Iv. «Лариса, я не спаль всю ночь», або Юра Шатунов

Обірваний кайф

         Так уже повелося, що  другої половини дня ми з Яною пірнаємо в дитинство. Після обіду повертаємося до моря, ще трішки купаємося й засмагаємо, тоді забираємо свої м’якенькі рушнички та йдемо до аквапарку, що притулився біля одного із входів готелю. Величезний клоун, заввишки зо 3 чи й більше метрів, звабливо зове нас скуштувати екстриму. Пластмасовий, щоправда, але яка різниця. І ми, дві дорослі істоти – чималенька жінка літнього віку й велике дівулисько 28 років,  - мчимо до сходів, що ведуть уверх, а там чи уклендюємося  в трубу, закручену в спіраль, чи  плюхаємося  на круту гірку яскраво-помаранчевого кольору – і мчимо зі швидкістю цунамі униз, голосно при цьому репетуючи, як недорізані поросята: «Ааа-а-а-а-а!!!»

         Мене не бентежить, що вода з дитячого басейну (до речі, з підігрівом!) виходить з берегів й розлітається увсебіч величезними струменями, наче з хобота індійського слона, коли він вельми вдоволений. Також совість «не жметь» від того, що двом засмаглим до чорноти прибиральникам приходиться її потім за нами прибирати (зрештою, що кому: нам відпочивати, їм – працювати; може,  колись і вони будуть відриватися на відпочинку, а хтось прибиратиме уже за ними, хтозна…). Навіть дитячі захоплені крики «кошмар!» не виводять із себе. Тут я ловлю кайф. І хай «весь світ відпочине..!»

         На атракціонах нас обслуговує чорношкірий Атеф, чоловік років тридцяти-тридцяти п’яти,  що доволі колоритно виглядає у сніжно-білому костюмі й купальних капцях. Це його царство – він водночас і рятівник, і тренер, і прибиральник тут, на землі. А зверху панує його товариш, теж араб, юнак  із чудовою білозубою посмішкою. Швидко роззнайомившись,  місцеві доволі невимушено з нами говорять  про те-се... Як і сьогодні.

         - Яна, а где мама? – запитує білозубий.       

         - Там, унизу, - відмовляє Яна.

         - Твоя мама – звєзда! – дарує посмішку.

         - Я знаю! – сміється вона й мчить униз  солдатиком.

         Потім на горизонті з’являюся я, і він припрошує:

         - Давай сюда, на етот горка, оранжевій!

         Набігавшись, мов угодовані пінгвіни, сходами  знизу вверх і спустившись чи то сідницями, чи животами зверху вниз ( а потім: чому купальники зносили на гноття?),  ми відсиджуємося в  підігрітому для малих дітей басейні. Тоді на арені з’являється Атеф.

         - Как тебя зовут? – завчено запитує, мабуть, як і всіх туристок.

         - Лариса.

         - А мєня – Юра. Шатунов.

         Чому Юра та ще й Шатунов? Та ви, певно, уже здогадалися – щоб легше було запам’ятати!

         Щодня Юра «підпливає» до мене все ближче й ближче:

         - Ларіса, я нє спаль всю ночь, Ларі-і-са… - романтично починає він.

         - Я, сміючись, підхоплюю гру:

         - Чому, Юрочко?

         - Я нє спаль всю ночь… Пиль чай, потом кофе… Куриль…

         - Та чому ж?

         - Потому што с тех пор,  когда увидель тебя, серце мойо болит… Ларіса… Я скучаю!

         - Не може бути!

         Ми з Яною качаємося від сміху. А Юрочці цього й треба:

         - Можеть, Ларіса… Сколько дать за тебя верблюдов? Два? Трі?

         - Щось мало, - буркочу я й усно намагаюся щось підрахувати ( що ж поробиш, базарна душа).

         - Янцю, а кинь-но на калькулятор, скільки це в доларовому еквіваленті?

         - Яна підпливає до речей й бере до рук мобільний:

         - Один верблюд коштує десь приблизно 2 тисячі, тому за тебе, мамо, Юра готовий дати 6 тис. доларів.

         - Малувато, - відповідаю. – А за Баранку скільки давали?

         - 80!

         - Ого! – і до Юрочки: - Мало!

         - Ти што, за ніх і золото, і квартіру купить можно!

         - Щось дешеві у вас квартири!

          Яна перебиває:

         -  Шатунов, а чому б тобі  з арабкою не одружитися? Дешевше буде!

         - Нє, я нє хочу арабський жена, хочу украінский, рускій, белорускій!

Я хочу твой мама, Яна! – і до мене:

         - Ларіса, когда я увідель тебя, серце мойо остановілось!

         Через декілька днів з’ясувалася й причина такого обходження:

         - Пріході ко мне в 8 вечера!

         - Куди, Юро?

         - В мой магазин! Я відель тебя в городе позавчера! - й додав: - Купишь у мєня туніка!

         - Та не хочу я купувати в тебе туніку (настрій в мене погіршується від такої меркантильності, а ще «піль, куріль..!»)

         - Тогда купи шарф ілі пашміну!

         - Юро, у нас в Україні сніг випав, а ти туніку, пашміну…  А валянці в тебе є?

         - Нєт, валенок нет.., -  Шатунов починає розуміти, що з мене нічого не візьмеш, і відходить у справах. Через кілька хвилин уже чую:

         - Ларіса… Ето твой обувь?

         - Де?

         - Да вот, бєлій?

         - Мій! – сміюся.

          Давай меняцца, как раз мой размер (у нього 43-й)!

         Другого дня знову тягуче, як пастила:

         - Ларі-і-іса… Какоє красівоє імя! Знаєш, что оно у нас означаєт?

         Ми з Яною – уся увага.

         - «Маленькая, вкусная»!

         - Вкусняшка-мілашка! – римує, гигочучи Яна.

         Слова улесливого араба пестять мої вуха, і вони розквітають магноліями:

         - Когда моя мама будєт мне что-то готовить і спросит, чего би мнє хотєлось, знаєш, што я ей скажу?

         - Що?

         - Я скажу: «Ларі-і-іса»  - і буду думать о тібє!

         … - Мамо, каже увечері мені Яна, - а три верблюди це все-таки за тебе мало.

         - Ти ще мені поговори, - погрожую я, - візьму та й  залишуся в Єгипті!

         - Ну, ну, - відповідає доня, - будеш тут швабру тягати й палубу мити, замість Шатунова. А молодий екзотичний чоловік чекатиме на тебе вдома  з мамою, трьома  примхливими  дружинами й десятком голодних арабчат!

         Обірвала весь кайф.