хочу сюди!
 

Ліда

49 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 46-56 років

Замітки з міткою «дорожні нотатки»

Єгипет 2016. III. БОЛІВАР

III.  БОЛІВАР

         Шведський стіл у ресторані. Тут усе, чого душа бажає: овочеві, бобові, пасти й лазаньї, яловичина й курятина, краби, безліч салатів та маринадів,  усілякі східні смаколики (булочки з кунжутом, чорним тмином, тортики й тістечка, муси, йогурти, креми, джеми,  чорний та білий мед), банани в соусі, фініки, персики, яблука, дині, кавуни, грейпфрути та апельсини. Голодним навряд чи звідси вийдеш. От і думаєш, як оті кляті зайві кілограми опісля скидати.

         Тіра – офіціант, що нас обслуговує,  - учора запитав Яну, киваючи на мене:

         - Ето твой сестра?

         - Молодша, - жартує вона.

         А сьогодні я присіла до столу, а він уже метеликом підлітає:

         - Прівєт, а где твой сестра?

         - Десь мотається у пошуках їжі.

         - Ти очень молодой, - солодить пігулку.

         - Хто б сумнівався, - посміхаюся.

         Аж ось і Яна з’явилася.

         - Прівєт, моя королева! Ти скучаль бєз мєня?

         Хлопчик явно хоче чаєвих. Але йому не таланить: не можу платити за дешеві компліменти, та й узагалі чоловікам. З тих часів, коли розлучилася з колишнім, конем ще тим.

         Ми знову на пляжі. Як швидко забуваєш про щоденні клопоти біля моря. А воно лагідно цілує берег і звабно посміхається до нас. Ми валяємося на дерев’яних лежачках, біля нас голосно цвірінькають кучеряві малі арабчата й ліплять пірамідки з піску. Гучний голос аніматора зове на аквааеробіку, але ми ховаємо голови в лежаки, як страуси в пісок, і насолоджуємося безділлям. Потім   піднімаємо спинки лежаків і спостерігаємо за білосніжними яхтами. Одна з них нагадує пузатого дельфіна. Біля нас – вишка для рятувальника, якого немає й близько, у нього, певно, велика сієста.

         Жовтий грибок, під яким ми розкошуємо, та блакить  єгипетського неба нагадують нам про Батьківщину та Надію Савченко, що  вже вийшла на волю та збирається балотуватися на посаду Президента (про це ми дізналися з місцевого ТБ).  Та  політичні проблеми на відпочинку поступово відходять на задній план, і  ми насолоджуємося морем.

         На градуснику плюс 45. Добре, що в Макаді до червня вітри. Не так відчувається спека. Але пора в готель. До обіду ще є час, і доня чатиться з друзями в прохолодному холі. А я  відвідала магазинчики, придивилася сувеніри друзям, познайомившись із місцевими «підприємцями». А коли підійшла до Яни, вона саме розмовляла із Светою, яка виїхала до Прибалтики.

         - Ха-ха-ха!  Кажеш, Боліваром назвали? - почула я останню фразу.

         - Що там? –  не могла пропустити щось цікавеньке.

        З’ясувалося, що разом із сином Мирославом Светочка виготовила з пап’є-маше та дерев’яної палиці коника й назвала його Боліваром.

         Але для малого кличка коня стала каменем спотикання. Він ніяк не міг запам’ятати, як же зовуть його нового  друга.

         Тож Мирославчик бігав, бігав, в потім  звернувся до Свети:

         - Мамо, а як зовуть нашого коня, бо я вже забувся?

         - Боліваром.

         Через годину синок знову мчить до мами:

         - Мам, мам, а як коня звати?

         - Та Боліваром! – терпляче нагадує Света.

         Довгенько Мирослава не було, а потім з’явився й почав благати:

         - Матусю, а можна, щоб коня було звати Валєра?

         На цьому місці моя доня не стрималася й почала голосно реготати, а з нею і я.

         - Та що ви там так дружно іржете? – запитала на тому кінці Света.

         - Светочко, найбільше від цієї історійки пораділа моя мама.

         - Чому?

         - Та нашого тата, а її колишнього чоловіка, Валєрою зовуть. Тепер вона сказала, що того негідника буде завжди називати  тільки Боліваром!


