Мальви в Єгипті


Cмагляво-чорний, наче мавр,

Цей садівник, либонь, з Провансу!

Серед червоно-білих мальв

Він виглядає дисонансом!

 

Сміються в крапельках води

Звабливі мальви спозаранку,

І мріють, щоб тугі меди

Спивали бджоли до останку.

 

Дивуюся: відкіль ви тут –

 Улюбленці тепла і  літа?

Це ж треба: біля пальм ростуть

В Єгипті українські квіти!


Сміється подумки араб:

«Ти думала, що тут пустеля?»

В країні  флірту, ігр та зваб

Пускає сонечка веселі!


  

Єгипет, Хургада, листопад 2015

Iv. «Лариса, я не спаль всю ночь», або Юра Шатунов

Обірваний кайф

         Так уже повелося, що  другої половини дня ми з Яною пірнаємо в дитинство. Після обіду повертаємося до моря, ще трішки купаємося й засмагаємо, тоді забираємо свої м’якенькі рушнички та йдемо до аквапарку, що притулився біля одного із входів готелю. Величезний клоун, заввишки зо 3 чи й більше метрів, звабливо зове нас скуштувати екстриму. Пластмасовий, щоправда, але яка різниця. І ми, дві дорослі істоти – чималенька жінка літнього віку й велике дівулисько 28 років,  - мчимо до сходів, що ведуть уверх, а там чи уклендюємося  в трубу, закручену в спіраль, чи  плюхаємося  на круту гірку яскраво-помаранчевого кольору – і мчимо зі швидкістю цунамі униз, голосно при цьому репетуючи, як недорізані поросята: «Ааа-а-а-а-а!!!»

         Мене не бентежить, що вода з дитячого басейну (до речі, з підігрівом!) виходить з берегів й розлітається увсебіч величезними струменями, наче з хобота індійського слона, коли він вельми вдоволений. Також совість «не жметь» від того, що двом засмаглим до чорноти прибиральникам приходиться її потім за нами прибирати (зрештою, що кому: нам відпочивати, їм – працювати; може,  колись і вони будуть відриватися на відпочинку, а хтось прибиратиме уже за ними, хтозна…). Навіть дитячі захоплені крики «кошмар!» не виводять із себе. Тут я ловлю кайф. І хай «весь світ відпочине..!»

         На атракціонах нас обслуговує чорношкірий Атеф, чоловік років тридцяти-тридцяти п’яти,  що доволі колоритно виглядає у сніжно-білому костюмі й купальних капцях. Це його царство – він водночас і рятівник, і тренер, і прибиральник тут, на землі. А зверху панує його товариш, теж араб, юнак  із чудовою білозубою посмішкою. Швидко роззнайомившись,  місцеві доволі невимушено з нами говорять  про те-се... Як і сьогодні.

         - Яна, а где мама? – запитує білозубий.       

         - Там, унизу, - відмовляє Яна.

         - Твоя мама – звєзда! – дарує посмішку.

         - Я знаю! – сміється вона й мчить униз  солдатиком.

         Потім на горизонті з’являюся я, і він припрошує:

         - Давай сюда, на етот горка, оранжевій!

         Набігавшись, мов угодовані пінгвіни, сходами  знизу вверх і спустившись чи то сідницями, чи животами зверху вниз ( а потім: чому купальники зносили на гноття?),  ми відсиджуємося в  підігрітому для малих дітей басейні. Тоді на арені з’являється Атеф.

         - Как тебя зовут? – завчено запитує, мабуть, як і всіх туристок.

         - Лариса.

         - А мєня – Юра. Шатунов.

         Чому Юра та ще й Шатунов? Та ви, певно, уже здогадалися – щоб легше було запам’ятати!

         Щодня Юра «підпливає» до мене все ближче й ближче:

         - Ларіса, я нє спаль всю ночь, Ларі-і-са… - романтично починає він.

         - Я, сміючись, підхоплюю гру:

         - Чому, Юрочко?

         - Я нє спаль всю ночь… Пиль чай, потом кофе… Куриль…

         - Та чому ж?

         - Потому што с тех пор,  когда увидель тебя, серце мойо болит… Ларіса… Я скучаю!

         - Не може бути!

         Ми з Яною качаємося від сміху. А Юрочці цього й треба:

         - Можеть, Ларіса… Сколько дать за тебя верблюдов? Два? Трі?

         - Щось мало, - буркочу я й усно намагаюся щось підрахувати ( що ж поробиш, базарна душа).

