Уранці о п’ятій в Макаді благодать: весело цвірінькають горобці, ліниво каркають ворони (і де вони тут узялися?), снують біля води швидкі чи то скорпіони, чи краби, шугають у пляжних туалетах ящірки, схожі на чудернацькі бісерні брошки. Натомлена пекучим африканським сонцем обслуга ще спить. Мило підсапує десь у номері  й бачить солодкі сни Яненя. Тільки ми з Ярославкою вийшли на полювання, адже дні відпочинку дуже швидко пролітають, а нам хочеться лишити світлини на пам’ять.  Тож ми зробили фотки під пальменятами, погризли яблучка-бонус і, катаючись у гамачку, міркували: чим же сьогодні нас пригощатимуть у ресторані, до якого отримали персональні запрошення від старшого менежера готелю.

         Потім енергійно рушили до води, яка була чиста й прозора, як сльоза безнадійно закоханої молодої дівчини. Водицю ще ніхто не скаламутив, і мені  навіть шкода  було в неї заходити. Прогулянкові катери сумирно куняли неподалік, мов білі  королівські альбатроси. А на пляжі раділи життю лише сонце,  ранкове  щадне сонце, Ярославка та я!

Простору
простору
простору
і щоб ніяких травм

і чогось такого простого

як проростання трав, - мимоволі згадалось Лінине.  

         Улюблене моє море! Коли Господь Бог накаже  збиратися в краї потойбічні, я попрошу Його виконати моє останнє бажання на цій Землі: побачитися зі своїми донями і з ним – морем. Та що це я таке мінорне? Адже зараз  ми на морі!

         Удень мої дівулиська зовсім мене замучили в Аквапарку. Каталися з гірок самі, як малі діти, і мене за собою водили, наче  кізку на мотузочку.  Правда, чого там, я й сама радо вихвицювала копитцями-бувальцями…   У дитинстві Яна цілувала мене примовляючи: «Ой, падаю, нацьомалась!»  Так от і я тепер уже так душу відвела на тих гірках! Спочатку мчала на блакитній з Яною, потім на білій зі Славою. Оскільки жіночка я чималенька, то застрягла на одному з поворотів  гірки, але потім собі ногами допомогла, та ще й доня підштовхнула – і помчали з нею униз, мов вітер, на шаленій швидкості!  Так  з донечками гицали, що незчулися, як нас розшукав красень медбрат-араб з мигдалево-карими очима. Ми щиро здивувалися, адже були живі, здорові й напрочуд вдоволені. Але він пояснив, що з нами хоче поспілкуватися місцевий лікар з приводу медичного страхування. До закриття Аквапарку лишалася година, й ніхто з нашої сімейки не хотів повертатися до іншого корпусу. Здогадайтеся, кого обрали жертвою? Звичайно ж, стару матір, яка  сумно почалапала до медпункту.

         Днями дівчатка-медсестри слізно просили звертатися до них, якщо є опіки (а в кого ж їх немає на 45-градусній спеці?), нежить та всілякі дрібні негаразди, бо туристів мало, а їм потрібні клієнти. То ми й подали заявку.

         Ліків я не отримала, бо з «ВУСО» готель не співпрацює, а місцеві медики вручили мені презент – спрей від опіків. Просто так. А ще запропонували за низькою ціною придбати у них будь-які ліки. «Аферисти», - бурчала я, поспішаючи до своїх дівулиськ. І не помітила, як здобула травму: порізалася об гострий пластмасовий лежачок. Прибіг хлопчик-араб, оборобив мені ніженьку, подмухав на копитце й запитав: «Кізонько моя мила, чи все в тебе добре?» - «Ще й як!» - гиготіли дівчиська. Допоки вони тішилися, я  надолужила згаяне: встигла промчати ще на двох гірках.

         Рівно о сімнадцятій нас культурно кишнули з Аквапарку, й ми порисили на пляж,  бо з 18.30  купатися в морі суворо заборонено.  І це правильно, адже з настанням сумерків усілякі чисті й нечисті морські істоти  підпливають до берега: і ядовиті їжаки, і краби, і  безліч ядовитих створінь.  Хтозна, може здуру і якусь чамренну акулу-каракулу занесе до берега, як у тому Шармі, де такій, як я, бідоласі-пенсіонерці з Москви чудовисько відгризло кінцівки.  А виною  тому наші ж туристи, які підгодовують «рибок» із  прогулянкових катерів, а потім і самі потерпають від хижаків.

         Трішки поніжившись на березі, йдемо здавати пляжні рушники й,  минаючи «наш»  ресторан, чуємо:

         - Прівєт! Как дєла?

         Це, білозубо  посміхаючись, звертається до нас офіціант, що вибачався за погане обслуговування.

         Ми трішки не в формі, адже, стомлені й підсмажені,  ледь пересуваємо свої клешники, мов печені раки.

         - У нас добре, а у вас? – у відповідь Янця.

         - І у нас добре! Відішь, новіє скатерті стєлєм? Вас ждем? Ві прідьотє?

         - Прийдемо! – обіцяю я.

             На танцювальному майданчику їх було лише двоє: він - у вишневого кольору сорочці, вона – у чорній футболці; обоє в джинсах. «Одягнена по-європейськи», - кинув хтось із однокурсників. «Авжеж!» - подумала Аліса. Удома переміряла весь гардероб, а потім плюнула на все й сказала: «А ну його! Піду пішки!»  - і одягнула щоденний прикид.  До нього додала сумочку, привезену з Єгипту, в тон джинсам – блакитну, та й пішла на зустріч з однокурсниками.

            Давай помолчим, мы так долго не виделись,

            Какие прекрасные сумерки выдались,

            И все позабылось, что помнить не хочется:

            Обиды твои и мое одиночество, - слова забутої пісні ворохобили душу.

            Це був екскурс у вісімдесяті – роки її юності…  Завжди поміркована,  Аліска струсила з себе років тридцять і, утративши  відчуття часу, з головою пірнула в повільний танок пристрасті, молодечого оптимізму й забила на все й на всіх.  Тремтіли вуста, перехоплювало дихання, а два зранених часом серця   в унісон вибивали  якусь шалену чечітку…

            «О Боже, - сполошилася Аліса, - тільки не це! Я уже немолода жінка, і такі стреси шкідливі для моєї нервової системи…»

             - Як твій благовірний?  - обірвав мовчанку він.

            - Видала нарешті заміж, - посміхнулася. – Тепер він від мене відліпився.

            - Знаєш, а я все життя кохав лише тільки тебе! – прошепотів однокурсник.

            - Що? – Аліска  рвучко  випірнула зі свого стану ейфорії. – Що??  І чому ж ти впродовж    тридцяти  років про це мовчав?