 

О, Хургада, Хургада... (3)

III. ТОЖ ДОБРОГО РАНКУ, ЄГИПЕТ!

        Учора ми з донею захотіли  подивитися, як сходить в Єгипті сонце, тому запланувати прокинутися десь о п’ятій чи хоча б о шостій – хто зна, о котрій воно тут сходить…  Але ми  з тих дівчаток, що люблять гарненько поспати, бо вдома звикли лягати за північ. Щільні портьєри вірно охороняли наш відпочинок, тому після восьмої я збагнула, що сонце сьогодні встало й без нас.

         - Мала, підривайся, наш ждуть великі справи! -  почала тягнути Янку за ногу.

         - Мам, дай мені хоч тут виспатися,  удома чоловік та кішка не дають, а тут ти…        

         - Спи, дочечко, у нас ще попереду 5 днів, один ми профукали в Борисполі, другий адаптувалися. Ми ж сюди спати приїхали, - пробубоніла я й вийшла на балкон забрати купальники.

         - Мамо, скільки  на тебе можна чекати,  уже півгодини тут стою? – за декілька хвилин моя донька зібралася й кривлялася в дзеркало.

         І ми попрямували звичним маршрутом – ресторан – рушнички – пляж. Нам дуже пощастило з готелем: перша лінія, море – рукою подати; два пляжі з світло-жовтим, аж білим піском; людей мало, простору багато; не чути галасу дітлахів (листопад усе-таки); тихо, спокійно -  як у Бога за пазухою. А для мене тиша,  та ще й вкупі з морем та літом, – це справжнісінький рай!  Уклендавшись на лежачки,  ми дивилися, як море грає хвилечками, жене свою отару – білопінних баранців – до берега, а баранці – воно й є баранці, знову розбігаються, хто куди. А водиця, така прозора, така чиста, що хоч бери та й дивись у неї, як у дзеркало. А в тім свічаді й рибки плавають, і сонечко виблискує та ділить море на нерівні геометричні фігури, як у калейдоскопі. Білі пароплави доставляють туристів, куди їм заманеться; то там, то там з яскравих парашутів, схожих на медуз чорнильного та синього кольорів,  разом з інструкторами спускаються на водяне плесо любителі екстриму… Романтика. Як мені цього хотілося удома, де на градуснику +1, щодня пере сіру землю неприємний, сирий, холодний  дощ і вкупі з туманом наводить сон, проковтнувши надовго розгублене сонце. Мрії збуваються!

         Нас підкусують мухи, якісь вони тут маленькі, наче карликові, як і горобці. Дивно, адже на території пляжу – ресторан, де ми  щодня обідаємо. І тому птиці повинні бути відгодовані, як телята, а вони чомусь не ростуть. Маленькі тут і голубички чи горлички. Може, займаються аеробікою або дайвінгом, як Саша Пушкін. Який Пушкін в Єгипті, запитаєте ви? Справа в тому, що всі араби називають себе російськими іменами, бо хіба ж запам’ятаєш оті їхні Махамеди ти Мамеди?

         Та ось і Саша Пушкін.

         - Сашо, як справи? – запитую

         - Б…здець, - сумно відповідає той.

         - Саш, не можна матюкатися.

         - О, я люблю матюкаться, - жартує він. І вже серйозно: Разве можно не ругаться, если сегодня ничего нє впариль? Вчера 15 человєк заказаль дайвінг, а сегодня – б…здець!

         І він розповідає, що несолодко виживати в Єгипті: то масовиком працював, то зараз дайвінгом розважає туристів. У країні з жінок мало хто працює, а з чоловіків - половина.  

         - Сашо, а ти одружений?

         - Нєт, что ти, арабський жена говорит: «Деньги давай, золото давай!»

         І розповідає, як його знайомий одружився зі старою німкою, виїхав за кордон, поховав її, тепер має мережу готелів. «І де ж для всіх арабів старих німок знайти?» - переймаюся я проблемами Пушкіна.

         Ет, - махнув він рукою, і, схожий на віслючка як зовні, так і своєрідною ходою, повільно рушив у пошуках клієнтів з «бабками». Чи, німецьких бабок?  Хтозна…

         Я починаю потихеньку дрімати, як чую:

         - Яна, іди ко мне в салон работать!

