щойно, - каже, - закінчилася передача Вінницького обласного радіо. Спершу розповідали про твою книжку «Родинна колиска – Джурин». А потім, напевне, із пів години поспіль читали уривки з неї. З чим і щиро вітаю…»

Відповідаю Миколі Олександровичу:

-Зараз телефонуватиму в Одесу моєму співавтору і другу Ігорю Нечіпайлу, дякуватиму його за допомогу з випуском твору. Якби не було його коштів, то ніхто, мабуть, не читав би ни ні нашу з ним книгу по обласному радіо. А так цю передачу чули тисячі подолян…

Тут повертаюся до того, з чого розпочав свою оповідь про Ігоря Борисовича Нечіпайла: про ворожбу на Знак Зодіаку - Рака. Як бачите, все що записано у тій примітці про людей, народжених 30 червня - фантасмагорія. Насправді, як я вам, думаю, довів, уродженці цього дня не лише вміють, як пишеться у пророцтвах, гарно обіцяти і радити, але й конкретно діяти. Наведений приклад яскравий тому приклад.

Є в родині Ігоря Борисовича дві Лілії – сестра і дружина. Має він двійко дітей – синя Ігоря і дочку Анну, а від них уже дочекався троє онуків.

Велика порядність сім’ї Нечіпайлів, гадаю, від їхньої глибокої і щирої, середечної віри в Господа Бога. Ігор Борисович десятиліттями вже є найбільшим спонсором, благодійником джуринської церковної громади. Якось приїхавши в рідне село я застав його з родиною побіля кам’яниці на високому подільському горбі. Нечіпайло привіз із Одеси виплавлений на його замовлення голосистий дзвін, якого односельчани залюбки встановили на новій дзвіниці. Він скликає паству на молитви, де з великою сільською ріднею Нечіпайлів буває часто й Ігор Борисович. Він частий гість батька й матері...

Думаю, що саме завдяки таким надійним і чесним людям, як Ігор Борисович Нечіпайло має вижити, вистояти наша рідна Україна. Вони є головна основа могутності держави.

Друже, Ігорю! З роси і води тобі! Будь міцний і кріпкий. Ти надійна і чесна людина. Нехай тобі везе завжди і в усьому! Твій співавтор - щиро…

А це подія від 28 грудня 2008 року. Цього дня ми з Ігорем Борисовичем привезли в наше рідне село свіжий тираж нашої книги "Родинна колиска - Джурин". Пан Нечіпайло сидить у центрі столу...

Остання корова моєї сільської сторони

Усе, що не є у мені сільське, сказати б, домотканне, особливо ж у спогадах про нашу подільську глибинку, про колись багатолюдний мій Джурин, як давнішній районний центр Вінниччини, а потім звичайний населений пункт, яким він став на трасі Київ –Кишинів, за півсотні км від Дністра – пов’язане з звичайною сільською… коровою. Бо завжди вона була у центрі сімей. Як годувальниця. І для всього села також.

Я пастушив десять літ із дня в день від першого класу школи до випускного дзвоника, поки не пішов на роботу в редакцію районної газети. І була то вельми щаслива, радісна пора. На нашій тоді по-простонародному Причепилівці, а це хат із сто одного вуличного кутка, живність водилася практично в кожному обійсті. Якщо можна так висловитись, то корови фактично купи дітлахів, що росли на мамализі з молоком. На сирі з сметаною…

В останній раз я був у Джурині 19 травня 2015 року. Провідав батьків і рідню… на цвинтарі. Знаходиться він на високому подільському горбі. В село не спускався. Мені страшно туди заїжджати. Практично вся моя рідна, дорога Причепилівка вимерла. Стоять як небіжчихи, прахи порожні, здичавілі хати, немовби привиди. Обійстя геть позаростали деревієм – розвелися справжні дикі хащі. Добра частина колишніх городів і левад не обробляється, в густій лободі. Їдеш вулицею – жодної живої істоти, наче по кладовищу. Аж моторошно. Стільки ж було, мешкало тут гарних, веселих, усміхнених людей. Такі красиві і дзвінкоголосі...

Пригадую, коли ще жила моя мати, а її вже немає від 1 травня 2004-го, вона якийсь час теж тримала корову. Казала, що тепер уся худоба в одній череді, а в ній 37 корів.

