05.10.2014.
ВЕЖА БУРДЖ-ХАЛІФА
Як для пересічних громадян, прокинулися ми доволі пізно а
як для богеми, то в самий раз. Ледь
устигли до шапковбирання - поснідати в
ресторані.
Ярославка, яка відсипалася
у себе на квартирі, заїхала за нами опівдні, щоб ми, бува, не пропустили екскурсію на вежу Бурдж-Халіфа.
Квитки доня придбала заздалегідь, тож ми знову піймали таксі й помчали до пам’ятки,
якою араби надзвичайно пишаються: ще б пак, вона майже втричі вища за Ейфелеву!
Не знаю, скільки часу знадобилося Ейфелю для того, щоб спорудити свою Залізну
Леді, а в Дубаї хмародер будували шість років.
Щоб
потрапити на вежу, нам довелося пройти через довжелезний, багатокілометровий
мол – Торгівельно-розважальний центр «Дубаї» (сотні магазинів, магазинчиків, відділів,
кафе, ресторанів – і усе це в золоті, сріблі, стразах, килимах, блискітках!). Від сяєва миготіло в очах, а
переді мною пропливав численний натовп людей різних націй і національностей,
кольору шкіри й віросповідань: арабів, індусів, філіппінців, єгиптян,
англійців, непальців, китайців, японців, тунісців… І все це кишіло,
посміхалось, розмовляло, сміялось, реготало, але, що дивно, - не
нервувало! За два дні перебування в ОАЕ
я не помітила жодної дитини, яка б плакала, жодної пари, яка б з’ясовувала стосунки, жодної нетверезої, закумареної, з
цигаркою в зубах людини. Не траплялися й безхатьки. Може, не там ходила?
І
ось ми біля вежі. Один із 57 ліфтів за
декілька секунд домчав нас на
N-ний із 162 поверхів. З переляку
ми навіть не збагнули, на якому із них знаходимося. З оглядового майданчика ми
разом з усіма фотографували краєвиди
Дубаї. З майже півкілометрової висоти воно нагадує масштабну карту. Дубаї – місто доволі молоде, немовля, скажімо
так, – йому ледь більше 20 років. Але
темпи розвитку можна зрівняти хіба що з
Шанхаєм. Акселерат, одним словом.
05.10.2014.
МІСТО КОНТРАСТІВ
Дубаї – місто
контрастів.
Як
на мене, місцеві араби– лукули – занадто
показні й гонорові. Вони не ходять – пливуть, задерши голови й думаючи,
напевно, про вічне. Чоловіки тут одягнені в довгі, до п’ят, дішдаші
– білі, чисті-пречисті й ідеально випрасувані сорочки; їхні голови покриті традиційними хустками, закріпленими жгутами, – гутрами. Жінки - у чорні довгі сукні – абаї.
Під абаями в них може бути й інший одяг, наприклад, кольорові сукні – гандури,
вишиті золотими чи срібними нитками, або ж дорогі моделі з Парижа чи Мілану. На
головах у жінок - хустки чи шарфи чорного кольору. Крім цього, обличчя арабки прикривають
тонкою чорною вуаллю чи ж паранджею, тому ми бачили лише їхні очі, уміло підведені тушшю. А також
кисті рук, ретельно розмальовані коричневою хною в дорогих салонах. Ще можна побачити
дороге модельне взуття від провідних європейських фірм. Усе інше – за сімома
печатями для оточуючих. Воно – для законного чоловіка!
Від
лукулів, як жінок, так і чоловіків, завжди приємно пахне, іноді навіть занадто, адже усім нам відомі
стійкі східні парфуми.
«Місцевих»
заборонено фотографувати – за це можна отримати великий штраф чи ж потрапити до
відділку. Але туристи не зважають на заборону й тихцем все
ж роблять знімки. Зробили їх і ми, звичайно.
Офіційно
араби можуть мати стількох дружин, скількох зможуть безбідно утримувати. У тому
ж торгівельному молі ми спостерігали зворушливу картину: подружжя за п’ятдесят неквапом ішло,
тримаючись, як у молодості, за руки, а
чоловік ніс жіночу лаковану сумочку.
