II.   І  ПОЧАЛОСЯ…

         О другій ми потрапили до свого номеру. Не лягли – упали на білі простирадла й  досить швидко потрапили в полон до Морфея. Тепер уже нам нічого не снилося, зовсім.

         Уранці нас розбудив не спів пташки, а настирливе свердління чи то дрилю, чи зварювального апарату. Я визирнула у вікно й побачила непривабливий ландшафт – частину готелю приводили в належний стан. Спустившись до рецепції, ми попросили інший номер, і нам навдивовижу швидко його поміняли.  Тепер наш балкон виходив на басейн, а номер був просторим і зручним.   Єдине, чистоти б побільше, але араби не дуже на ній зациклюються.

         Далі – прослухали чергову надокучливу лекцію туроператора «Алекс-туру» Ахмеда, який наполегливо впарював найдорожчі екскурсії, ледь устигли на другий сніданок, і нарешті отримали таке бажане, омріяне серед листопадової грязюки  море! Ми насолоджувалися ніжними доторками лагідного сонця,  м’якими хвилями Червоного моря і піщаним (!) берегом. Уклендавшись на біленькі шезлонги, закутавшись в оливкового кольору махрові рушники, аж тепер відчули себе білими людьми  - чистими, спокійними, вдоволеними. А надвечір нас чекала запланована подорож містом.

         Сонце сідає тут рано, після  сімнадцятої.  Тож перед вечерею ми покинули територію «Сигалу».

         Ви запитаєте, чи чіплялися до нас араби? Не те слово – приклеювалися намертво! Скільки чоловічих рук мене не мусолило впродовж доброго десятка років, а я дуже не люблю, коли порушують кордон моєї інтимної зони.  Гарячі арабські скакуни пропонували нам  доволі зрозумілою російською всілякі непотрібні речі: магнітики, шарфики, пашмини, туніки, футболки, рушники, сумочки із «справжньої крокодилячої» «шкіри». Оскільки вдома такого добра вистачає, то ми ввічливо відмовляли. Та продавці ніяк не хотіли розпрощатися з надією розкрутити наївних туристів на добрий десяток доларів, тому відволікали своїми «заморочками»: то просили підписати рекламний плакат, то дарували маленькі сувеніри на згадку, а один  прямо в тісному магазинчику  нахабно почав наносити доні маску на обличчя. Ми скористалися тим, що його відволікли покупці, й дали дьору, дорогою стираючи маску;  араб же  репетував нам услід своєю,  уже арабською, і, підозрюю, щось не вельми приємне…

         Останньою краплею було те, що за нами ув’язався абориген із зловісним виразом обличчя. Тягнув нас, як тузік грілки, в різні сторони, фотографувався, заманював у мало освітлені місця,  замовляючи нам зуби. Ми, дві дорослі тітки, по-справжньому злякалися, адже на моїй шиї привабливо красувався солідний золотий ланцюжок,  у вухах блищали сережки, і не дуже хотілося, щоб сьогоднішній вечір став поминальним для моїх цяцьок.

         Тож ми зробили несподіваний кульпіт й рвонули від  араба через дорогу, мов навіжені. То нічого, що услід ревіли авто, які в Єгипті навіть не роблять спроби пригальмувати, але нам було байдуже – різнокольоровими вогниками нас зустрічав рідний готель!

I. ПОПАДОС

         Ну ось ми й «попали»…

         Замість легкого морського бризу – цунамі бориспільського крижаного «кандьорика»; замість лазурового сигальського басейну – зламаний чартерний літачок української авіалінії; легесеньких прибережних шезлонгів – вельми тугенькі холодні дзиґлики ; привабливого он-інклюзиву – гливкі булки з холодною водою з місцевого туалету в паперових склянках… Замість привітних, манливих арабських самців – черевасті, червонопикі мачо місцевого розливу; обіцяного мангового раю – розчавлений банановий фреш у ручній поклажі.

         Не кричали над морем чайки: «Кугу-кугу…» лише чутно: «Чокнємся – і вип’єм!” Наче, й в Україні, а  чужинською  смердить.

         Ми лежимо з Яненям,  мов безхатьки, на стільцях аеропорту «Бориспіль», уперто марячи єгипетськими пальмами, екзотичними квітами;  думками занурюємося в прозорі води Червоного моря, що кишить чудернацькими рибами, різнокольоровими медузами, химерними їжаками…

         - Мам, я в туалет,  – обірвала мої мрії Яночка.