            - Я завжди про це говорив, - відповів він. – Тільки ти не чула…

            Здавалося, вони танцювали вічність, або ж смаглявому мулату-співаку із білозубою сліпучою посмішкою й злегка хриплуватим голосом теж подобались ностальгійні пісні 80-х… Тож повільні мелодії змінювали одна одну. Перевернуте небо енергійно випльовувало зорі, які райдужно іскрилися в їхніх очах. Зараз їм обом було не за п’ятдесят, а, як тоді, максимум  по двадцять.

            «Як я могла чути, коли ти поводив себе зовсім не так, як закохані: міняв жінок, мов  домашні капці, зраджував їм усім, а потім гнівався,  коли йшли від тебе геть», - хаотично міркувала  вона. Але її тіло тієї ночі навідріз відмовлялося слухати застороги поміркованого розуму.  Пульс зашкалював, а кожна клітинка просилася на волю.

            - Ти знаєш,  я зараз сварюся, як п’яний вантажник, попадає всім: курям, козі, собаці,  молодій співмешканці, навіть  її трьом дітям… Не знаю, чому, адже коли працював у школі, за мною такого не водилося…

            - Де  ти працюєш зараз?

            - Підсобним на будівництві.

            - А класти плитку чи клеїти шпалери  вже навчився?

            - Навіщо? Не хочу нічого міняти…

            - Певно,  спосіб життя  тебе не влаштовує, тому й лаєшся,  - мовила.

            - Можливо…

            Він замовив лише для неї «Ах, какая женщина». Аліса прикрила повіки. Пригадала, якими ж вони колись були молодими й  красивими… У тому житті, де вона була юною й довірливою, відкритою до стосунків, таких, що на все життя, по максимуму, а  він - схожим на її улюбленого співака Глизіна, тільки кращим: чистим і зворушливим.

            - Коли ти вийшла за свого Болівара (а я ж просив тебе: «Не виходь!»)…

            - Але ж ти не говорив, що любиш, - перебила. -  А потім одружився зі своєю Валею…

            - Хіба й так не було зрозуміло? Так от, коли ти за нього вийшла, я зопалу  зробив їй пропозицію…

            «Які безглузді вчинки ми робимо в юності,  а потім розплачуємося своїм щастям», - думала Аліска  й відразу ж уявила зруйноване попелище на тому місці, де  гніздилося оте її нездійснене щастя. Вона навіть відчула запах горілого і крадькома   витерла уявний попіл зі своєї щоки.

            - Господи, як ти гарно пахнеш, - застогнав він.

            Його уста були зовсім поруч, а дихання таким важким, що вона відсахнулася, мов Пізанська вежа.

            - Не треба, - попросила.

            - Чому?

            - Боляче падати…

            І знову повільний танок. Здавалося, час зупинився тут, на екваторі їхніх стосунків. Він завис здивованим місяцем, що з цікавістю слухав продовження сповіді немолодої пари. Розлогі здивовані дерева й ті принишкли, а спекотна серпнева ніч додавала шалу. Душі двох давніх  друзів нуртували, як молоде невигране вино.. Вони ж  повільно куштували свій танець, цідили його, мов тягучий вишневий лікер, по крапельці смакували й крізь  келих сповнених почуттів дивилися одне одному в вічі, щоб закарбувати цю серпневу ніч назавжди. А потім зробити закладинкою,  і холодними зимовими вечорами діставати книгу пам’яті,  обережно гортаючи її раритетні сторінки.

            - Не притискайся так близько ( їй здалося, що він проник у неї ввесь).

            - Чому? – прошепотів.

            - Бо тоді ми станемо одним цілим, - видихнула вона.

            - Знаєш, ти тільки мене позови, я обов’язково приїду й залишусь уже назавжди…

            -  І ми  оформимо наші стосунки?   

            -Так.

            - І повінчаємося в церкві?

            - Так!

            І житимемо до кінця життя? І помремо в один день?

            - Так.

           Якесь дежавю. Вона пригадала: щось подібне вже колись було: він  зателефонував: «Я хочу тебе». Тоді вона теж запитала, чи в нього це просто хімія, а чи щось серйозне. Але тоді він промовчав. І вона відмовила: «Тільки через шлюб». А  ось зараз наполягав сам:

            - Ти подумай над моєю пропозицією…

            - Добре, подумаю…

            Аліска знала, що скоро, зовсім скоро, годинник проб’є дванадцяту і вона, як та  Попелюшка, замість карети залишиться з гарбузом, замість крилатих коней  - з двома щурами, а замість феєричної Жар-птиці  в руках триматиме облизня.  Тому їй так стисло в грудях, що здалося, ось-ось рвоне другий потужний Чорнобиль. Їй стало жаль і себе, і його,  і своїх однокурсників, які  нишком слідкували за ними.

            Пізньої ночі  швидке таксі  доставило жінку додому, а його -  до кіз, котів, собак,  курей та енної дружини.

            …Уночі Аліса спала погано, час від часу їй снилася якась нісенітниця, і рано-вранці вона почалапала на кухню заварити філіжанку кави. Ні живильний напій, ні яблучний штрудель, який вона машинально ковтнула, як удав кролика, ситуації не змінили. Аліска впала в глибоку депресію. Як з Ніагарського водоспаду,  з її очей хлинули сльози. Вони були солоними й болючими, ці краплі каяття, роздумів, спогадів та пошуку алгоритму дії. Алгоритм не складався, адже шукати логіки в стосунках двох людей, що даремно боролися один проти одного, проти своїх почуттів, проти всього світу заради того, щоб збагнути, що цей двобій був, у першу чергу, проти самих себе, це все одно, що шукати голки в копиці сіна.

            Годинник показував п’яту ранку. Для неї – рекордний час, адже,  чого гріха таїти, Аліска любила довгенько поніжитися в ліжку. «Передзвони мені»,   - набрала СМС-ку й послала йому на мобільний.

            Ніагар лився потоком ще два дні, а дзвінка не було. Аліса встигла обговорити ситуацію з емансипованою подругою Катрею (а з ким же ще?) Та порадила діяти рішуче й брати ініціативу в свої руки, хоча й застерегла, що в минуле не повертаються.

            Увечері другого дня подзвонила доня, поцікавившись, як минула зустріч. Аліска думала, що дотепне дівулисько її не зрозуміє й почне кепкувати: «Мама під старість попала». Але слово за слово – і  жінка незчулася, як розповіла Аніті все. Навіть про хімію. На диво, Анка почала верещати: «Клас, мам! А  чого це ти плачеш? Радіти треба!»

            - Чому тут радіти? Дебіл…

            - Просто нерішучий. До тебе ж підійти страшно.

            - Невже я така стара й страшна? – загула, як ієрихонська труба, у слухавку Аліска.