Торік Причепилівка мала дві корови. Одну тримала сім’я вічного шкільного їздового Олексія Романовича Горобця, якого любила вся шкільна малеча, мого далекого родича: обом їм із дружиною було вже далеко за 85-ть. Торік восени дядько Олекса помер, царство йому небесне, приїхали його сини, корову продали, хоч як не протестувала старенька їхня мати: хто ж її пастиме, доглядатиме, якщо бабуся ледве рухається...

Інша корова утримувалася в господарстві мого двоюрідного брата Василя Євдокимовича Сайчука. Близькі родичі ми з ним по матерях, які були рідними сестрами. У нашого діда Феофана було аж сім дочок. Василева мати Гафія була дещо старшою, моя мати Лікерія наймолодшою в їхній сім’ї. Але двоюрідний брат Василько на півтора роки молодший за мене, йому нині 66-ть. Ось він і пас, і доглядав їхню красуню-годувальницю. Коли не зателефоную – Вася в полі, або чистить біля корови, або воду носить з колодязя – напуває її. Чи сіно косить, скирду вершить, жом кпив, до ями закидає. Все у клопотах побіля їхньої живності...

Корову-молочницю особливо любила дружина брата Валя, Валентина Сергіївна. Колись давно Василь поступив на стаціонар Брацлавського сільськогосподарського технікуму. Навчався на відділенні електрифікації. Там же здобувала спеціальну освіту тамтешня місцева синьока дівчина Валентина. Цими днями виповнилося 45 років, як відгуляли ми їхнє славне весілля. Навіть каталися на човнах по Південному Бузі...

Весь цей час вони мешкають у Джурині. Василь Євдокимович трудився електриком у колгоспі, завідував електромлином, Валентина Сергіївна багато літ відпрацювала у місцевій середній школі. В центр села їм далеченько, кілометрів до чотирьох в один бік, але ніколи не скаржились, привикли.

Коли не задзвоню, весела, вельми приязна родичка - братова на зв’язку. Гостра на слівце. Якщо попрошу, ще й гарно заспіває. Знає тих різних пісень без міри. Каже, що іноді з Василем можуть удвох сісти залюбки поспівати. Гарна сімейна розрада...

Про що б не розмовляли, всі розмови у милої пані Валентини закінчуються однаково – про їхню корову.

-Ой приїжджайте вже до нас, поп’єте нашого молочка. Такого смачного немає ні в кого, їй-Бо', правду кажу. Жирне, аж жовте. І сметана така ж, і сир. Цього багатства у нас повна хата. Хто захворіє, із центру села біжать по молоко нашої корови: кажуть, що лікує. А дає вона по двадцять літрів на добу, так що всім вистачає. Василь її так доглядає… Я вже якось йому казала: «ти її любиш більше, ніж мене…» Якби не наша коровиця, не знаю, як би ми витягли з дідом при наших жебрацьких пенсіях, - робить Валентина Сергіївна невтішний висновок...

Аби значимо продемонструвати особливу привабність продукції власної корівки-годівниці, пані Валентина якось каже мені:

-Пам’ятаєш, торік восени, либонь, приїздив до нас у гості твій Тарас, а з ним була його дочка Гануся? – мовила Валя-Надбужанка. – Зайшла дитина до хати. Думаю, чим би її здивувати-пригостити. А саме перед цим спражила молоко, заправила свіженьку колотуху. Зі смачною старочкою, кращого гостинця не придумаєш. Наливаю кружечку твоїй онучці. Вона апетитно у всмак п’є, аж облизується. «Смачна?» - запитую. «Дуже добра», - усміхається Аничка. Хлопці погомоніли, випили по чарчині, пішли до авто. Вже збираються розміщуватися перед дальньою дорогою до Києва, а Гануся, перш ніж сісти до машини, прибігла до мене й запитує: «А ще не можна попити того, що ви мені давали?» Гукаю, зачекайте хлопці, тут ще декому нову філіжанку колотухи хочеться спорожнити. Довелося до хати повертатися…

Давно не набирав родичів. Вчора почув голос Валентини, одразу зрозумів: щось сталося лихе. Бо одразу й заплакала.

-Немає більше, - каже крізь сльози несхитна брацлавчанка, - нашої дорогої годувальниці – корови… Ой, як же ж серце болить... Як нам тепер жити?