         І я подивилася на себе зі сторони: брудна, не мита з учора, схожа на  представницю кочового циганського племені….

         У залі стояла тиша. Уже не жартувала зліва самовпевнена ватага дженжеристих юнаків, а тихо куняла, схилившись,  як півники в курятнику,  голівоньками до своїх курочок.  А декілька годин до цього ще так кукурікали, так кукурікали біля самичок, яких везли засмагати на інший континент.

         Виснажені (не спали другу добу), ми тільки блимали червоними від недосипу очицями, а думки розсіювалися й не могли сфокусуватися на табло, що проковтнуло інформацію про омріяний виліт  до Хургади.

         Раптом Яна голосно загиготіла:   

         - Мам,  знаєш, що б тут було, якби з нами летіла Ярославка? Страшно й уявити: спочатку б здійняла галас, почала б погрожувати працівникам авіалінії, потім стала б  вимагати  компенсації – за матеріальні й моральні збитки, причому зараз і  тепер!

         - А далі б дістала з нички сирочки «Волошкове поле» або фініки, уперто б гризла «їдлечко» й  авторитетно б заявила, що гіршої за Єгипет країни немає в світі. Та хіба ж то країна? – додала я.

         І ми почали сміятися,  як навіжені. А Яна продовжила:

         - «Навіть тут, у бориспільському аеропорту, краще, ніж біля тієї єгипетської калюжі з акулами та приставучими арабами». Потім би розплакалася б, розсякалася б і уперто догризала двадцять п’ятий еміратський фінік.

         Проте Славочка запланувала собі подорож до Індії, що значно екстремальніше, ніж наш Єгипет. Хоча… після нинішніх поневірянь я уже цього, певно,  не скажу.

         Наш татусь, за сумісництвом мій колишній,  кинув підбадьорливу sms-ку, у якій писав: це нам покарання за те, що не попрощалися з «папочкою».  А хіба прощався він з нами, коли прийняв рішення втретє розлучитися зі своїм холостяцьким життям? Ох,  ці інфантильні чоловіки за п’ятдесят…

         Уже й день у колодки ввібрався, а ми все чекали благополучної розв’язки. Мимоволі подумалося:  голі, босі й ніж за халявою…  Я пригадала гайдамак. Були ж колись козаки! Жаль, що у ручній поклажі заборонено мати холодну зброю… Ми би тут шаблі з піхов дістали та й показали всім, почому фунт лиха!  А хто винен у всьому? «Москаляки», як сказав би пан Ляшко. До речі, щодо «москаляк». Влучно  визначила різницю моя студентка: «Є москалі, а є росіяни». І  то правда.

           Про вовка промовка… Якраз навпроти нас сидить подружжя з Москви. Путін заборонив своїм громадянам літати до Єгипту, тому вони вирішили потягом добратися до Києва, а звідси – до Хургади.  Жінка  жваво розповідає комусь по телефону про затримку рейсу й хвалиться, що тричі засвітилася на українському ТБ. Щасливиця: відчула себе зіркою в іншій країні!

         Ми з Яною підчистили всі лоточки з домашніми запасами: прощавай, домашня курочко, твердий сир,  глазуровані  сирочки…  Чи ж дійде черга до потовчених бананів, з яких моя голова зробила фреш, бо я підкладала під неї сумку з їжею?  Хтозна… Але знаю напевне, чому не люблять митників:  ще вночі вони відібрали в мене пляшечку з рештками води, а я ж просила їх лишити хоч краплю…  Як хочеться пити… Варвари…

         «Терпи, терпи, терпець тебе шліфує», « Терпіння й труд усе перетруть», «Господь терпів і нам велів», «Терплячий кращий від хороброго» - ці вислови роїлися в моїй голові й буравили в ній глибоку скважину терпіння.

         «Курли, курли, курли…», - ячіли лелеки в омріяній Африці.

         «От і добре, ми вже в Єгипті», -  думалося мені.

         - Мужики, харе храпєть!» - грубий голос обірвав мої невинні сновидіння.

         «І знову оті кляті москалі», - пробурмотіла я крізь сон.

         - Та тіше, ето жєнщина, - зашикала на чоловіка дружина.