            - Ні, матусю, ти красива, мов квітка, я так Владику (чоловіку) й сказала: «Поглянь, на фотках випускників наша мама – як троянда!» Правда-правда!

             Ох,  ці жінки! І скільки їм для щастя треба? Пару компліментів у їхні чарівні вушка – і все! Сльози Аліси вмить висохли, і вона почала весело сміятися з донечкою над своєю банальною  ситуацією.

            - Не парся, мам, ми вам ще таке весілля забалабахаєм! Я своїх музикантів підтягну! Ех, даремно тато мене на своє весілля не запросив! Та в тебе, мамо, знаєш скільки людей гулятиме: і з Черкас, і з Полтави, і з Дубай! Відправимо вас у весільну подорож кудись за кордон.

            - Ну якщо за кордон, то добре, - мовила повеселіла Аліска.

            Весь наступний день вона прислухалася до кожного звуку й чекала на його дзвінок. Надвечір  не витримала й набрала призабутий номер.

            - Ти пам’ятаєш слова, що говорив мені  при зустрічі?

            На тім боці відчула довгу паузу. Занадто довгу, щоб відчути хеппі енд.

            -  Ти ще можеш  забрати свої слова назад… Іще не пізно. Але обов’язково зателефонуй мені, якщо пригадаєш, про що говорив. Чуєш?

            - Добре, - видавив він.

            «Ну що ж, знову злякався, - гірко  думала Аліска. - І так ще на 5 років. За цей час ми станемо зовсім старими, а коли хтось із нас першим помре, інший принесе на могилку червону троянду й поставить за упокой свічечку в церкві…  Дурня…» Вона не хотіла такого енду. І тому вирішила діяти.

            Одного разу біля воріт його будинку зупинилася автівка. Він нікого не чекав, а його невінчана дружина десь повіялася у своїх дружинячих справах. Із салону вийшла Аліска й мовила:

            - Ну, що, Казанова? Готовий жити зі мною до старості й померти в один день? Тоді збирайся.

            Так вона раз і назавжди вирішила проблему.  Адже із двох люблячих сторін хтось один має бути сміливішим.

III.  БОЛІВАР

         Шведський стіл у ресторані. Тут усе, чого душа бажає: овочеві, бобові, пасти й лазаньї, яловичина й курятина, краби, безліч салатів та маринадів,  усілякі східні смаколики (булочки з кунжутом, чорним тмином, тортики й тістечка, муси, йогурти, креми, джеми,  чорний та білий мед), банани в соусі, фініки, персики, яблука, дині, кавуни, грейпфрути та апельсини. Голодним навряд чи звідси вийдеш. От і думаєш, як оті кляті зайві кілограми опісля скидати.

         Тіра – офіціант, що нас обслуговує,  - учора запитав Яну, киваючи на мене:

         - Ето твой сестра?

         - Молодша, - жартує вона.

         А сьогодні я присіла до столу, а він уже метеликом підлітає:

         - Прівєт, а где твой сестра?

         - Десь мотається у пошуках їжі.

         - Ти очень молодой, - солодить пігулку.

         - Хто б сумнівався, - посміхаюся.

         Аж ось і Яна з’явилася.

         - Прівєт, моя королева! Ти скучаль бєз мєня?

         Хлопчик явно хоче чаєвих. Але йому не таланить: не можу платити за дешеві компліменти, та й узагалі чоловікам. З тих часів, коли розлучилася з колишнім, конем ще тим.

         Ми знову на пляжі. Як швидко забуваєш про щоденні клопоти біля моря. А воно лагідно цілує берег і звабно посміхається до нас. Ми валяємося на дерев’яних лежачках, біля нас голосно цвірінькають кучеряві малі арабчата й ліплять пірамідки з піску. Гучний голос аніматора зове на аквааеробіку, але ми ховаємо голови в лежаки, як страуси в пісок, і насолоджуємося безділлям. Потім   піднімаємо спинки лежаків і спостерігаємо за білосніжними яхтами. Одна з них нагадує пузатого дельфіна. Біля нас – вишка для рятувальника, якого немає й близько, у нього, певно, велика сієста.

         Жовтий грибок, під яким ми розкошуємо, та блакить  єгипетського неба нагадують нам про Батьківщину та Надію Савченко, що  вже вийшла на волю та збирається балотуватися на посаду Президента (про це ми дізналися з місцевого ТБ).  Та  політичні проблеми на відпочинку поступово відходять на задній план, і  ми насолоджуємося морем.

         На градуснику плюс 45. Добре, що в Макаді до червня вітри. Не так відчувається спека. Але пора в готель. До обіду ще є час, і доня чатиться з друзями в прохолодному холі. А я  відвідала магазинчики, придивилася сувеніри друзям, познайомившись із місцевими «підприємцями». А коли підійшла до Яни, вона саме розмовляла із Светою, яка виїхала до Прибалтики.

         - Ха-ха-ха!  Кажеш, Боліваром назвали? - почула я останню фразу.

         - Що там? –  не могла пропустити щось цікавеньке.

        З’ясувалося, що разом із сином Мирославом Светочка виготовила з пап’є-маше та дерев’яної палиці коника й назвала його Боліваром.

         Але для малого кличка коня стала каменем спотикання. Він ніяк не міг запам’ятати, як же зовуть його нового  друга.

         Тож Мирославчик бігав, бігав, в потім  звернувся до Свети:

         - Мамо, а як зовуть нашого коня, бо я вже забувся?

         - Боліваром.

         Через годину синок знову мчить до мами:

         - Мам, мам, а як коня звати?

         - Та Боліваром! – терпляче нагадує Света.

         Довгенько Мирослава не було, а потім з’явився й почав благати:

         - Матусю, а можна, щоб коня було звати Валєра?

         На цьому місці моя доня не стрималася й почала голосно реготати, а з нею і я.

         - Та що ви там так дружно іржете? – запитала на тому кінці Света.

         - Светочко, найбільше від цієї історійки пораділа моя мама.

         - Чому?

         - Та нашого тата, а її колишнього чоловіка, Валєрою зовуть. Тепер вона сказала, що того негідника буде завжди називати  тільки Боліваром!

 I. НА ТІ Ж ГРАБЕЛЬКИ…

         Результати своїх абітурієнтів я дізналася тоді, коли валізи були спаковані, а в мене лишалася ще година до виїзду в “Бориспіль». Учні мене вельми потішили, адже   сподівалася на гірше. Старша донька здивовано дивилася на молоду пенсіонерку, яка то щось репетувала в слухавку,  то стукала повідомлення ВКонтакті: одних заспокоювала, інших  називала «лялечками» й «красунчиками», а комусь давала віртуального «чарівного пенделя». Збуджені «охламони» бігли з уроків додому дізнаватися свої оцінки, бо забули пароль від особистого кабінету,  й навряд чи вже поверталися до школи. І все це для того, щоб я зі спокійним сумлінням змогла вирушити до омріяного Єгипту, де чисті води, чудернацькі рибки, зелені пальми й пісок, «білий, мов крохмаль».