-Це ж як сталося? – ледве видавлюю із себе…

- Заслабла бідненька якраз на Зелені свята. Перестала їсти. Нічого до рота не бере. Ми біля неї і ночували, і навіть святою водою кропили. Привезли доктора. Дав він якісь ліки. Нічого не допомагає. Через два дні повели в центр Джурина і здали на м'ясо. Через день нам повідомили: у печінці виявився ржавий дріт. Паслась, мабуть, і проковтнула, бідненька…

Валя плаче, Вася не хоче й до телефону підходити. Підозрюю, певне, теж пустив сльозу. Я їх добре розумію. Що їм моя розрада?!

-От тепер попробуй прожити без корови, - каже з розпачем у голосі Валентина, - якщо нам лише на хліб треба потратити 300 гривень щомісяця. Ще понад 300 гривень платимо за електрику, а то й більше, бо їжу готуємо на електроплитці, у нас же ж газу немає, ми віддалений куток села, який практично вимер, сюди його вже ніхто й ніколи не проведе. Мені треба купляти на 350 гривень на місяць лише порошків різних, бо без них, хоч бери й складай руки, лягай в домовину: підвищений тиск замучує. А ще ж Василю потрібні сигарети по 20 гривень, хоч би через день, бо без них немає йому ні життя, ні щастя. Кинути курити не може, такий слабохарактерний. До Зелених свят всі ці гроші ми відбирали, здаючи молоко. А тепер усе треба брати з пенсії. Що там від неї зостанеться? Та й діти й онуки пили молоко. Всі жили фактично на молоці. Як тепер бути? Ще й Василь такий, що від чужої корови в рот молока не візьме. Купила якось - навіть не доторкнувся...

Залишився від корови бичок чотири місяці, слава Богу, вся наша розрада, - продовжує дружина брата. - Навесні купили двоє поросят. Але нема молока – їсти нічого не хочуть. Не ростуть. Якби вигнали корову на ринок, мали б тисяч двадцять – бо всі знають, що вона найкраща молочниця. А здали на м'ясо по лихій оказії – виручили лише сім тисяч гривень. Що за них купиш? А придбай нині корову - чим її годувати, коли на городі все вигоріло? Дощів немає зовсім. От спробуй без корови прожити, - резюмує вона свою плаксиву розповідь...

Не знаю, що відповісти. Для мене це теж трагічна новина. Тепер на моїй Причепилівці немає жодної живої корови. А ще в нинішньому столітті, їдучи до матері в гості, я зустрівши на вулиці череду, тут же розвертався і заїздив-ховався у ближній провулок. Бо мури у нашому селі кам’яні, потрапиш у череду – геть корови вимнуть боки автомобіля…

Зникла остання корова…

Світлина від Olexandr  Gorobets.

До небес недалеко

Так уже знавісніли ці рожево-голубі полеміки з нашою позою, даруйте, раком – голим задом уперед, способом уповзання начебто нами вимріяно-жадану Хевропу, що й самому захотілося втнути щось на підтримку чи швидше навіть на примітний знак протесту проти цих усяких невгамовних кольорових пристрастей. Узяв я та й поїхав до лавки фарб. Дещо повагався, одначе купив баночку примітного масляного кольору. Як бачите, яскравого небесно-блакитного барву. Кому таке може не сподобатись?

Є у мене в господарстві такий, в оточені врунистих, фігурних заростів самшиту, один не хитрий сільський самобуд – сказати б, літня купальня, на відкритому горищі котрої прилаштована 250 літрова бочка. У ній гарячої літньої пори швидко і просто таки прегарно нагрівається вода – купайся досхочу в тій даровій благодаті. А щоб регулярно поповнювати бак водою, ведуть до місткості на даху приміщення шикарні широкі… сходи. Знайшлися такі в обійсті. Я приставив їх до стінки приміщення екпальні, і вийшла майже стежка під хмари. Якщо не під небеса, то на дах – точно. На них іноді можна навіть посидіти залюбки. Самому чи з кимсь за «гутіркою». Домашня молодь лицезрів, іноді пивцем чи шашликами бавиться тут, курить. Я й попільничку поставив.

Були ті сходи зручними, бо широкі й надійні, файно припасовані, в обрамлені вічно зеленого самшиту, калини ікизилу, що розростаються поруч, але виглядали вельми непривабними, позаяк поіржавіли під атмосферними опадами. Озброївся я кісточкою і в одну мить зробив їх блакитними. Мовбито, домашніми, приватними сходами у небеса і назад. Перетворив, так би сказати, у приватну «голубу» вітальню в саду. І хоч, чесно кажучи, глухо я проти «нетрадиційщини» у людських контактах, одначе про всяк випадок, як бачите, куточок такий блакитний припасував, зрозуміло, виключно для одного, аби хто загляне в гості знав: я теж у благословенну Хевропу хочу… Якщо це такий пароль-пропуск у Західний світ. Більше того, коли треба, ще й на рожеву фарбу потратитись можу. Лиш би спокій у суспільстві був. Щоб не били поліціянти людей через вибрики кольорових.

