О, Хургада, Хургада... (3)

III. ТОЖ ДОБРОГО РАНКУ, ЄГИПЕТ!

        Учора ми з донею захотіли  подивитися, як сходить в Єгипті сонце, тому запланувати прокинутися десь о п’ятій чи хоча б о шостій – хто зна, о котрій воно тут сходить…  Але ми  з тих дівчаток, що люблять гарненько поспати, бо вдома звикли лягати за північ. Щільні портьєри вірно охороняли наш відпочинок, тому після восьмої я збагнула, що сонце сьогодні встало й без нас.

         - Мала, підривайся, наш ждуть великі справи! -  почала тягнути Янку за ногу.

         - Мам, дай мені хоч тут виспатися,  удома чоловік та кішка не дають, а тут ти…        

         - Спи, дочечко, у нас ще попереду 5 днів, один ми профукали в Борисполі, другий адаптувалися. Ми ж сюди спати приїхали, - пробубоніла я й вийшла на балкон забрати купальники.

         - Мамо, скільки  на тебе можна чекати,  уже півгодини тут стою? – за декілька хвилин моя донька зібралася й кривлялася в дзеркало.

         І ми попрямували звичним маршрутом – ресторан – рушнички – пляж. Нам дуже пощастило з готелем: перша лінія, море – рукою подати; два пляжі з світло-жовтим, аж білим піском; людей мало, простору багато; не чути галасу дітлахів (листопад усе-таки); тихо, спокійно -  як у Бога за пазухою. А для мене тиша,  та ще й вкупі з морем та літом, – це справжнісінький рай!  Уклендавшись на лежачки,  ми дивилися, як море грає хвилечками, жене свою отару – білопінних баранців – до берега, а баранці – воно й є баранці, знову розбігаються, хто куди. А водиця, така прозора, така чиста, що хоч бери та й дивись у неї, як у дзеркало. А в тім свічаді й рибки плавають, і сонечко виблискує та ділить море на нерівні геометричні фігури, як у калейдоскопі. Білі пароплави доставляють туристів, куди їм заманеться; то там, то там з яскравих парашутів, схожих на медуз чорнильного та синього кольорів,  разом з інструкторами спускаються на водяне плесо любителі екстриму… Романтика. Як мені цього хотілося удома, де на градуснику +1, щодня пере сіру землю неприємний, сирий, холодний  дощ і вкупі з туманом наводить сон, проковтнувши надовго розгублене сонце. Мрії збуваються!

         Нас підкусують мухи, якісь вони тут маленькі, наче карликові, як і горобці. Дивно, адже на території пляжу – ресторан, де ми  щодня обідаємо. І тому птиці повинні бути відгодовані, як телята, а вони чомусь не ростуть. Маленькі тут і голубички чи горлички. Може, займаються аеробікою або дайвінгом, як Саша Пушкін. Який Пушкін в Єгипті, запитаєте ви? Справа в тому, що всі араби називають себе російськими іменами, бо хіба ж запам’ятаєш оті їхні Махамеди ти Мамеди?

         Та ось і Саша Пушкін.

         - Сашо, як справи? – запитую

         - Б…здець, - сумно відповідає той.

         - Саш, не можна матюкатися.

         - О, я люблю матюкаться, - жартує він. І вже серйозно: Разве можно не ругаться, если сегодня ничего нє впариль? Вчера 15 человєк заказаль дайвінг, а сегодня – б…здець!

         І він розповідає, що несолодко виживати в Єгипті: то масовиком працював, то зараз дайвінгом розважає туристів. У країні з жінок мало хто працює, а з чоловіків - половина.  

         - Сашо, а ти одружений?

         - Нєт, что ти, арабський жена говорит: «Деньги давай, золото давай!»

         І розповідає, як його знайомий одружився зі старою німкою, виїхав за кордон, поховав її, тепер має мережу готелів. «І де ж для всіх арабів старих німок знайти?» - переймаюся я проблемами Пушкіна.

         Ет, - махнув він рукою, і, схожий на віслючка як зовні, так і своєрідною ходою, повільно рушив у пошуках клієнтів з «бабками». Чи, німецьких бабок?  Хтозна…

         Я починаю потихеньку дрімати, як чую:

         - Яна, іди ко мне в салон работать!

         Це ще один місцевий, що пропонує тату, пірсинг, пілінг та інші принади.

         - А скільки ж ти будеш мені платити?

         - 50 процентов от бізнеса.

         - Половину? А скільки це реально?

         - Вчера заработаль ноль… (показує жестами).

         - Не густо.., - Яна.

         - А хочеш, я сделаю тебе епіляцію?

         - Та ні, у нас в Україні це не модно! – усміхається вона.

         - Тогда педікюр!

         - Та ні, у нас в Україні…, - підхоплюю я.

          - Хітрий ти, Яна…

         - Чому?

         - Два мужа імєєшь! – показує на обручки на її  обох руках.

         - У нас в Україні це  модно! – тут ми уже в унісон.

         Так за жартами й проходить час. А десь чуємо:

         - Добрий утро!

         - Добрий!

         - Ві откуда?

         - З України!

         А, с Украіни? Тогда спокойной ночи! – пішов.

         Немає з нашого брата українця чого взяти… «Бєдній какой-то туріст пошоль»… Воно, звичайно, може, в українця вони і є, ті грошенята, але вдома дешевше… То навіщо ж переплачувати? Так думають мої співвітчизники. І то правда.

         Накупавшись та засмагнувши, ми спостерігаємо, як люди поволі розсмоктуються, хто куди. Темний, мов чорнозем, прибиральник у білій футболці та чорних штанах залізною мітлою розрівнює пісочок, у пакет збирає шматочки  розм’яклого лаваша (туристи підгодовували риб із пароплава), зносить шезлонги і ставить на місця біля грибків-навісів, що покірно чекатимуть нас завтра, і післязавтра, і ще декілька щасливих днів.

         Дорогою нам весело підморгує ситий, розцяцькований, мов дівка на виданні, верблюд, який має катати туристів, а охочих мало, тож він вдоволений, що не перетрудився за день. Невдоволений хіба що хазяїн. Але верблюду що до того?

         До речі, ці горбаті – розмінна монета за наречених. Чим краща наречена, тим більше верблюдів за неї дають. Яна тішиться: за неї мені пропонували аж 100 верблюдів! Чого б не радіти! Переплюнула і Ярославку (97 верблюдів), а мене й поготів – за мене давали тільки три…

         Але то вже інша історія. Завтра, мої любі, завтра вам про це розповім.