         -  «Мавр зробив свою справу!» - прорекла я, відкинувшись на спинку стільця й вдоволено посміхаючись. – Тепер можна й на море!

         І ось ми уже в літаку, я жую морквичку, поруч Яна чвакає норі, під нами затягнуте молочно-білою наміткою небо, над нами лише Господь Бог. І як тільки той пілот орієнтується в просторі, адже за туманом нічогісінько не видно…

         Прикриваю повіки – і в уяві постають пам’ятки давніх цивілізацій, рештки затонулих кораблів, багатий підводний світ із загадковими  рифами. Мої буденні проблеми відходять на задній план, і я думаю, що вміння насолодитися відпочинком – справжнісіньке мистецтво, яким ми з дівчатками (Ярослава приєднається через декілька днів) спробуємо оволодіти досконало.

         Відпочинок – чудова можливість «підзарядити батарейки» й хоча б ненадовго позабути про невідкладні справи. Мій телефон вимкнено, тепер друзі та знайомі не зможуть мені надзвонювати цілими днями, а я проведу незабутні дні зі своїми донями, а також наодинці з собою.

         На диво, літак приземлився вчасно. Пізнього вечора мене заколисує  зручний автобус, що наближає нас  до готелю «Макаді Бей Тіа Аквапарк». На вуха туристів  повільно опускається локшина місцевого гіда  про те, що жінок у районі Хургади й Макаді дуже мало, усього 10 відсотків, тому всі чоловіки віком від 25 до 35 років «молодиє й холостиє», бо за красиву арабську дівчину треба платити «золота побольшє», а за «страшнєнькую – поменьшє».

         Мої повіки злипаються, а Махамед чи Мамед продовжує: «Образованіє в Єгіптє бєсплатноє. Здєсь, на Юге, всєго один унівєрсітєт, а на Сєвєрє – 13». Виходить, освіта відіграє значну роль і в цій країні: араб із вищою освітою служить рік солдатом, два – офіцером у цивілізованих місцях, без освіти – три роки солдатом у пустелі. А пустеля в Єгипті займає 96% усієї території. «Треба говорити про це своїм «студентам», може, за розум візьмуться», - думаю я й поринаю в сон.

         - Мамусю, прокидайся, приїхали, - каже Яна.

         Дивно, пасажири дорогою розсмокталися, а ми вдвох із донею останніми покидаємо  порожній автобус.

II. «НЄ ПЄСОК  -  КРАХМАЛ!»

         - Ну здрастуй, улюблене! – це я вранці до моря.

         А воно так і голубить мене ніжним полиском своїх зволожено-блакитних очей, манить теплими хвилечками й звабно зове зануритися в нього, а потім довго  гойдатися на його лагідних водах.

         Дев’ята ранку, а на пляжі, окрім нас, немає нікого. Я думала, натовп спраглих до відпочинку туристів займатиме черги до лежаків і ми о такій порі потрапимо десь на задвірки, а тут будь ласка –увесь пляж належить лише нам. Це мене злякало: учора нас висадили лише двох, у ресторані снідало декілька осіб та ще й тут  на диво пусто.

         - Яно, а де люди? – здивовано звернулася до  малої.

         - Мамо, тобі не догодиш: багато людей – що за натовп? І мало – де люди? - бурмотіла доня. – Розслабся й отримай задоволення!

         А й справді, чи не цього я прагнула впродовж року? Чи не я хотіла інтермецо й бурчала, що  стомилася від людей? Це ж справжнісіньке щастя:  тільки ми та  море!

         Ой, як же ми потім кайфували: і жабками стрибали, і на одній ніжці, і на двох, і пірнали, і анекдотилися,  і реготали, і репетували, як дурні. Хто скаже, що люди ми не інтелігентні? А ніхто, адже свідків немає!

         Нарешті почали з’являтися поодинокі туристи. Мабуть, порядні люди так рано не встають. Берегом неквапом проходила якась пара, занурюючи ноги по кісточки у воду.

         - Котра година? – звернулася я.

         Відповіді так і не почула, жінка знизала плечима, жестами показуючи, не розуміє сказаного. І я знову  відчула, як мене переповнює блаженство. Слава тобі, великий Боже, за відсутність юрми!

         Покидаючи пляж, ми здали хрумтячі махрові рушники, а я плюхнулася в плетений сітчастий гамак, прив’язаний до двох пальм.

         - Ти мене, Яночко, певно, додому не чекай: я лишаюся тут ночувати! – мовила доні. – Розгойдай мене!

         Я гойдалася й згадувала, як ми з дівчатками валялися по черзі  на гамачку в бабусиному садочку. Коли це було? Коли ще дівчатка були маленькими, я молодою, дерева великими,  яблуні плодоносними. А бабуся живою… І щось таке щемно-ностальгійне залоскотало десь біля серця й розворушило спогади.

         Моя улюблена бабусенько, ти, мабуть, сьогодні б за нас пораділа, адже чи думали ми колись, що відпочиватимемо далеко від дому, в Африці, біля самого екватора… Та й сама ти так любила море, але рідко мала змогу відпочити на курортах: робота, робота й робота…

         Мої спомини обірвала розмова двох хлопчаків: російською малі щось з’ясовували між собою.

         Я швидко скотилася з гамака й підбігла до них, поцікавившись, де можна роздобути води, чи далеко від готелю аквапарк, скільки там гірок, чи є на території безкоштовний Wi Fi, рибний ресторан тощо. Мовою «агресора» старший почав детально пояснювати, що, де і як. Аж раптом спіткнувся об слово «ступеньки», вимовивши «сходи». Це був бальзам на мою просочену українським патріотизмом душу.

         - Як тебе зовуть?

         - Віталік!

         - А ви звідки?

         - З Хмельницького.

         - Віталику, говори українською! – попросила я. І продовжила допитуватися: - Чому ж людей на пляжі так мало?

         - Та то так, - поважно мовив малий. – Наших тут не густо. Зате учора скільки тієї чорноти понаїхало! (Це він про місцевих).

         Ми дізналися, що наш готель заповнений туристами відсотків на 12. І, щоб підтримати місцевий туризм, на відпочинок стали масово запрошувати арабські сім’ї. Ось і зараз повз нас поважно пройшов глава сімейства в майці  та шортах, за ним сунула дружина,  у довгій до п’ят сукні із закритими до зап’ястків  руками та в чадрі. Навіть ноги заховала в прозорі шкарпетки, що дивно виглядали з в’єтнамок. А поруч з батьками галасувало  п’ятірко  кучерявих гарненьких дітей різного віку.