Жарти-жартами , я просто блакитний колір люблю. Аби хто чого грішнього не подумав, змушений був написати цей пояснювальний пост, пофарбувавши сходи у саду на блакитну приманку. Одне слово, кожен сходить з глузду по-своєму - Ха-ха-ха! Ги-ги-ги!

Коли вже мова торкнулася кольорів, то був у мене такий випадок. На початку дев’яностих років минулого століття, коли з гуркотом розвалився Радянський Союз і в життя хлинули різноманітні людські свободи, у Києві, на Сінному базарі, що поблизу Львівської площі, блискавично стихійно зорганізувався блошиний ринок. Хто що мав зайве дома поніс для реалізації. Щоправда, більшість продавців з товаром з’явилися там тому, що просто не було за що купити… їсти. Починалися голодні часи стихійного капіталізму після тривалого і жахливого маршу в капіталізм. Рятувалися тим, що геть усе понесли з дому…

Якось іду поміж рядами і бачу: лежить на продаж великий… червоний ліхтар. Я мимоволі заусміхався. Подібні бачив на знаменитій паризькій вуличці Сен-Дені неподалік Сени, де цілодобово напружено працюють знамениті ексгібіціоністькі шоу-сексодроми.

Київська жіночка-продавець з Сінного ринку, вловивши мою гримасу на обличчі, тут же кинулась мало не під ноги.

-Ну купіть же, купіть. Майже даром віддаю, дуже-дуже гроші потрібні. Він же зовсім новенький…

Я знітився від несподіванки. Уголос же ж сказав:

-Навіщо він мені? Що я з ним робити буду? Відкривати бордель зовсім не збираюсь…

Блага пані вчепилася мені в руку і далі жартома не пропускає.

-Ви хоч мовчите, тільки усміхаєтесь, а хто не підійде,не за ціну справляються, а лишень відпускає масні жарти. А мені, повірте, будь-що його треба продати. У мене чоловік прикований до ліжка, немає за що ліки купити…

Одне слово, поговорили ми з тією бабусею і оточуючими продавцями такого ж напівхламу, я й кажу моїй новій знайомі:

-Якщо загорнете мені покупку гарно, аби я ніс до авто і мене народ не засміяв, то заберу. У мене є нежонатий приятель, я йому до дня народження зі смішком подарую… Ніби з натяком…

Привіз я те добро у село, заховав його в гаражі, аби домашні не побачили, а то ж заклюють кпинами. І успішно… забув про те надбання. Пройшли роки. Якось з робітниками-ремонтниками, які працювали у мене, розгрібав усе в гаражі, відшукуючи якісь інструменти, і несподівано надибав той нічний ліхтар. Чоловіки взялися мене розпікати жартами:

-Ви що тримали будинок розпусти?

-Еге ж, - кажу, - це одне-єдине, що від нього залишилося. Тому дарую його вам. А коли по-правді, то був у мене один нежонатий приятель, якому охотився вручити той ліхтар до дня народження. Але тепер він уже має у шлюбі двоє дітей. Так що ця річ мені геть без потреби. Забирайте, хлопці, задарма…

А якщо чесно, оглядини з натяками на всякі кольори мені до самої найвищої лампочки. Фарбую паркани, хвіртку, ворота в приємні мені кольори. І все заради того, лиш би був спокій у державі. І щоб поліціянти, в угоду кольоровим, більше ніколи не застосовували надмірної сили проти українців. Ось це важливо. А для спокою я й рожевим кольором можу пофарбувати бак на даху. Якщо комусь від того стане легше, буду просто радий…

До речі, пригляньтесь: кольорову обновку в саду пішла обстежувати юна киця, відгукується на найменні Нора. Котру можу віддати до привітних рук. Миле, радісне створіння шукає собі сім’ю….

Ювілей у лідера київських шаргородців

Молоде літо далекого, немовби з туману 1966-го залишилося в пам’яті насамперед новими почуттями, турботами: треба було вирішувати, що роботи, чим займатися далі – вступати до вузу, чи йти на роботу. Випуск у школах того року був найпотужніший за всі попередні роки та й майбутні також часи. Шкільна реформа підвела під атестати зрілості одразу і десяті, і одинадцяті класи. Уявляєте, тільки в нашому селі виявилося аж 120 випускників! А скільки ж бо нас таких було в області, Україні? Яких вузів, технікумів вистачить на цю всю молоду ораву.

