06.10.2014.  ОДИН ІЗ НАЙБІЛЬШИХ У СВІТІ АКВАРІУМІВ

            Ярославка сьогодні з’явилася напрочуд гарно одягненою: у ділову темну сукню, темний із білими квітами піджак та чорні лаковані черевички на високих підборах. Стрункі ніжки, підфарбовані вії – красуня та й тільки. Була на співбесіді. Через хвильку Баранка (так ми її іноді називаємо за впертість) трансформувалась в дівча-підлітка – коротенькі шорти, біленька футболочка-майка та білий напівблайзер «Кевін Кляйн» (у цій фірмі вона працює на сьогодні). Так зручно для подорожей.  А за планом у нас – акваріум риб у тому ж Торгівельному центрі «Дубаї».

            Доволі дороге задоволення  - 150 дирхамів (десь приблизно 500 наших гривень) за квиток. Але відвідини були того варті. Ми стояли всередині величезного акваріуму, а повз нас пропливали гігантські «акули –каракули», мені навіть почулося зловісне клацання їхніх гострих зубів; скати, що нагадували касперів із дитячого мультика. Один мені навіть посміхнувся, показав рожевого язичка, а на Янку плюнув (жартую, то вона бачила, що він щось поволеньки жував, а потім виплюнув рештки). А скільки малих риб і рибок творили перед нами дефіле –  не порахувати: і золотаві, і смугасті, і білі, і схожі на дамські віяла, і сірі, й чорні, і товстенькі, як сардельки,  і довгасті… Усе це плавало, кружляло, бавилося та безперестанку  рухалося…Мені здавалося, рухається й  пливе моя голова,  не залежно від тулуба,; крутиться, паморочиться, як від морської хвороби…

            Із корчів дерев звисала зелень листя, а в окремому місці я помітила крокодилів. «Крокодил, егда имат человека ясти, то плачет и рыдает, а ясти не перстает», -  мимоволі згадалося ще із студенських років. І така злість мене взяла на тих крокодилів: ти бачиш, жеруть людину, а самі сльози проливають, іуди… «От і добре, - подумала я, - тепер зробили з вас опудал, щоб знали, як братів моїх їсти!» Яким же було моє розчарування, що всі вони справжні! Сидять собі у засідці й на здобич чигають! Ще й водойма відкрита! І я швиденько дала задній хід. Аж ось побачила уже штучного крокодила,  з превеликим задоволенням усілася йому на хребет: «Тримай, фашист, гранату!»  - і декілька разів на ньому  сфоткалася.

            Потаскало нас і на канатну доріжку. Йти було не зовсім комфортно, адже попереду мене вистрибувало мале арабченя, і мене почало нудити від укачування.  Мале, нарешті, дострибало до кінця доріжки, і я полегшено зітхнула. Та занадто рано: ви не повірите, позаду мене почала вистрибувати уже моя тридцятилітня «арабська дитина» Славка!  З горем пополам я «зійшла на сушу»!

            Сподобалися нам і водоплаваючі черепахи, чомусь я ніколи не думала що черепахи мають ласти, схожі на крила.

            Замилування визвали маленькі пінгвіни, які швидко-швидко плавали у водоймі, нагадуючи наших качечок; вони  смішно порскали і струшували із себе водичку. Мабуть, усі здорові, бо хворих тварин, як і людей-заробітчан, тут не тримають, а «депортують» з країни.

            Після акваріуму був піший похід молом. Тому чоловікам може  набриднути опис наших походеньок, а ми ловили момент – хотілося детальніше роздивитися, як же живуть ці кляті багатії в Еміратах. Ми розглядали найновіші моделі одягу та взуття (як патріот, я захищала, звісно ж, взуття Київської та Дніпропетровської фабрик і бурчала, що наше не гірше, але ж коштує дешевше!); аксесуари: подушки та подушечки, вишиті шовком, золотими та срібними нитками; пашмини й шарфи; парфуми; різноманітні таці, тарілки, тарелі, виделки, ложки;  ліжка, дивани  і цілі сексодроми – гуляти так гуляти! Потім нам захотілося сфотографуватися біля несправжніх, але ж таки верблюдів. Ми зачекали, доки із верблюда знімуть малого арабика, і самі потаскалися на тварину. Як добре, що вона була металева, інакше верблюду б уже  давно жаба цицьки дала.