         Перед обідом ми ще маємо зустрітися із нашим гідом – Іматом. І хоча знаємо, про що він говоритиме й чим ця розмова закінчиться (не вперше в Єгипті), змушені грати за місцевими правилами.

         Представник «Анекс-туру» сидить навпроти нас у холі готелю й витирає спітнілу лисину: упродовж години впарює нам дорогі екскурсії. Слина летить, рот перекривило: красиво жити хочеться, а фізично працювати - ні, тому й старається, як може. «Для пущєй важності», як сказала б моя співвітчизниця Вєра Сєрдючка, гід витягає з кишені спочатку айфон 6S, поруч кладе  айфон 5, видно, десь вичитав про те, що аксесуари відіграють  важливу роль у житті ділового чоловіка (а він вважає себе саме таким). Я косо подивляюся на його руді черевики з гострими носами, що вийшли з моди десяток років тому, й думаю про те, що з психологією в Імата не дуже й капусти зрубати із нас йому не вдасться, бо її ми садили не для нього.     

         Приставучий араб  усе ж не здається, тому Яна витягає з колоди аргументів туза:

         - Післязавтра приїздить до готелю наша сестра. Вона наш спонсор, тому всі питання до неї.

         - А можєт, на остров? - робить останню спробу засмучений бідолага. – Там не пєсок – крахмал. Єщо і лєчєбній. Артріт, бронхіт, простатіт – всьо  пройдєт!

         Але, спіткнувшись об наші порожні, зголоднілі очі (був час обіду, а ми ще сиділи в холі), він махнув рукою, збагнувши, що діло програне, і порисив до інших готелів шукати нових жертв, адже нездійснених бажань у хтивого араба лишилося багато, а ці кляті українці такі непоступливі!

Обірваний кайф

         Так уже повелося, що  другої половини дня ми з Яною пірнаємо в дитинство. Після обіду повертаємося до моря, ще трішки купаємося й засмагаємо, тоді забираємо свої м’якенькі рушнички та йдемо до аквапарку, що притулився біля одного із входів готелю. Величезний клоун, заввишки зо 3 чи й більше метрів, звабливо зове нас скуштувати екстриму. Пластмасовий, щоправда, але яка різниця. І ми, дві дорослі істоти – чималенька жінка літнього віку й велике дівулисько 28 років,  - мчимо до сходів, що ведуть уверх, а там чи уклендюємося  в трубу, закручену в спіраль, чи  плюхаємося  на круту гірку яскраво-помаранчевого кольору – і мчимо зі швидкістю цунамі униз, голосно при цьому репетуючи, як недорізані поросята: «Ааа-а-а-а-а!!!»

         Мене не бентежить, що вода з дитячого басейну (до речі, з підігрівом!) виходить з берегів й розлітається увсебіч величезними струменями, наче з хобота індійського слона, коли він вельми вдоволений. Також совість «не жметь» від того, що двом засмаглим до чорноти прибиральникам приходиться її потім за нами прибирати (зрештою, що кому: нам відпочивати, їм – працювати; може,  колись і вони будуть відриватися на відпочинку, а хтось прибиратиме уже за ними, хтозна…). Навіть дитячі захоплені крики «кошмар!» не виводять із себе. Тут я ловлю кайф. І хай «весь світ відпочине..!»

         На атракціонах нас обслуговує чорношкірий Атеф, чоловік років тридцяти-тридцяти п’яти,  що доволі колоритно виглядає у сніжно-білому костюмі й купальних капцях. Це його царство – він водночас і рятівник, і тренер, і прибиральник тут, на землі. А зверху панує його товариш, теж араб, юнак  із чудовою білозубою посмішкою. Швидко роззнайомившись,  місцеві доволі невимушено з нами говорять  про те-се... Як і сьогодні.

         - Яна, а где мама? – запитує білозубий.       

         - Там, унизу, - відмовляє Яна.

         - Твоя мама – звєзда! – дарує посмішку.

         - Я знаю! – сміється вона й мчить униз  солдатиком.

         Потім на горизонті з’являюся я, і він припрошує:

         - Давай сюда, на етот горка, оранжевій!

         Набігавшись, мов угодовані пінгвіни, сходами  знизу вверх і спустившись чи то сідницями, чи животами зверху вниз ( а потім: чому купальники зносили на гноття?),  ми відсиджуємося в  підігрітому для малих дітей басейні. Тоді на арені з’являється Атеф.

         - Как тебя зовут? – завчено запитує, мабуть, як і всіх туристок.

         - Лариса.

         - А мєня – Юра. Шатунов.

         Чому Юра та ще й Шатунов? Та ви, певно, уже здогадалися – щоб легше було запам’ятати!

         Щодня Юра «підпливає» до мене все ближче й ближче:

         - Ларіса, я нє спаль всю ночь, Ларі-і-са… - романтично починає він.

         - Я, сміючись, підхоплюю гру:

         - Чому, Юрочко?

         - Я нє спаль всю ночь… Пиль чай, потом кофе… Куриль…

         - Та чому ж?

         - Потому што с тех пор,  когда увидель тебя, серце мойо болит… Ларіса… Я скучаю!

         - Не може бути!

         Ми з Яною качаємося від сміху. А Юрочці цього й треба:

         - Можеть, Ларіса… Сколько дать за тебя верблюдов? Два? Трі?

         - Щось мало, - буркочу я й усно намагаюся щось підрахувати ( що ж поробиш, базарна душа).

         - Янцю, а кинь-но на калькулятор, скільки це в доларовому еквіваленті?

         - Яна підпливає до речей й бере до рук мобільний:

         - Один верблюд коштує десь приблизно 2 тисячі, тому за тебе, мамо, Юра готовий дати 6 тис. доларів.

         - Малувато, - відповідаю. – А за Баранку скільки давали?

         - 80!

         - Ого! – і до Юрочки: - Мало!

         - Ти што, за ніх і золото, і квартіру купить можно!

         - Щось дешеві у вас квартири!

          Яна перебиває:

         -  Шатунов, а чому б тобі  з арабкою не одружитися? Дешевше буде!

         - Нє, я нє хочу арабський жена, хочу украінский, рускій, белорускій!

Я хочу твой мама, Яна! – і до мене:

         - Ларіса, когда я увідель тебя, серце мойо остановілось!

         Через декілька днів з’ясувалася й причина такого обходження:

         - Пріході ко мне в 8 вечера!

         - Куди, Юро?

         - В мой магазин! Я відель тебя в городе позавчера! - й додав: - Купишь у мєня туніка!

         - Та не хочу я купувати в тебе туніку (настрій в мене погіршується від такої меркантильності, а ще «піль, куріль..!»)

         - Тогда купи шарф ілі пашміну!