Поруч прогулювалася ще одна сімейна пара: товстий багатий араб і дві його
дружини, яких він «вигулював» одним махом. Неважко здогадатися, кому з них чоловік надавав перевагу - молодшій і,
певно, улюбленій. Уявляю стан іншої:
бути другою скрипкою в сімейному оркестрі , звісно, образливо…
У
готелі я бачила мусульманку, яка гордо
ступала попереду, а за нею на відстані дріботіла служанка, несучи на руках
немовля «гаспажі» - ну чим не кріпосне право, скажіть?
Зграйками,
а то й цілими зграями тут ходять індуси й філіппінці – нижча каста, найчастіше
– обслуговуючий персонал. Вони змушені їхати в Емірати й тяжко працювати, щоб утримувати свої сім’ї. Є квартали для небагатих, де
мешкають саме філіппінці чи іранці. Спілкуючись із таксистами, ми
дізналися, що вони працюють без вихідних 12-14 годин на добу, щоб заробити два місяці відпустки й навідати рідних. Один індус
просив нас помолитися за його вагітну дружину, яка вже півроку лежить в лікарні
на збереженні. А коли ми з Яною за неї помолилися, водій ледь не заплакав від
зворушення.
Ці
ж самі індуси та філіппінці можуть бути
й небезпечними, особливо якщо їх провокувати. Мої дівчатка ходили уже без мене до
затоки. І знову поночі. Коли запливли далеко від берега й, як усі емоційні
українці, стали голосно спілкуватися, індуси (цього разу вони теж вирішили
поплавати) оточили дівчат з усіх сторін. Довелося Ярославі їх відшивати. Лише погрози
зателефонувати за номером 999 трохи вгамували ошалілих юнаків, і вони зі
словами «сорі» почали нехотя розсмоктуватися.
Більше своїх донь я не залишала одних: занадто вже вони звабливі
для таких стурбованих самців.
У
Дубаях дуже багато пишноти. Ми бачили розкішний автомобіль ліванського шейха №1
із щирого золота, дорогі жіночі авто кольору «пінкі» та у стразах Сваровські; оця любов до блиску
виявлялася й у підсвічених уночі пальмах, що були схожі на різдвяні ялинки, у
будинках, готелях, які палахкотіли вогнями до самісінького ранку. А що занадто,
то не здраво, як кажуть поляки.
06.10.2014. «КІЗОНЬКО МОЯ МИЛА, ЩО ТИ ПИЛА, ЩО ТИ ЇЛА?»
Знаю, що коли ми
приїдемо, моя мама, дитя війни, обов’язково мене запитає: «А що ж ви там, доцю, їли?»
Традиційно
арабських страв тут не подають, адже публіка
в Дубаї різношерста, та вибір їжі надзвичайно
великий. Так у ресторані готелю чого тільки не було: і нарізки сирів, овочів, фруктів, і величезний
вибір соусів та йогуртів, чаю, кави (без молока, із вершками, із молоком
холодним/, із молоком теплим), соків-фреш і просто соків - «чай, кава, потанцюємо», одним словом. Не було
тільки свинини – мусульманська ж країна. Любителі м’яса могли
вдовольнитися в’яленою яловичиною, курячими відбивними чи сардельками. Сподобалися мені й драники, смачнючі такі! На гарнір
подавалися і бобові, і вівсянка, і картопелька. От гречки
не бачила. Вона в арабів вважається дієтичним, ледь не аптечним продуктом. Ходиш
великою залою з тарілкою – і кладеш на неї все, що тобі заманеться. Тоді сідаєш
за столик – і їси на здоров’я!
Зразу
вам скажу: схуднути тут вгодованим українцям не вдасться: порції, що пропонують
кафе чи ресторани, завеликі навіть для Яни, яка любить смачненько попоїсти. Та й
для мене також. Тож добре, що в готелі ми замовили лише сніданки! Наш брат
українець ніде не пропаде – то йогурт до номера прихопить із шведського столу,
то яблучко смикне, то круасан скубне. І
все те тягне до себе в номер. А ввечері, харчуючись у ресторанах чи в кафе, ми
просимо запакувати їжу, яку вже не подужаємо, із собою. Це вам не економна
Європа, де на сніданок вівсянка й варене яєчко! Мимоволі пригадуються слова із
казки: «Кізонько моя мила, що ти пила, що ти їла?» Ой, і пили вже ми, і їли, скільки
наша душенька бажала!
(Далі буде)