             Захеканим та вдоволеним, опівночі за нашим часом (в Еміратах – о першій ночі) нам захотілося їсти. Ресторанів у молі – як собак нерізаних, тому ми придибали до одного з них і насолоджувалися смачною запеченою курятиною в білім соусі з грибами (Ярославка та Яна), а я – морепродуктами з овочами та сиром.

            Ми ще мріяли подивитися на славнозвісний співочий фонтан, але його прогавили – треба  чимось і  жертвувати. Цього разу ми послухалися черева.

            І знову  довго-предовго добиралися до таксі. Людей майже не було, звучала чудова джазова музика, Яночка несла свої сандалі в руках,  муркотіла щось під носа й повільно танцювала тільки для нас із Ярославою якийсь хитромудрий красивий танок цілком щасливої людини.

            Богема о другій з’явилася в готель. До наших нічних походеньок обслуга вже звикла, тільки завчено посміхалася й  відчиняла перед нами двері. О Боже, це починає мені подобатися!

(Далі буде)

            Як для пересічних громадян, прокинулися ми доволі пізно а як для богеми, то  в самий раз. Ледь устигли до шапковбирання  - поснідати в ресторані.

            Ярославка, яка відсипалася у себе на квартирі, заїхала за нами опівдні, щоб ми, бува,  не пропустили екскурсію на вежу Бурдж-Халіфа. Квитки доня придбала заздалегідь, тож ми знову піймали таксі й помчали до пам’ятки, якою араби надзвичайно пишаються: ще б пак, вона майже втричі вища за Ейфелеву! Не знаю, скільки часу знадобилося Ейфелю для того, щоб спорудити свою Залізну Леді, а в Дубаї хмародер будували шість років.

            Щоб потрапити на вежу, нам довелося пройти через довжелезний, багатокілометровий мол – Торгівельно-розважальний центр «Дубаї»  (сотні магазинів, магазинчиків, відділів, кафе, ресторанів – і усе це в золоті, сріблі, стразах, килимах,  блискітках!). Від сяєва миготіло в очах, а переді мною пропливав численний натовп людей різних націй і національностей, кольору шкіри й віросповідань: арабів, індусів, філіппінців, єгиптян, англійців, непальців, китайців, японців, тунісців… І все це кишіло, посміхалось, розмовляло, сміялось, реготало, але, що дивно, - не нервувало!  За два дні перебування в ОАЕ я не помітила жодної дитини, яка б плакала, жодної пари, яка б з’ясовувала  стосунки, жодної нетверезої, закумареної, з цигаркою в зубах  людини.  Не траплялися й безхатьки. Може,  не там ходила?

            І ось ми біля вежі. Один із 57 ліфтів за  декілька секунд домчав нас на  N-ний  із 162 поверхів. З переляку ми навіть не збагнули, на якому із них знаходимося. З оглядового майданчика ми разом з усіма  фотографували краєвиди Дубаї. З майже півкілометрової висоти воно нагадує масштабну карту.  Дубаї – місто доволі молоде, немовля, скажімо так,  – йому ледь більше 20 років. Але темпи  розвитку можна зрівняти хіба що з Шанхаєм. Акселерат, одним словом.

05.10.2014. МІСТО КОНТРАСТІВ

            Дубаї – місто контрастів.

            Як на мене, місцеві араби– лукули –  занадто показні й гонорові. Вони не ходять – пливуть, задерши голови й думаючи, напевно,  про вічне. Чоловіки тут  одягнені в довгі, до п’ят,   дішдаші – білі, чисті-пречисті й ідеально випрасувані сорочки; їхні голови покриті традиційними  хустками, закріпленими  жгутами,  – гутрами. Жінки - у чорні довгі сукні – абаї. Під абаями в них може бути й інший одяг, наприклад, кольорові сукні – гандури, вишиті золотими чи срібними нитками, або ж дорогі моделі з Парижа чи Мілану. На головах у жінок - хустки чи шарфи  чорного кольору. Крім цього, обличчя арабки прикривають тонкою чорною вуаллю чи ж паранджею, тому ми бачили  лише їхні очі, уміло підведені тушшю. А також кисті рук, ретельно розмальовані коричневою хною в дорогих салонах. Ще можна побачити дороге модельне взуття від провідних європейських фірм. Усе інше – за сімома печатями для оточуючих. Воно – для законного чоловіка!

            Від лукулів, як жінок, так і чоловіків,  завжди приємно пахне,  іноді навіть занадто, адже усім нам відомі стійкі  східні парфуми.