         - Юро, у нас в Україні сніг випав, а ти туніку, пашміну…  А валянці в тебе є?

         - Нєт, валенок нет.., -  Шатунов починає розуміти, що з мене нічого не візьмеш, і відходить у справах. Через кілька хвилин уже чую:

         - Ларіса… Ето твой обувь?

         - Де?

         - Да вот, бєлій?

         - Мій! – сміюся.

          Давай меняцца, как раз мой размер (у нього 43-й)!

         Другого дня знову тягуче, як пастила:

         - Ларі-і-іса… Какоє красівоє імя! Знаєш, что оно у нас означаєт?

         Ми з Яною – уся увага.

         - «Маленькая, вкусная»!

         - Вкусняшка-мілашка! – римує, гигочучи Яна.

         Слова улесливого араба пестять мої вуха, і вони розквітають магноліями:

         - Когда моя мама будєт мне что-то готовить і спросит, чего би мнє хотєлось, знаєш, што я ей скажу?

         - Що?

         - Я скажу: «Ларі-і-іса»  - і буду думать о тібє!

         … - Мамо, каже увечері мені Яна, - а три верблюди це все-таки за тебе мало.

         - Ти ще мені поговори, - погрожую я, - візьму та й  залишуся в Єгипті!

         - Ну, ну, - відповідає доня, - будеш тут швабру тягати й палубу мити, замість Шатунова. А молодий екзотичний чоловік чекатиме на тебе вдома  з мамою, трьома  примхливими  дружинами й десятком голодних арабчат!

         Обірвала весь кайф.

III. ТОЖ ДОБРОГО РАНКУ, ЄГИПЕТ!

        Учора ми з донею захотіли  подивитися, як сходить в Єгипті сонце, тому запланувати прокинутися десь о п’ятій чи хоча б о шостій – хто зна, о котрій воно тут сходить…  Але ми  з тих дівчаток, що люблять гарненько поспати, бо вдома звикли лягати за північ. Щільні портьєри вірно охороняли наш відпочинок, тому після восьмої я збагнула, що сонце сьогодні встало й без нас.

         - Мала, підривайся, наш ждуть великі справи! -  почала тягнути Янку за ногу.

         - Мам, дай мені хоч тут виспатися,  удома чоловік та кішка не дають, а тут ти…        

         - Спи, дочечко, у нас ще попереду 5 днів, один ми профукали в Борисполі, другий адаптувалися. Ми ж сюди спати приїхали, - пробубоніла я й вийшла на балкон забрати купальники.

         - Мамо, скільки  на тебе можна чекати,  уже півгодини тут стою? – за декілька хвилин моя донька зібралася й кривлялася в дзеркало.

         І ми попрямували звичним маршрутом – ресторан – рушнички – пляж. Нам дуже пощастило з готелем: перша лінія, море – рукою подати; два пляжі з світло-жовтим, аж білим піском; людей мало, простору багато; не чути галасу дітлахів (листопад усе-таки); тихо, спокійно -  як у Бога за пазухою. А для мене тиша,  та ще й вкупі з морем та літом, – це справжнісінький рай!  Уклендавшись на лежачки,  ми дивилися, як море грає хвилечками, жене свою отару – білопінних баранців – до берега, а баранці – воно й є баранці, знову розбігаються, хто куди. А водиця, така прозора, така чиста, що хоч бери та й дивись у неї, як у дзеркало. А в тім свічаді й рибки плавають, і сонечко виблискує та ділить море на нерівні геометричні фігури, як у калейдоскопі. Білі пароплави доставляють туристів, куди їм заманеться; то там, то там з яскравих парашутів, схожих на медуз чорнильного та синього кольорів,  разом з інструкторами спускаються на водяне плесо любителі екстриму… Романтика. Як мені цього хотілося удома, де на градуснику +1, щодня пере сіру землю неприємний, сирий, холодний  дощ і вкупі з туманом наводить сон, проковтнувши надовго розгублене сонце. Мрії збуваються!

         Нас підкусують мухи, якісь вони тут маленькі, наче карликові, як і горобці. Дивно, адже на території пляжу – ресторан, де ми  щодня обідаємо. І тому птиці повинні бути відгодовані, як телята, а вони чомусь не ростуть. Маленькі тут і голубички чи горлички. Може, займаються аеробікою або дайвінгом, як Саша Пушкін. Який Пушкін в Єгипті, запитаєте ви? Справа в тому, що всі араби називають себе російськими іменами, бо хіба ж запам’ятаєш оті їхні Махамеди ти Мамеди?

         Та ось і Саша Пушкін.

         - Сашо, як справи? – запитую

         - Б…здець, - сумно відповідає той.

         - Саш, не можна матюкатися.

         - О, я люблю матюкаться, - жартує він. І вже серйозно: Разве можно не ругаться, если сегодня ничего нє впариль? Вчера 15 человєк заказаль дайвінг, а сегодня – б…здець!

         І він розповідає, що несолодко виживати в Єгипті: то масовиком працював, то зараз дайвінгом розважає туристів. У країні з жінок мало хто працює, а з чоловіків - половина.  

         - Сашо, а ти одружений?

         - Нєт, что ти, арабський жена говорит: «Деньги давай, золото давай!»

         І розповідає, як його знайомий одружився зі старою німкою, виїхав за кордон, поховав її, тепер має мережу готелів. «І де ж для всіх арабів старих німок знайти?» - переймаюся я проблемами Пушкіна.

         Ет, - махнув він рукою, і, схожий на віслючка як зовні, так і своєрідною ходою, повільно рушив у пошуках клієнтів з «бабками». Чи, німецьких бабок?  Хтозна…

         Я починаю потихеньку дрімати, як чую:

         - Яна, іди ко мне в салон работать!

         Це ще один місцевий, що пропонує тату, пірсинг, пілінг та інші принади.

         - А скільки ж ти будеш мені платити?

         - 50 процентов от бізнеса.

         - Половину? А скільки це реально?

         - Вчера заработаль ноль… (показує жестами).

         - Не густо.., - Яна.

         - А хочеш, я сделаю тебе епіляцію?

         - Та ні, у нас в Україні це не модно! – усміхається вона.

         - Тогда педікюр!

         - Та ні, у нас в Україні…, - підхоплюю я.

          - Хітрий ти, Яна…

         - Чому?

         - Два мужа імєєшь! – показує на обручки на її  обох руках.

         - У нас в Україні це  модно! – тут ми уже в унісон.

         Так за жартами й проходить час. А десь чуємо:

         - Добрий утро!

         - Добрий!

         - Ві откуда?

         - З України!

         А, с Украіни? Тогда спокойной ночи! – пішов.