         Це ще один місцевий, що пропонує тату, пірсинг, пілінг та інші принади.

         - А скільки ж ти будеш мені платити?

         - 50 процентов от бізнеса.

         - Половину? А скільки це реально?

         - Вчера заработаль ноль… (показує жестами).

         - Не густо.., - Яна.

         - А хочеш, я сделаю тебе епіляцію?

         - Та ні, у нас в Україні це не модно! – усміхається вона.

         - Тогда педікюр!

         - Та ні, у нас в Україні…, - підхоплюю я.

          - Хітрий ти, Яна…

         - Чому?

         - Два мужа імєєшь! – показує на обручки на її  обох руках.

         - У нас в Україні це  модно! – тут ми уже в унісон.

         Так за жартами й проходить час. А десь чуємо:

         - Добрий утро!

         - Добрий!

         - Ві откуда?

         - З України!

         А, с Украіни? Тогда спокойной ночи! – пішов.

         Немає з нашого брата українця чого взяти… «Бєдній какой-то туріст пошоль»… Воно, звичайно, може, в українця вони і є, ті грошенята, але вдома дешевше… То навіщо ж переплачувати? Так думають мої співвітчизники. І то правда.

         Накупавшись та засмагнувши, ми спостерігаємо, як люди поволі розсмоктуються, хто куди. Темний, мов чорнозем, прибиральник у білій футболці та чорних штанах залізною мітлою розрівнює пісочок, у пакет збирає шматочки  розм’яклого лаваша (туристи підгодовували риб із пароплава), зносить шезлонги і ставить на місця біля грибків-навісів, що покірно чекатимуть нас завтра, і післязавтра, і ще декілька щасливих днів.

         Дорогою нам весело підморгує ситий, розцяцькований, мов дівка на виданні, верблюд, який має катати туристів, а охочих мало, тож він вдоволений, що не перетрудився за день. Невдоволений хіба що хазяїн. Але верблюду що до того?

         До речі, ці горбаті – розмінна монета за наречених. Чим краща наречена, тим більше верблюдів за неї дають. Яна тішиться: за неї мені пропонували аж 100 верблюдів! Чого б не радіти! Переплюнула і Ярославку (97 верблюдів), а мене й поготів – за мене давали тільки три…

         Але то вже інша історія. Завтра, мої любі, завтра вам про це розповім.


О Хургада, Хургада… (ч. 2)

II.   І  ПОЧАЛОСЯ…

         О другій ми потрапили до свого номеру. Не лягли – упали на білі простирадла й  досить швидко потрапили в полон до Морфея. Тепер уже нам нічого не снилося, зовсім.

         Уранці нас розбудив не спів пташки, а настирливе свердління чи то дрилю, чи зварювального апарату. Я визирнула у вікно й побачила непривабливий ландшафт – частину готелю приводили в належний стан. Спустившись до рецепції, ми попросили інший номер, і нам навдивовижу швидко його поміняли.  Тепер наш балкон виходив на басейн, а номер був просторим і зручним.   Єдине, чистоти б побільше, але араби не дуже на ній зациклюються.

         Далі – прослухали чергову надокучливу лекцію туроператора «Алекс-туру» Ахмеда, який наполегливо впарював найдорожчі екскурсії, ледь устигли на другий сніданок, і нарешті отримали таке бажане, омріяне серед листопадової грязюки  море! Ми насолоджувалися ніжними доторками лагідного сонця,  м’якими хвилями Червоного моря і піщаним (!) берегом. Уклендавшись на біленькі шезлонги, закутавшись в оливкового кольору махрові рушники, аж тепер відчули себе білими людьми  - чистими, спокійними, вдоволеними. А надвечір нас чекала запланована подорож містом.

         Сонце сідає тут рано, після  сімнадцятої.  Тож перед вечерею ми покинули територію «Сигалу».