          «Місцевих» заборонено фотографувати – за це можна отримати великий штраф чи ж потрапити до відділку.  Але  туристи  не зважають на заборону  й  тихцем  все ж роблять знімки. Зробили їх і ми, звичайно.

       Офіційно араби можуть мати стількох дружин, скількох зможуть безбідно утримувати. У тому ж торгівельному молі ми спостерігали зворушливу картину: подружжя за п’ятдесят неквапом ішло, тримаючись, як у молодості, за руки, а  чоловік  ніс жіночу лаковану сумочку. Поруч прогулювалася ще одна сімейна пара: товстий багатий араб і дві його дружини, яких він «вигулював» одним махом. Неважко здогадатися, кому з  них чоловік надавав перевагу - молодшій і, певно, улюбленій. Уявляю стан  іншої: бути другою скрипкою в сімейному оркестрі ,  звісно, образливо…

            У готелі я бачила мусульманку,  яка гордо ступала попереду, а за нею на відстані дріботіла служанка, несучи на руках немовля «гаспажі» - ну чим не кріпосне право,  скажіть?

            Зграйками, а то й цілими зграями тут ходять індуси й філіппінці – нижча каста, найчастіше – обслуговуючий персонал. Вони змушені їхати  в Емірати й тяжко працювати, щоб утримувати  свої сім’ї. Є квартали для небагатих,  де  мешкають саме філіппінці чи іранці. Спілкуючись із таксистами, ми дізналися, що вони працюють без вихідних  12-14 годин на добу, щоб заробити два  місяці відпустки й навідати рідних. Один індус просив нас помолитися за його вагітну дружину, яка вже півроку лежить в лікарні на збереженні. А коли ми з Яною за неї помолилися, водій ледь не заплакав від зворушення.

            Ці ж самі індуси та філіппінці  можуть бути й небезпечними, особливо якщо їх провокувати. Мої дівчатка ходили уже без мене до затоки. І знову поночі. Коли запливли далеко від берега й, як усі емоційні українці, стали голосно спілкуватися, індуси (цього разу вони теж вирішили поплавати) оточили дівчат з усіх сторін. Довелося Ярославі їх відшивати. Лише погрози зателефонувати за номером 999 трохи вгамували ошалілих юнаків, і вони зі словами «сорі» почали  нехотя розсмоктуватися. Більше своїх донь я не залишала одних: занадто вже  вони  звабливі для таких стурбованих самців.

            У Дубаях дуже багато пишноти. Ми бачили розкішний автомобіль ліванського шейха №1 із щирого золота, дорогі жіночі авто кольору «пінкі» та  у стразах Сваровські; оця любов до блиску виявлялася й у підсвічених уночі пальмах, що були схожі на різдвяні ялинки, у будинках, готелях, які палахкотіли вогнями до самісінького ранку. А що занадто, то не здраво, як кажуть поляки.

06.10.2014. «КІЗОНЬКО МОЯ МИЛА, ЩО ТИ ПИЛА, ЩО ТИ ЇЛА?»

            Знаю, що коли ми приїдемо, моя мама, дитя війни, обов’язково мене запитає: «А що ж ви там, доцю,  їли?»

            Традиційно арабських страв тут не подають, адже  публіка в Дубаї різношерста, та  вибір їжі надзвичайно великий. Так у ресторані готелю чого тільки не було: і  нарізки сирів, овочів, фруктів, і величезний вибір соусів та йогуртів, чаю, кави (без молока, із вершками, із молоком холодним/, із молоком теплим), соків-фреш і просто соків -  «чай, кава, потанцюємо», одним словом. Не було тільки свинини – мусульманська ж країна. Любителі м’яса могли вдовольнитися  в’яленою яловичиною, курячими відбивними чи сардельками. Сподобалися мені й драники, смачнючі такі! На гарнір подавалися   і бобові, і вівсянка, і картопелька. От гречки не бачила. Вона в арабів вважається дієтичним, ледь не аптечним продуктом. Ходиш великою залою з тарілкою – і кладеш на неї все, що тобі заманеться. Тоді сідаєш за столик – і їси на здоров’я!