         Немає з нашого брата українця чого взяти… «Бєдній какой-то туріст пошоль»… Воно, звичайно, може, в українця вони і є, ті грошенята, але вдома дешевше… То навіщо ж переплачувати? Так думають мої співвітчизники. І то правда.

         Накупавшись та засмагнувши, ми спостерігаємо, як люди поволі розсмоктуються, хто куди. Темний, мов чорнозем, прибиральник у білій футболці та чорних штанах залізною мітлою розрівнює пісочок, у пакет збирає шматочки  розм’яклого лаваша (туристи підгодовували риб із пароплава), зносить шезлонги і ставить на місця біля грибків-навісів, що покірно чекатимуть нас завтра, і післязавтра, і ще декілька щасливих днів.

         Дорогою нам весело підморгує ситий, розцяцькований, мов дівка на виданні, верблюд, який має катати туристів, а охочих мало, тож він вдоволений, що не перетрудився за день. Невдоволений хіба що хазяїн. Але верблюду що до того?

         До речі, ці горбаті – розмінна монета за наречених. Чим краща наречена, тим більше верблюдів за неї дають. Яна тішиться: за неї мені пропонували аж 100 верблюдів! Чого б не радіти! Переплюнула і Ярославку (97 верблюдів), а мене й поготів – за мене давали тільки три…

         Але то вже інша історія. Завтра, мої любі, завтра вам про це розповім.

II.   І  ПОЧАЛОСЯ…

         О другій ми потрапили до свого номеру. Не лягли – упали на білі простирадла й  досить швидко потрапили в полон до Морфея. Тепер уже нам нічого не снилося, зовсім.

         Уранці нас розбудив не спів пташки, а настирливе свердління чи то дрилю, чи зварювального апарату. Я визирнула у вікно й побачила непривабливий ландшафт – частину готелю приводили в належний стан. Спустившись до рецепції, ми попросили інший номер, і нам навдивовижу швидко його поміняли.  Тепер наш балкон виходив на басейн, а номер був просторим і зручним.   Єдине, чистоти б побільше, але араби не дуже на ній зациклюються.

         Далі – прослухали чергову надокучливу лекцію туроператора «Алекс-туру» Ахмеда, який наполегливо впарював найдорожчі екскурсії, ледь устигли на другий сніданок, і нарешті отримали таке бажане, омріяне серед листопадової грязюки  море! Ми насолоджувалися ніжними доторками лагідного сонця,  м’якими хвилями Червоного моря і піщаним (!) берегом. Уклендавшись на біленькі шезлонги, закутавшись в оливкового кольору махрові рушники, аж тепер відчули себе білими людьми  - чистими, спокійними, вдоволеними. А надвечір нас чекала запланована подорож містом.

         Сонце сідає тут рано, після  сімнадцятої.  Тож перед вечерею ми покинули територію «Сигалу».

         Ви запитаєте, чи чіплялися до нас араби? Не те слово – приклеювалися намертво! Скільки чоловічих рук мене не мусолило впродовж доброго десятка років, а я дуже не люблю, коли порушують кордон моєї інтимної зони.  Гарячі арабські скакуни пропонували нам  доволі зрозумілою російською всілякі непотрібні речі: магнітики, шарфики, пашмини, туніки, футболки, рушники, сумочки із «справжньої крокодилячої» «шкіри». Оскільки вдома такого добра вистачає, то ми ввічливо відмовляли. Та продавці ніяк не хотіли розпрощатися з надією розкрутити наївних туристів на добрий десяток доларів, тому відволікали своїми «заморочками»: то просили підписати рекламний плакат, то дарували маленькі сувеніри на згадку, а один  прямо в тісному магазинчику  нахабно почав наносити доні маску на обличчя. Ми скористалися тим, що його відволікли покупці, й дали дьору, дорогою стираючи маску;  араб же  репетував нам услід своєю,  уже арабською, і, підозрюю, щось не вельми приємне…

         Останньою краплею було те, що за нами ув’язався абориген із зловісним виразом обличчя. Тягнув нас, як тузік грілки, в різні сторони, фотографувався, заманював у мало освітлені місця,  замовляючи нам зуби. Ми, дві дорослі тітки, по-справжньому злякалися, адже на моїй шиї привабливо красувався солідний золотий ланцюжок,  у вухах блищали сережки, і не дуже хотілося, щоб сьогоднішній вечір став поминальним для моїх цяцьок.

         Тож ми зробили несподіваний кульпіт й рвонули від  араба через дорогу, мов навіжені. То нічого, що услід ревіли авто, які в Єгипті навіть не роблять спроби пригальмувати, але нам було байдуже – різнокольоровими вогниками нас зустрічав рідний готель!

I. ПОПАДОС

         Ну ось ми й «попали»…

         Замість легкого морського бризу – цунамі бориспільського крижаного «кандьорика»; замість лазурового сигальського басейну – зламаний чартерний літачок української авіалінії; легесеньких прибережних шезлонгів – вельми тугенькі холодні дзиґлики ; привабливого он-інклюзиву – гливкі булки з холодною водою з місцевого туалету в паперових склянках… Замість привітних, манливих арабських самців – черевасті, червонопикі мачо місцевого розливу; обіцяного мангового раю – розчавлений банановий фреш у ручній поклажі.

         Не кричали над морем чайки: «Кугу-кугу…» лише чутно: «Чокнємся – і вип’єм!” Наче, й в Україні, а  чужинською  смердить.

         Ми лежимо з Яненям,  мов безхатьки, на стільцях аеропорту «Бориспіль», уперто марячи єгипетськими пальмами, екзотичними квітами;  думками занурюємося в прозорі води Червоного моря, що кишить чудернацькими рибами, різнокольоровими медузами, химерними їжаками…

         - Мам, я в туалет,  – обірвала мої мрії Яночка.

         І я подивилася на себе зі сторони: брудна, не мита з учора, схожа на  представницю кочового циганського племені….

         У залі стояла тиша. Уже не жартувала зліва самовпевнена ватага дженжеристих юнаків, а тихо куняла, схилившись,  як півники в курятнику,  голівоньками до своїх курочок.  А декілька годин до цього ще так кукурікали, так кукурікали біля самичок, яких везли засмагати на інший континент.

         Виснажені (не спали другу добу), ми тільки блимали червоними від недосипу очицями, а думки розсіювалися й не могли сфокусуватися на табло, що проковтнуло інформацію про омріяний виліт  до Хургади.

         Раптом Яна голосно загиготіла:   

         - Мам,  знаєш, що б тут було, якби з нами летіла Ярославка? Страшно й уявити: спочатку б здійняла галас, почала б погрожувати працівникам авіалінії, потім стала б  вимагати  компенсації – за матеріальні й моральні збитки, причому зараз і  тепер!