За рік до цього прошуміла чергова пертурбація районів. Ми нарешті попрощалися з далекою і відчуженою до нас Жмеринкою, до якої в один бік від мого села було майже 70 км – спробуй при потребі дістатися. Утворився, чи точніше б сказати, відновився новий/старий Шаргородський район.

Звідтіля чи не в кожен двір стала надходити районна газета. Відновлений район став запалювати свої доморощені зірки. Серед них чи не найяскравіше спалахнуло ім’я тодішнього райцентрівського випускника середньої школи Леоніда Андрійця. То він на якісь нараді виступить, то з якоюсь ідеєю, приміром, саджати молодий ліс, збирати жолуді для колгоспних свиноферм, металолом, сапати буряки і кукурудзу, чого вистачало у наших полях, виступить. Організований ним у райцентрі клуб веселих і винахідливих завітав якось і до нашої сільської школи, де ми, власне, і познайомились. А згодом читаємо – учорашній школяр вже працівник райкому комсомолу.

Справді, готових досвідчених кадрів для роботи в новому райцентрі не було, отож, залучали активних і неординарних. Нехай молодих і зелених, але головне, щоб з серцем гарячим. Енергійних, завзятих.

Я теж на тій хвилі прийшов у своїх шістнадцять літ на роботу до районної газети. Мені доручили вести молодіжну тему. Так що тоді високий і худорлявий Леонід Андрієць, що був весь у русі, його молодечі борсання з надією розворушити життя у подільській глибинці були, що називається, у мене на виду. Я і сам часто підпрягався до тих його рішучих і неординарних кроків. Ми проводили різноманітні рейди, все те висвітлювали в «Комсомольському прожекторі»…

Але хіба за буйними і мрійливими, яким удався Л. Андрієць, поспієш? Льоня за якийсь час - співробітник обкому комсомолу, випускник економічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка, відтак уже й співробітник апарату ЦК комсомолу.

Якось із своєю домашньою парослю їдемо проспектом Науки у Києві, спускаємось з крутої гори до Корчуватого.

-Дивіться, - кажу всім, - вправо. Там унизу стоїть висотний гуртожиток. Здається, дев’ятиповерховий. Зверніть увагу на крайнє ліве вікно першого поверху, там містилася колись кімната Леоніда Петровича Андрійця.

-Це того, що тобі часто телефонує рано-вранці? – хтось з молодих уточняє в авто.

-Еге ж, - кажу. - Такий він – і непосидющий, і невсипущий. Завжди занаряджений на ідею і чин. Вельми комунікабельний. З усіма контактний. Коли в кого незгладні дати, важливі події - тільки він і пам’ятає те все… Ніколи не пропустить, аби не привітати, побажати удачі і здоров’я. А ще, живе, мабуть, за принципом, хто рано встає, тому Бог дає. Ось чому дзвінки його переважно ранкові…

Так ось, - не відриваючись від керма продовжую розповідь у ролі самозваного гіда, - як я приїхав поступати на факультет журналістики Київського державного університету імені Батька нашого Тараса Григоровича Шевченка, мешкав якийсь час саме тут, у дяді Льоні. На Корчеватому. І по нині все ніяк не складу йому справжньої по мірі заслуженого щиру дяку за ту велику послугу. А він тоді вже працював секретарем комітету комсомолу, який діяв на правах райкому при споруджені ударної комсомольської будови ТЕЦ-5, яка мала давати тепло і електроенергію столиці. Благо, мій господар виїжджав на роботу поспіль з будівельниками, бо це, власне, був їхній гуртожиток, здається, о шостій ранку, і повертався після одинадцятої вечора – не раніше, а я посилено готувався до іспитів, бо через роботу в газеті зайнятися цим дома не мав коли…

Леонід Петрович завжди був вельми серйозною і відповідальною людиною. І коли покінчив справи з комсомолом, перейшов на відповідальну роботу за фахом. Керував економічною службою одного з видавництв республіки. Якби Андрієць не був чесною і праведною, добропорядною людиною, тодішні крутії при владі поклали б до кишень ще не одні круглі суми, нажилися б на загальному добрі. Але мій земляк виявився настільки пристойним і непідкупним громадянином, що відмовився від хабарів і підкупу. Всі ті махінації вивів на чисту воду...