            Зразу вам скажу: схуднути тут вгодованим українцям не вдасться: порції, що пропонують кафе чи ресторани, завеликі навіть для Яни, яка любить смачненько попоїсти. Та й для мене також. Тож добре, що в готелі ми замовили лише сніданки! Наш брат українець ніде не пропаде – то йогурт до номера прихопить із шведського столу, то яблучко смикне, то круасан  скубне. І все те тягне до себе в номер. А ввечері, харчуючись у ресторанах чи в кафе, ми просимо запакувати їжу, яку вже не подужаємо, із собою. Це вам не економна Європа, де на сніданок вівсянка й варене яєчко! Мимоволі пригадуються слова із казки: «Кізонько моя мила, що ти пила, що ти їла?» Ой, і пили вже ми, і їли, скільки наша душенька бажала!

(Далі буде)

04. 10. 2014. ЗОЛОТО, ЗОЛОТО, ЗОЛОТО

            Це золото уже миготіло в очах. Справа в тому, що доні вирішили подарувати мені золотий ланцюжок - на пам’ять. Нам не поталанило з транспортом, бо цього дня Дубаї відмічали якесь місцеве свято, тож таксі піймати було нереально,  а громадським транспортом тут не їздять (окрім метро, звісно). За весь час я один раз побачила автобус, але  зупинку він благополучно минув. З великими труднощами ми все ж дібралися до величезного базару золотих речей. Не знаю, що було написано на наших українських обличчях, але нас точно за своїх не приймали і ламаною російською пропонували хутро і  золото, золото, золото… Скільки золота, як тут, я не бачила ніде. Від нього вже нудило. І якби не моя природна впертість, а також здатність будь-яку роботу доводити до логічного кінця, я б уже давно відмовилася від таких виснажливих поневірянь. Нарешті ми побачили те, що не тільки мені сподобалося, а, як не дивно, усім нам трьом. Ми рідко бували одностайними, а тут  втома таки далася взнаки!

О, як ми затято торгувалися! На це було варто подивитися!

            - Мамо, у тебе мудра доня! – констатувала Яна після тривалих перемовин старшої з трьома продавцями.

            - А то! – хмикнула я. -  Чия ж  школа! Жаль, що я в англійській – як свиня в апельсинах – нічогісінько не петраю! А то б ми їм такий бінарний квас-джаз показали!

            Як ви вже зрозуміли, ланцюжок ми придбали. На радощах ми вирішили це зафіксувати - форткалися то з неграми на газоні, то я, Яна і ланцюжок; далі -   я, Яна, Ярослава і ланцюжок; просто я і ланцюжок… Аж стомилися.

            Іще  встигли скупатися в  Перській затоці, повернутися назад, відвідати з десяток магазинчиків, повечеряти в маленькому затишному ресторанчику…

            Наш перший день перебування в АОЕ був таким насиченим, що спати полягали відразу. Та заснути я ще довгенько не могла. Я лежала й думала: скільки ж за сьогодні мої бідні українські ніженьки подолали арабських кілометрів? Не знаю, але дуже вже вони стомилися. Також міркувала,  чому в Еміратах так мало гладких людей. І дійшла висновку, що  вони багато п’ють  води й  долають десятки кілометрів на день. От у кого треба повчитися здоровому способу життя! Крім того, жителі міста щоденно вживають морепродукти, гриби, салати й свіжовичавлені соки… Смакота, скажу я вам, оті соки-фреш… Хочеш – тобі полуничний із бананом та м’ятою, хочеш – малиновий чи полуничний... Будь-які твої фантазії чи забаганки за твої гроші! І скрізь: «Будь ласка, мадам!»,  «Чи вам сподобалося?», «Чи мем вдоволені?» О, який бальзам, який фіміам для не попсованої українським  сервісом душі!

            Тут, в Дубаї,  ми з Яненям відчули себе богемою, що вдень спить, а вночі шукає собі пригод… ну,  знаєте, на що… Ви запитаєте, певно: «А що, було  й таке?» Було, хіба ж із моїми дівчатами не потрапиш у   яку-небудь халепу?

04.10.2014. БОГЕМА

            Оскільки не спалося усім нам, то більшістю  голосів було ухвалено  рішення піти до крутезного житлового району «Марина» - скупатися, «щоб путівка не згоріла».  Купатися поночі в Україні? Легко, бо це вдома.  В Еміратах же  заходити в воду після заходу сонця заборонено після того, як «божевільні індуси та філіппінці» почали частенько тонути, не вміючи добре плавати. Оскільки у нас в сім’ї демократія, то мені прийшлося мовчки погодитися. Штраф би все одно платила Ярославка… А в поліцейському відділку ми ще не були.