         - Янцю, а кинь-но на калькулятор, скільки це в доларовому еквіваленті?

         - Яна підпливає до речей й бере до рук мобільний:

         - Один верблюд коштує десь приблизно 2 тисячі, тому за тебе, мамо, Юра готовий дати 6 тис. доларів.

         - Малувато, - відповідаю. – А за Баранку скільки давали?

         - 80!

         - Ого! – і до Юрочки: - Мало!

         - Ти што, за ніх і золото, і квартіру купить можно!

         - Щось дешеві у вас квартири!

          Яна перебиває:

         -  Шатунов, а чому б тобі  з арабкою не одружитися? Дешевше буде!

         - Нє, я нє хочу арабський жена, хочу украінский, рускій, белорускій!

Я хочу твой мама, Яна! – і до мене:

         - Ларіса, когда я увідель тебя, серце мойо остановілось!

         Через декілька днів з’ясувалася й причина такого обходження:

         - Пріході ко мне в 8 вечера!

         - Куди, Юро?

         - В мой магазин! Я відель тебя в городе позавчера! - й додав: - Купишь у мєня туніка!

         - Та не хочу я купувати в тебе туніку (настрій в мене погіршується від такої меркантильності, а ще «піль, куріль..!»)

         - Тогда купи шарф ілі пашміну!

         - Юро, у нас в Україні сніг випав, а ти туніку, пашміну…  А валянці в тебе є?

         - Нєт, валенок нет.., -  Шатунов починає розуміти, що з мене нічого не візьмеш, і відходить у справах. Через кілька хвилин уже чую:

         - Ларіса… Ето твой обувь?

         - Де?

         - Да вот, бєлій?

         - Мій! – сміюся.

          Давай меняцца, как раз мой размер (у нього 43-й)!

         Другого дня знову тягуче, як пастила:

         - Ларі-і-іса… Какоє красівоє імя! Знаєш, что оно у нас означаєт?

         Ми з Яною – уся увага.

         - «Маленькая, вкусная»!

         - Вкусняшка-мілашка! – римує, гигочучи Яна.

         Слова улесливого араба пестять мої вуха, і вони розквітають магноліями:

         - Когда моя мама будєт мне что-то готовить і спросит, чего би мнє хотєлось, знаєш, што я ей скажу?

         - Що?

         - Я скажу: «Ларі-і-іса»  - і буду думать о тібє!

         … - Мамо, каже увечері мені Яна, - а три верблюди це все-таки за тебе мало.

         - Ти ще мені поговори, - погрожую я, - візьму та й  залишуся в Єгипті!

         - Ну, ну, - відповідає доня, - будеш тут швабру тягати й палубу мити, замість Шатунова. А молодий екзотичний чоловік чекатиме на тебе вдома  з мамою, трьома  примхливими  дружинами й десятком голодних арабчат!

         Обірвала весь кайф.

         

Ангелики вішають зорі

Милі ангелики вішають зорі - 
Стиглі горіхи в Едемі зими.
Білі сніжинки, легкі і прозорі, 
Землю вкривають своїми крильми.

Птаха мала причаїлась на дроті, 
Гріється в світлі нічнім ліхтаря.
Янголи ж всі віддаються роботі, 
Хочуть, щоб красно убралась земля.

Стало на вулиці гарно і чисто, 
Сіється з неба сніжинок ваніль.
Мліє земля переможно-врочиста, 
Пильно вдивляючись в річки таріль.







Вітрам не спотикатись об мости



Ніхто із нас не зміг сказать: "Прости..." -
Ми руйнували, що  створили.
А вітер спотикався об мости, 
Які безжально вдвох палили.

Кривавили в агонії тіла, 
Стриміли в них отруйні стріли.
І пульсували в жилочках слова:
"Не так прожить життя хотіли..."

Між перемог, досягнень і невдач
Ми ненароком зустрічались.
Злітало з уст моїх палке: "Пробач..."
У відповідь: "Прости" - зривалось.

Та різними шляхами нам іти, 
Зустрівшись, мовчки усміхатись.
Об спалені, зруйновані мости
Вітрам уже не спотикатись...

Впокорена у раму

Завіса. Настає фінал.
Відіграно життєву драму.
Кохана? Муза? Чи жона
Була впокорена у раму?

Та в рамці простір затісний, 
Не вистачає жінці вітру.
Так взимку хочеться весни, 
У темряві - денного світла...

І раптом  посеред пітьми
Наповнилося млостю тіло, 
Змахнула, ніби птах, крильми - 
Й, о диво дивне, полетіла!