         - А далі б дістала з нички сирочки «Волошкове поле» або фініки, уперто б гризла «їдлечко» й  авторитетно б заявила, що гіршої за Єгипет країни немає в світі. Та хіба ж то країна? – додала я.

         І ми почали сміятися,  як навіжені. А Яна продовжила:

         - «Навіть тут, у бориспільському аеропорту, краще, ніж біля тієї єгипетської калюжі з акулами та приставучими арабами». Потім би розплакалася б, розсякалася б і уперто догризала двадцять п’ятий еміратський фінік.

         Проте Славочка запланувала собі подорож до Індії, що значно екстремальніше, ніж наш Єгипет. Хоча… після нинішніх поневірянь я уже цього, певно,  не скажу.

         Наш татусь, за сумісництвом мій колишній,  кинув підбадьорливу sms-ку, у якій писав: це нам покарання за те, що не попрощалися з «папочкою».  А хіба прощався він з нами, коли прийняв рішення втретє розлучитися зі своїм холостяцьким життям? Ох,  ці інфантильні чоловіки за п’ятдесят…

         Уже й день у колодки ввібрався, а ми все чекали благополучної розв’язки. Мимоволі подумалося:  голі, босі й ніж за халявою…  Я пригадала гайдамак. Були ж колись козаки! Жаль, що у ручній поклажі заборонено мати холодну зброю… Ми би тут шаблі з піхов дістали та й показали всім, почому фунт лиха!  А хто винен у всьому? «Москаляки», як сказав би пан Ляшко. До речі, щодо «москаляк». Влучно  визначила різницю моя студентка: «Є москалі, а є росіяни». І  то правда.

           Про вовка промовка… Якраз навпроти нас сидить подружжя з Москви. Путін заборонив своїм громадянам літати до Єгипту, тому вони вирішили потягом добратися до Києва, а звідси – до Хургади.  Жінка  жваво розповідає комусь по телефону про затримку рейсу й хвалиться, що тричі засвітилася на українському ТБ. Щасливиця: відчула себе зіркою в іншій країні!

         Ми з Яною підчистили всі лоточки з домашніми запасами: прощавай, домашня курочко, твердий сир,  глазуровані  сирочки…  Чи ж дійде черга до потовчених бананів, з яких моя голова зробила фреш, бо я підкладала під неї сумку з їжею?  Хтозна… Але знаю напевне, чому не люблять митників:  ще вночі вони відібрали в мене пляшечку з рештками води, а я ж просила їх лишити хоч краплю…  Як хочеться пити… Варвари…

         «Терпи, терпи, терпець тебе шліфує», « Терпіння й труд усе перетруть», «Господь терпів і нам велів», «Терплячий кращий від хороброго» - ці вислови роїлися в моїй голові й буравили в ній глибоку скважину терпіння.

         «Курли, курли, курли…», - ячіли лелеки в омріяній Африці.

         «От і добре, ми вже в Єгипті», -  думалося мені.

         - Мужики, харе храпєть!» - грубий голос обірвав мої невинні сновидіння.

         «І знову оті кляті москалі», - пробурмотіла я крізь сон.

         - Та тіше, ето жєнщина, - зашикала на чоловіка дружина.

         Взагалі-то я сплю тихенько, мов янгол. Але в складних ситуаціях, коли  ніс закладений від кондиціонера, я можу й дати хропака.  Розбудили  таки друзі…  Що ж,  піти глянути до табло, чи не полагодили наш літачок. І о, щастя, на табло, замість 6.00,  стояв час реального відправлення – 20.30! Була двадцята, тож, сподіваюся, ще потрапимо  на відпочинок, Слава Ісусу!

                 (далі буде)

Блок 3. МАТИ, ТАТУ – НІХТО НЕ БУВ ДЛЯ НЬОГО АВТОРИТЕТОМ.

  1.   1.  Треба прислухатись, а не агресувати на людей.

2.    2.    Мої друзі пили та курили ще з 5 класу. Тепер у них тютюнова та алкогольна залежність, а я собі живий та здоровий.

3.    3.    Оточення є нашим другим татком.

4.    4.    МавПці бло дуже боляче і самотність не подобається.

5.    5.  Без матусінької допомоги мені буде дуже погано.

6.    6.   Це життя, і у ньому буває все: і підвали, і падіння.

7.    7.     Варто дослухатися до думок оточенних осіб.

8     8.    Є люди, яким начхати, є люди, яким не начхати. Я відносюсь до тих, яким не начхати на думку оточення.

9.    9.     На самоті можна зробити певні АНАЛІЗИ свого життя.

10.10.   Навіть залишившись на безлюдному острові людині вдалося не позбавитися людських прикмет.

11. 11.  Людство – вулик соціальності, який охоплює всі міста й села.

12. 12.  Людина стає нерозмовною.

13. 13.  Треба саморуч аналізувати себе.

14. 14.  Треба дослухатися до думків Батьків, Бабусь, Дідусь…

15. 15.   Іноді хочеться перепочити від великої кількості особин людських.

16. 16. Завжди лишатимуться людини, які бачитимуть у тобі недоліки.

17. 17.  Павлик Морозов розповів владі про підпільний бізнес своєї родини і через це усю родину Морозових було розстріляно.

18  18. Не можна йти на повідку у оточуючих.

19. 19.   Мати, тату – ніхто не був для нього авторитетом.

20. 20.  Висказування в мене дуже погано получилося, так як я не можу росписати все конкретно та красиво.

Блок 2. САМОТНІСТЬ ПРИЗВОДИТЬ ДО ЗГЛУЗДУ МОЗГУ

2.     2. Самотність призводить до зглузду мозгу.

 5. Колись я був дуже багатий душой і тілом і ми стали гуляти в мене було багато друзів, а в даний час в мене трагічний момент.

 6. Це все залежить від рідних, як вони вас будуть досліджувати, любити.

7. Другим прикладом є історія мого власного життя, яке постійно коментували люди, яким хотілося лише бовтати язиком.

8.  Як Марусі сприймати об’єктивну критику від її звинувачетелів?

9.  Суспільство як пом’яті джунглі.

10. Людина втратила в цій ситуації тям.

11. Самотність – це та річ, що залишилася і в наш час.

12. А виріс цей хлопець великим і пошановливим патріотом.

13. Близькі люди завжди поділяться своєю критикою.

14. Я ображаюсь на образливі слова на свою адресу і завжди даю «решту».

15. Вона не буде обертати уваження на скривди оточуючих.

16. Це мабуть і не людина, це животне.

17. У казематі Т. Шевченко 10 років самовиховувався, побув для себе вчителем самовихованості.

18. Осінь, вона така затманна.. ( і далі весь «твір» про затманну осінь» - не відповідає темі).

19. Вибачте мені будьласка за твір. Дякую за увагу.

 ( орфографія та пунктуація робіт абітурієнтів збережена)