         Ви запитаєте, чи чіплялися до нас араби? Не те слово – приклеювалися намертво! Скільки чоловічих рук мене не мусолило впродовж доброго десятка років, а я дуже не люблю, коли порушують кордон моєї інтимної зони.  Гарячі арабські скакуни пропонували нам  доволі зрозумілою російською всілякі непотрібні речі: магнітики, шарфики, пашмини, туніки, футболки, рушники, сумочки із «справжньої крокодилячої» «шкіри». Оскільки вдома такого добра вистачає, то ми ввічливо відмовляли. Та продавці ніяк не хотіли розпрощатися з надією розкрутити наївних туристів на добрий десяток доларів, тому відволікали своїми «заморочками»: то просили підписати рекламний плакат, то дарували маленькі сувеніри на згадку, а один  прямо в тісному магазинчику  нахабно почав наносити доні маску на обличчя. Ми скористалися тим, що його відволікли покупці, й дали дьору, дорогою стираючи маску;  араб же  репетував нам услід своєю,  уже арабською, і, підозрюю, щось не вельми приємне…

         Останньою краплею було те, що за нами ув’язався абориген із зловісним виразом обличчя. Тягнув нас, як тузік грілки, в різні сторони, фотографувався, заманював у мало освітлені місця,  замовляючи нам зуби. Ми, дві дорослі тітки, по-справжньому злякалися, адже на моїй шиї привабливо красувався солідний золотий ланцюжок,  у вухах блищали сережки, і не дуже хотілося, щоб сьогоднішній вечір став поминальним для моїх цяцьок.

         Тож ми зробили несподіваний кульпіт й рвонули від  араба через дорогу, мов навіжені. То нічого, що услід ревіли авто, які в Єгипті навіть не роблять спроби пригальмувати, але нам було байдуже – різнокольоровими вогниками нас зустрічав рідний готель!

Моя подорож в Емірати (закінчення)

10.10. 2015 «ФЕРРАРІ-ВОРЛД»,  ДЖАКУЗІ  ТА ВСЯКА  СЕНТИМЕНТАЛЬНА  ВСЯЧИНА

             Яну цього дня ми зі Славкою благополучно сплавили милому Ханні. Він її супроводжував на «Феррарі-ворлд»  (пригадуєте, там  проводилися зйомки «Формули-1»?). А самі насолоджувалися плаванням у басейні, пальмами, неквапним спілкуванням  й усім, чого тільки душа забажає – спокусливим богемним життям. Я думала про те, яке це щастя – мати вдячних діток, і в душі моїй цвіркуни вигравали на  скрипках. Мимохіть спостерігала за перестарілим чоловіком, що пропонував своїй  молодій дружині то шматочок кавуна, то місцеві солодощі, а вона смішно копилила свої гарненькі губи й поверталася до нього спиною (і не дивно, бо ж і бридкий, нівроку!). Цікаві купальні костюми в арабів,  як у дівчаток, так і в хлопчиків, вони більш схожі на костюми водолазів: закривають руки, ноги, шию… На маленьких дівчатках рідко можна побачити золоті прикраси, зате у дорослих арабок їх безліч. Жінки завжди носять їх на собі як запоруку того, що коли чоловік прожене  з дому, то хоча б із чимось залишаться… Багаті арабки мають служниць: філіппінок, тайок, африканок - усміхнених, приязних, завжди готових служити вірою й правдою.

            Потім ми з дитям пішли в СПА-салон і довго ніжилися в джакузі…  Ох ці водні процедури з бульбашками!  Окрема подяка від мене італійцеві Рою Джакузі за чудовий винахід!  Допоки Яночка з Ханною активно проводили відпочинок, випускаючи адреналін, ми з Ярославкою дозволили собі пасивно провести сеанс релаксації, Мільйони малесеньких і більших бульок пестили наші тіла,  розслабляли м'язи, поліпшували  кровообіг, наповнювали  киснем шкіру, а також виводили  токсини, яких ми набралися з надлишком за своє життя. Підсвітки, орхідеї, розслабляючий чай і контрастний душ привели наші тіла й душі в абсолютну гармонію.

            Під вечір  ми лежали на тих же лежачках-диванах біля басейну, піді мною аж поскрипував чистесенький новенький рушничок, нагадуючи, що сьогодні останній день мого раювання на іншому континенті. І не вірилося, що ввечері я буду прощатися зі своєю донею.  На півроку? На рік? Як Бог дасть.  Як Бог…

            Телефонував Ханна. Продав один квиток на «Феррарі-ворлд»  (підприємлива Ярославка навчила), отже, неймовірно дорогі квитки на атракціон «відбив»!  Ох оці вже мені знижки, ваучери й ментальна українська економія… А як же вижити нашому бідному селянину серед акул капіталізму? Зате на фото вони не економили, й чотири професійні світлини коштували стільки, як доба нашого перебування в готелі!