            Одну частину дороги ми здолали в таксі,  а другу довго теліпалися пішки. Я уже почала сумніватися,  у правильності обраного курсу, бубніла під носа, що під старість діти мене уграють раніше, ніж треба,  і пропаду я в чужій країні ні за цапову душу, що ніякою «Мариною» тут і не пахне, а добряче смердить якимось курятником. Доні тільки підсміювалися з того, що «пані мамі і Дубаї пахнуть курятником». Аж ось, нарешті,  показалася вода, і ми помчали до затоки. Як на березі, так і в самій воді й справді не було жодної душі, тому це мене добряче збентежило. Ще більше насторожило, коли з-за рогу випірнув  молодий філіппінець із рюкзачком на спині. До цього він ішов за нами, тримаючи відстань, але,  мені здалося, я чула його дихання. Потім він зник із поля зору. І ось знову прямував до нас уже із зграйкою таких же невеличких представників своєї раси. Молодики щось жваво обговорювали, озиралися вусебіч і час від часу кидали на нас недвозначні погляди. Мені стало моторошно, Яні також. Ярославка ще бадьорилася,  але  тут спрацювала та ж  демократія, тому ми дали ходу й подолали назад шлях значно швидше, ніж  до цього.

            Богема пару випустила, як і адреналін теж, тому залишок цієї ночі уже спала як убита.

(далі буде)

03.10. 2014 «ПАСПОРТ В ЗУБИ – І В ДУБАЇ!»

            Завтра у мене ювілей – півстоліття. У цьому є як  свої недоліки, так  і переваги.  Мінус – це старість, що дихає в спину. Плюс -  старша доня вирішила мамі зробити царський подарунок – поїздку в Емірати на цілий тиждень! І це класно, бо мій закордонний  паспорт-незайманець давно уже бажає пригод і незабутніх вражень. А враховуючи те, що зі мною поїде ще й молодша донька, я уже почуваюся щасливою: і обох донечок побачу, і днюшку відсвяткую!

            У турагенції  я мучила оператора, як дібратися до терміналу «Д», до яких віконечок підходити за квитком, щиро дивувалася, що ніяких кас, як на залізничному вокзалі,  в аеропорту немає, запитувала, як обміняти мій «віртуальний» квиток на реальний посадочний талон і т.п. Вона ж терпляче пояснювала всілякі нюанси для «чайників» а насамкінець резюмувала: «А далі паспорт в зуби – і  в Дубаї!»

            І ось ми з Яною летимо із Борисполя до Дубаї вже третю годину. Слід сказати, що ні я, ні Яна літаком ніколи не подорожували. Останні мої спогади лишилися в далекому дитинстві, коли на «кукурузнику» бабусенька ризикнула доправити мене з Херсона в  Скадовськ - на море. Як мені тоді було зле і скільки їжі я «перевела», писати не буду…  З тих пір слово «літак» у мене супроводжується  вельми неприємними  асоціаціями. Як не дивно, але у салоні  я почуваюся нічогенько: ще жива й доволі вгодована. Хоча з такої нагоди й скинула декілька  кілограмів. Чого не скажеш про мою полтавську дитину:  її штормить конкретно.  Особливо, коли Яна позирає  в ілюмінатор (за звичкою, вона вклендалася «біля віконця»). Уперше і я глянула в ілюмінатор. Нічне небо вразило: внизу – золоті злитки спочатку турецьких, а потім еміратських міст, трохи вище – легке марево синявих  хмар, а над усім цим… - то вже не штучне, а справжнє -   Боже  - золото  мерехтливих зірок.

            Опівночі моя знесилена польотом доня прошепотіла: «З Днем народження, мамо!»  О, а я уже й забула, що  іменинниця! «Дякую, улюбленець!» - сказала я і цьомкнула мою дорослу дитину в пухкеньку щічку. Романтика – День народження в літаку! Швидше б уже на землю, чомусь почуваюся   там більш звично.

04. 10. 2014. СІМ’Я    ВОЗЗ’ЄДНАЛАСЯ!

            Усе погане, як і хороше, колись закінчується. Не минуло й шести годин, а ми вже на іншому континенті! У Дубаї нас зустрічала старша доня – малесенька й субтильна порівняно із своєю українською ріднею. «Арабська дитина» щиро нас розцілувала й повезла до готелю. Температура повітря  на початку жовтня неприємно здивувала – плюс 38 о третій! Таксі ми обрали «жіноче» - було цікаво проїхатися із водієм-філіппінкою нічним мегаполісом.