         Взагалі-то я сплю тихенько, мов янгол. Але в складних ситуаціях, коли  ніс закладений від кондиціонера, я можу й дати хропака.  Розбудили  таки друзі…  Що ж,  піти глянути до табло, чи не полагодили наш літачок. І о, щастя, на табло, замість 6.00,  стояв час реального відправлення – 20.30! Була двадцята, тож, сподіваюся, ще потрапимо  на відпочинок, Слава Ісусу!

                 (далі буде)

 Думками над землею лину,

Мов вільний від суєт Ікар.

Але химерну павутину

Сплітає ненависне «кар!»

Серед сорок, вовків, вороння

Загублений шукаю позитив.

І вириваюсь із полону

Полемік, чвар та інвектив.

На край землі, де звичну тишу

Приносять у долонях хвилі,

Літописи тут пальми пишуть

В піщаних берегах ідилій.

Я розчиняюсь в напівсонній

Імлі мечетей і церков.

Колишуть звучні, монотонні,

Тягучі звуки молитов.

Скрипучий скрегіт гайвороння

Здається зовсім незначним.

Таки знайшла у міжзсезонні

Приємний серцю позитив!

Блок 3. МАТИ, ТАТУ – НІХТО НЕ БУВ ДЛЯ НЬОГО АВТОРИТЕТОМ.

  1.   1.  Треба прислухатись, а не агресувати на людей.

2.    2.    Мої друзі пили та курили ще з 5 класу. Тепер у них тютюнова та алкогольна залежність, а я собі живий та здоровий.

3.    3.    Оточення є нашим другим татком.

4.    4.    МавПці бло дуже боляче і самотність не подобається.

5.    5.  Без матусінької допомоги мені буде дуже погано.

6.    6.   Це життя, і у ньому буває все: і підвали, і падіння.

7.    7.     Варто дослухатися до думок оточенних осіб.

8     8.    Є люди, яким начхати, є люди, яким не начхати. Я відносюсь до тих, яким не начхати на думку оточення.

9.    9.     На самоті можна зробити певні АНАЛІЗИ свого життя.

10.10.   Навіть залишившись на безлюдному острові людині вдалося не позбавитися людських прикмет.

11. 11.  Людство – вулик соціальності, який охоплює всі міста й села.

12. 12.  Людина стає нерозмовною.

13. 13.  Треба саморуч аналізувати себе.

14. 14.  Треба дослухатися до думків Батьків, Бабусь, Дідусь…

15. 15.   Іноді хочеться перепочити від великої кількості особин людських.

16. 16. Завжди лишатимуться людини, які бачитимуть у тобі недоліки.

17. 17.  Павлик Морозов розповів владі про підпільний бізнес своєї родини і через це усю родину Морозових було розстріляно.

18  18. Не можна йти на повідку у оточуючих.

19. 19.   Мати, тату – ніхто не був для нього авторитетом.

20. 20.  Висказування в мене дуже погано получилося, так як я не можу росписати все конкретно та красиво.

Блок 2. САМОТНІСТЬ ПРИЗВОДИТЬ ДО ЗГЛУЗДУ МОЗГУ

2.     2. Самотність призводить до зглузду мозгу.

 5. Колись я був дуже багатий душой і тілом і ми стали гуляти в мене було багато друзів, а в даний час в мене трагічний момент.

 6. Це все залежить від рідних, як вони вас будуть досліджувати, любити.

7. Другим прикладом є історія мого власного життя, яке постійно коментували люди, яким хотілося лише бовтати язиком.

8.  Як Марусі сприймати об’єктивну критику від її звинувачетелів?

9.  Суспільство як пом’яті джунглі.

10. Людина втратила в цій ситуації тям.

11. Самотність – це та річ, що залишилася і в наш час.

12. А виріс цей хлопець великим і пошановливим патріотом.

13. Близькі люди завжди поділяться своєю критикою.

14. Я ображаюсь на образливі слова на свою адресу і завжди даю «решту».

15. Вона не буде обертати уваження на скривди оточуючих.

16. Це мабуть і не людина, це животне.

17. У казематі Т. Шевченко 10 років самовиховувався, побув для себе вчителем самовихованості.

18. Осінь, вона така затманна.. ( і далі весь «твір» про затманну осінь» - не відповідає темі).

19. Вибачте мені будьласка за твір. Дякую за увагу.

 ( орфографія та пунктуація робіт абітурієнтів збережена)