         Так швидко збіг день… Утрьох ми металися в номері, по черзі забігаючи в душову кімнату, поквапом збираючи й розпихаючи свої речі, що якимось чином збільшились удвічі. Якісь із них клали до валіз, а якісь виймали, встигали на ходу щось гризти, запивати, цьомкати одне одного й обмінюватися подарунками, компліментами та вибаченнями.

            А він, цей сентиментальний Ханна, вже понад годину чекав на всіх нас, щоб попрощатися.

            - Чому ж Ханна  не зайде до номеру? – дивувалася я.

            - Тут не прийнято, щоб чоловіки заходили до незаміжніх дівчат.

            - Але ж у приміщенні присутня я, ваша мама.., - почала я, але вчасно прикусила язика, згадавши, що теж незаміжня. – Ну, не  можна, так не можна… Тоді швидше збирайтеся, дівчатка,  незручно: людина чекає!

            Нарешті, ми на вулиці. Ханна робить останні знімки. Обіймає нас. А потім розчулився й ледь не заплакав. Очі зрадливо заблищали, і він підозріливо швидко рушив до машини. За мить до цього він сказав Ярославі, що хоче звернутися до мене. Вона приготувалася перекласти, та Ханна мовив, що перекладати не треба. Активно жестикулюючи, він розвів руки й показав, настільки глибоко я запала в його серце. Ох, ці сентименти… А ще додав, що полюбив мене назавжди. Я відповіла, що його  ще заочно полюбила й обов’язково приїду в Емірати  знову. Як зясувалося, є речі, зрозумілі й  без перекладача…

            В аеропорт Дубаї нас відвозив не Ханна – у цьому еміраті він мав якісь проблеми з документами на авто, а колега Ярослави по роботі. Ми з Яною сиділи мовчазні й упокорені. Янця попросила Ярославку передати нашому арабському другові на електронку, що у нас усе гаразд, ми в дорозі й молимося, щоб у його особистому житті склалося все якнайкраще. Потім ми чомусь розвеселилися, як на погибель. Почали сміятися, мов навіжені, жартувати й кричати на весь салон. Думаю, Ярці стало за нас незручно.

            Прийшла відповідь від Ханни. Він написав нам те, після чого ми знову притихли, а потім заревіли, як два бегемоти. Яна хрюкала, сякалася й просила вологі серветки. Добре, що я ними вдосталь запаслася. А Ханна писав, що прикипів до нас, як до  рідних, тому буде дуже-дуже багато працювати, щоб заробити на поїздку  в Україну… Після цього я твердо вирішила збільшити світлину, де ми всі вчотирьох, й повісити в себе над столом серед інших, еміратських.


 11. 04. 2015. АЕРОПОРТ «ДУБАЇ»

          Незчулися, як опинились  в аеропорту.. У готелі зважити валізи, пакунки й пакуночки не вдалося. Тепер перед нами постала дилема: як спакувати всі речі в три валізи. Я почала нервуватися, Яночку лишила в черзі біля каси, а сама з Ярославкою не йшла – бігла до пункту пакування. Попереду Славка, як та комашина, пхала непідйомний груз кілограмів так з півста,  позаду неї дріботіла я, швидко-швидко перебираючи своїми ноженятками. Зараз доня, як ніколи, нагадувала мені свого батька – росіянина за паспортом, єврея за сутністю та українця за своїми патріотичними переконаннями! Тільки він, здавалось би, із безвихідної ситуації, може знайти отой єдиний вихід!

             Баранка зважила речі – і почався «шмон!». Вона їх кидала туди-сюди, а я тільки крутила головою, як циган сонцем. Як вона все вдало розштовхала – до сих пір дивуюся! Лишилася лише  пара кефірчиків та хлібчик.

            Розплата за наше невгамовне іржання в машині дорогою до аеропорту таки прийшла.  А я вже думала, що пронесло! Мою валізу прийняли, а от дві Яниних треба було спакувати, як один «твікс». І знову наша мурашка поштовхала через увесь аеропорт візочок з валізами для перепакування. Це ще не все. Біля каси з’ясувалось, що Янин квиток є, але  її дані не внесені до компютера … Півгодини очікування результату зробили нас смиренними й покірними.  Зате потім ми відігралися й попросили квитки ближче до хвоста літака.