            Двері готелю гостинно розчинилися – нам тут були раді. Хоча й завчені, але люб’язні посмішки, компліменти як «мадам”,  так і «ледіз» (до речі, вони супроводжували нас впродовж усієї подорожі  - в молах, кафе, ресторанах, на найвищій у світі вежі Бурдж-Халіфа…) Симпатичний портьє запропонував нам екзотичні для цих країв фрукти… – великі соковиті зелені яблука!

            Через півгодини нам снилися голі поросята, жовті верблюди, білосніжні шезлонги і чувся звабливий шепіт Перської затоки.

(Далі буде)

III.       Зимовий день – як заячий скік. Наче нещодавно засвітився – і ось уже  згас. Аліска поверталася додому з ліхтариком, бо другий тиждень поспіль вимикають світло, коли їм заманеться. Пихтіла, як їжак, на сьомий поверх і думала, що несе на собі зайвих три-чотири кілограми лахміття… Вдома поскидала з себе капустяне листя,  заварила в гейзері духмяної кави,  плюхнулася на диван і стала думати про вічне. Мабуть, усе пізнається в порівнянні, бо як тоді пояснити такий феномен: коли сидиш вдома, то хочеться десь зірватися в пошуках мандрів. А поносить тебе вулицями, принесе додому – і о, щастя,  тебе попустить.

            Нарешті ввімкнули світло – і Аліса порисила до свого одноокого вірного друга – комп’ютера. Саме  звідси  вона дізнавалася останні новини в житті її доньок. Зазирни на стіну ВКонтакті чи в Однокласниках – і вся інформація: де були, що робили, коли заходили на сторінку. Що ж, живі-здорові, не дзвонять, значить, усе гаразд.

            Її думки перервав дзвінок молодшої. О, певно, щось сталося. І правда. Доня розповідала,  що ледь дібралася зі Львова в Полтаву – забула вдома паспорт.

            - Буде наука, - зауважила Аліса. – Паспорт – твоя візитівка. Я вже два роки, як з паспортом скрізь ходжу. Старість, напевно.

            - Яка там, мам, старість! – доня їй у відповідь.

            - Ну, не кажи, не кажи, - бурчала Аліса. – Ось я сьогодні вийшла надвір за позитивом, шукала-шукала, та й піймала облизня. А раніше? Мій сміх  весь район чув!

              - Мам, зять тобі привіт передає!

            - А я йому передам тоді, коли він на роботу влаштується! –припечатала Аліска. – Навіть повітряні поцілунки буду слати! Щодня! – додала вона.

                  - Так він уже сьогодні й вийшов! Перший день!

            -  Не може бути! П’ять років цього чекаю! Збулися таки мої молитви! Не тільки ж бомжам сьогодні радість, та Ольці, яку пожалів собака.

             День таки вдався! – засинаючи, бурмотіла вдоволена Аліска. – Пошуки позитиву увінчалися успіхом.

II.  До аптеки знову влетів ненаситний чоловік. Вона подумала, що , певно, йому не сподобалися презервативи. Чи не підвели, бува, ультратонкі? «Сваритися буде, а це надовго», - приречено подумала вона. Народ знову притих. Як не дивно, він знову попросив упаковку. «Значить, пішли на душу», - пораділа черга за людину й полегшено зітхнула. Але Аліска уже цього не бачила, бо їй набридло чекати. «Аптек у Черкасах – як собак нерізаних, - філософськи  видала вона. – Це вам не Емірати!»  І вирушила далі у пошуках життєвих гараздів.

      Надворі надсадно каркали ворони. «А що їм, чорним?..» - пригадалося Лінине. На одній із лавочок примостилося двійко  синявих безхатьків. Час від часу вони квапливо позирали наліво. Нарешті з-за рогу будинку випірнув третій – із пляшунею оковитої. Очиці у бездомних засвітилися щастям, з них так і визирали грайливі бісики – по парі на кожного. «От і люди  знайшли свій позитив», - констатувала Аліска.

      Задзвонив сотовий. Подруга Оля скаржилася на свого френда:

- Уявляєш, не дзвонить зі своєї клятої Італії! Певно, алкаш нещасний, знайшов собі іншу жертву!

- Забий! – втішила Аліска.

- Та як же тут заб’єш, коли воно, падлюка, ночами сниться!