Хмеліла, як від доброго вина, -
І гоїлися давні рани.
Щаслива, посміхалася вона,  
Та плакала бездушна рама...

Січень творить зимопис


 На полі німім ні билинки,  

Самотньо видзвонює двір.

Лягають біленькі сніжинки

На чорного  поля папір.

 

Запалює зимна ніч свічі –

Іскриться земля, мов нова.

Римує сніжиноньки січень,

У ямби вплітає слова.

 

Він творить таємний зимопис,

Змітаючи будні крильми.

Калину впокорену просить

Прикрасити сніг ягідьми.

 

А потім такий відчуває

Енергії сплеск і кураж,

Бо кращого в світі немає

За світлий зимовий пейзаж!


Душа


Їй ріжуть струни по одній - 
Вона страждає, 
Ридання стримує на дні - 
Та знову грає!

Здається дивом це мені:
Минають дати...
Виходить, й на одній струні
Ще можна грати!


Останній лист календаря

Людей одвічний монотонний рух...
Спустились зорі на  ялинки, 
А із небес, легенькі, наче пух, 
Тендітні падають сніжинки.

Приємна новорічна метушня...
В бокалах піниться шампанське.
Збирається за стіл уся рідня, 
Запалює вогні бенгальські.

Примхливий січень шати приміря.
В нетерпеливому чеканні
Зриває радо лист календаря, 
Як виявляється, останній.


З Новорічними святами вас усіх, народ Божий!

 З Новорічними святами вас усіх, народ Божий!
 Із  Різдвом Христовим! Щастя, здоров'я, любові, добра, Господніх благословінь!

Прийміть у дарунок мій вірш-вітання:





У вечір морозний, відклавши всі справи, 
Позбавившись тіней образи чи зла, 
В сімейному колі ми знову чекаєм, 
Неначе в дитинстві, святого Різдва.

І ось перша  зірка у небі палає, 
Вибілює землю пречистий сніжок.
Про Боже спасіння  нам хрест нагадає - 
Із Господом  нашим  одвічний зв’язок.

Хрещений народ, преклонивши коліна, 
Подячність за жертву Христу  воздає
І славить натхненно Господнього Сина
За милість небесну – спасіння своє.

Він творить молитву за всіх нещасливих, 
Щоб ближні не відали зла і тривог.
Жили у достатку, любові та мирі.
І тихо всміхається з неба  наш Бог.

О, Хургада, Хургада... (3)

III. ТОЖ ДОБРОГО РАНКУ, ЄГИПЕТ!

        Учора ми з донею захотіли  подивитися, як сходить в Єгипті сонце, тому запланувати прокинутися десь о п’ятій чи хоча б о шостій – хто зна, о котрій воно тут сходить…  Але ми  з тих дівчаток, що люблять гарненько поспати, бо вдома звикли лягати за північ. Щільні портьєри вірно охороняли наш відпочинок, тому після восьмої я збагнула, що сонце сьогодні встало й без нас.

         - Мала, підривайся, наш ждуть великі справи! -  почала тягнути Янку за ногу.

         - Мам, дай мені хоч тут виспатися,  удома чоловік та кішка не дають, а тут ти…        

         - Спи, дочечко, у нас ще попереду 5 днів, один ми профукали в Борисполі, другий адаптувалися. Ми ж сюди спати приїхали, - пробубоніла я й вийшла на балкон забрати купальники.

         - Мамо, скільки  на тебе можна чекати,  уже півгодини тут стою? – за декілька хвилин моя донька зібралася й кривлялася в дзеркало.

         І ми попрямували звичним маршрутом – ресторан – рушнички – пляж. Нам дуже пощастило з готелем: перша лінія, море – рукою подати; два пляжі з світло-жовтим, аж білим піском; людей мало, простору багато; не чути галасу дітлахів (листопад усе-таки); тихо, спокійно -  як у Бога за пазухою. А для мене тиша,  та ще й вкупі з морем та літом, – це справжнісінький рай!  Уклендавшись на лежачки,  ми дивилися, як море грає хвилечками, жене свою отару – білопінних баранців – до берега, а баранці – воно й є баранці, знову розбігаються, хто куди. А водиця, така прозора, така чиста, що хоч бери та й дивись у неї, як у дзеркало. А в тім свічаді й рибки плавають, і сонечко виблискує та ділить море на нерівні геометричні фігури, як у калейдоскопі. Білі пароплави доставляють туристів, куди їм заманеться; то там, то там з яскравих парашутів, схожих на медуз чорнильного та синього кольорів,  разом з інструкторами спускаються на водяне плесо любителі екстриму… Романтика. Як мені цього хотілося удома, де на градуснику +1, щодня пере сіру землю неприємний, сирий, холодний  дощ і вкупі з туманом наводить сон, проковтнувши надовго розгублене сонце. Мрії збуваються!