Тільки вже й тоді крадіям і розтягаям було це все, як із гуся вода. А ось правдолюбу, звичайно ж, непереливки. Чесних бояться, але й страшенно не люблять, усяко шкодять їм. Але Леонід Петрович не злякався цього, був до кінця чесним і справедливим…

Те коштувало Леонідові Андрійцю вельми дорого, бо це лише на словах гарно виглядає – бути в опозиції до органів влади чи до злодійкуватого керівництва, і дуже, знаєте, складно жити в атмосфері постійної, неослабної опіки, підслуховування, підглядання, доносів на тебе. Коли ти повсякчас знаходишся у ролі білої ворони. В Україні праведних не люблять, особливо в верхніх ешелонах влади. Одначе честь свого прізвища Леонід Петрович не зганьбив. Крізь усе пройшов, і переміг. Відстояв правду! Честь і хвала йому за це!

Мабуть, саме у дні тих жорстких протистоянь з давніми мафіозі по-справжньому гартувалися доля і кредо Леоніда Андрійця. Пройшовши через десятки судів, він здобув такий надійний і вичерпний юридичний гарт, котрий і навіть досвідченим адвокатам не снився. А тут і син його Олександр здобув фах правознавця. Волі-поволі батько з потомком утворили в Києві надійний юридичний дует, який виступає вже не один рік у ролі представників юридичних і фізичних осіб під час складних судових процесів. Вони настільки підготовлені, всебічно обізнані в тонкощах судових справ захисники, що судді зачувши їхні прізвища уже заздалегідь, як мовиться, крутять носами. А все тому, що добре знають: ці хлопці не дадуть можливості юридично обскакати на козі своїх клієнтів, доведуть з фактами, аргументами у руках справедливість у судовій суперечці. Тому до батька і сина Андрійців повсякчас влаштована справжня жива черга клієнтів на участь у процесі.

Ось і останні дні перед ювілеєм батька вони провели у судах. Їм навіть немає змоги потелефонувати…

Справа їхня на ґрунті надання юридичних послуг, думаю, отримає нове дихання ближчим часом, коли Олександр Леонідович Андрієць отримає посвідчення адвоката.

Леонід Петрович не був би справжнім колишнім бойовим і метким Андрійцем, якби покинув активну громадську роботу. Він багатолітній і беззмінний голова Київського Братства шаргородців. Є такий, якщо, можливо, хтось і не знає, публічний, добропорядний кіш активних, ініціативних людей, котрі з-понад Мурафи і Мурашки, двох мрійливих, чудесних річок Східного Поділля, прибилися до берегів Дніпра у столиці. Мешкають тепер тут.

Аби ж не загубитися в морському велелюдді, вони всі з власної волі надійно тримаються свого острівця-оберега – Братства шаргородців. Уже десятиліттями їх беззмінно об’єднує цікавий, веселий чоловік – Леонід Андрієць. Вельми порядна і привітна людина. Надійний побратим, шанований авторитет у столиці. Добропорядний Кіш Київського Братства шаргородців є надійною і невід’ємною складовою славного нашого земляцтва «Вінничани у Києві».

Пан Леонід першим завжди привітає кожного з днем народження. Якщо проблеми і труднощі теж знайде можливість підсобити і словом, і ділом. Завжди поспішить на поміч.

Одне слово, Леонід Петрович Андрієць живе високо на землі. Зростом від інших начебто й не вищий. Зате значиміший багатьма гарними справами, теплими словами у спілкуванні, приязним, дружелюбним ставленням до друзів-земляків. І саме сьогодні, 20 червня, йому виповнюється славних сімдесят літ. 70-ят Кошовому Київського братства шаргородців, що є складовою земляцтва «Вінничани у Києві»!

Будь здоровий і щасливий, друже. Бережи себе, Леоніде Петровичу, ти дуже потрібен людям!

Олександр Горобець, 
письменник.