            Якщо дорогою в Дубаї мене обмацували в Борисполі (спрацював пасок на джинсах), то тепер  не поталанило Яні – в її сумочці знайшли підозріливий предмет – залізну кришку-сувенір для пляшок.

            На нервовому грунті мене занесло до туалету. Я рвонула на всіх вітрилах у вільну кабінку. «Чому так смердить?» - здивувалася я. Після чистесеньких дубайських туалетів з живими орхідеями та м’якими  шкіряними кріслами, де можна присісти, поправити макіяж, це мені здалося досить дивним. Але часу на роздуми не було: до відльоту літака лишалося зовсім нічого.  І я помчала мити руки. Мабуть, я їх так і не помила, бо вилетіла з приміщення як навіжена – туалет виявився чоловічим.

            - Ярославко, мене не заарештують? – зарепетувала я.

            - Ні, мамо, - заспокоїла доня.

            - І не оштрафують?

            - Уже ні, ти так рвонула, що тебе й собаками не наздоженеш! – посміхалася вона.

            - Я так злякалася…

            - А араб, напевно,  ще дужче, - реготала пізніше Яна.

            Минуло шість годин. Ну от ми й наближаємося до рідної землі. Зліва – туман, справа сходить сонце.

            Добридень, Україно! Ти не повіриш, але перед першою поїздкою за кордон я найбільше боялася двох речей: літака й розлюбити тебе. Літати  я вже не боюся, та й розлюбити тебе ніколи не зможу. Бо, перефразовуючи Коцюбинського,  «поза всякими програмами й партіями» ти належиш мені! Ти моя. Всю тебе, «велику, розкішну, створену вже, — всю я вміщаю в собі!» І де б мене не носило, я завжди повертатимуся до тебе!

           

Моя подорож в Емірати (ч.6)

І  НЕХАЙ  СВІТ  СПОЧИНЕ  БІЛЯ  НАШИХ НІГ!

            Вдосталь накупавшись, ми зручно вклендалися ні, не на якісь там пластмасові шезлонги, а на королівські (а може, й шейхівські?) ліжка з пругкими матрацами. Під розкішним балдахіном їх було всього лиш два, але ми  дружно втиснулися на них  утрьох (затісно трохи, зате вкупі) і тихо ловили кайф, поклавши ногу на ногу, як три напівграції (ви, напевно, читали книгу Катерини Вільмонд?) і вели бесіди про не важливі на перший погляд, елементарні речі. Треба ж, за тисячі кілометрів від Батьківщини я нарешті вперше про неї забула і на деякий час відчула себе не жителькою України, а частиною тієї нації, що зветься людською расою.

            Термін «людська раса» мені різонув слух, коли я перекладала книгу «Заповіт крові» американського євангеліста Джона Метьйоса. Тоді я дуже здивувалася, як таке може бути. Виявляється, може, ще й як! Повз мене неквапом сновигали німці, поляки, африканці, тунісці, араби, звичайно, а мене це надзвичайно тішило, здавалося, світ проходив повз мене, так-от робив дефіле, а я мило споглядала його не з екрану телевізора чи монітора, а наяву.

            Ніч тут настає дуже швидко – нечутно сиза пітьма огорнула серпанком  і наш готельний комплекс, і басейн, і все навкруги. Загорілися сотні вогників, ми споглядали підсвічені пальми, прозору водицю басейну і одна одну, адже не бачилися сто років. І раптом я підняла голову вгору й помітила її – зірочку! Сльоза розчулення покотилася по моїй щоці, бо без зірок, як з’ясувалося, я зовсім не можу існувати!

            На острові, здається, і повітря інше, нарешті я відчула довгоочікувану прохолоду.

            Гречний африканець приніс із ресторану замовлену піцу, ще теплу, із в’яленою яловичиною та овочами, а  також апельсиновий фреш. Дитя дало чайові – і   ми отримали комплімент: пляшечку холодної негазованої води.

            О 23-й в басейн уже заходити не можна. Нам ввічливо повідомили, що на ніч в нім  воду спускають, наповнюють свіжою, дезінфікують. Тож ми знехотя підвелися з шезлонгів, віддали великі сині рушнички, які отримали перед входом на територію басейну, і пішли до готелю.