- Та ну! – підтримувала розмову Аліса.

      - Ось і сьогодні наснилося, наче я вигулюю його собаку, породистого такого ( у нього навіть кота поганого ніколи не водилося!), а воно, зараза, дзвонить мені! Я його мокрим рядном:

      - Ти де?!!

              - На морі!

            - Як на морі? Ти, значить, там на пісочку кістки свої смажиш, а мені собаку твого вигулюй!

А воно взяло і трубку кинуло!

- От гад! – це Аліска їй.

- І так мені досадно стало, що я аж заплакала. Так ти думаєш, хто мене втішав уві сні?

- А хто?

- Та собака ж! «Не плач, каже, - він тебе не вартий!» І гладить так мене по голові, гладить…

Сміхотлива від природи Аліска не втрималась і як зарегоче, так щиро, від душі, аж бомжі підозріливо  на неї покосили.

      - Прямо так і сказав собака?

-  Прямо так і сказав!

- І гладив лапою по голові?

- Та ж лапою, напевно… - розчулено замуркотіла Олька.

I.         День благословився на світ морозним зимовим ранком. Аліска, як та капустина,  неквапом вивалилася зі свого під’їзду і почвалала в пошуках хоч якого-небудь позитиву. Люди цього недільного дня, на щастя,  не плутались під ногами, бо сильна половина мирно товкла продавлені дивани, слабка вовтузилася на кухні, варячи своїм домочадцям супи й  борщі та смажачи котлети із субпродуктів. Натомлені нічними «стрілялками» та «бродилками», їхні  інтернетні чада ще догравали вві сні останні раунди, долали «ступені» та втрачали «життя».

            В Аліси все було не так, як у людей, про що не раз говорила їй нині покійна бабця. Запитайте-но у будь-кого, чи любить він зиму. І більшість відповість схвально, наводячи безперечні плюси: білосніжний одяг землі, свіже повітря, ковзани й снігові баби, новорічні свята, довгі канікули у дітей насамкінець! Аліска ж терпіти не могла нудні процедури одягання, слизькі дороги, червоно-сизі носи перехожих, вороняче каркання біля смітників - чорно-білий зимовий негатив…

            Узимку люди нагадували Алісі продукти із супермаркету. «Он та жіночка в модних дутих чоботях та в незграбному пуховику так схожа на сосиску, - думала зараз наша героїня. – А її чоловік – на перезрілий круглий гарбуз». Тут Аліскині роздуми перервалися: її  ледь не збили з ніг два сухорляві опеньки-підлітки, які мчали у пошуках геморою на дупи своїх батьків. «Засранці», - буркнула про себе вона. Двометрові підлітки натхненно репетували на всю вулицю, при цьому встигали лузати насіння, залишаючи після себе лушпиння, цвіркати через губу,  смачно при цьому спльовуючи на землю; за лічені хвилини вони зуміли облаяти бабцю, яка мала необережність зробити їм зауваження, підгилити дворового облізлого кота та ледь не потрапити під колеса авто. Нарешті молоде покоління пірнуло в генделик під назвою «Грузинська кухня», і Аліска полегшено зітхнула: «Слава Богу!»

            І тут вона згадала, що мама просила її купити ліки від серця. Тож Аліска відчинила двері аптеки. Черга була невелика, й вона зраділа. Раптом двері рвучко відчинилися - і до приміщення  влетів захеканий чоловік. «Це терміново! - рявкнув він, відштовхуючи миршавого чоловічка від віконця,  і до продавчині: Мені презервативів та  швидше!» Черга притихла.

-        -  Яких вам? – запитала аптекар.

-         - Ультратонких! Для чутливої шкіри! Із червоною смужкою! Та швидше!

-         - Скільки вам? –допитувалася дівчина.

-         - Упаковку!

      Черга  культурно мовчала, переймаючись проблемами чолов’яги. Видно, добряче припекло людині.

      Чоловік хутко схопив засоби контрацепції й вибіг на вулицю. Черга поступово розсмоктувалася. Після миршавого обслуговувалася бабуся. Вона в деталях розповідала дівчині-продавцю про болі в суглобах, про кольки в кульші, ранкову гикавку та поганий сон. А ще вона недочувала, тому декілька разів перепитувала, як часто приймати ліки,  після їжі чи на ніч. Позитиву Аліска чомусь не відчувала, тож скривилася, мов  кислиця.