         Нас підкусують мухи, якісь вони тут маленькі, наче карликові, як і горобці. Дивно, адже на території пляжу – ресторан, де ми  щодня обідаємо. І тому птиці повинні бути відгодовані, як телята, а вони чомусь не ростуть. Маленькі тут і голубички чи горлички. Може, займаються аеробікою або дайвінгом, як Саша Пушкін. Який Пушкін в Єгипті, запитаєте ви? Справа в тому, що всі араби називають себе російськими іменами, бо хіба ж запам’ятаєш оті їхні Махамеди ти Мамеди?

         Та ось і Саша Пушкін.

         - Сашо, як справи? – запитую

         - Б…здець, - сумно відповідає той.

         - Саш, не можна матюкатися.

         - О, я люблю матюкаться, - жартує він. І вже серйозно: Разве можно не ругаться, если сегодня ничего нє впариль? Вчера 15 человєк заказаль дайвінг, а сегодня – б…здець!

         І він розповідає, що несолодко виживати в Єгипті: то масовиком працював, то зараз дайвінгом розважає туристів. У країні з жінок мало хто працює, а з чоловіків - половина.  

         - Сашо, а ти одружений?

         - Нєт, что ти, арабський жена говорит: «Деньги давай, золото давай!»

         І розповідає, як його знайомий одружився зі старою німкою, виїхав за кордон, поховав її, тепер має мережу готелів. «І де ж для всіх арабів старих німок знайти?» - переймаюся я проблемами Пушкіна.

         Ет, - махнув він рукою, і, схожий на віслючка як зовні, так і своєрідною ходою, повільно рушив у пошуках клієнтів з «бабками». Чи, німецьких бабок?  Хтозна…

         Я починаю потихеньку дрімати, як чую:

         - Яна, іди ко мне в салон работать!

         Це ще один місцевий, що пропонує тату, пірсинг, пілінг та інші принади.

         - А скільки ж ти будеш мені платити?

         - 50 процентов от бізнеса.

         - Половину? А скільки це реально?

         - Вчера заработаль ноль… (показує жестами).

         - Не густо.., - Яна.

         - А хочеш, я сделаю тебе епіляцію?

         - Та ні, у нас в Україні це не модно! – усміхається вона.

         - Тогда педікюр!

         - Та ні, у нас в Україні…, - підхоплюю я.

          - Хітрий ти, Яна…

         - Чому?

         - Два мужа імєєшь! – показує на обручки на її  обох руках.

         - У нас в Україні це  модно! – тут ми уже в унісон.

         Так за жартами й проходить час. А десь чуємо:

         - Добрий утро!

         - Добрий!

         - Ві откуда?

         - З України!

         А, с Украіни? Тогда спокойной ночи! – пішов.

         Немає з нашого брата українця чого взяти… «Бєдній какой-то туріст пошоль»… Воно, звичайно, може, в українця вони і є, ті грошенята, але вдома дешевше… То навіщо ж переплачувати? Так думають мої співвітчизники. І то правда.

         Накупавшись та засмагнувши, ми спостерігаємо, як люди поволі розсмоктуються, хто куди. Темний, мов чорнозем, прибиральник у білій футболці та чорних штанах залізною мітлою розрівнює пісочок, у пакет збирає шматочки  розм’яклого лаваша (туристи підгодовували риб із пароплава), зносить шезлонги і ставить на місця біля грибків-навісів, що покірно чекатимуть нас завтра, і післязавтра, і ще декілька щасливих днів.

         Дорогою нам весело підморгує ситий, розцяцькований, мов дівка на виданні, верблюд, який має катати туристів, а охочих мало, тож він вдоволений, що не перетрудився за день. Невдоволений хіба що хазяїн. Але верблюду що до того?

         До речі, ці горбаті – розмінна монета за наречених. Чим краща наречена, тим більше верблюдів за неї дають. Яна тішиться: за неї мені пропонували аж 100 верблюдів! Чого б не радіти! Переплюнула і Ярославку (97 верблюдів), а мене й поготів – за мене давали тільки три…

         Але то вже інша історія. Завтра, мої любі, завтра вам про це розповім.