            Закінчувався найщасливіший день мого життя. Я це усвідомлювала, і тому знову очі були на мокрому місці.

            -  Мамо, ти колись перестанеш плакати? – запитувала стурбована Ярославка.

             Та то  од щастя, - посміхалася я крізь сльози.


(Продовження. Далі буде).

Моя подорож в Емірати (ч.5)

07.10. 2014. «ХЕППІ  БЕЗДЕЙ…»

            Нерозпещені українським сервісом, ми зайшли в такий крутячий, такий чистесенький, такий усміхнений хол. І знову яблучка на ресепшн, тільки червоні, великі, соковиті. Тут нас оформили, зареєстрували та видали картки-ключі від номеру.

            Коли  речі доставили і ми зайшли в кімнату, наші шість пар очей завмерли від здивування: тут чекали, певно, на молодят, бо ліжко було велике-превелике, такий собі сексодром. На сніжно-білих простирадлах із темно-червоних пелюсток троянд виклали  «Love», а пара  закоханих лебедів із таких же білих рушників схилила свої голівки одне до одного і застигла у вічнім коханні. У нас спочатку сталася істерика (ви, певно,  чули вислів «гомеричний сміх»? Так от, йому до нашого було далеко!) Портьє довго вибачався і запропонував інший номер, але ми відмовилися – і почалася спека! Ох і ж нафотографувалися ми!

            - Зробіть мені приватне фото в купальнику! – репетувала я. – Тільки не сплутайте з  іншими й не закиньте до «Контакту» чи в «Однокласники»!

            А дівчата несамовито гуділи: «Хеппі бездей…» і цьомкали мене в щоки. За криком не відразу почули, як хтось постукав у двері. Тоді ми принишкли й випхали Ярославку «врегулювати обстановку». Високий красень-портьє заніс до номеру шоколадний торт з вітальним написом і двома полуничками  та привітав мене із минулим Днем народження.  «Дочечко, дай чайові», - зворушено замуркотіла я до Слави. А сама була приємно здивована таким кніксеном. У моєму серці раптом затьохкав соловейко та  почали витати маленькі янголики щастя. Розчулена, я дякувала доні за такий незабутній ювілей, а Богові – за  вдячних, золотих  донь (ось де справжні коштовності в Еміратах!)

            Чи  почувалися ви коли-небудь на сьомому небі від щастя? На ньому я  побувала  сьомого жовтня 2014 року!

            Опісля цьомкань та сюсюкань щасливе сімейство сиділо на балконі з прозорими стінами й трапезувало, тобто справляло святковий підвечірок, а також  милувалося видом на Перську затоку, зеленим полем для гольфу, смарагдовим басейном та жаданими пальмами. Ми насолоджувалися щебетом якихось екзотичних пташок, заходом сонця і смакували каву з вершками та неймовірно смачнючим іменинним тортиком.

            Через півгодини, високо задерши носи  й поважно крутячи задами, як пінгвіни в дубайському акваріумі,  ми почимчикували до басейну.

(Продовження. Далі буде).

Моя подорож в Емірати (ч.4)

06.10.2014.  ОДИН ІЗ НАЙБІЛЬШИХ У СВІТІ АКВАРІУМІВ

            Ярославка сьогодні з’явилася напрочуд гарно одягненою: у ділову темну сукню, темний із білими квітами піджак та чорні лаковані черевички на високих підборах. Стрункі ніжки, підфарбовані вії – красуня та й тільки. Була на співбесіді. Через хвильку Баранка (так ми її іноді називаємо за впертість) трансформувалась в дівча-підлітка – коротенькі шорти, біленька футболочка-майка та білий напівблайзер «Кевін Кляйн» (у цій фірмі вона працює на сьогодні). Так зручно для подорожей.  А за планом у нас – акваріум риб у тому ж Торгівельному центрі «Дубаї».