***
Зізнаюся, що надзвичайно складно виявилося віднайти світлину нашого ювіляра. У Леоніда Петровича якась дивна фобія до власних знімків. З цього приводу віджартовується: «я не фотогенічний…», «погано виходжу на фото», «не маю знімків для власної реклами».
Довелося заглянути до своїх архівів. Знайшов я світлину, котра зроблена 26 грудня 1999 року. За п’ять діб до нового століття! Вікопомна! Того вечора Братство Шаргородців у Києві зустрічало мундіаль у столичному ресторані «Щековиця» на Подолі, де традиційно ми зустрічалися. Приїхали дорогі гості з нашої малої батьківщини на Вінниччині на чолі з головою районної адміністрації Іваном Тимофійовичем Карлащуком. Серед інших декілька керівників тодішніх сільгосппідприємств, у тому числі і Олена Іванівна Подоляніна з Мурафи (вона сидить, третя справа). А ось за її спиною – у світлому піджаку, поруч із генералом, примостився голова Братства Шаргородців, організатор вечора і його душа, а нинішній ювіляр – Леонід Петрович Андрієць…

Світлина від Olexandr  Gorobets.

Гнила Хевропа

Нині нарешті з’явилося повідомлення про те, якого ж, даруйте за відвертість, дідька прилітав до Мокви великий європейський друг оскаженілого путлєра, його неприхований прихильник генеральний секретар Ради Європи (РЄ) Турбйорн Яґланд. Холодний норвежець, звичайно ж, з нордичним характером, і відверто показними гарячими почуттями лише до нового біснуватого фюрера ВладімВладіміріча. Саме з ним він провів приязну і тривалу двосторонню зустріч ще 20 червня ц.р. Але про головне у бесіді, як повідомляється сьогодні офіційно, ради чого він, колишній вихованець університету Осло, полишивши всі європейські справи добирався до білокам’яної, , так і не сказав. Чи то забув через поважний вік (усе-таки 68 літ за спиною!), чи посоромився з ними тривожити кремлівського боса. Йдеться про вимогу Європи і всіх чесних людей світу – звільнити від тортур у камерах і підвалах 90 українських в’язнів і насамперед Сенцова та Балуха, про яких тривожно гримить усе прогресивне людство.

Чого ж тоді колишній заступник голови Соціалістичного інтернаціоналу опинився в лігві петлєра? Напевне, їздив пообідати смачно у Кремлі і побувати на футболі. Своєю появою на стадіоні підтримати авторитет гнилої і злочинної російської влади: он, мовляв, які високі гості до нас ходять на футбол.

Як заявила прес-служба Ради Європи, пан Турбйорн Яґланд пекучу проблему звільнення з ув’язнення українця Олега Сенцова, котрий закатований з надуманих причин, порушив під час зустрічі з міністром закордонних справ Московії Сергієм Лавровим та обдусменкою Тетяною Москальковою.

Запитується: а з натирачами паркетів у Кремлі він з цього приводу не спілкувався? Не дивно, що як заявляється європейською службою, ці двоє (Лавров і Москалькова) нічого не відповіли генсекретарю Ради Європи. Просто у відповідь промовчали. А що ж вони могли відповісти? Хіба навіть ці люди там будь-що вирішують?

Лише повернувшись до Страсбургу, тільки з свого шикарного робочого кабінету Турбйорн Яґланд віддав розпорядження підготувати офіційного листа до п. Путіна з проханням про звільнення з ув’язнення протиправно утримуваного в далекому містечку Лабитнангі Ямало-Ненецького автономного округу Московії українського кінорежисера Олега Сенцова, котрий на знак протесту голодує вже без малого сорок діб.

Виявляється, як керівник Ради Європи, генсек має законне право відповідно до Європейською конвенції з прав людини звертатися до керівників держав світу з проханням про помилування засуджених людей, рятуючи їхні душі. З цього приводу мій висновок такий: ох, і зажиріли вони там у своїй Норвегії, в тому Страсбурзі, у тій Хевропі! Давно їх сталіністи не «лохматили». Навіть не уявляють собі, як це складно бодай п’ять хвилин побути під засовом у Мардорі. Та ще ж протиправно ув’язненим, за надуманими звинуваченнями. А тут демонструється показна неспішність, дурновата розважливість, безберега ставність, потішне позерство. Турбйорне, проснися нарешті!

Прес-служба РЄ безапеляційно заявляє: лист пана Яґланда зі Страсбурга відправлено, коли його отримають у Кремлі, нам, мовляв, не відомо. Задаваки бездарні…

Тут мимоволі згадуєш слова великого українського поета Олександра Олеся з його вікопомного вірша «Європа мовчала». Ось він, нагадаю всім нам:

Коли Україна в нерівній борьбі
Вся сходила кров'ю і слізьми стікала
І дружної помочі ждала собі,
Європа мовчала.