            Доволі дороге задоволення  - 150 дирхамів (десь приблизно 500 наших гривень) за квиток. Але відвідини були того варті. Ми стояли всередині величезного акваріуму, а повз нас пропливали гігантські «акули –каракули», мені навіть почулося зловісне клацання їхніх гострих зубів; скати, що нагадували касперів із дитячого мультика. Один мені навіть посміхнувся, показав рожевого язичка, а на Янку плюнув (жартую, то вона бачила, що він щось поволеньки жував, а потім виплюнув рештки). А скільки малих риб і рибок творили перед нами дефіле –  не порахувати: і золотаві, і смугасті, і білі, і схожі на дамські віяла, і сірі, й чорні, і товстенькі, як сардельки,  і довгасті… Усе це плавало, кружляло, бавилося та безперестанку  рухалося…Мені здавалося, рухається й  пливе моя голова,  не залежно від тулуба,; крутиться, паморочиться, як від морської хвороби…

            Із корчів дерев звисала зелень листя, а в окремому місці я помітила крокодилів. «Крокодил, егда имат человека ясти, то плачет и рыдает, а ясти не перстает», -  мимоволі згадалося ще із студенських років. І така злість мене взяла на тих крокодилів: ти бачиш, жеруть людину, а самі сльози проливають, іуди… «От і добре, - подумала я, - тепер зробили з вас опудал, щоб знали, як братів моїх їсти!» Яким же було моє розчарування, що всі вони справжні! Сидять собі у засідці й на здобич чигають! Ще й водойма відкрита! І я швиденько дала задній хід. Аж ось побачила уже штучного крокодила,  з превеликим задоволенням усілася йому на хребет: «Тримай, фашист, гранату!»  - і декілька разів на ньому  сфоткалася.

            Потаскало нас і на канатну доріжку. Йти було не зовсім комфортно, адже попереду мене вистрибувало мале арабченя, і мене почало нудити від укачування.  Мале, нарешті, дострибало до кінця доріжки, і я полегшено зітхнула. Та занадто рано: ви не повірите, позаду мене почала вистрибувати уже моя тридцятилітня «арабська дитина» Славка!  З горем пополам я «зійшла на сушу»!

            Сподобалися нам і водоплаваючі черепахи, чомусь я ніколи не думала що черепахи мають ласти, схожі на крила.

            Замилування визвали маленькі пінгвіни, які швидко-швидко плавали у водоймі, нагадуючи наших качечок; вони  смішно порскали і струшували із себе водичку. Мабуть, усі здорові, бо хворих тварин, як і людей-заробітчан, тут не тримають, а «депортують» з країни.

            Після акваріуму був піший похід молом. Тому чоловікам може  набриднути опис наших походеньок, а ми ловили момент – хотілося детальніше роздивитися, як же живуть ці кляті багатії в Еміратах. Ми розглядали найновіші моделі одягу та взуття (як патріот, я захищала, звісно ж, взуття Київської та Дніпропетровської фабрик і бурчала, що наше не гірше, але ж коштує дешевше!); аксесуари: подушки та подушечки, вишиті шовком, золотими та срібними нитками; пашмини й шарфи; парфуми; різноманітні таці, тарілки, тарелі, виделки, ложки;  ліжка, дивани  і цілі сексодроми – гуляти так гуляти! Потім нам захотілося сфотографуватися біля несправжніх, але ж таки верблюдів. Ми зачекали, доки із верблюда знімуть малого арабика, і самі потаскалися на тварину. Як добре, що вона була металева, інакше верблюду б уже  давно жаба цицьки дала.

             Захеканим та вдоволеним, опівночі за нашим часом (в Еміратах – о першій ночі) нам захотілося їсти. Ресторанів у молі – як собак нерізаних, тому ми придибали до одного з них і насолоджувалися смачною запеченою курятиною в білім соусі з грибами (Ярославка та Яна), а я – морепродуктами з овочами та сиром.

            Ми ще мріяли подивитися на славнозвісний співочий фонтан, але його прогавили – треба  чимось і  жертвувати. Цього разу ми послухалися черева.

            І знову  довго-предовго добиралися до таксі. Людей майже не було, звучала чудова джазова музика, Яночка несла свої сандалі в руках,  муркотіла щось під носа й повільно танцювала тільки для нас із Ярославою якийсь хитромудрий красивий танок цілком щасливої людини.

            Богема о другій з’явилася в готель. До наших нічних походеньок обслуга вже звикла, тільки завчено посміхалася й  відчиняла перед нами двері. О Боже, це починає мені подобатися!

(Далі буде)