Коли Україна в залізнім ярмі
Робила на Пана і в ранах орала,
Коли ворушились і скелі німі,
Європа мовчала.

Коли Україна криваві жнива
Зібравши для ката, сама умирала
І з голоду навіть згубила слова,
Європа мовчала.

Коли Україна життя прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились і в демона зла,
Європа мовчала.

Цю поезію виболів поет 22 серпня 1931 року. Нічого з тих пір, на жаль, не змінилось. Європа до болів України глухо-німа й по нині…

Світлина від Olexandr  Gorobets.

Поет Божої благодаті

Якось з одного прочитання вхопився, у пам'ять врізався назавжди цікавий поетичний образ, означений такими ліричними словами: «Тут станція Ярошенка – маленька запорошена, назустріч вибіга…»

Тільки згадаю їх, як виринає в уяві непереквітна рідна подільська сторона. За Жмеринкою, якщо потягом прямувати зі столиці на південь, або за залізничною станцією мого життя Рахнами, коли добиратися з сільської нашої дрімучої сторони у центр цивілізації чи навіть у саму благословенну Європу (в Чоп і поза Чоп!) розташувався причал рідної сторони великого українського поета Петра Перебийноса - станція Ярошенка. Тут йому треба виходити з поїздів далекого і ближнього сполучення, щоб потрапити до рідного дому у Слободі Шаргородській, над мрійливою річкою Мурашкою.

Ярошенка - маленька, снігами чи барвистою квітневою красою припорошена, дощами умита. Миле диво в гаях. Завжди тиха і наче усміхнена. Це справдешній центр малино-полуничного і черешнево-яблунево-грушового розмаю. Не знаю, як зараз, а ще недавно там працював багатющий плодово-ягідний радгосп «Сад Поділля» (ви ж вдумайтесь лишень у піднебесся цієї об’ємної назви!), продукцію якого знала вся Україна. Тут все в садах-плодах і зеленому клечані - з весни аж до пізньої осені.

Петрові Мусійовичу, аби дістатися до батьківського пригірку, де збереглася і по нині пощерблена віками загадка всього життя поета – турецький стовп, звідки відкривається вид на древній монастир у райцентрі, у приміщеннях якого колись здобували освіту Степан Руданський, Михайло Коцюбинський і на середньовічний костьол, треба проїхати ще кілька десятків кілометрів через багатолюдні села, зокрема, Мурафу, широке і довге як сама Варшава поселення, над однойменною рікою.


У цій кожній подільській хаті всі добре знають і гордяться великим українським поетом-земляком Петром Перебийносом, лауреатом Шевченківської премії України. Бо його вірші як «Отче наш», писані на кожен Божий день життя. Ось прочитайте бува його у три десятки рядків справжню поему-скорботу «Гармоніст Михалко Горобець», зображену як карб на серці народу.

До війни, бувало, як рвоне Михалко
перелатані, задихані міхи, -
ех, літали пальці,
витинали шпарко
розвеселу польку, карапет.

А що ж потім не стало чути його гармоніки, хоч повернувся додому з війни солдат?

…Примостилась у кутку гармошка.
Їй за п'єдестал - ослін кривий.
Гудзиками жовтими
дивиться гармошка
на Михалкові порожні рукави.

Скільки ж гіркої правди в поетичних образах поета. На грані сльози глибинна філософія людського життя. За цю неманірну справедливість і любить поета народ. Він поет не дзвінкий, горластий, а вдумливий, глибинний...

Скільки живу, то все рівняюся на нього і безмежно горджуся своїм знаменитим земляком-шаргородцем. Бо так образно, мудро, розсудливо, алегорично не пише нині ніхто. Поезія Петра Мусійовича Перебийноса перебуває на кордоні сльози і роси, найглибших порухів людської душі. Вона для мене моральний бальзам…
Відкрию і цю таємницю. Щоб написати гарну статтю, я іноді беру навмання його томик поезій. Перевесла його образів, чар запашних слів поета мені потрібні, як брусок для коси, як для леза бритви. Хто ще може так сказати, як він:
Я народився в переджнив'я,
я ріс під місяцем серпа.
Циганка-ніч приворожила
мене до житнього снопа.

Ходити вчився я у полі,
у нашій хлібній стороні.
Приймав цілющі я уколи
від росянистої стерні.

Еге ж, братове словолюби, сьогодні День Народження Великого українського поета Петра Перебийноса: йому 81! З Новоліттям, Петре Мусійовичу! Здоров’я, Добра і усяких гараздів!